Консенсуальними називаються контракти, які виникають з простої згоди (consensua) сторін, а передача, якщо і відбулася, то не з метою укладення, а на виконання уже укладеного сторонами договору. Якщо реальний контракт породжував певні зобов'язання тільки після передачі речі, то консенсуальний договір набував чинності на момент досягнення згоди про предмет договору без виконання якихось додаткових формальностей. Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівля-продаж, найм, доручення і товариства. І. Договір купівлі - продажу - (emptio-venditio). Оборот речей відомий вже в найстародавніші часи. В умовах натурального господарства він відбувався у вигляді міни - товар на товар. З часом міна стає обтяжливою, бо не завжди можна було знайти в своєму господарстві зовсім непотрібну річ, яку можна було без шкоди обміняти на іншу, яка є більш необхідною. Все це зумовило появу "загального еквівалента" - спочатку у вигляді злитків міді, а згодом -бронзових грошей. З того часу перехід товару з рук в руки від продавця до покупця здійснюється з оплатою купівельної ціни - за гроші. Товар і гроші (або навпаки) є головна відмінна риса договору купівлі - продажу. Вважається, що виникнення купівлі - продажу повсюдно відноситься до тієї епохи, коли вона здійснювалася за допомогою манципації, яка була необхідною формою для всіх речей. Згодом вона стала спеціальним способом лише для res mancipi, a res пес mancipi передавалися за допомогою неформальних традицій. Якщо процедура манципації не відбулася, то квіритським власником res mancipi залишався продавець, а покупець ставав бонітарним власником. Лише після подолання дуалізму jus civile і jus praetorium поступово згладжується дуалізм квіритської й бонітарної власності. Навіть після того як купівля-продаж юридично визнавалася контрактом, консенсуальним, вона не відразу набула того вигляду, як у майбутньому. Потрібно було ще багато дечого з'ясувати юриспруденцією; чимало з того, що згодом вважалося обов'язковим, повинно було на початку ще застерігатися сторонами. Договір купівлі-продажу, в якому бере участь продавець (вендітор) і покупець (емптор), можна визначити як консенсуальний контракт, згідно з яким перший зобов'язується передати другому у власність якусь річ (res), товар (merx), а другий зобов'язується заплатити першому за продану річ певну грошову суму. Господарська мета договору полягає в тому, що в господарство покупця надійшла на праві власності та чи інша необхідна.річ або товар.
Як відомо, договір купівлі-продажу як консенсуальний контракт укладався за допомогою простої згоди сторін. Проте сама згода набуває сили, якщо сторонам вдається домовитися з приводу речі, яка продається, та її купівельної ціни. Отже, товар, річ і ціна були суттєвими елементами договору купівлі-продажу. Щодо предмета договору, то об'єктом продажу може бути все, що має майнову цінність, тобто не тільки речі тілесні (res corporales), але й безтілесні (res incorporales), зокрема право вимагати речі, не вилучені з обороту. Здебільшого, предметом договору були тілесні речі, які існували в натурі і належали продавцеві. Однак ні існування речі в натурі в момент укладення договору, ні приналежність її продавцю не були обов'язковими ознаками договору купівлі-продажу. Римським правом було встановлено, що не може бути перешкодою для укладення договору купівлі-продажу чужих речей. В таких випадках продавець бере на себе зобов'язання купити річ від власника і продати її покупцеві. Якщо продавцеві не вдалося одержати річ від власника і він не зможе продати її покупцеві, то останньому надавалось право відстоювати свої інтереси. З розвитком обміну нерідко виникала потреба продати те, що з'явиться в майбутньому, наприклад майбутній врожай. Однак такий договір розглядався як укладений під відкладною умовою, тобто правові наслідки виникали в такому випадку не відразу після укладення договору, а після того, як зібрано врожай. Іншим суттєвим елементом купівлі-продажу є ціна. Найцерше вона повинна виражатися в певній сумі грошей, в іншому разі договір буде не купівлею-про-дажем, а міною, коли еквівалентом обміну є певна річ. Ціна повинна бути визначена не тільки для вигляду, для приховування дарування, щоб обійти встановлену для цього форму. Вона повинна бути реальною і, як уже зазначалося, вираженою в грошах. Ціни, як правило, встановлювали залежно від умов ринку і визначалися вільним погодженням сторін. В окремих випадках ціна могла бути вищою або нижчою від нормальної вартості речі і право не втручалося в обговорення питання про те, чи справедлива вона чи ні. Однак згодом з цього приводу було введено виняткове правило: конституція імператора Діок-летіана надала продавцю речі, який одержав менше половини її справжньої вартості, право вимагати відновлення поперднього становища, тобто повернення сторонам усього того, що було одержано за договором, оскільки вважалося, що такий продаж відбувся за'несправедливою ціною. Протє навіть за таких обставин покупець міг зробити доплату до рівня справедливої ціни і таким чином зберегти дію договору. З договору купівлі-продажу виникає зобов'язання двостороннє, при цьому рівномірно двостороннє, тобто обидві сторони мають взаємні права і обов'язки. В цьому полягає принципова суть усякого двостороннього сина-лагматичного договору. Щодо прав і обов'язків контрагентів, то найменше питань порушували права й обов'язки покупця. Він мав право вимагати передачі у власність проданої речі належної якості у встановлений строк у зазначеному місці. Це його право забезпечувалося позовом з приводу купленого (actio entil), а коли продавець ухилявся від передачі, то покупець мав право забрати річ у примусовому .