“Електронне врядування” в системі місцевого самоврядування
Концепція електронного уряду набуває все більшої популярності у світі й розвивається досить активно. Україна стоїть поки що на початку “великого шляху”. Зазначимо, що переклад терміна “Е-Government” як “електронний уряд” не дуже вдалий. Ближче до суті є “електронна форма управління”, або “електронне управління”. Ще один термін, який з’явився недавно — “G-Government”, — у дослівному перекладі взагалі втрачає смисл. А це просто використання Інтернету й ГІС (ГІС — геоінформаційні системи) для забезпечення ефективнішого державного управління, тобто “геоінформаційна форма управління”. Отже, комбінація легкого доступу до Інтернету та картографічної інформації визначає сучасний рівень розвитку е-уряду як нової форми обслуговування, що можуть надавати органи публічної влади для підприємницького сектора і громадян. E-уряд створює нові шляхи для співробітництва. Адже просторові дані сприймаються інакше, наочніше, ніж представлені в табличній формі, а це дозволяє набагато зручніше робити інформаційні запити, а також забезпечувати процеси управління. Як уже зазначалося, однозначного визначення “електронного уряду” сьогодні не існує. Зрозуміло, що він охоплює не тільки мережеву інфраструктуру виконавчої влади, але в цілому і всю інфраструктуру державної влади і управління. Тому, можливо, точніше говорити про “електронну державу”, “електронний державний апарат, електронну інфраструктуру держави, державу інформаційного суспільства”, про державну мережеву інформаційну інфраструктуру як інформаційно-комунікаційну систему, що забезпечує оптимальне, з погляду суспільства, функціонування всіх гілок і рівнів державної влади й управління. Якщо ж ми обмежимося розглядом питань впровадження нових інформаційних технологій у рамках контуру виконавчої влади, то термін “електронний уряд” теж може використовуватися. Отже, під “електронним урядом” слід розуміти мережеву інформаційно-комунікаційну інфраструктуру, що підтримує процес виконання органами виконавчої влади своїх функцій у суспільстві. Проект “електронного уряду” складається з двох взаємозалежних (і одночасно самостійних) проектів. Це внутрішня урядова інформаційна інфраструктура, аналог корпоративної мережі, і зовнішня інформаційна інфраструктура, що взаємодіє з громадянами й організаціями. У рамках проекту “електронної держави” інтегруються інформаційні 249
ресурси міністерств і відомств, забезпечується доступ до них, а також створюється система онлайнових послуг (у тому числі й тих, що мають вартісне вираження). Урядова мережна інфраструктура має бути націлена на вирішення актуальних політичних, економічних і соціальних завдань держави і забезпечувати: реалізацію права громадян на доступ до відкритої інформації; доведення до громадськості об’єктивної і достовірної інформації про діяльність органів публічної влади, що зміцнює довіру до держави та її політики; взаємодію і постійний діалог держави з громадянами й громадськими інститутами, а також необхідний рівень суспільного контролю за діяльністю державних та муніципальних органів і організацій; об’єднання інформаційних ресурсів і послуг органів державної влади і місцевого самоврядування з метою зміцнення загальнонаціонального інформаційного простору; удосконалення системи державного і муніципального управління, оптимізацію структури управлінського апарату, зниження фінансових і матеріальних витрат на його утримання, поетапне переведення частини державних і муніципальних послуг, що мають вартісне вираження, у систему державних і муніципальних мережевих послуг, які відповідають реальним потребам громадян і організацій; ефективну підтримку діяльності об’єктів, що займаються господарською діяльністю, для інтеграції в загальнонаціональний і світовий економічний простір; взаємодію і співробітництво з державними і муніципальними органами інших країн і міжнародними неурядовими організаціями. Створення і розвиток урядової мережевої інформаційної інфраструктури вимагає відповідної формалізації в нормативно-правових актах і бюджетного фінансування. Потрібно розуміти, що створення “електронного уряду” — це масштабний і довгостроковий проект. Не все буде йти гладко. Створення інформаційної мережевої інфраструктури держави має супроводжуватися “реінжинірингом” усієї системи управлінських процесів, що насправді означає подолання стереотипів бюрократичної культури. А це не так просто. Реалізації проекту буде сприяти адміністративна реформа, ціль якої — модернізація системи державного управління. На Заході електронний уряд не завжди розуміли однозначно. У певний час так називали футуристичний уряд “електронних громадян”, що регулює життя і безпеку мережі в цілому й електронний бізнес зокрема. У сучасному розумінні термін e-уряд тлумачиться набагато ширше, ніж “електронний уряд” чи навіть більш правильне визначення — “електронне управління державою”, тобто викорис250
тання в органах державного управління сучасних технологій, у тому числі й Інтернет-технологій. E-уряд — це сучасний підхід до визначення ролі урядових органів у житті держави і суспільства. Саму ж державу розглядають як велику корпорацію: у неї є бюджет, витрати, доходи, у неї є акціонери й одночасно клієнти — громадяни, що зацікавлені в тому, щоб державні послуги були максимально дешеві й доступні. І відповідно до цього підходу держава, аналогічно великій корпорації, повинна прагнути того, щоб задовольняти інтереси насамперед своїх акціонерів, а з цією метою підвищувати свою ефективність, точно так само, як корпорація повинна підвищувати свою капіталізацію, змінюючи моделі роботи на більш технологічні й ефективні. На Заході використання органами управління Інтернету розглядається нині як одна з можливостей підвищити ефективність державної влади. Ось чому до популярних в Інтернеті позначень “B” і “C”, що означають, відповідно, “бізнес” і “споживач” та давно використовується у різних сполученнях (B 2 B, B 2 C), додалося нове — “G”. А створення “електронного уряду” посіло у планах політиків і інтеграторів чільне місце. Як і раніше, у випадку з (B 2 і (B 2 C), багато хто очікує, що впровадження інформаційних технологій у державне управління дозволить швидко все оптимізувати: знизити витрати на утримання держави, прискорити взаємодію органів державної влади між собою і з громадянами. Один з головних аргументів на користь “електронного уряду”, що наводять його прихильники, — підвищення “прозорості” влади за рахунок переходу на новий рівень зворотного зв’язку як з громадянами, так і з бізнесом. По суті, йдеться про зміну парадигми державної влади. Як показує навіть побіжний огляд, ідея електронного уряду набула поширення у країнах і культурах, де держава сприймається як обслуговуюча, сервісна структура. Але чи така наша культура? При першому розгляді e-уряду, електронне управління — лише інструмент, що відповідає новим потребам суспільства, яке переживає наслідки чергової промислової революції, викликаної широким впровадженням мікропроцесорів і мереж. Але якщо мережа — лише інструмент, то вона не змінить докорінно ні держави, ні самого суспільства. Інакше кажучи, якщо чиновник зловживає своїм становищем тепер, він знайде спосіб робити це і в “оцифрованому” відомстві. “Контроль над інформацією найчастіше виливається у зловживання, починаючи з приховування інформації і закінчуючи її незаконним обнародуванням” [53]. Але є й інша точка зору, відповідно до якої 251
