Протягом останнього часу однією з найбільш небезпечних загроз національним інтересам України залишається проблема криміналізації суспільства, зростання злочинності у різноманітних її проявах. Криміногенна ситуація в Україні останніми роками істотно змінилася щодо динаміки і структури злочинності. За умов соціально-економічної нестабільності, зниження правосвідомості населення та девальвації моральних цінностей, окремі форми протиправної поведінки стали розглядатися в масовій свідомості як соціально допустимі й навіть повсякденні. Засилля неякісної продукції у галузі мистецтва, послаблення виховної роботи серед молоді призводить до того, що рівень злочинності в Українській державі утримується на досить небезпечній позначці. Хоча кількість осіб, засуджених до позбавлення волі дещо зменшилася (у 1993 р. питома вага позбавлення волі в структурі кримінальних покарань становила 35,3%) судова практика України все ще орієнтується на застосування покарання у вигляді позбавлення волі. Хоча за наявності у КК альтернативних санкцій судді зобов'язані насамперед обговорювати питання про можливість призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. Попередній аналіз вчинених злочинів свідчить, що частина засуджених не становить значної суспільної небезпеки і могла б відбувати інші, альтернативні, або нетю-ремні види покарань без позбавлення волі, що вже існують у чинному Кримінальному кодексі. Проте суди продовжують суворо карати тисячі осіб навіть за незначні корисливі злочини, причиною вчинення яких є жахливий економічний стан багатьох громадян України1. Про такий антидемократичний та переважно каральний характер судової практики зазначив і Президент України Л. Кучма у своєму виступі на IV з'їзді суддів України 15 грудня 1999 р., що, на його думку, свідчить про недостатньо високу кваліфікацію багатьох суддів. Більшість з них «ще перебувають у полоні різних міфологій кримінального права тоталітарного режиму, переоцінюючи ефективність карних санкцій і більше хвилюючись не про дотримання прав людини і забезпечення справедливого та демократичного, виваженого розгляду справи в суді, а про своє реноме та оцінку своєї діяльності з боку суспільства». Отже, не всі судді виконують основне завдання кримінального процесу із забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб за вчинений злочин винні понесли справедливе покарання. Встановлюючи, що правосуддя здійснюється виключно судами, законодавець виходить із того, що правовий статус суду, його функції та суворо визначений порядок діяльності створюють такі переваги в забезпеченні правильного застосування правових норм і закріплення законності в країні, які не може мати жодна форма державної діяльності. Приклад цього — кримінальний процес і його одна з основних стадій — провадження справ у суді першої інстанції. Необхідність точного і правильного додержання кримінально-процесуального законодавства при розгляді судом справ спрямовано на додержання встановлених законом процесуальних гарантій всіх учасників судового розгляду. Це необхідно для забезпечення всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню злочину, поста-новлення законного та обґрунтованого судового рішення. Іншими словами, чим більше суд і учасники судового розгляду звертатимуться до форми (тобто до встановленого законом порядку судового розгляду), тим менше можливість допустити судову помилку і більше гарантій для забезпечення виконання завдань кримінального судочинства, що закріплені в ст. 2 КПК. Судовий розгляд — це одна з основних стадій кримінального процесу. В цій стадії суд, здійснюючи правосуддя, остаточно досліджує всі істотні обставини, перевіряє докази, зібрані при провадженні дізнання і досудового слідства, та постановляє виправдувальний чи обвинувальний вирок з призначенням покарання або без призначення покарання. Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за винятком, якщо по справах законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років. Такі справи розглядаються колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді (ст. 17 КПК). Керує судовим засіданням головуючий, який повинен забезпечити учасникам судового розгляду справи здійснення їх законних прав і обов'язків згідно з нормами КПК, а також належний порядок судового процесу. Учасники судового розгляду, а також присутні в залі судового засідання особи зобов'язані виконувати розпорядження головуючого. Якщо хтось з учасників судового розгляду заперечує проти дій головуючого, що обмежують або порушують їхні права, такі заперечення заносяться до протоколу (ч. 2 ст. 260 КПК). Важливу роль головуючого в судовому засіданні підкреслив і Пленум Верховного Суду України в постанові «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 р. Покладений на головуючого обов'язок керувати судовим засіданням та усувати із судового слідства все те, що не стосується справи, дає йому право знімати запитання учасників судового розгляду, якщо вони достатньо з'ясовані або явно виходять за межі цієї справи, однак запитання і мотиви його зняття обов'язково заносяться до протоколу судового засідання. Разом із тим, виходячи з принципу рівності суддів у судовому засіданні, головуючий не має права зняти запитання, поставлене допитуваній особі іншим суддею або народним засідателем1. Кримінально-процесуальний закон виділяє кілька структурних елементів (частин) судового розгляду, що об'єднують процесуальні дії з чітко окресленим змістом: 1) підготовча частина судового розгляду; 2) судове слідство; 3) судові дебати; 4) останнє слово підсудного; 5) постановлення і проголошення вироку. Кожна з цих частин має свої конкретні завдання, завдяки яким обґрунтовано і законно вирішуються ті чи інші кримінальні справи (статті 283—341 КПК). Однак поряд 3 цими