порядку. Навіть тоді, коли квіритський власник порушував питання про повернення проданої речі без манципації, на стороні покупця було таке достатньо міцне знаряддя преторського захисту, як заперечення про продану і передану річ. Вимагаючи передачі речі, покупець був зобов'язаний сплатити продавцю погоджену ціну, як необхідну умову переходу до нього права власності на продану річ. Якщо покупець безпідставно відмовлявся від прийняття речі, то він був зобов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки. Дещо складніше виглядають права і обов'язки продавця. Він мав право вимагати від покупця прийняти продану річ і оплатити обумовлену договором ціну. Для виконання цих дій міг бути встановлений певний строк, а якщо його не було, передбачалася зустрічність виконання: сплата грошей покупцем в обмін на передачу речі продавцем. У випадку відмови або прострочки платежу покупець зобов'язувався відшкодувати понесені продавцем збитки. Для забезпечення цього права продавцеві давався позов actio venditi (позов з проданого). 1. У продавця було досить широке коло обов'язків, найважливіше з яких - передача речі або товару покупцю у власність. Це кінцева мета договору купівлі-продажу. Проте передану річ не можна було використати за призначенням внаслідок її знецінення через недоліки, то така передача не вважалася виконанням продавцем прийнятого на себе обов'язку. Оскільки продавець передає покупцеві річ у власність, то він сам повинен бути її власником, бо якщо продавець не є власником речі, то й покупець не може стати її власником (за винятком тих випадків, коли речі продаються від імені власника, наприклад комісійна продажа), а отже, річ не може бути віндикована її справжнім власником. У такому випадку продавець зобов'язаний нести відповідальність за евікцію речі. Евікцією речі називається відсуження третьою особою речі від покупця на підставі права, яке в неї було ще до передачі речі продавцем покупцеві. Але як бути, коли все ж виявиться, що продавець не є власником, внаслідок чого річ у покупця була відсуджена, тобто відбулася евікція речі. Відомо, що у випадку манципації продавець ніс відповідальність за спеціальним позовом. Для того, щоб гарантувати покупця на випадок евікції і в тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді манципації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування подвійної ціни, якщо річ буде відсуджена. Із спливом часу відповідальність за
евікцію стали розглядати настільки невід'ємним елементом договору купівлі-продажу, що коли вона не була включена особливим погодженням про відповідальність, то покупець навіть після укладення договору за допомогою позову actio empti мав право вимагати укладення цієї стипуляції, а якщо річ було вже відсуджено, то домагався відшкодування збитків. Проте позов на підставі евікції покупець міг і не одержати, якщо позбавлення володіння купленою річчю сталося внаслідок його пасивності, безтурботності, зокрема, коли покупець не повідомив вчасно продавця про евікцію речі і тим самим позбавив його можливості брати участь у судовому процесі й довести своє право власності на річ. Якщо покупець повідомляв продавця про евікцію речі, то продавець усіма доступними засобами повинен був допомагати покупцеві заперечувати позов третьої особи. Тільки в тому випадку, коли продавець не сприяв покупцеві в запереченні позову або сприяв, але безрезультатно, і від покупця куплена річ відсуджувалась, покупець міг стягнути з продавця подвійну ціну у вигляді штрафу. Крім того, продавець визнавався злодієм з усіма наслідками, що з цього випливали. 2. Продавець, передаючи річ покупцеві, повинен гарантувати її якість. Якщо продану річ не можна було використати за призначенням, оскільки вона знецінювалась внаслідок виявлених недоліків, таку передачу не можна було вважати виконанням продавцем прийнятого на себе обов'язку. Однак норми права про відповідальність продавця за неналежну якість проданої речі розвивалися поступово. Старому цивільному праву така відповідальність не була відома. З виникненням купівлі-продажу в стипуляційній формі, якщо сторони мали намір встановити таку відповідальність, вони повинні були укласти про це особливу угоду також у формі стипуляції. Коли купівля-продаж стала кон-сенсуальним контрактом добросовісності, поступово виробилися уявлення про те, що мовчання продавця про відомі йому недоліки проданої речі суперечить доброчинності: це прирівнювалось до обману, метою якого було продати непридатну річ. З огляду на це в подібних випадках покупцеві стали давати позов про повернення завданих збитків, проте за недоліки, невідомі продавцеві, він не ніс відповідальності. Відповідальність продавця наставала лише тоді, коли недоліки речі, яка продавалася, були невідомі і не могли бути відомі покупцеві, а продавець, скориставшись цим, продавав цю річ. Наприклад, продавець не повідомляє незрячому покупцеві про недоліки речі. І, навпаки, якщо