інформаційно-комунікаційні технології кардинально змінять не тільки моделі взаємодії в суспільстві, але й свідомість людей. Про це із шістдесятих років твердять теоретики постіндустріального суспільства. Як і всяка теорія, ця, проходячи перевірку реальністю, не завжди її витримує. Найбільш очевидний “промах” теоретиків-оптимістів — образ “постіндустріальної” людини. Передбачалося, що особистість буде вільнішою в самореалізації, прагненні до отримання благ і стане активним учасником прийняття державних рішень. Але навіть Захід, незважаючи на всі ознаки постіндустріальності (сектор виробництва послуг превалює над промисловим, комп’ютери трансформують працю, інформація стає головним капіталом), поки що є суспільством споживання. Втім, можливо, про зміни говорити ще зарано. Тим більше що сама ідея інформаційного суспільства не лише реальна, але й актуальна: недарма лідери Великої Вісімки підписали Окінавську хартію глобального інформаційного суспільства. Нині не існує простої бізнес-моделі уряду. Існує лише набір загальних вимог, виконання яких громадяни і бізнес очікують від уряду інформаційної доби. Різні категорії споживачів об’єднує єдине прагнення одержати ефективніші засоби доступу до інформації для того, щоб зменшити вартість трансакцій як для себе, так і для своїх партнерів, зробити взаємодію з державними органами простішою, швидкою і комфортною. Особливе місце посідає співробітництво уряду з громадянами, оскільки швидке зниження вартості комунікацій і обчислень створює передумови трансформації умов життя більшості населення. Новий сервіс на базі сучасних технологій повинен: забезпечувати доступність послуг там, де в них є необхідність; використовувати для надання послуг широкий спектр медіа-засобів, зараховуючи центри викликів (call centers) і онлайнові системи; сегментувати ринок з урахуванням специфічних потреб різних груп населення; забезпечувати зворотний зв’язок щодо змісту і якості наданих послуг; передбачати групування послуг залежно від їх орієнтації на ті чи інші випадки життя; забезпечувати різнобічний аналіз інформації по використанню послуг; залучати користувачів до перепроектування і модернізації послуг. Трансформація традиційних форм взаємодії уряду і громадян у цифровій формі не повинна стати причиною соціальної нерівності. Уряд має прийняти на себе зобов’язання по зменшенню цифрового розшарування суспільства і проводити цілеспрямовану політику у сфері підвищення комп’ютерної грамотності, створення центрів на252
вчання і поліпшення умов для росту кваліфікації персоналу в галузі інформаційних технологій, у тому числі через забезпечення доступу до національної мережі навчання і до мережної бібліотеки. Подолання цифрового бар’єра, однак, передбачає не тільки підвищення е-кваліфікації населення і вирішення проблеми доступу до інформації. Деякі громадяни не хочуть або не мають можливості стати прямими користувачами нових технологій. Тому потрібно враховувати і цю категорію населення. Нові технології дозволяють поліпшити підтримку особистих і телефонних трансакцій поряд із організацією інтерактивної взаємодії громадян. Для держорганів і органів місцевого самоврядування основною метою стане звільнення службовців від виконання рутинних процедур при інтерактивній взаємодії з населенням і забезпечення службовців необхідними знаннями й устаткуванням для успішного виконання функцій проміжної ланки між урядом і громадянами. “Уявіть собі місто майбутнього. У жителів цього міста немає необхідності в поїздках на транспорті. Банківські операції здійснюються з будинку, так само як і придбання товарів. Суспільні комунікаційні мережі повсюдні і дешеві. Через невеликий сполучений із системою телебачення термінал з клавіатурою передаються нескладні повідомлення центральному комп’ютеру. Після трансляції політичної промови або під час передачі останніх новин глядачів просять повідомити про свою позицію з того чи іншого питання. Респондентне телебачення може стати надзвичайно активним каналом комунікації, частиною демократичного процесу — значною мірою, аніж нинішні опитування суспільної думки” [380]. Але ту ж думку можна почути з вуст зовсім не мрійника [109]. Зрозуміло, що ці зміни супроводжує бурхливий ріст інформаційних і комунікаційних технологій, перетворення комп’ютера на домінуюче знаряддя праці й поширення різних мереж передачі даних. Але за усієї важливості технологій головними бонусами, що надає інформаційна ера, є революційні процеси в суспільному житті: стає прозорішою взаємодія бізнесу, громадян і державних інститутів, інтеракції оптимізуються настільки, що не просто заощаджуються ресурси і час, а відбуваються зміни у принципах управління суспільством. Безперервний онлайновий зв’язок між політиками, групами інтересів і співтовариствами громадян стає повсякденною справою. І на зміну рецепту комуністів “радянська влада плюс електрифікація всієї країни” приходить інтерактивна держава плюс “електронізація суспільства”. 253
Однак така картина “цифрової держави” легко складається лише в теорії. Світ міняється так стрімко, що не можна, покладаючись на будь-яку ідею, робити на її основі довготермінові прогнози. Ми переживаємо появу абсолютно нових відносин і не знаємо, що відбудеться з цивілізацією завтра. Можливості розвитку інформаційного суспільства непередбачувані: те, що здавалося рожевою перспективою відкритого суспільства, на ділі може обернутися цифровою диктатурою з боку держави. Невизначеність впливів інформаційних технологій ускладнює будь-який прогноз. Наприклад, видається не таким вже фантастичним, що персоналізація виробництва продуктів і послуг, про яку говорять відносно електронної комерції, торкнеться і державного управління. Громадянин зможе мати справу з індивідуально побудованою державою як споживач її послуг. Персональна держава настільки ж реальна на рівні доступу громадян до послуг, як і вже існуюче персональне телебачення. Прапором електронної комерції було і залишається скорочення трансакційних витрат і числа посередників; ці ж аргументи наводяться і на користь електронізації взаємодії бізнесу, громадян, співтовариств, державних інститутів і органів самоврядування. І звичайно, безсумнівною користю для суспільства виглядає відсторонення із взаємодії бюрократа, якщо можна обійтися без нього. Але до сфери політичної участі і суспільного регулювання персональна модель держави навряд чи пристосована. Посередництво інститутів, що представляють інтереси різних суспільних груп, нівелює можливі конфлікти, і усунення цих посередників загрожує втратою балансу інтересів. Партії, профспілки, відстоюючи інтереси груп суспільства, об’єктивно необхідні демократичній державі. А народний представник — фактично теж бюрократ, обраний групою громадян для представлення своїх інтересів. У цьому сенсі пряма демократія як крайній приклад дебюрократизації є ніщо інше, як влада натовпу, тобто охлократія, і чим більший натовп, тим нижчий рівень культури та інформованості. Тому робочий приклад прямої політичної участі існує хіба що у фантастиці. Однак, не впадаючи в крайнощі прямої участі, скорочення посередників усе-таки полегшує взаємодію і спрощує систему “запитання–відповідь”. Так що можна говорити про інтерактивний плюралізм, зміст якого полягає в тому, що між владними інститутами, партіями і суспільством, між окремими суспільними і політичними групами встановлюється ефективний постійний зворотний зв’язок. 254