спеціальними нормами, що регулюють процесуальну діяльність всіх частин судового розгляду кримінальної справи, кримінально-процесуальний закон передбачає і загальні норми, що об'єднані в главу 24 КПК «Загальні положення судового розгляду». Загальні положення судового розгляду — це сукупність (система) процесуальних дій, що спрямовані на виконання основних завдань (принципів) кримінального судочинства: безпосередність, усність судового розгляду, незмінність складу суду при розгляді справи, рівність прав учасників судового розгляду та ін. Безпосередність, усність судового розгляду полягає в тому, що суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити, перевірити всі докази по кримінальній справі, зібрані органами дізнання і досудо-вого слідства; допитати підсудного (підсудних), потерпілих, свідків, заслухати висновки спеціалістів чи експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи слідчих (процесуальних) дій та інші документи (ч. 1 ст. 257 КПК). Завдяки цій нормі закону судді, прокурор, захисник та інші учасники процесу мають можливість одержати інформацію про події справи шляхом особистого, безпосереднього сприйняття всіх доказів у судовому засіданні, одержаних із перших джерел. Таке дослідження доказів дозволяє уникнути неповноти та перекручування під час передачі відомостей, необхідних для правильного вирішення справи. Вимога про безпосереднє дослідження доказів не дозволяє суду замість безпосереднього їх сприйняття обмежитися вивченням та оголошенням матеріалів справи, в яких докази були закріплені під час проведення досудо-вого слідства. Проте законодавець не може не рахуватися з тим, що можуть виникнути обставини, що зумовлять необхідність зробити винятки з цього правила і замість безпосереднього одержання інформації з її першоджерела дослідити відомості, що були закріплені у матеріалах справи, шляхом їх оголошення1. Закон, як виняток, дозволяє оголосити в судовому засіданні показання підсудного, потерпілого та свідка (статті 301, 306 і 308 КПК), що вони дали їх під час проведення допитів при провадженні дізнання чи досудового слідства, в таких випадках: 1)за наявності істотних суперечностей між показаннями підсудного, свідка і потерпілого, які вони дали на суді та під час дізнання або досудового слідства; 2)у разі відмови підсудного давати показання на судовому слідстві та якщо справа розглядається у його відсутності; 3)у разі неявки в судове засідання свідка або потерпілого, явка яких з тих чи інших причин неможлива; 4)якщо справа розглядається у відсутності свідка, щодо якого здійснюються заходи безпеки; 5)у разі винесення судом ухвали про відкладення розгляду справи, суд може допитати свідків, потерпілих та інших учасників судового розгляду, які з'явилися. По вторний виклик зазначених осіб у судове засідання провадиться лише в необхідних випадках. В таких ситуаціях,як правило, допитані у першому судовому засіданні особи повторно не викликаються для дачі показань, а за необхідності їх показання оголошуються в судовому засіданні за клопотанням потерпілого, прокурора, захисника та інших учасників процесу. Судове засідання по кожній справі відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку (ч. 2 ст. 257 КПК). Із принципом безпосередності нерозривно пов'язана засада усності судового розгляду, яка полягає в тому, що судовий розгляд кримінальної справи, всі докази по справі, заявлені клопотання тощо підлягають усному обговоренню, але вся ця діяльність, яка проводиться усно, обов'язково фіксується в письмовій формі у протоколі судового засідання. Незмінність складу суду при розгляді справи означає, Що кожна справа повинна бути розглянута в одному й тому самому складі суддів. Якщо справа розглядалась колегіальним складом суду і один із суддів (народний засідатель), наприклад, через хворобу, позбавлений можливості продовжувати розгляд справи по суті, він обо-в язково замінюється іншим суддею, чи народним засідателем, якщо неможливо відкласти розгляд справи на інший час. В таких випадках розгляд справи повинен розпочатись самого початку, тобто з підготовчої частини судового засідання. У справі, яка розглядалась за участі народного засідателя, для розгляду якої необхідний значний час, може бути викликаний запасний народний засідатель, який перебуває в залі судового засідання з початку розгляду справи і в разі вибуття народного засідателя зі складу суду замінює його. Якщо запасний засідатель при цьому не вимагає відновлення судових дій із самого початку, розгляд справи може продовжуватись (ст. 259 КПК). Рівність прав учасників судового розгляд як один із принципів кримінального процесу закріплений не тільки в кримінально-процесуальному законодавстві, а й у Конституції України (п. 2 ч. З ст. 129). Згідно зі ст. 261 КПК учасники судового розгляду поділяються на дві групи: а) сторона обвинувачення; б) сторона захисту. До сторони обвинувачення закон відносить прокурора, потерпілого, цивільного позивача та їх представників. До сторони захисту — підсудного, захисника, законного представника підсудного, цивільного відповідача, представника цивільного відповідача. У судовому розгляді справи кожний із перерахованих учасників процесу наділений процесуальними правами, що закріплені в КПК, з допомогою яких вони мають можливість успішно захищати свої власні інтереси або інтереси тих, представниками яких виступають в процесі. Учасників судового розгляду, які мають протилежні процесуальні інтереси по справі, прийнято іменувати сторонами в судовому засіданні. Наприклад, прокурор — сторона обвинувачення, захисник — сторона захисту. Кожна із сторін у судовому розгляді справи користується рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Загальні положення судового розгляду» з дисципліни «Кримінально-процесуальне право»