покупець зрячий, проте купує сліпого раба, то в цьому випадку продавець не відповідає за подібні недоліки. Це положення було дещо змінено едиктом курильних едилів - особами, які стежили за правочинами, що здійснювалися на ринках. Правочини купівлі-продажу, які тут вчинялися, мали особливо велике значення в Римі, бо саме тут продавалися найбільш цінні для рабовласницького господарства речі - раби, робоча худоба та ін. Спостерігаючи за порядком на ринках, едили приписали, продавці рабів, тварин оголошували про всі недоліки виставлених на продаж об'єктів. Якщо через деякий час виявлялися інші, не оголошені, недоліки речі, то продавець ніс відповідальність незалежно від того, чи знав він про них, чи не знав. Покупець мав право вимагати або зменшення купівельної ціни, або повернення сторін у поперднє становище. Позов про зменшення купівельної ціни міг бути пред'явлений протягом року, а про повернення сторін у попередній стан - протягом шести місяців. 3. Обов'язок продавця полягав також у забезпеченні збереження речі до її передачі покупцеві. З огляду відплатності договору купівлі-продажу продавець зобов'язувався виявляти стосовно проданої речі властиву доброму господареві турботливість, як до своєї речі, а, отже, він ніс відповідальність навіть за легку необережність. Разом з тим постає інше питання, тісно пов'язане з попереднім: хто бере на себе ризик за випадкову загибель речі з моменту укладення договору? Якщо річ не була відразу передана покупцеві, то, згідно з загальним принципом, і право власності на неї ще не перейшло; власником залишається продавець. Він, як уже зазначалось, відповідає, перед покупцем за будь-яке погіршення речі і за її загибель, якщо в цьому була його вина. Однак, коли річ гинула без його вини, чисто випадково, то він від відповідальності звільнявся. Більше того, римське право визнавало, що продавець може навіть вимагати від покупця сплати ціни за річ, яку він не доставив і доставити не може. Існував навіть вираз - "ризик випадкової загибелі речі лягає на покупця, якщо сторони не передбачали інше". Цей вислів суперечив загальному принципу римського права, згідно з яким наслідки випадковостей, які можуть спіткати річ, доводиться зазнавати власникові речі. В таких випадках договір купівлі-продажу укладений, проте річ ' ще не передана, а тому покупець ще не став власником, але ризик випадкової загибелі проданої речі переходив до покупця. Отже, покупець ніс ризик випадкової загибелі речі незалежно від того, чи став він власником купленої речі, чи ще ні. У літературі з римського права це явище пояснюється тим, що договір купівлі-продажу до того як був визнаний консенсуальним, здійснювався за допомогою двох окремих стипуляцій, які породжували два незалежних один від одного зобов'язання: перша стипуляція передбачала передачу речі, друга -оплату речі, при цьому річ переходила до покупця, котрий ніс ризик випадкової загибелі. Це правило так міцно вкоренилося в юридичній практиці, що його стали застосовувати й тоді, коли договір купівлі-продажу дістав визнання консенсуального контракту. У зв'язку з переходом на покупця з моменту укладення договору ризику випадкової загибелі проданої речі до нього надходили також різного роду випадкові прирости, поліпшення тощо, які сталися після укладення договору.
II. Договір найму. Другий важливий договір з категорії консенсуальних є договір найму (locatio conductio). Історичний процес його розвитку надзвичайно спірний. Дехто розглядає спочатку найм як реальний контракт і що лише згодом він здобув визнання консенсуального. Цілком можливо, що не всі види найму розвивалися одночасно. У всякому разі за часів Сцеволи всі консенсу-альні контракти забезпечувалися цивільними позовами, які базувалися на добросовісності (bone fidei). _ Римляни розрізняли три види договору найму: 1) найм речей; 2) найм послуг або робочої сили вільної людини; 3) замовлення (підряд). Існування трьох подібних договорів свідчить про різноманітність найму, розвиток якого значною мірою стримувало рабство. Всі три договори є консенсуальними і синалагматичними. 1. Договір найму речей (locatio conductio rei). За цим договором одна сторона - наймодавець (locator) зобов'язується надати іншій стороні - наймачеві (conductor) річ у тимчасове користування, і наймач зобов'язується сплатити за користування річчю певну винагороду, а після закінчення договору передати річ наймодавцеві. Найм плодоносний називається орендою. Об'єктом договору найму речей могли бути всі рухомі й нерухомі, тілесні й безтілесні (зокрема usufruct - узуфрукт), свої та чужі речі, не вилучені з обороту і неспоживні, навіть в разі їх господарського вжитку, тому що наймач мусив повернути найману річ. Будучи консенсуальним, договір найму речі спирався лише на саму згоду сторін про найм. Але, щоб набути юридичної сили, ця згода, крім предмета найму, повинна була визначити і найману плату. При цьому вимагалось, щоб наймана плата була чітко визначена, а не залежала від рішення одного з контрагентів, тобто справжня, а не вдавана, виражена в грошах. Саме цим договір найму речей відрізняється від позички. Спеціальну регламентацію одержав платіж найманої плати, коли вона визначалася в натурі, тобто продуктами за оренду сільськогосподарських угідь. Римляни враховували вплив різних факторів на