Питання, що вирішуються судом при постановленні вироку
Закон регламентує не тільки діяльність, що передує прийняттю остаточного рішення по справі, але встановлює перелік питань, що підлягають вирішенню судом при постановленні вироку. Постановляючи вирок, суд повинен вирішити такі питання: 1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний; 2) чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений; 3) чи винний підсудний у вчиненні цього злочину; 4) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; 5) чи є обставини, що обтяжують чи пом’якшують покарання підсудного, і які саме; 204
Глава 7. Постановлення вироку
6) яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати; 7) чи підлягає задоволенню пред’явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на його стаціонарне лікування; 8) що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна; 9) що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом; 10) на кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі; 11) який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного; 12) чи слід у випадках, передбачених статтею 96 Кримінального кодексу України, застосовувати до підсудного примусове лікування; 13) чи необхідно застосовувати до підсудного заходи безпеки. Питання, що підлягають вирішенню у вироку, поділяються на три групи. Першу групу складають питання, що стосуються суті розглядуваної справи (п.1- 3). Їх слід вважати основними, оскільки в першу чергу від правильного вирішення даних питань залежить законність та обґрунтованість вироку. До другої групи відносяться питання, що стосуються покарання (п.4 – 5). До третьої – всі решта (п.6 – 13). Рішення суду з питань третьої групи практично відповідають постановам (ухвалам) суду, включеним у вирок у зв’язку із закінченням провадження по справі в суді першої інстанції. Вони не впливають безпосередньо на законність і обґрунтованість вироку. Першим суд обговорює питання, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний. Відповідаючи на це запитання, суду необхідно вирішити, було чи не було саме діяння, з приводу якого провадилось провадження у кримінальній справі, незалежно від того, чи є діяння злочинним. Наприклад, у справі про умисне знищення або пошкодження майна шляхом підпалу (ст.194 КК) слід передусім вирішити, чи справді мав місце сам факт знищення чи пошкодження майна шляхом підпалу. В окремих випадках може виявитись, що загорання майна сталось від удару блискавки. Якщо суд встановить, що діяння насправді не було, у вирішенні решти питань потреби немає — постановляється виправдальний вирок. 205
Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи
При встановленні діяння суду належить відповісти на питання: чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею Кримінального кодексу він передбачений. Для відповіді на дане запитання суд повинен встановити, чи розглядає кримінальний закон доведене в суді діяння як злочин і якою статтею Кримінального кодексу цей злочин передбачений, оскільки кримінальна відповідальність може наступати лише у разі вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Вирішуючи це питання, суд повинен виходити з матеріального поняття злочину, яке підкреслює одну із найбільш істотних ознак злочину – суспільну небезпеку діяння (дії або бездіяльності). Може з’ясуватися, що хоча дія або бездіяльність формально і містить ознаки діяння, передбаченого Кримінальним кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній або юридичній особі, суспільству або державі (п.2 ст.11 КК). Можливо, що дане діяння мало місце, але воно не відповідає складу злочину. У такому разі суд також постановляє виправдальний вирок. Тобто вимогу п.2 ч.І ст.324 КПК слід розуміти як обов’язок суду встановити статтю Кримінального кодексу, за якою інкриміноване підсудному діяння кваліфікується. Тут ще не вимагається з’ясування, чи є в діях підсудного склад злочину і чи правильно кваліфіковані його дії. Для відповіді на ці запитання необхідно встановити участь підсудного у вчиненні злочину і його вину у вчиненні цього злочину (п.З ч.І ст.324 КПК). Таким чином, логічно питання про кваліфікацію необхідно вирішувати лише тоді, коли судом встановлена подія злочину, його характер, а також вина підсудного у його вчиненні. Чи винен підсудний у вчиненні цього злочину – це питання про його участь у вчиненні злочину, і питання його вини та її форми. Якщо встановлено, що діяння мало місце і воно відповідає складу злочину, суд повинен відповісти на запитання , чи доказано, що цей злочин вчинив підсудний. Оцінюючи докази про вчинення діяння підсудним, суд повинен виходити з того, що обвинувальний вирок не може бути заснований на припущен206
Глава 7. Постановлення вироку
нях. Обвинувальний вирок постановляється лише за умови, коли в ході судового слідства вина підсудного доведена, заснована на незаперечних і переконливих доказах, коли судом з’ясовані всі версії по справі, а суперечності, що мали місце, усунуті. Всі сумніви стосовно доведеності обвинувачення, якщо їх не вдалося усунути, тлумачаться на користь підсудного. Відповідаючи на запитання про те, чи вчинив діяння підсудний, суд може встановити, що злочин вчинений іншою особою, самим підсудним, або взагалі неможливо довести його участь у цьому. В останньому випадку суд постановляє виправдальний вирок. Якщо доведено, що діяння, передбачене Кримінальним кодексом як злочин, вчинив підсудний, суд повинен вирішити питання про можливість інкримінувати (поставити у вину) підсудному це діяння. Вина є суб’єктивною підставою кримінальної відповідальності. Тому для того, щоб підсудний міг нести відповідальність за вчинене ним діяння, суд повинен позитивно відповісти на питання: 1) що підсудний діяв умисно або з необережності і в яких саме їх видах (ст.23, 24, 25 КК); 2) що під час вчинення злочину він міг усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними, тобто був осудним (ст.19 КК) або не був здатний повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, тобто обмежено осудним (ст.20 КК); 3) що підсудний вчинив злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність; 4) що відсутні обставини, які виключають вину і злочинність діяння в цілому – необхідна оборона (ст.36 КК), уявна оборона (ст.37 КК), затримання особи, що вчинила злочин (ст.38 КК), крайня необхідність (ст.39 КК), фізичний або психічний примус (ст.40 КК), виконання наказу або розпорядження (ст.41 КК), діяння, пов’язаного з ризиком (ст.42 КК), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст.43 КК). В іншому випадку постановления обвинувального вироку виключається. При позитивному вирішенні вказаних трьох питань суд переходить до з’ясування питань про покарання. Першим з таких питань є – чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин. 207
Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи
Суд, визнавши підсудного винним у вчиненні злочину, може вироком звільнити його від покарання: 1) якщо особа вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості і якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною (ст.49, п.5 ст.74 КК); 2) на підставі Закону України про амністію (п.2 ст.86 КК). В наведених випадках суд може відповісти негативно на питання про застосування до підсудного покарання. Якщо ж суд прийде до висновку про необхідність призначення підсудному покарання, він переходить до вирішення наступного питання: чи є обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання, і які саме. Обставини, що пом’якшують покарання, передбачені в частині першій статті 66 КК. При встановленні даних обставин суд зобов’язаний врахувати їх при постановленні вироку. Однак при призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті. Однак, якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання (незалежно від того, передбачена чи не передбачена вона в частині першій статті 66 КК), передбачена в статті Особливої частини Кримінального кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує (ч.З ст.66 КК). Перелік обставин, що обтяжують покарання (ч.І ст.67 КК) є вичерпним і при призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в частині першій цієї статті (ч.З ст.67 КК). Проте суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених в частині першій цієї статті обставин такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку, за винятком обставин, зазначених у пунктах: 2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (ч.2 або 3 ст.28 КК); 6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває у безпорадному стані; 7) вчинення злочину щодо жінки, яка для винного явно перебувала у стані вагітності; 9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством; 208
Глава 7. Постановлення вироку
10) вчинення злочину з особливою жорстокістю; 12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом (ч.2 ст.66 КК). Як і стосовно обставин, що пом’якшують покарання, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз врахувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує (ч.4 ст.67 КК). Далі суд переходить до вирішення питання, яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати. При призначенні виду та розміру покарання суд виходить із положень кримінального закону: 1) про мету покарання, зокрема, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів; 2) що воно може бути призначене у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 3) відповідно до положень Загальної частини КК; 4) з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання (ч.І, 2 ст.65 КК). За наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому разі суд не має права призначити покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині КК. На цих же підставах суд може не призначити додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов’язкове (ст.69 КК). Закон дозволяє суду призначити і більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини КК. Це може бути при призначенні покарання за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків (ч.4 ст.65 КК). Згідно зі ст.70 КК, при сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин ок209
Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи
ремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупності злочинів визначається шляхом поглинання будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі. До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною. За такими ж правилами призначається покарання, якщо після постановления вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до постановления попереднього вироку. У цьому разі в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення (ст.72 КК). Призначення покарання за сукупністю вироків регламентоване статтею 71 Кримінального кодексу, а саме: якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. При складанні покарань у вигляді позбавлення волі загальний строк покарання, призначений за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнадцяти років, а у разі, 210
Глава 7. Постановлення вироку
якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більше п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років. При складанні покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначений за сукупністю вироків, призначається шляхом поглинання менш суворих покарань довічним позбавленням волі. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком, підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. Якщо засуджений після постановления вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами призначення покарань за сукупністю злочинів, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, установлених у частині другій цієї статті. Призначаючи міру покарання, суд одночасно вирішує питання про те, чи підлягає вона відбуттю підсудним. Підстави звільнення підсудного від покарання та його відбування передбачені в кримінальному законі. Зокрема, від покарання звільняється: 1) особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною (ч.4 ст.74 КК); 2) особа, яка після вчинення злочину захворіла на важку хворобу (крім психічної), що перешкоджає відбуванню покарання (ч.2 ст.84 КК); 3) військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров’я (ч.З ст.84 КК); 4) на підставі Закону України про амністію (ч.2 ст.86 КК); 5) у зв’язку із закінченням строків давності (ст.49 КК). 211
Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи
Види звільнення від відбування покарання закон називає такі: 1) звільнення від відбування покарання з випробуванням; 2) звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років. Звільнення від відбування покарання з випробуванням згідно із законом здійснюється, якщо суд при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, ураховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у вигляді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст.75, 76, 77 КК). У разі призначення покарань у вигляді обмеження волі або позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім засудження до позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку, на який згідно із законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку. На жінку, звільнену від відбування покарання з випробуванням з названих підстав, суд може покласти обов’язки, передбачені у статті 76 КК (ст.79 КК). Вирішивши перших шість основних питань, від вирішення яких залежить суть вироку, суд переходить до вирішення похідних від нього питань, питань, які значною мірою обумовлюються характером прийнятого судом рішення з попередніх. Чи підлягає задоволенню цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений. 212
Глава 7. Постановлення вироку
Якщо по справі був заявлений цивільний позов і він розглядався разом з кримінальною справою, суд повинен вирішити питання про цивільний позов. Якщо позов заявлений не був, хоча діяннями підсудного і була завдана шкода потерпілому чи юридичній особі, суд з власної ініціативи вирішувати питання про її відшкодування не має права. Доля цивільного позову залежить від характеру прийнятого судом рішення по суті пред’явленого обвинувачення: 1) при постановленні обвинувального вироку суд, залежно від доведеності підстав цивільного позову, задовольняє цивільний позов повністю або частково або відмовляє в ньому; 2) при виправданні підсудного через недоведення його участі у вчиненні злочину або при відсутності події злочину суд відмовляє в цивільному позові; 3) при виправданні підсудного за відсутності в його діях складу злочину суд залишає позов без розгляду (ст.328 КПК). При задоволенні цивільного позову суд у вироку може постановити про вжиття заходів до забезпечення позову, якщо таких заходів не було вжито раніше (ст.329 КПК). Кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину, за винятком випадків заподіяння такої шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого, стягуються судом при постановленні вироку за позовом закладу охорони здоров’я, органу Міністерства фінансів України або прокурора в порядку, передбаченому статтею 28 та частинами другою і третьою статті 93 КПК (ч.І ст.931 КПК). Що робити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Майно, описане для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна, у разі відмови в задоволенні цивільного позову і незастосуванні конфіскації майна як додаткової міри покарання, повертається особам, у яких воно вилучено. Якщо для задоволення цивільного позову достатньо лише частини описаного майна, суд вирішує у вироку питання про звернення майна на задоволення цивільного позову і про повернення його решти особам, у яких воно вилучене по його переліку та із зазначенням вартості. 213
Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи
Що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом. У відповідності зі статтею 81 КПК питання про речові докази суд вирішує вироком, при цьому: 1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються; 2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються; 3) речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути використані, знищуються, а у випадках, коли заінтересовані особи просять про це, можуть бути передані їм; 4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави; 5) гроші, цінності та інші речі, які були об’єктом злочинних дій, повертаються їхнім законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то ці гроші, цінності та речі переходять у власність держави. Речі, що не є речовими доказами в справі, повертаються їх законному володільцеві, хоч би останній і не пред’явив цивільного позову (ч.2 ст.330 КПК). Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства. На кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі, – питання, яке суд вирішує з додержанням правил статті 93 КПК. Судові витрати покладаються на засуджених, крім сум, що видані або мають бути видані перекладачам, або приймаються на рахунок держави. При визнанні підсудного винним суд постановляє стягнути з нього судові витрати. В тому разі, якщо винними буде визнано кількох осіб, суд постановляє, в якому розмірі повинні бути стягнені витрати з кожного з них, ураховуючи при цьому ступінь вини та майновий стан засуджених. Якщо підсудний буде визнаний винним, але звільнений від покарання, суд має право покласти на нього судові витрати. Судові витрати в разі неспроможності особи, з якої вони мають бути стягнуті, а також судові витрати, пов’язані з виплатою сум перекладачеві, приймаються на рахунок держави. Оплата праці захисника у разі його участі в справі за призначенням провадиться за рахунок держави в порядку і розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. Відшкодування державі витрат у цьому випадку за згодою засудженого або осіб, які несуть майнову відповідальність за його дії, може бути покладене на них. 214
Глава 7. Постановлення вироку
Який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного до набрання вироком законної сили – суд обмірковує при постановленні вироку, за яким до підсудного застосовується та чи інша міра покарання. Суд має право обрати запобіжний захід або ж скасувати, змінити чи підтвердити раніш обраний. Взяття під варту як запобіжний захід допускається лиш при наявності підстав, зазначених у відповідних статтях глави 13 КПК (ст.343 КПК). Чи слід у випадках, передбачених статтею 96 Кримінального кодексу України, застосовувати до підсудного примусове лікування, питання, яке вирішується судом щодо осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, що становить небезпеку для інших осіб, незалежно від призначеного покарання. Примусове лікування може бути застосоване лише при наявності відповідного висновку лікувальної установи (ч.2 ст.324 КПК). У разі призначення покарання у вигляді позбавлення волі або обмеження волі, примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань, примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах (ч.2 ст.96 КК). Чи необхідно застосовувати до підсудного заходи безпеки, суд вирішує у разі наявності реальної загрози його життю, здоров’ю, житлу та майну. Коли підсудний обвинувачується у вчиненні кількох злочинів, суд вирішує питання, зазначені в пунктах 1 – 6 частини першої статті 324 КПК, окремо по кожному злочину. Якщо у вчиненні злочину обвинувачується кілька осіб, суд вирішує питання, зазначені у цій статті, окремо щодо кожного з підсудних (ч.2, 3 ст.324 КПК).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Питання, що вирішуються судом при постановленні вироку» з дисципліни «Судовий розгляд кримінальної справи»