У далекій перспективі виборці, очевидно, зможуть більш чітко контролювати своїх представників. Зворотний зв’язок електорату може виглядати як схвалення чи невдоволення поведінкою політика, його голосуванням щодо окремих законопроектів. І можливо, це спричинить зміни в законодавстві: депутат, що позбувся підтримки електорату, змушений буде залишити свою посаду. Але все це реалізується лише за умови, якщо електорат буде так само активний, як на виборах. А це вже питання свідомості “нової” людини. Адже, як вважають деякі теоретики інформаційного суспільства, установка на персональну державу може призвести до втрати колективного почуття, згуртованості груп громадян. Соціолог Зиґмунд Бауман пише, що час начальницьких кабінетів, у яких народжувалися всеосяжні плани, реалізація яких вимагала слухняності й погодженості дій, відходить в минуле [47]. З демасифікацією виробництва настає і демасифікація управління. Виникає побоювання, що століття натовпів зміниться століттям соціальної атомарності і персоналізація призведе до того, що суспільство приватних інтересів втратить загальний інтерес. Тоді, виходячи з теорії еліт, відповідно до якої влада зацікавлена у соціальній статичності, можна зробити висновок, що керівна еліта залишиться такою, відтворюючи себе, стосовно інформаційного суспільства, формуючи усередині себе аристократію від високих технологій, яка і буде керувати натовпом. Чим нижчий рівень згуртованості цих натовпів, тим слабший їхній вплив на рішення, що приймаються елітами. Утім, теоретично не виключена й інша можливість. У тих натовпах, про які говорили Лебон [361] і Хосе Ортега-і-Гассет [437], люди були однієї раси, одного громадянства або навіть одного племені, а сучасне комунікаційне середовище може відіграти дуже погану роль для національних держав, оскільки створює новий рівень натовпів із наднаціональним ступенем спільності, позбавлених кордонів, звичних географічних і навіть етнічних бар’єрів. Прозорість — ще один жаданий елемент інформаційного суспільства. Чи це прозорість взаємодій, чи прозорість державних тендерів, ліцензування комерційної діяльності чи ж навіть простого спілкування чиновника з громадянином. Але при всьому прагненні зміцнитися в цій ідеї потрібно враховувати, що взаємодії можуть стати односторонньо прозорими, якщо один з учасників інтерактиву не відкриває інформацію про себе. У цих умовах громадянин стане лише споживачем пропонованих державних послуг, що не впливають на їхній зміст, так само як абонент традиційного телебачення не здатний впливати на програ255
му, окрім як переключаючи канали. Чиновники менше за всіх зацікавлені в автоматизації, яка документує і розкриває їхню діяльність, оскільки сьогоднішня відсутність прозорості дозволяє їм уникати персональної відповідальності. Але й суспільство не прагне встановлювати з ними прозорі відносини. З одного боку, системи e-уряду дають можливість наглядати за діяльністю чиновників і відомств. Але мало хто задумується, що без комп’ютера чиновник може погано справлятися з контролем над бізнесом і приватним життям громадян, а з комп’ютером йому буде набагато легше це робити. Технологія може змінити методи регулювання, але не змінить їхньої суті. Інформаційна відкритість не стане прямим наслідком оцифрування відносин громадян, державних інститутів і органів самоврядування, а тому навряд чи приведе до лібералізації суспільних відносин. До речі, це показує і досвід Сінгапуру — країни аж ніяк не демократичної, але яка однак, за оцінками Accenture, — фаворит з ефективності використання систем e-уряду. Компактна, зі зростаючим рівнем високих технологій країна швидше за інших освоює системи електронного управління, при цьому управлінські структури зберігають досить жорсткий контроль над суспільством. Електронна революція не здатна зробити поліцейську державу більш відкритою. Навпаки, завдяки технології суспільство стає усе прозорішим для влади, а значить, і контрольованішим. Цю небезпеку передбачав ще ідеолог інформаційного суспільства Д. Белл. На його думку, зараз стає усе більш очевидною загроза поліцейського і політичного спостереження за індивідами з використанням витонченої інформаційної техніки. Інший важливий момент полягає у тому, що контроль над інформацією найчастіше виливається у зловживання, починаючи з приховування інформації і закінчуючи її незаконним обнародуванням, і щоб запобігти цим зловживанням, необхідні інституційні зміни, насамперед у сфері інформації” [53, 86]. Інтернет вперше в історії людства надає технічну можливість для масового відкриття інформації, але зовсім не визначає необхідність робити це. Одна з проблем забезпечення прозорості державних структур полягає в тому, що в деяких державах (в Україні також) немає ні традиції розкриття нетаємної інформації, ні законодавчого регулювання цієї сфери. А необхідно було б встановити в обов’язковому порядку, що, крім інформації, яка становить державну таємницю, всяка інша підлягає відкритій публікації. Це вочевидь стосується 256
підзаконних актів, відомчих інструкцій, статистичної інформації тощо. Видання Указу Президента України “Про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів влади” від 17.05.2001 р. № 325 стало першим серйозним кроком у цьому напрямі. Як ми вже зазначали, держава сполучає в собі риси корпорації з рисами установи: вона будується — і зверху, і знизу, і за принципом владної опіки, і за принципом самоврядування. Те утворення, яке виникло в результаті суспільного договору, було ближче до корпорації. Об’єднання під керівництвом державної влади виглядало способом припинення війни всіх проти усіх. Створюючи цей інструмент, люди відмовлялися від частини своїх свобод в обмін на гарантії стабільності і порядку. Уже потім державна машина змінилася, все більш відчужуючись від суспільства, яке її породило. Але суть суспільного договору залишалася. Мережа, що виникла на очах і не без підтримки сучасної держави, не претендує поки на запозичення частини свобод своїх користувачів, залишаючись цілком самоорганізованою структурою, вступаючи в яку громадяни й організації беруть на себе пов’язані з нею зобов’язання по визначенню ризиків. Тепер мережа стає об’єктом пильної уваги держави, і в її особі багато хто бачить загрозу появи “старшого брата”, що бере на себе управління інформаційним середовищем і одержує необмежений владний ресурс: якщо цифрова держава запропонує громадянам цілком документований спосіб життя в обмін на гарантії безпеки, відмовитися буде складно. Не випадково правозахисники в США так завзято борються проти проектів смарт-карт, що несуть інформацію про власника. Звичні нам механізми взаємодії між суспільством і державою тільки тоді органічно адаптуються до нового середовища, коли офлайнові громадяни стануть “e-громадянами” і сформують середовище для існування електронних співтовариств. Але у переважної більшості наших громадян (97 немає доступу до Інтернету. Лише тоді, коли не три, а хоча б десять відсотків громадян будуть у мережі Інтернет, наступить переломний момент, з якого може початися інтенсивний саморозвиток інформаційного суспільства. За існуючої нерівності в доступі до цифрових технологій електронне управління може лише дати політичним активістам ще одну можливість виявляти свою активність, і, якщо держава випереджальними темпами почне встановлювати правила гри в такому цифровому середовищі, виникне ще один вимір цифрової нерівності — політичний. 257