врожай. Якщо це були фактори стихійного характеру, то орендатор звільнявся від сплати оренди, коли це був неврожайний рік, то класичні римські юристи, не даючи повного звільнення від оплати, пояснювали це так: один рік неврожайний, а наступний дасть надлишок врожаю. Тому в неврожайний рік наймач звільнявся від повної сплати оренди, а у врожайний сплачував за неврожайний. Для забезпечення виконання договору в разі оренди міських та сільських ділянок, а також будинків на користь наймодавця, відповідно до закону, встановлювалося заставне право на внесене та ввезене майно наймача. Орендатор не мав права нічого вивозити з ділянки до тих пір, поки не розрахується із землевласником. Синалагматичний характер договору найму передбачає різні права і обов'язки сторін, обидві сторони відповідають одна перед одною за будь-яку вину (omnis culpa), хоч ризик випадкової загибелі об'єкту найму покладався на най- модавця, оскільки він залишався власником, а наймач, за римським правом, не був навіть володільцем найнятої речі. Визначимо права і обов'язки наймодавця. 1) Наймодавець зобов'язувався передати наймачеві річ у користування на весь зазначений у договорі строк користування. При цьому річ повинна бути передана в такому стані, щоб користування нею було можливим відповідно до договору. Якщо передана у користування річ виявилася непридатною або не давала того ефекту, на який розраховував наймач, то наймодавець був зобов'язаний компенсувати втрачені інтереси наймача. В іншому разі наймач міг відмовитися від договору або вимагати зменшення найманої плати. Якщо наймодавець не був винний в тому, що річчю неможливо користуватися, то він не ніс відповідальності перед наймачем, але й не мав права вимагати найманої плати. 2) Наймодавець був зобов'язаний забезпечити наймачеві умови спокійного користування річчю відповідно до договору: ремонтувати річ, сплачувати всі збори і платежі, якими річ оподатковується, усувати будь-які перешкоди, з якими стикався наймач. 3) Наймодавець мав право вимагати виплати винагороди за користування річчю, обумовленої договором, а також повернення речі у встановлений строк у цілості. Якщо наймач повертав річ у не встановлений строк, то наймодавець мав право вимагати відшкодування заподіяних збитків. Для забезпечення вимог наймодавця йому давався позов з приводу переданого в найм (actio locati). Права і обов'язки наймача. 1) Наймач був зобов'язаний сплачувати найману плату за користування річчю у певні строки, якщо такі строки не були визначені в договорі, то після закінчення найму. 2) Наймач повинен користуватися річчю з урахуванням змісту договору або її господарського призначення. Він ніс відповідальність за будь-яке пошкодження і погіршення найнятої речі, якщо це сталося з його вини (навіть легкої). 3) По закінченні строку найму наймач повинен повернути найняту річ най-модавцю в цілості і без пошкоджень. Якщо все ж затримка або пошкодження сталися з вини наймача, то він був зобов'язаний повернути наймодавцеві збитки, які він зазнав від пошкодження чи несвоєчасного повернення речі. 4) За час найму наймач міг зробити певні витрати на найняту річ. Якщо такі витрати були необхідні, корисні, господарсько доцільні, то наймач мав право вимагати від наймодавця повернення таких витрат. Коли ж такі витрати пов'язувались з особистими примхами і смаками наймача, то вони не підлягали поверненню. Наймачеві давалося право відокремити такі витрати, якщо це не погіршувало якості основної найнятої речі.
5) Наймач мав право передати найняту річ іншій особі в піднайм, якщо у договорі не було передбачено чогось іншого. В такому випадку за збереження речі та її використання за господарським призначенням відповідав основний наймач як за свою вину. Інтереси наймача забезпечувалися позовом з приводу найнятого. Наймодавець до спливу строку договору найму міг продати найняту річ. Нов'ий власник не був пов'язаний договором свого попередника і наймач міг користуватися річчю лише з його згоди. Якщо новий власник не давав наймачеві згоди на користування річчю, то попередній власник ніс відповідальність перед наймачем за договором. У процесі договірних відносин з приводу найму можуть виникнути підстави для розірвання договору з причин, які виходять як від наймодавця, так і від наймача. Не вдаючись у деталі, наведемо лише деякі з цих підстав припинення договору: а) після закінчення строку договору найму; б) після заяви однієї з сторін, якщо строк договору не був визначений; в) якщо наймач в разі строкового договору найму протягом двох років не сплачував найману плату; г) якщо річ потребувала ремонту, без якого неможливо було нею користуватися; д) якщо внаслідок непередбачених обставин самому власнику стала потрібна віддана у найм річ; є) у випадку продажу речі іншій особі, яка не бажала продовжувати договір; ж) якщо наймач зловживав своїм правом користування найнятою річчю, що призводило до її псування. Здебільшого найм припинявся зі спливом строку договору, якщо його дія не продовжувалася на невизначений строк шляхом мовчазного поновлення, коли наймач продовжував користуватися майном, а наймодавець - приймати найману плату. Смерть однієї із сторін не припиняла договору найму. 