Протягом тривалого часу саме міжнародно правовий зви чай був основним джерелом, на підставі якого в міжнарод ному праві виконувалися міжнародні зобов’язання. З XX ст. дедалі більшу роль почали відігравати міжнародні договори. Але й дотепер міжнародно правовий звичай має велике значення1. Визначення міжнародно правового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду і свідчить про те, що зви чай формується у практиці міжнародного спілкування. Для того щоб була визнана наявність звичаю, потрібне дотри мання низки умов, які підтверджують існування практи ки, що визнається у якості правової норми: відносної три валості практики, її ідентичності, загального характеру практики, її правомірності. Як приклад можна навести по яву міжнародно правового звичаю про невключення космі чного простору до складу державної території. Обліт Землі першим штучним супутником у 1957 р. не викликав із боку держав протестів із приводу порушення їхніх державних кордонів. Супутник неодноразово пролетів над територія ми держав, але ця практика не викликала заперечень. Па раметри польоту суттєво не змінювались, тобто практика була ідентичною. Практика була достатньо поширеною: су путник пролетів над територіями багатьох держав. Прак тика була правомірною, бо ніхто не заявив про протилеж не. Згодом у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження та використання космічного простору, вклю чаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. цей звичай знай шов договірне закріплення у ст. ІІ — космічний простір включно з Місяцем та іншими небесними тілами не підля гає національному привласненню. У разі укладення міжнародного договору міжнародно пра вовий звичай, що регулює ті самі відносини, нерідко не втра чає свого значення. Перш за все він може залишатися чинним 1 На думку деяких авторів, міжнародний звичай і міжнародний до говір взагалі є «єдиними джерелами права» (Оппенгейм Л. Міжнарод не право. — М.: ИЛ, 1948. — С. 45). Джерела та норми в міжнародному праві 47 для тих суб’єктів, що, визнаючи звичай, не приєдналися до угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм обсягом ширшим, ніж договірна норма, і в цьому разі звичай також може діяти поряд із міжнародною угодою. Припинення міжнародного договору не припиняє автоматично дію звичаю. Доказом існування міжнародно правового звичаю мо жуть бути різні неправові джерела: резолюції міжнародних організацій і конференцій, дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке, рішення національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних органів та інше. Значення таких джерел неоднакове, але в сукупності вони можуть або підтверджувати, або заперечу вати факт існування звичаю. Так, виходячи з наведеного прикладу з космічним простором, можна зазначити, що одним із доказів існування відповідного звичаю була резо люція Генеральної Асамблеї ООН 1962/XVIII «Декларація правових принципів діяльності держав із дослідження та використання космічного простору» від 13 грудня 1963 р. Міжнародний звичай слід відрізняти від міжнародної зви чаєвої практики (звичаєвості). Міжнародна звичаєвість — це загальна практика, що не має характеру правового зобов’я зання. Міжнародною звичаєвою практикою є, наприклад, дипломатичний етикет. Міжнародна звичаєвість може пе рерости в міжнародно правовий звичай або навіть послужи ти основою для договірної норми
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Міжнародно правовий звичай» з дисципліни «Міжнародне право»
0
