Історія становлення і розвитку системи місцевого самоврядування в Україні
Місцеве самоврядування - це довготривале явище в соціальному та політичному житті людства і його витоки сягають громадівського та племінного самоврядування в до-державнииький період. Місцеве самоврядування - це публічна форма самостійного вирішення питань місцевого (а частково і держав-, ного) життя жителями відповідних адміністративно-територіальних одиниць та їх органами у межах Конституції і законів держави. Система управління місцевими справами, при якій місцевому самоврядуванню відводиться провідна або суттєво важлива роль, іменується муніципалізмом або муніципальною системою. Інститут місцевого самоврядування в сучасному розумінні склався у світовій практиці на рубежі XVIII-XIX ст., коли абсолютні монархії були трансформовані у демократичні, правові держави. Боротьба за утвердження місцевого самоврядування, вільного від феодально-чиновницького свавілля, була одним з головних мотивів суспільних рухів цього історичного періоду. Ідеї місцевого самоврядування протиставлялись феодальній державі, становому патріархально-общинному (сільському) і корпоративно-цеховому (міському) самоврядуванню як продуктам феодалізму. Проте деякі елементи станового самоврядування в демократичних, правових державах збереглися (громада, статути міст тощо), але наповнилися новим правовим змістом. В Україні самоврядні традиції існують з часів Київської Русі (вічева демократія) і є частиною державотворчих про- 17
цесів. Ці традиції були продовжені в добу Козацької держави (козацькі ради). У першій українській Конституції гетьмана П. Орлика (1710 р.) не тільки підтверджувалося станове самоврядування, але й було зроблено намагання захистити його від свавілля урядовців та закласти основи сучасного місцевого самоврядування. З Козацькою державою слід пов'язувати початок становлення українського муніципалізму.1 За часів Київської Русі різні форми місцевого самоврядування (сільська, міська та регіональна) складаються та розвиваються на основі звичаєвого права. Так, на рівні регіону елементи самоврядування знаходили свій вияв у вічах. Для вічової організації управління характерним був більш-менш чіткий розподіл повноважень між князем та вільним населенням регіону. Зокрема, до відання князя відносилися судочинство, адміністративне управління, податкова політика. Віча відали питаннями війни і миру, закликали або виганяли князя, брали участь у формуванні адміністративних та судових органів тощо. Суб'єктом міського самоврядування виступали міські громади, які користувалися значною адміністративною, господарською і судовою автономією. Найважливіші питання міського життя вирішувалися на міських вічах2, а для розгляду поточних справ з числа вільних городян обирався війт та інші посадові особи міського самоврядування. Економічну основу міського самоврядування становила міська корпоративна власність, у тому числі й на землю. Міська громада самостійно встановлювала правила господарювання, міські податки, платежі та інші повинності. Суб'єктом сільського самоврядування виступала сільська громада - верв, яка об'єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала землю у корпоративній власності, представляла своїх громадян у відносинах з іншими громадами, феодалами, державною владою. Після входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського елементи місцевого самоврядування, особливо в містах та містечках, отримали подальший розвиток у формі війтівства. В цей час виникає досить складна система взаємовідносин між центральною
владою, власниками міст та міськими громадами, яка була обумовлена статусом міста. Так, у великокнязівських містах поряд з органами міського самоврядування функціонувала старостинська адміністрація - міський орган державної влади,- очолювана старостою, який призначався центральною владою. Війтів обирали на міських вічах, що в документах отримали назви: «громада», «копа», «купа»1. Юридизації міське самоврядування у формі війтівства набуває з прийняттям Литовських статутів (1529, 1566, 1688 pp.), якими були узаконені міські віча. У містах, що знаходилися у приватній або церковній власності, функціонувала замкова адміністрація, яку очолював призначений власником намісник, урядник, тіун тощо. Важливе значення для подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, що починає поширюватися на українські міста починаючи від середини XIV ст. Магдебурзьке право передбачало надання міській громаді права запровадити модель міського самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом і в деяких документах отримало назву німецького або саксонського права. Першому українському місту (Сянок) магдебурзьке право було дароване Галицьким князем Болеславом-Юрієм 1339 року, в 1356 році його отримав Львів, а в 1374 — Кам'янець-Подільський. Поширення магдебурзького права в Україні значно прискорилося після входження її земель до складу Великого Князівства Литовського та Королівства Польського. Так, в 1432 р. магдебурзьке право надано Луцьку, в 1442 p.- Снятину, в 1444 p.- Житомиру, в 1494 р. (1498 р.) - Києву, в 1498 р- Дубну, в 1518 p.- Ковелю, в 1524 p.- Уторопам, у 1547 p.- Берестечку, в 1564 р.- Брац-лаву, в 1584 p.- Корсуню, в 1585 p.- Переяславу, в 1600 p.— Каневу, в 1640 р. - Вінниці. Магдебурзьке право надавалося місту Великим князем Литовським або Королем Польським і оформлювалося так званими магдебурзькими грамотами, які відігравали роль хартій (статутів) західноєвропейських міст. За формою та текстами оригінальних заголовків у літературі2 виділяють дві групи таких грамот:
1 Оніщук М, Кампо В. Правові засади місцевого самоврядування в Україні.- К.: 1998.- С 8. 2 Гурбик О. А. Вічові традиції й самоуправління міст середньовічної України. // Актуальні проблеми розвитку міст та міського самоврядування (історія і сучасність). Тези міжнародної науково-практичної конференції.— Рівне.- 1993.-С. 13. 18
' Звідси право міської громади збиратися на віча отримало назву копно-го права (прим, автора). 2 Див.: Ковальський М. П. Привілеї («листи») на магдебурзьке право містам України в книгах Руської (Волинської) метрики XV1-XV11 ст. // Актуальні проблеми розвитку міст та міського самоврядування (історія і сучасність). Тези міжнародної науково-практичної конференції.- Рівне, 1993.- С 90. 19
- із вказівкою про надання місту магдебурзького права1; — без такої вказівки . Крім того з історії відома група грамот - конформацій (підтверджень) магдебурзького права і один випадок позбавлення магдебурзького статусу міста — скасування в 1589 р. магдебурзької грамоти, наданої Білій Церкві в 1588 р. Юридичними наслідками надання місту магдебурзького права було: скасування звичаєвих норм, виведення міста з під юрисдикції місцевої адміністрації (феодалів, воєвод, намісників тощо) та запровадження власного органу міського самоврядування - магістрату, який складався з двох колегій - ради (адміністративний орган) та лави (судовий орган). До складу ради входило від трьох до шести радців, які обиралися жителями міста, як правило, наступного дня після свята Нового року. Правом бути обраними користувалися жителі міста «добрі, розумні, осідлі в місті, віком від 25 до 90 років, не дуже багаті і не дуже бідні, з доброю славою, законнонароджені, охороняючі справедливість та правду, такі, що не мають жадібності та злості, не лихварі, не двоєжонці тощо»3. Раду очолював бурмистер, повноваження якого по черзі (строком в один квартал) виконували радці. Лава складалася з 3 — 12 лавників, які обиралися довічно і складали присягу. Очолював колегію лавників війт. У містах з повним магдебурзьким правом (Київ, Стародуб, Житомир) війт обирався жителями міста із чотирьох кандидатур з наступним затвердженням Королем Польським4. У містах з неповним магдебурзьким правом війт призначав- Наприклад: «Право майцдеборское мещанам Чигиринским» (1592 p.), «Надане права майдеборского месту Острогському» (1585 p.), «Фундація в Михайлове права Майдеборского» (1592 р.) тощо. 2 Акти цієї групи характеризуються тим, що в їх заголовках відсутня згадка про магдебурзьке право, його надання фіксується в самому тексті. Наприклад: «Фундованє міста в Базилеві княжати Острозькому» (1578 p.), «Данина на фундованье места у Мусору Лагоровскому» (1578 р.) тощо (прим, автора). 3 Див.. Білоус А. О. Органи міського самоврядування на Київщині у XV — першій половині XV11 ст. // Актуальні проблеми розвитку міст та місь кого самоврядування (історія і сучасність). Тези міжнародної науково- практичної конференції.-Рівне, 1993-С 19. 4 Наприклад, право киян обирати війта підтверджувалося указами Сигі- змунда Августа від 28 травня 1570 p., Сигізмунда 111 від 10 травня 1588 р. та Владислава IV від 28 лютого 1633 р. 20
ся Королем Польським, або на його обрання суттєво впливали старости1. Своєрідних форм набуває місцеве самоврядування за часів існування Української козацької держави, що було обумовлено її полково-сотенним устроєм (XVII—XVIII ст.). Полки та сотні одночасно були військовими та адміністративно-територіальними одиницями і користувалися військово-адміністративним самоврядуванням. Після підписання у 1654 р. Договору між Україною та Московською державою починається процес поступової ліквідації українських форм місцевого самоврядування. Так, після смерті гетьмана І. Скоропадського 3 липня 1722 р. в Україні запроваджується так звана комендантська система, що передбачала адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку російських комендантів. У 1764 р. ліквідується Гетьманство, а в 1783 р. магістратські та ратушні суди замінюються судами «по учреждению о губерниях» та скасовується полково-сотенний устрій. Після видання Катериною II 21 квітня 1785 р. «жалованой грамоты на права и выгоды городам Российской Империи» були створені нові станові органи міського самоврядування - міські думи і процес уніфікації форм місцевого самоврядування в Україні за російським зразком було завершено2. XIX - початок XX ст. характеризується становленням в Україні загальноімперських форм місцевого самоврядування. Так, у 1838 р. запроваджується станове самоврядування для державних та вільних селян у формі сільського товариства, що в 1861 р. була поширена на всіх селян. Сільське товариство збігалося з сільською громадою і мало свою корпоративну власність, в тому числі й на землю. Найважливіші питання в сільському товаристві вирішував сільський схід. Поточні справи вирішували обраний на сході сільський головата призначений сільський писар. ' Наприклад, у привілеї місту Крилову (1616 р.) зазначалося: «Позволяем... мещанам крыловским при уряде и за ведомостю старосты Чигиринского теперешнего и потом будучих чотыры особы межи собою на войтовство местное обирати и их старосте подати, который одного з них на тое войтовство ствердити мает» (Цит. по: Білоус А. О. Органи міського самоврядування на Київщині у XV - першій половині XVII ст. // Актуальні проблеми розвитку міст та міського самоврядування (історія і сучасність). Тези міжнародної науково-практичної конференції.