2. Договір найму послуг або робочої сили (locatio-conductio operarum). Це консенсуальний контракт, за яким одна особа - найнятий (locator) віддає в розпорядження іншій особі - наймачеві (conductor) свою робочу силу, свою працю за певну винагороду. Слід зазначити, що в умовах рабовласницького суспільства цей договір не мав значного поширення. Перешкоджала поширенню найму вільної робочої сили рабська праця. На фізичну працю в рабовласницькому суспільстві дивилися як на таку, що ганьбить вільну людину. І, навпаки, праця вільних професій, таких як лікаря, поета, художника, розумова праця були в Римі у великій пошані і вважалася настільки благородною, що оплачувати її на основах найму вважалося ганебним. Однак не слід гадати, що особи вільних професій виконували замовлення безоплатно. Коли замовлення виконувалося особою вільної професії, то в такому випадку не мали на увазі договір найму послуг, а мова йшла не більш ніж про заохочення, почесну винагороду - так званий гонорар, який не можна було стягнути поза загальним порядком процесу. Гонорар визначався розсудом магістрату і позови щодо стягнення гонорару не могли подаватися. Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, які виконувалися за вказівкою і наглядом наймача (наприклад, догляд за певними особами, праця на плантаціях, у саду). Найнятий зобов'язаний протягом'строку договору надавати свою робочу силу, а наймач сплачувати обумовлену найману плату. Він звільнявся від платежу в тому випадку, коли найнятий не виконав роботи навіть через незалежні від нього обставини. Інтереси обох сторін захищалися позовами - actio conducti і actio locati. Договір особистого найму міг бути укладений на певний строк і безстроково. У безстроковому договорі кожна сторона могла в будь-який час заявити про відмову від договору. Смерть наймача не припиняла договору найму. 3. Договір підряду (або замовлення). Підряд або замовлення - це консенсу-альний договір, за яким одна сторона - підрядник бере на себе зобов'язання виготовити для іншої - замовника певну річ за грошову винагороду. У цьому полягає відмінність договору підряду від особистого найму, згідно з яким той, хто наймається зобов'язаний надати певні послуги, працює за вказівками наймача, віддає свою працю в його розпорядження. За договором підряду підрядник самостійно виробляє план досягненння мети, яку вказує контрагент, наприклад побудувати корабель, будинок. Отже, об'єктом договору підряду є не особиста праця як така, а результат, якого треба досягнути. Матеріал для виконання підряду, головно, повинен давати замовник, бо коли підрядник використовував свій матеріал, то вважалося, що в такому випадку має місце не договір/підряду, а купівлі-продажу. Підрядник мав виконати роботу згідно з договором і здати її у встановлений термін. Він відповідав за будь-яку вину, навіть легку. Виконуючи умови договору, підрядник міг доручати роботу іншим особам, так званим субпідрядникам, і за їх вину він відповідав як за свою власну. Що вважалося виною підрядника? За словами Гая, якщо підрядник ставиться до справи, як турботливий господар до свого майна, то його вини немає. Випадкова загибель речі або її псування також лягають на підрядника доти, доки він не здасть речі. З цього моменту відповідальність переноситься на замовника. У процесі виконання роботи може з'ясуватися, що за встановлену ціну виконати її неможливо. Замовник міг погодитися на збільшення винагороди підрядника або припинити роботу і відмовитися від договору. Проте, якщо замовник безпідставно відмовився прийняти виконану підрядником роботу, то він все ж не звільнявся від обов'язку заплатити підряднику передбачену договором винагороду. III. Договір доручення (mandatum). Цим договором одна особа - довіритель доручає іншій особі - довіреному виконання якоїсь справи або цілої низки
справ. Часто доручення виражалося в якихось індивідуальних діях: купівля або продаж раба, одержання вантажу за місцем його доставки морським шляхом тощо. Траплялися випадки, коли довіреному доручали управління цілим майном довірителя, управління спадщиною, торговельною установою. Договір вважався укладеним з моменту досягнення згоди, іноді навіть мовчазної. На відміну від найму договір доручення будувався на безоплатній основі. І якщо довірений за виявлені послуги одержував винагороду, то лише у вигляді гонорару, сплаченого довірителем за власною ініціативою, а не виконання умови, завчасно включеної до'договору. Тільки в період екстраординарного процесу допускалося примусове стягнення винагороди за позовом довіреного в розмірі, визначеному рішенням магістрату. Договір доручення був двостороннім контрактом, але права і обов'язки між контрагентами розподілялися нерівномірно, а тому він не був синалагматичним. Дещо більші вимоги ставилися до довіреного, оскільки прийняти доручення це була його особиста справа, але коли він прийняв його, то повинен докласти максимум зусиль, щоб виконати прийнятий на себе обов'язок. Загальний принцип, який полягав у тому, що сторона, яка не одержує з договору вигоди, матеріально в ньому не зацікавлена, несе обмежену відповідальність, у даному випадку не застосовувався. Довірений відповідав за будь-яку вину і був зобов'язаний повернути всі збитки, заподіяні довірителеві в процесі виконання договору доручення, хоча б вони були заподіяні внаслідок легкої вини довіреного. Не завжди довірений повинен був сам виконувати доручення; він