І все ж таки електронне управління — близька реальність. Системи e-врядування будуть вдосконалюватися, причому, як і всяка затребувана технологія, ця теж здешевлюватиметься. А от чи вплинуть вони на спосіб життя громадян, чи лише перемістять існуючі правила гри в нове середовище взаємодії — невідомо. Електронне врядування — це нова фаза в освоєнні інформаційних технологій, що дозволяє ефективніше керувати суспільством і державою. Його ефективність визначається не наявністю мереж, комп’ютерів і програм, а тим, як влаштоване саме суспільство і держава, тим, який менталітет у людей, що приймають рішення. Потрібно зазначити, що в Україні не існує однозначного визначення терміна “електронний уряд” (e-уряд). Загалом же у світі певний час так називався футуристичний уряд “електронних громадян”, що регулює життя і безпеку мережі в цілому й електронний бізнес зокрема. На виконання Указу Президента України від 17.05.2001 р. № 325, яким було фактично започатковано систему електронного урядування [619], уряд України видав постанову № 3 від 4.01.2002 р. [477]. Цією постановою врегульовано порядок оприлюднення на сайтах органів державної влади інформації про їх діяльність. Серед першочергових заходів Кабінету Міністрів України щодо впровадження системи електронного уряду України передбачалось створення в тому ж 2002 р. Єдиного порталу Кабінету Міністрів України, який мав на меті об’єднати всі існуючі web-сайти органів влади, а за даними Державного комітету зв’язку та інформатизації України нині майже 90 % усіх органів влади мають свої Інтернет-сторінки. У зверненні колишнього прем’єр-міністра України Анатолія Кінаха до відвідувачів Єдиного web-порталу Кабінету Міністрів України з нагоди офіційного відкриття єдиного web-порталу органів виконавчої влади 1 листопада 2002 р. йшлося про те, що “електронний уряд” справедливо вважається новітньою формою демократії, міжнародним стандартом функціонування уряду, даючи можливість громадянам країни брати безпосередню участь у виробленні виважених державних рішень на користь всього суспільства. 20 лютого 2003 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову “Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи “Електронний уряд” [482]. В основі “електронного уряду” лежить принцип публічності інформаційних ресурсів, коли кожна людина або організація можуть розмістити свій ресурс у мережі, оскільки саме таке трактування терміну 258
“e-уряду” є найбільш поширеним у розвинених країнах. “Електронний уряд” може бути створений у масштабах міста, району, області, країни. Зрозуміло, що під цим терміном мається на увазі не стільки орган державної влади чи місцевого самоврядування з його мережевою інфраструктурою та під’єднання до Інтернету, скільки нова система врядування, базована на нових технологіях і цифрових можливостях. Остання має бути націлена на вирішення актуальних політичних, економічних і соціальних завдань держави і забезпечувати: реалізацію права громадян на доступ до відкритої державної інформації; взаємодію і постійний діалог держави з громадянами й громадськими інститутами, а також необхідний рівень суспільного контролю за діяльністю державних органів і організацій; зниження фінансових і матеріальних витрат на розроблення управлінських рішень; удосконалення системи публічного управління, оптимізацію структури управлінського апарату, відповідність державних та муніципальних послуг реальним потребам громадян і організацій; доведення до громадськості об’єктивної і достовірної інформації про діяльність органів місцевого самоврядування та державної влади; об’єднання інформаційних ресурсів і послуг органів державної влади і місцевого самоврядування з метою зміцнення загальнонаціонального інформаційного простору. Відповідно до цього поширення принципів і підходів електронного урядування буде супроводжуватися модернізацією всієї системи управлінських процесів, подоланням стереотипів бюрократичної культури. Цьому має сприяти адміністративна реформа, що ставить за мету покращення системи державного управління. Впровадження механізмів “електронного врядування”, які сьогодні використовуються у найбільш розвинених країнах світу, передбачає організацію якісно нових форм спілкування суспільства і влади, надання можливості його здійснення безпосередньо 24 години на добу, 7 днів на тиждень. За оцінками іноземних експертів, система “електронного урядування” дає можливість зменшити витрати на управлінський апарат на 15–20 %. Першим кроком реалізації електронної інформаційної системи “електронного уряду” є створення Єдиного web-порталу органів виконавчої влади, який призначений для забезпечення інформаційної взаємодії органів виконавчої влади між собою, з громадянами і юридичними особами на основі сучасних інформаційних технологій, спрощення і прискорення документообігу між органами виконавчої влади, громадянами і юридичними особами. Переваги зазначеної 259
взаємодії користувачі мережі Інтернет відчують передусім завдяки можливостям цілодобового доступу до державних та муніципальних інформаційних ресурсів, отримання інформаційних послуг, реалізації і звернень до посадових осіб органів виконавчої влади. Очевидно, маємо всі підстави говорити про інтерактивні міські web-портали (“місцевий електронний уряд”). Впровадження інформаційної системи “електронний уряд” має на меті вдосконалення та підвищення оперативності роботи урядових установ, сприяння адміністративній реформі в країні та є початком “електронної демократії”, що базується на принципах відкритості та прозорості. Ще раз наголосимо, що підґрунтям електронного врядування є стан розвитку мережі Інтернет. Саме це є значною перешкодою для широкого використання електронного врядування в Україні як на державному, так і на місцевому рівні. Однією з причин є низький технологічний рівень систем телефонного зв’язку, особливо у віддалених населених пунктах. На процеси збільшення кількості Інтернет-користувачів в Україні впливають такі фактори: стан і розвиток системи освіти, оскільки саме вона забезпечує основу для формування інформаційного суспільства, в якому інформація стає базовою цінністю; рівень доходів, структура витрат та рівень зайнятості населення, через те що вони визначають економічні умови і темпи розвитку Інтернету; стан і рівень розвитку технічної структури, тому що наявність необхідних технічних засобів і технологій є передумовою, яка дозволяє реалізовувати доступ у мережу. Потенційними користувачами Інтернету в Україні є учні старших класів, ПТУ, студенти вищих навчальних закладів. До 2004 р. мала бути реалізована державна Програма комп’ютеризації середніх шкіл, яка надала б можливість 22,2 тисячі шкіл отримати для потреб навчання близько 220000 комп’ютерів, а також доступ в Інтернет. Отже, як результат через два-три роки близько одного мільйона школярів стануть користувачами мережі. Оскільки більшість вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації мають необхідну матеріальну базу для доступу до Інтернету, то більшість їх студентів (близько одного мільйона чоловік) отримають необхідні навички роботи в Інтернеті. Таким чином, система освіти в Україні протягом наступних трьох років надасть можливість стати користувачами Інтернетом близько двом мільйонам осіб. 260