-Рівне, 1993-С. 19). 2 Офіційно магдебурзьке право в Україні було скасовано в 1831 р. (в Києві -указом Миколи 1 від 23 грудня 1834 р.) (прим, автора). 21
Регіональне самоврядування на загальноімперських засадах запроваджується в Україні після проведення Олександром 11 земської реформи в 1864 р. На рівні губерній формувалися представницькі органи місцевого самоврядування - губернські земські збори. Вони обиралися за куріальною системою (у виборах брали участь три курії: повітові поміщики і промисловці, міські купці і власники нерухомості в містах, селяни). Земські збори обирали земську управу, яка вирішувала поточні справи, а контроль за діяльністю земств здійснював губернатор. Подібним чином було організоване місцеве самоврядування і в повітах. Реформу міського самоврядування було здійснено в 1870 році. Вона передбачала створення представницьких органів міського самоврядування - міських дум, які обиралися жителями міста за куріальною системою. Виконавчим органом міського самоврядування стає управа на чолі з міським головою, який обирається міською думою. За часів УНР здійснено спробу реформувати місцеве самоврядування. Вже в II Універсалі Української Центральної Ради (20.11.1917 р.) оголошувалося про необхідність «вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях»1. За Конституцією УНР від 29 квітня 1918 р. конституційний лад України мав базуватися на засадах принципу децентралізації: землям, волостям і громадам надавалися права широкого самоврядування (ст. 5). Ст. 26 Конституції закріплювала принцип організаційної самостійності місцевого самоврядування: «Всякого рода справи місцеві впорядковують виборні Ради і Управи громад, волостей і земель, їм належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в ціх справах рішає Суд Української Народної Республіки» . Проте ці конституційні положення не були реалізовані. Нова історія місцевого самоврядування в Україні починається після прийняття 7 грудня 1990 р. Закону «Про міс- ' Цит. по: Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України.- К.: Філософська і соціологічна думка.- 1992.-С. 68. 2 Цит. по: Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України.- С. 74. 22
цеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», де місцеве самоврядування визначалося як «територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через державні і громадські органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя, виходячи з інтересів населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази». Прийняття Закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради (які на той час входили до єдиної системи органів державної влади) всіх територіальних рівнів в органи місцевого самоврядування. При цьому Закон виходив з теорії дуалізму місцевого самоврядування, що знайшло своє відображення у визначеному ним статусі місцевих рад -вони мали подвійну природу: як органи місцевого самоврядування і як органи державної влади. Наступним кроком у становленні місцевого самоврядування в Україні стало прийняття 26 березня 1992 р. нової редакції Закону (в новій редакції він мав назву Закон України «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування»), де намітився відхід від дуалістичної теорії та передбачалося впровадження інститутів місцевого і регіонального самоврядування. Місцеве самоврядування розглядалося як територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя в межах Конституції України, законів України та власної фінансово-економічної бази, а регіональне самоврядування як територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або через органи, які вони утворюють, питань місцевого життя в межах Конституції України та законів України. Територіальною основою місцевого самоврядування визначалися сільрада, селище, місто, а регіонального самоврядування - район, область. Завершуючи викладене слід зазначити, що інституціо-налізація місцевого самоврядування в сучасній незалежній Україні пов'язана з проведенням муніципальної реформи, яка тісно пов'язана з конституційною та адміністративною реформою. Таким чином, в силу історичних причин тільки наприкінці XX ст. в Україні склалися необхідні передумови для формування демократичної муні- ципальної системи.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Історія становлення і розвитку системи місцевого самоврядування в Україні» з дисципліни «Місцеве самоврядування в Україні, муніципальне право»