міг залучити до виконання доручення й інших осіб, так званих субститутів, але це треба було обумовити в договорі, в іншому разі залучення третіх осіб не дозволялося. Від цього залежала й відповідальність довіреного за дії третіх, осіб. Якщо довірений не мав права користуватися їх послугами, але все ж таки залучив до виконання доручення, то він відповідав за їхні дії як за свої власні і був зобов'язаний повернути довірителю заподіяну цими особами шкоду. Якщо ж довірений мав право, то в разі заподіяння шкоди він відповідав тільки за невдалий вибір цих осіб, а не за їх дії. Доручення мало бути виконане в точній відповідності із змістом договору. Довірений не міг змінити доручення навіть з вигодою для довірителя, а у випадку перевищення довіреним меж доручення, довіритель не був зобов'язаний приймати виконання, проте виконане в межах доручення повинен прийняти. Після виконання в межах доручення довірений був зобов'язаний передати довірителю результати виконаня, зокрема все стягнене з його боржників, те, що випадково потрапило до нього, призначене для довірителя та ін. Разом з тим він мав звітувати перед довірителем, передати йому всі документи, які стосувалися доручення. Ухилення довіреного від передачі набутого давало довірителю право пред'явити до нього позов, який називався прямим позовом з доручення - actio mandati directa. Обов'язки довірителя зводилися до прийняття результату, досягнутого довіреним у порядку виконання доручення, а також до компенсацї зроблених з цим витрат і сплатити гонорар. Якщо довіритель від компенсації витрат ухиляється, довірений набуває право пред'явити до нього позов, який називався зворотним позовом з доручення - actio mandati contraria. Договір доручення здебільшого припинявся з його виконанням. Крім виконання, цей договір міг бути припинений: а) на односторонню вимогу довірителя, заявлену ще до того, як виконання не відбулося; б) на односторонню вимогу Довіреного, який, однак, під страхом відповідальності за спричинені збитки мав вести доручену справу, поки довіритель не зможе забезпечити свої інтереси іншими засобами; в) зі смертю довірителя або довіреного. Проте спадкоємці померлого довірителя були зобов'язані визнати всі дії, здійснені довіреним до того як він довідався про смерть довірителя, а сподкоємцям померлого довіреного приписувалося продовжувати ведення невідкладних справ, поки довіритель не зможе прийняти їх на себе або доручити іншій особі. IV. Договір товариства (societas). Це консенсуальний договір, за яким дві або більше сторін погоджувалися спільно брати участь у досягненні якоїсь мети, дозволеної правом, корисної суспільству і самим товаришам, які брали у цьому участь. У своєму історичному розвитку товариство, без сумніву, бере свій початок від ранньої римської сім'ї, яка об'єднувала під владою домовладики людей і майно. В літературі іноді її називали консорціум. На початку републіки почали виникати товариства на Грунті різного підприємництва, які певною мірою копіювали сімейні порядки, але поступово набували своїх специфічних рис. Товариство відрізняється від усіх інших договорів тим, що в ньому могли брати участь багато осіб, які об'єднували свої . майнові вклади для досягнення певної мети - побудувати дім, вести торговельні справи тощо. Кожний з товаришів вносив свій вклад: гроші, майно, професійні вміння - відповідно до договірних умов. Необхідним положенням товариства визнавалася згода товаришів, яка, на відміну від інших консенсуальних договорів, повинна бути постійною, а отже, смерть одного з товаришів припиняла діяльність товариства. З часом товариства в Римі диференціюються за видом своєї діяльності: одні були постійно діючими, інші створювалися для певної мети і після її досягнення розпадалися. Товариші за згодою об'єднували свої вклади, щоб перетворити їх у спільне майно. Римському праву були відомі такі види товариства. 1. Товариство всякого майна (societas omnius bonoram). Це товариство свто-рювало найбільш повну спільність - спільність усього майна, навіть випадково одержаного (на<1Риклад' за заповітом). Саме таке товариство вважають продовженням стаг>овинного К0НС0РЦІУМУ- Воно виникало із згоди між членами сім'ї після смерт* батька не розділяти майно, а вести господарство спільно. До складу такого т<?вариства входило все майно товаришів (спадщина) і майбутні прибутки. 2 Обмежені прибуткове товариство (societas guaestus). Особи, які уклали цей договір об'£ДнУвали не все своє маино> а лише те, яке складалося з початкових вкладів і майбутніх прибутків, основаних на відплатних договорах. 3 Товариств0 будь-якої справи (societas unius nagatiationis). Воно створювалося тільки л^я °ДШЄЇ якоїсь економічної діяльності (приміром, спільно ведеться торгов^льна спРава) і обмежувалося об'єднанням майна, необхідного для такої діях*ьнос'гї' та маина> одержаного від цієї діяльності. 4 Товариств0 °Дніє1 Ре*й або однієї справи (societas unius rei). Це найнижчий ступінь тов*Риства' Д° як01"0 вдавалися тоді, коли треба було об'єднатися для експлуатації ОД*"61 Речі, наприклад земельної ділянки, раба, або для проведення якогось °ДН0Г0 заходу - морського рейсу, або для якогось одного правочину при^Р01^ тільки Для купівлі спільного маєтку. Договір тов^Риства вважався укладеним, якщо сторони погодилися щодо мети і засобів її досягнення, а також про розмір вкладів кожного члена товариства Мета по^инна мати правовий дозвіл і може бути найрізноманітнішою (мати економічг/е значення або не мати). Вклади могли бути рівними або нерівними вираж^тися в маині або в послугах. Договір мав визначати режим вкладів Наприк^гтаД'це могла бути спільна власність усіх товаришів, кожний з яких зберігав ін/Зив'ДУальне право власності на зроблений вклад, передаючи його тільки v ко<?