Отже, очевидно, що найбільш готовими для впровадження електронного врядування є найбільші українські міста. На початок 2003 року 74 українські міста мали власні web-сайти. Окрім того, ресурсами інформаційної системи “АМУ-Діалог” у рамках здійснення проекту “Створення регіональних відділень Асоціації міст України” надано на своїх сторінках інформацію про 407 малих і великих міст України. Відзначимо ще одну суттєву особливість запровадження системи “електронного врядування”. Інтернет несе більш ніж технологічний прорив у наданні послуг. Це нова парадигма електронного врядування, що контрастує зі старою бюрократичною парадигмою державної служби і полягає у зміні пріоритетів використання інформаційних технологій з внутрішніх менеджерських потреб на зовнішні зв’язки із громадськістю. Нова парадигма трансформує принципи організації управління в урядуванні. На відміну від бюрократичної моделі, якій властиве управління згори–вниз та ієрархічна комунікація, нова модель підкреслює командну роботу, багатонаправлену мережу, пряму комунікацію між частинами та швидкий і постійний зворотний зв’язок. Громадянам більше не треба знати, за що саме відповідає якийсь відділ у мережному виробництві послуг. Функціональна структура та процес “виробництва” послуг стають “невидимими” для користувача. Це не означає, що центральне керівництво не важливе в електронному врядуванні. Однак керівництво в новій парадигмі надає скоріше допомогу та координацію різним частинам, ніж видає накази і здійснює контроль. Орієнтація місцевих web-сайтів підтверджує той факт, що така зміна дійсно має місце в ряді органів місцевого самоврядування. Якщо місто приймає традиційну бюрократичну парадигму, організація його web-сайта, як правило, є адміністративно-орієнтованою. Інформація організована головним чином відповідно до адміністративної структури муніципалітету і не відповідає суттєвому переосмисленню бюрократичного процесу та організаційної моделі щодо надання управлінських послуг. На заході муніципалітети широко використовували такий підхід, коли будували свої перші Інтернет-представництва у 1990 р. Така картина спостерігається сьогодні в українському сегменті. Зорієнтований на запитувача інформації підхід передбачає концепцію отримання інформації (послуг) через відповідну структурованість змісту інформаційних сторінок за офіційною структурою органа влади. Дослідження сайту за сферами та групами інтересів, 261
наприклад такими, як міський бюджет, демографічна ситуація, календар місцевих подій, головні туристичні привабливості, офіційні адреси, прес-релізи, пропозиції по працевлаштуванню можливе через відвідання відповідних сторінок департаментів, відділів, інших структурних одиниць органів влади. Нині міста здебільшого намагаються використовувати зорієнтований на користувача підхід до дизайну порталів. Вивчаючи діючі сайти міст як їх представництв в Інтернеті, можна виділити три принципи їх побудови: наявна інформація структурується відповідно до структури міського органу влади; наявна інформація структурується відповідно до потреб користувачів і зорієнтована на цільові аудиторії; наявна інформація подається за змішаною моделлю і має підтипи структурування, тобто передбачає структурування за головними напрямами діяльності органів влади: економіка, соціальна сфера, медицина, освіта, культура тощо. Побудова за змішаною моделлю першого підтипу виявилась найпоширенішою. Так, наприклад, побудовані сайти Алчевська, Броварів, Жмеринки, Бердичева, Ковеля, Коростеня, Краматорська, Миколаєва, Нетішина, Ніжина, Сарнів, Сєверодонецька, Ужгорода, Южноукраїнська. Загалом інформаційна складова в українських web-містах представлена досить добре, чого не можна сказати про інші дві великі складові міських порталів — зворотний зв’язок та надання інтерактивних послуг через Інтернет. Найближчим часом налагодження зворотного зв’язку та консультацій з громадськістю має всі шанси на розвиток, адже саме це є одним з основних принципів “електронного врядування”, а прийняття Закону “Про електронний цифровий підпис” від 22.05.2003 р. без сумніву дасть серйозний поштовх до розвитку інтерактивних послуг через Інтернет [199]. Швидке надання запитаної інформації — одна з найважливіших проблем і завдань міської влади. Це стосується взаємодії як з населенням, так і з представниками ділових кіл, в тому числі інвесторами. У випадку з останніми оперативність муніципалітету буде сприяти залученню інвестицій, створенню нових робочих місць, а відтак і збільшенню надходжень у міський бюджет. Терміни, передбачені для відповідей, згідно із Законом України “Про звернення громадян” у випадку роботи через Інтернет є надто тривалими. Культура роботи в Інтернеті та з електронною поштою передбачає практично миттєву реакцію. Таким чином, в Україні на локальному рівні будується поки що єдина функція електронного уряду — інформаційна. Водночас зали262
шаються поза увагою такі основні функції, як зворотний зв’язок і можливість одержання товарів та послуг за допомогою Інтернету. На середньому, районному рівні управління, де працюють безпосередні виконавці, що виконують значний об’єм роботи з громадянами, очевидно, будуть проблеми з переходом і перебудовою на нові схеми роботи. Головне, щоб практика просування ІТ на всіх рівнях управління не звелась до сприйняття електронного уряду лише як інструмента, а не як цілісної концепції, що містить цілком нові підходи до кожної ланки управлінської структури, до кожного елементу процесу управління. Для оцінки процесів у якості контрольних механізмів можна буде використовувати нові схеми, властиві власне електронному уряду — загальне адміністрування місцевих ресурсів, моніторинг оновлення контингенту, статистика відвідуваності, форуми для користувачів та фахівців. Згідно з Указом Президента України щодо розвитку національної складової мережі Інтернет передбачається створення єдиної системи органів по зв’язках із громадськістю в державних органах та установах. Отже, в цьому сенсі створення таких органів є відповідною та ефективною політикою в сучасних умовах [464]. Нагальним є створення загальної Концепції розвитку мережі в Україні, яка б на національному рівні встановила головні вимоги щодо сумісності всіх створюваних ресурсів офіційними органами, відповідно до яких і будувалась би “Україна онлайн”. Для створення міцного фундаменту електронного урядування також важливим є прийняття законодавчого акта, що регулював би електронний документообіг. Інакше введення непаперової форми листування та документів стане додатковою надбудовою до сучасної паперової форми інформаційного обміну органів влади в країні як у внутрішніх, так і в зовнішніх відносинах. Отже, є всі підстави вважати, що електронному врядуванню на місцевому рівні має бути приділена достатня увага. І тут можливі два шляхи розвитку. Запровадження підходу до електронного врядування, зорієнтованого на надавача інформації (тобто на самі органи влади), передбачає концепцію отримання інформації через відповідну структурованість змісту інформаційних сторінок за офіційною структурою органу влади. Цей підхід підтримує в першу чергу пряме та широке інформування населення, не приділяючи уваги наданню власне послуг. Таким чином в мережі відтворюється існуюча система організа263
ції управлінської практики, передбачається збереження вертикальних стосунків між громадянами та владою. Така практика не відповідає сучасним тенденціям розвитку електронного урядування. Вона може призвести до зростання недовіри з боку молодого покоління, яке найбільше використовує Інтернет. Такий підхід суперечить світовим нормам та правилам. І для його реалізації необхідні додаткові фінансові ресурси, в тому числі на адміністрування прийнятих рішень. Але за сучасних умов такий підхід досить широко застосовується на практиці через невеликий попит на два інші компоненти електронного врядування (крім інформаційного), такі як зв’язки громади із владними органами та отримання управлінських послуг через мережу. Зорієнтований на запитувача підхід до використання Інтернету органами самоврядування несе в собі найбільші потенційні переваги порівняно з першими двома шляхами. Web-портал, зорієнтований на користувача, запроваджує отримання інформації та послуг “в один крок” через структурацію інформації відповідно до потреб різних груп користувачів. Цей підхід має на меті встановлення горизонтальних зв’язків між громадянами та урядом і зміщення акценту з держави на користувача, громадянина. Відкриваються можливості до запровадження електронного консультування з громадою на локальному рівні: круглих столів, електронних опитувань. Як наслідок, це несе більш низькі витрати на адміністрування прийнятих на місцевому рівні рішень, високу гнучкість інформаційних ресурсів міста, задоволення інформаційних потреб городян та іноземних громадян. Серед недоліків такого підходу — упереджене ставлення службовців до впровадження інформаційних технологій в управління через поступове знищення традиційної ієрархічної структури влади. Поступу цього процесу має сприяти адміністративна реформа в країні. Немає сенсу розглядати широке впровадження елементів “електронного урядування” без взяття до уваги пакету адміністративних реформ та реформування державної і муніципальної служби. Настільки ж неефективним є планування реалізації таких реформ без урахування підтверджених зарубіжною практикою широких можливостей сучасних інформаційних технологій. З іншого боку, тільки в загальному контексті проблеми модернізації системи державного управління і варто розглядати перспективи реалізації концепції електронного урядування в сучасних умовах. У зв’язку з необхідністю запровадження електронного врядування по-новому постає питання інформаційної відкритості органів влади. 264
Багато експертів вважає, що основну вагу в забезпеченні високого рівня їх інформаційної відкритості мають взяти на себе недержавні організації і засоби масової інформації. Але не можна забувати, що однією з основних умов ефективної управлінської діяльності на демократичних засадах є широке висвітлення інформації про всі сторони життєдіяльності самого суб’єкта управління, результати управлінського впливу, зворотний зв’язок із суб’єктом управління тощо. Значні можливості щодо цього мають сучасні телекомунікаційні мережі, зокрема глобальна інформаційна мережа Інтернет. Інформація, яка розміщується на web-сайтах, або на так званих інформаційних порталах, миттєво стає доступною для користувачів мережі Інтернет в усьому світі. Разом з тим більшість експертів підкреслює, що мова повинна йти не стільки про конкретні соціальні структури, скільки про створення системи процедур, котрі мають виконуватися в автоматичному режимі. Стосовно способів, методів, які можуть і повинні використовувати структури громадянського суспільства для забезпечення інформаційної відкритості влади за допомогою нових інформаційних технологій, то можна виділити такі: участь у розробленні, експертизі та лобіюванні законодавчих і нормативних актів; поширення відповідної інформації; здійснення моніторингу порушень в області доступу до інформації, інформування громадськості і владних структур про всі випадки порушення прав громадян на одержання соціально значущої інформації; організація діалогу всіх сторін, зацікавлених у забезпеченні інформаційної відкритості влади. Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства, яку підписано лідерами багатьох країн і до якої приєдналась нещодавно й Україна, зазначає, що інформаційно-телекомунікаційні технології (ІТТ) є одним з найбільш важливих факторів, котрі впливають на формування суспільства ХХІ ст. Їх революційний вплив стосується способу життя, освіти і роботи людей, а також взаємодії уряду та громадянського суспільства. ІТТ швидко стають життєво важливим стимулом розвитку світової економіки. Вони також надають можливість багатьом ініціативним індивідуумам, фірмам та спільнотам у всіх частинах земної кулі більш ефективно і творчо вирішувати економічні та соціальні проблеми. Сутність стимульованих ІТТ економічних та соціальних трансформацій полягає в їх здатності сприяти людям і суспільству у використанні знань та ідей. Інформаційне суспільство є таким, що дозволяє людям краще розвинути свій потенціал та реалі265