истування. Товариші в рівних долях убрали участь у компенсації витрат а та-кож У розподілі прибутків, одержаних'товариством. Розподіл прибутків міг 6уґГИ' за погодженням товаришів, і нерівним, а, наприклад, пропорційний вкл^-дам а^° послугам. Згідно з римським правом, у такому об'єднанні як то^аРИство не допускалося, щоб вигоду мали одні, а збитки інші. Отже більш точне визначення договору товариства буде таке: це консенсуальний договір' за яким двоє або більше осіб об'єднуються для здійснення певної спільної /Дозволеної правом та корисної суспільству й самим товаришам господарсь^01 мети; роблять у цю справу майновий внесок або надають інші послуги з тк^м' щ°б прибутки і збитки від ведення спільної справи розподілялися між усііИа членами товариства у зазначених договором долях, а якщо в договорі це не передбачено, то порівну. Після того як договір вступав у силу, всі його учасники1 набували рівних прав і обов'язків. Строк у дого В0Р:' Т0вариства конче не передбачався. Звідси випливали такі головні правила Діяльності товариства. 1 Внесений к^ожним товаришем для спільної мети встановлений вклад стає сених у товариство за договором лягав на всіх товаришів: а) стосовно індивідуально визначених речей - з моменту укладення договору; б) стосовно родово визначених речей - з моменту передачі речі. Усі товариші разом несли також ризик випадкових витрат і збитків товариства. 2. Члени товариства на різних підставах керували спільними справами, якщо таке управління за спільною згодою не було доручено одному з товаришів. 3. Кожний з товаришів був зобов'язаний ставитись до спільних справ і до інтересів інших товаришів з великою увагою і відповідальністю як до своїх справ і майна. В іншому випадку винний ніс відповідальність за негативні наслідки, викликані будь-якою його провиною, в тому числі і легкою необережністю. 4. Кожний товариш був зобов'язаний одержані під час ведення спільної справи грошові суми, речі га інше передати в спільний фонд для розподілу між усіма членами товариства. Цей обов'язок передбачався правом кожного товариша вимагати від інших, щоб і витрати, які він поніс під час ведення справи, були розподілені між усіма відповідно до договору. З цією метою кожному з товаришів стосовно іншого давався позов actio pro socio (позов з договору товариства), який належав до числа позовів добросовісності (actiones bone fidei) і таврував безчестям (infamia) того, хто присуджувався за цим позовом. Такий характер позову пояснюється тим, що договір товариства передбачав виняткове взаємне довір'я та доброчесність його учасників. Товариство в римському праві не являло собою юридичну особу. На перешкоді цього було те, що такі об'єднання не знали спеціально уповноважених представників. Звідси випливає, що римське товариство не володіло дієздатністю у сучасному розумінні. Той, хто уповноважувався діяти за дорученням товариства, визнавався (у праві) представником товаришів, але не їх спільноти. Тому, вступаючи у зовнішні відносини навіть в інтересах товариства, відповідальність за виконання прийнятого на себе зобов'язання ніс конкретний товариш, а не товариство в цілому. Він ставав і уповноваженим і зобов'язаним. І тільки після того, як цей товариш здав одержані гроші та інші речі в спільну касу, контрагенти даного товариства могли пред'являти позови і до інших товаришів як таких, що безпідставно збагатилися за рахунок здійсненого їх товаришем правочину. За визначенням Ульпіана, товариства припиняються: а) коли вибувають окремі особи, а інші не уклали угоди про його продовження; б) після досягнення поставленої мети або якщо неможливо її досягнути; в) на вимогу когось з товаришів за умови, що ця вимога була зроблена до моменту найменших втрат для товариства; г) за позовом когось з товаришів, якщо вимога про припинення товариства заперечується іншими товаришами; д) після спливу строку, на який було утворено товариство. Після припинення товариства відбувався поділ
його майна. Спір між товаришами про поділ майна розв'язувався позовами, аналогічними тим, які давалися в разі поділу спільної власності. §5. Безіменні контракти Цей вид контрактів з'явився після того, як процес формування розглянутих вище договорів звершився. Однак господарське життя Стародавнього Риму на початку нашої ери стало таким бурхливим, що замкнута система контрактів уже не могла задовольняти потреби цивільного обороту. Виникла низка нових договорів, які римські юристи іноді протиставляли тим, що мали свою назву. На цій підставі середньовічні юристи нову категорію контрактів назвали contractus innominati - безіменні контракти. Щоправда, така назва не зовсім точна. Деякі з цих контрактів все ж дістали назву, зокрема міна й оцінний договір. Це можна пояснити не тільки традицією, з якою безіменні контракти зіткнулися, з'явившись на світ після вербальних, літеральних, реальних і