зовувати свої прагнення. ІТТ слугуватимуть досягненню взаємодоповнюваних цілей: забезпеченню сталого економічного зростання, підвищенню суспільного добробуту і творення соціальної злагоди. Разом з тим треба докласти всіх зусиль, аби якнайповніше реалізувати потенціал ІТТ у сфері укріплення демократії, більш прозорого та відповідального управління, у захисті прав людини й сприяння збереженню культурного розмаїття, а також у збереженні миру та стабільності в усьому світі. Узгодження цих цілей і вирішення проблем, що виникатимуть, вимагає розроблення ефективних національних та міжнародних стратегій. У прагненні досягти цих цілей уряди держав, що підписали цей документ, підтвердили зобов’язання стосовно принципів зарахування до глобальної інформатизації: кожному і будь-де має бути забезпечена можливість участі в ній, ніхто не має бути обійдений перевагами глобального інформаційного суспільства. Стабільність цього суспільства залежить від демократичних цінностей, що сприяють розвитку людини, таких як вільний обмін інформацією і знаннями, взаємна терпимість і повага до особливостей інших людей. Ця Хартія є насамперед закликом до всіх як в державному, так і в приватному секторах, закликом до ліквідації на міжнародному рівні розриву у рівні використання інформації і знань. Тверда основа політики й дій у сфері ІТТ може змінити шляхи нашої взаємодії стосовно поширення економічних і соціальних можливостей ІТТ у всьому світі. Ефективне партнерство учасників, об’єднані політичні зусилля також є ключовим елементом правильного розвитку глобального інформаційного суспільства. Реалізація стратегії інформатизації міста вимагає розвитку на належному рівні матеріально-технічної бази, тобто забезпечення парком сучасної електронно-обчислювальної техніки відповідної потужності. У наш час потужність цього парку є невеликою порівняно з потужністю аналогічних парків розвинених держав світу. Проте вона достатня для того, щоб уже нині реалістичними стали мережні проекти для муніципальних органів: 1) Проект створення сучасної системи інформування громадськості про діяльність органів місцевого самоврядування. Мова може йти про створення горизонтально і вертикально інтегрованих інформаційних ресурсів, що підтримуються інформаційними підрозділами органів місцевого самоврядування. З погляду мережної підтримки цікавим може бути створення спеціалізованого модуля онлайнової 266
підтримки мережних проектів для різних муніципальних структур. Ідея порталу (narod.ua) для відкриття мережевих представництв органів місцевого самоврядування може виявитися плідною. 2) Онлайнові послуги для журналістів і редакцій засобів масової інформації. Може йтися про створення систем віртуальної акредитації, що забезпечує онлайновий доступ журналістів на заходи, що проводяться органами самоврядування. 3) Каталог мережевих ресурсів виконавчих органів місцевого самоврядування, що забезпечують повноцінний пошук та інші послуги. Це не тільки корисно і зручно для користувачів, але й дозволяє вести моніторинг мережевих ресурсів. 4) Довідково-інформаційні бази даних документів органів місцевого самоврядування, що інтегрують тексти документів з інтерфейсами, забезпечуючими зручний пошук. 5) Розвиток мережевої урядової інфраструктури, що дозволяє вирішувати завдання інформаційного забезпечення діяльності ради, виконкому, комісій, комунальних служб у нестандартних (кризових, проблемних) ситуаціях. Нові технології дозволяють оперативно створювати віртуальні майданчики під завдання і досить легко їх адмініструвати. 6) Створення мережевих механізмів діалогу (взаємодії) виконкому, комісій і громадян (співтовариств) у вигляді спеціалізованих онлайнових форумів щодо тих чи інших актуальних проблем. 7) Зміцнення ролі громади у процесах управління: розміщення на порталі міської ради нормативних актів та інших документів на всіх етапах їх розроблення та прийняття, а також порядку денного і протоколів засідань виконкому; розроблення механізму зворотного зв’язку, завдяки якому на загальний розгляд подаються будь-які проблеми міста, а громадяни можуть ставити запитання безпосередньо посадовим особам; розроблення і втілення механізмів взаємодії громадськості з різними комунальними службами та організаціями, що дозволить громадськості отримувати корисну інформацію про роботу цих установ; створення електронних процедурних довідників, котрі будуть містити докладні інструкції для фізичних і юридичних осіб для вирішення тих чи інших питань. Нині web-сайти міст України містять не набагато більше інформації, ніж загальні відомості і контактні телефонні номери, що відповідають тільки з дев’ятої ранку до шостої вечора. А ГІС-складова webсайтів може забезпечувати, наприклад, інтерактивне замовлення, оп267
лату внесків, а також такі функції, які взагалі не були раніше доступними. На рівні уряду вже зроблено серйозні кроки: Міністерство економіки та Світовий банк підготували концепцію проекту “Україна — розвиток через Інтернет” (“The Gateway of the Ukraine”). Цей проект передбачає електронне врядування — розроблення процедур автоматизації збору інформації, створення, обговорення, узгодження і прийняття документів Департаментом економічної стратегії Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України на основі Інтернету і інтернет-технологій; введення й апробацію системи електронного документообігу з використанням електронного цифрового підпису, а також системи автоматизованого контролю виконання доручень департаментів Міністерства економіки та європейської інтеграції; розроблення і втілення елементів системи електронних державних закупівель. Нині проект офіційно впроваджено в кредитний портфель України, і його виконання може створити надійний міст між урядом та громадськими організаціями. У березні 2001 р. Інтерньюз почав реалізацію проекту “Глобальна ініціатива в розвитку Інтернет-політики” (Global Internet Policy Initiative). Засновники проекту — неурядові громадські організації: Центр демократії і технологій (Centre for Democracy and Technology, CDT) та Інтерньюз (Internews Network). Проект фінансується за підтримки Інституту відкритого суспільства, America Online, Microsoft, Markle .oundation та інших фондів і корпорацій. Проект реалізується в 12 країнах і передбачає розвиток політики держави, спрямованої на створення відкритого і демократичного Інтернету. Він тісно співробітничає з усіма секторами суспільства: політичним, підприємницьким і громадським. За основну задачу проект ставить: впровадження принципів децентралізованого доступного Інтернету, спрямованого на розвиток громадянського суспільства і встановлення ринкової економіки; просування правової реформи, що сприяє розвитку Інтернету; залучення експертів до розвитку Інтернету; створення коаліційних робочих груп з представників державного, громадського і підприємницького секторів; навчання представників влади, громадськості і підприємців розвитку децентралізованого, відкритого Інтернету, спрямованого на встановлення ринкових відносин; розроблення законопроектів і коментування чинного інформаційного законодавства. Проект створений з метою сприяння встановленню прозорого і стабільного регулювання підприємницької діяльності, ринкових відно268
син, що базуються на конкуренції, відкритості і доступності послуг, верховенства права у відносинах держави і користувачів Інтернету. Нині також реалізовується спільний проект з Міжнародним фондом “Відродження”. Проект виконується в окремих областях України і спрямований на поширення досвіду Великобританії у створенні електронного уряду та його використання для надання управлінських послуг, забезпечення доступу громадян до урядової інформації, підвищення ролі виборних органів, залучення громадян до процесу прийняття рішень та розвитку партнерства між усіма “гравцями” інформаційного суспільства. Задля інформаційної підтримки проекту розробники видають серію інформаційних матеріалів “Електронне урядування”, яка містить спеціальні тематичні видання, зокрема: Досягнення у сфері електронного урядування: світовий досвід; Програма електронного уряду Сполученого Королівства; Моделі електронного урядування; Місцева влада та електронне урядування; Електронна комерція; Електронна демократія. Бізнес-структури в усьому світі дуже швидко зрозуміли, що інформаційно-комунікаційні технології дозволяють оптимізувати корпоративне управління, скорочувати трансакційні витрати, підвищувати якість роботи з клієнтом. Якщо розглядати державні та муніципальні органи як управлінські структури, що надають специфічні управлінські і громадські послуги, то стає очевидним, що за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій вони теж можуть підвищити ефективність адміністрування як у внутрішньому (апаратному) середовищі, так і у регулюванні суспільних процесів, ефективніше витрачати бюджетні кошти. Всі держави мають аналогічні функції, обов’язки перед суспільством. У них подібна система державного управління. Це наводить на думку що перспективи створення “електронного уряду” в Україні такі ж, як і в інших країнах. І проблеми такі самі. Перехід на нові технології, не має значення, говоримо ми про бізнес, державні чи муніципальні органи, насамперед є процесом “реінжинірингу” управлінських процедур, управлінської культури, що вимагає зміни менталітету, а іноді зміни всієї парадигми діяльності. А люди не завжди готові користуватися новими технологіями та ще й у новому середовищі. Навіть бізнес зіштовхується з інерційністю сформованої структури управління, культури і традицій менеджменту. Тому наївно думати, що процес “електронізації” сфери державного чи муніципального управління буде швидким. Швидше за все він піде шляхом 269
поступового освоєння нових можливостей через інформатизацію окремих сфер діяльності. Якщо говорити про взаємодію влади і бізнесу, то застосування нових технологій дозволяє зробити взаємодію місцевого самоврядування і бізнесу більш прозорою, що, звичайно, знизить можливості корупції. Але немало буде залежати не тільки від прагнення муніципальних органів бути більш відкритими, але й від готовності самого бізнесу працювати відкрито. Нескладно зробити (B 2 G)-площадку, на якій будуть проводитися тендери чи аукціони, і все правильно організувати. Але якщо одна зі сторін бажатиме одночасно і “неформального” спілкування, позитивного результату не буде. Стосовно (G 2 C), то поки що в нас немає серйозної інтерактивної інфраструктури, яка забезпечила б діалог і взаємодію органів самоврядування і громадян. До того ж у нас немає регулюючого документа, що зобов’язував би чиновників постійно оновляти інформацію чи, наприклад, розміщувати на сайтах виконавчих органів, де вони працюють, проекти рішень, ухвал, розпоряджень, наказів, постанов, законів, а також протоколи засідань. Зазначимо, що оскільки велика частина функціональних послуг для громадян і бізнесу здійснюється місцевими органами державної влади та місцевого самоврядування, то одне з основних завдань реформ — підвищити ефективність їхньої роботи. Але треба розуміти, що в будь-якому разі перенесення у нове середовище взаємодії між органами самоврядування і громадянами або бізнесом можливе до певних меж. Навіть передовий проект електронного уряду США допускає детальне опрацювання питань оптимального співвідношення онлайну та офлайну, і оптимальний розподіл ресурсів на розвиток обох процедур. Можна зробити зручний інтерфейс для вирішення в онлайні, наприклад, комунальних платежів. Але скільки в нас “електронних” фізичних або юридичних осіб? І чи дозволяє рівень самих технологій домогтися необхідного рівня довіри при взаємодії, що заснована на платіжних трансакціях? Тут поки що більше запитань, аніж відповідей, і головне питання — врегулювання юридичних процедур. Взагалі нормативна база — один з ключових факторів у процесі становлення електронного врядування. На столах 70 % наших державних і муніципальних службовців є персональні комп’ютери, але вихід в Інтернет мають тільки 2 %. Це свідчить про те, що комп’ютери в органах самоврядування використовують в кращому разі як вікно доступу до бази даних або як дру270
карську машинку, а в гіршому — просто як елемент інтер’єру. Щоб комп’ютер запрацював на повну потужність, його потрібно приєднати до мережі Інтернет. Але головна проблема не в оснащеності технологіями, а в людині, що використовує ці технології. Люди повинні постійно вчитися. Сьогодні як ніколи зростає роль післядипломної освіти — від комп’ютерного лікнепу до освоєння спеціалізованих програм. Звичайно, у бюрократа з’являються побоювання: “Якщо я стану впроваджувати інформаційні технології, незабаром моє місце виявиться непотрібним”. І ці побоювання, безумовно, виправдані. Онлайнова інфраструктура здатна перенести в автоматизований режим багато управлінських та громадських послуг і функціональних завдань. Введення систем електронного управління в Україні дозволить мінімум на 20 % скоротити апарат. Однак поки що ніхто не може перелічити всі виклики, на які доведеться відповідати державі. Сьогодні ж нові технології не стільки загроза для бюрократії, скільки попередження тим, хто не бажає змінювати структуру управління.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «“Електронне врядування” в системі місцевого самоврядування» з дисципліни «Принципи і методи діяльності органів місцевого самоврядування»
і (B 2 C), багато хто очікує, що впровадження інформаційних технологій у державне управління дозволить швидко все оптимізувати: знизити витрати на утримання держави, прискорити взаємодію органів державної влади між собою і з громадянами. Один з головних аргументів на користь “електронного уряду”, що наводять його прихильники, — підвищення “прозорості” влади за рахунок переходу на новий рівень зворотного зв’язку як з громадянами, так і з бізнесом. По суті, йдеться про зміну парадигми державної влади. Як показує навіть побіжний огляд, ідея електронного уряду набула поширення у країнах і культурах, де держава сприймається як обслуговуюча, сервісна структура. Але чи така наша культура? При першому розгляді e-уряду, електронне управління — лише інструмент, що відповідає новим потребам суспільства, яке переживає наслідки чергової промислової революції, викликаної широким впровадженням мікропроцесорів і мереж. Але якщо мережа — лише інструмент, то вона не змінить докорінно ні держави, ні самого суспільства. Інакше кажучи, якщо чиновник зловживає своїм становищем тепер, він знайде спосіб робити це і в “оцифрованому” відомстві. “Контроль над інформацією найчастіше виливається у зловживання, починаючи з приховування інформації і закінчуючи її незаконним обнародуванням” [53]. Але є й інша точка зору, відповідно до якої 251 
немає доступу до Інтернету. Лише тоді, коли не три, а хоча б десять відсотків громадян будуть у мережі Інтернет, наступить переломний момент, з якого може початися інтенсивний саморозвиток інформаційного суспільства. За існуючої нерівності в доступі до цифрових технологій електронне управління може лише дати політичним активістам ще одну можливість виявляти свою активність, і, якщо держава випереджальними темпами почне встановлювати правила гри в такому цифровому середовищі, виникне ще один вимір цифрової нерівності — політичний. 257 