кон-сенсуальних контрактів. Поряд з традицією діяли й інші причини, через які неможливо було їх приєднати до однієї з класифікаційних рубрик, що вже склалися. З вербальними і літеральними контрактами в них не було навіть зовнішньої схожості. Від консенсуальних контрактів вони відрізнялися тим, що, крім згоди для визнання їх укладеними, вимагали передачі речі одним контрагентом іншому. Отже, ніби є підстава зачислити їх до складу реальних контрактів. Але реальні контракти будувалися як односторонні або не цілком синалагматичні. А тим часом безіменні контракти -синалагматичні в усіх без винятку випадках, тому що один з контрагентів щось робив чи давав іншому з тим, щоб набути права зустрічного задоволення. Оскільки безіменні контракти з'явилися пізніше, ніж ті, які мали свою назву, вони тривалий час не мали юридичного визнання. І коли дві особи домовлялися про певні майнові відносини, приміром, передати одна одній якусь річ або майно, то юридична сила такої угоди полягала лише в тому, щоб простежити, чи почала виконувати одна із сторін цю угоду, чи ні. Якщо одна сторона виконувала угоду, а інша ухилялася від виконання, то першій стороні давався кондикаційний позов для повернення того, що було передано. г" Згодом сторона, яка виконала зобов'язання, передбачене договором, одержувала позов про спонукання іншої сторони до виконання зобов'язання. Цей позов дістав назву actio praescriptis verbis - позов з прескрипцією у формулі. Поступово безіменні контракти починають захищатися преторами, а римські юристи класифікують можливі їх варіанти за допомогою таких словесних формул: 1) do ut des - даю, щоб ти дав: даю тобі річ, щоб ти мені дав свою річ; 2) do ut facias - даю, щоб ти зробив: даю свою річ за виконання певної роботи твоїм рабом; 3) facio ut des - роблю, щоб ти дав: здійснюю корисну тобі дію, щоб ти дав мені свого раба; 4) facio ut facias - роблю, щоб ти зробив: роблю корисну для тебе дію, щоб ти зробив таку ж корисну дію для мене. Серед безіменних контрактів, як вже було зазначено, є договори, які мають власну назву. Найбільш поширеними серед них були договір міни і оцінний договір. Договір міни. За цим договором одна сторона передає іншій у власність якусь річ, а інша сторона передає першій у власність свою річ. Отже, цей договір підпадав під формулу do ut des (даю щоб ти дав). Після появи грошей договір міни втрачає своє поперднє значення, бо обмін речей на гроші значно спростив цивільний оборот. Слід зазначити, що римські юристи робили спроби об'єднати міну з договором купівлі-продажу, проте цьому перешкоджав реальний характер міни, яка визнавалася укладеною лише з моменту передачі речі. Крім того, деякі правила, розраховані на купівлю-продаж, не могли застосовуватися до міни. Зокрема, в разі договору міни не можна було порушувати судової справи з приводу того, що нееквівалентний обмін заподіяв одному з контрагентів значну шкоду. І, навпаки, чимало правил договору міни не відповідало договору купівлі-продажу. Так трапилося з правом одного з учасників міни, який вимагав повернення виконаного, а не належного йому зустрічного задоволення. Оцінний договір. За цим договором одна сторона передавала іншій якусь річ для продажу за обумовлену ціну, а інша зобов'язувалась передати першій виручену від продажу речі грошову суму або повернути річ. Предметом оцінного договору могли бути всі речі, не вилучені з обороту. Такий договір вважався укладеним з моменту передачі речі для продажу. Якщо річ була продана відповідно до обумовленої ціни, то власнику речі передавалася вся виручена від продажу сума, а коли за продану річ одержано вищу ціну, ніж було домовлено з власником, то різницю між домовленою ціною і фактично одержаною від продажу речі продавець залишав собі. Оцінний договір за своєю суттю близький до договору доручення. Різниця між ними полягає в тому, що доручення - безоплатний договір і комісіонер у своїх діях був більш вільним, ніж довірений в договорі доручення. Він міг продати річ за будь-яку ціну, повернувши власнику лише обумовлену суму, або залишити річ собі. Особа, яка одержувала річ для продажу, не ставала власником, але той, хто купив її; ставав власником. Подібний відхід від загального правила, згідно з яким передача речі від особи, котра не має права власності, не може привести до набуття права власності особою, якій передана річ, пояснюється тим, що в даному випадку річ передається з волі її власника, яку він виявив під час укладання оцінного договору. Особливістю оцінного договору є те, що особа, яка прийняла річ для продажу, несла відповідальніть перед вірителем за всяку вину, а деякі римські юристи вважали, що й за випадкову загибель речі, хоч і не була її власником. Разом з тим деякі джерела римського права стверджують, що іноді ризик випадкової загибелі речі, переданої на комісію, покладався на власника. Вірителю для захисту його інтересів давався позов - actio de aesmator. Складність у виборі однієї з формул, під яку можна було підвести оцінний договір, відчували самі римляни. Але оскільки цей договір вступав у силу з. моменту передачі речі і породжував синалагматичне зобов'язання, його без вагань віднесли до безіменних контрактів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Консенсуальні контракти» з дисципліни «Основи римського приватного права»
