Якщо вербальні і літеральні контракти є договорами формальними, то всі інші контракти - це неформальні договори, оскільки вони необмежені якоюсь певною формою. Однак між ними є різниця. Одні з них для визнання своєї дійсності не потребували нічого, крім простої згоди між сторонами (контракти консенсуальні); інші набували юридичної сили тільки після того, як на підставі згоди одна сторона передала іншій ту річ, яка була предметом договору. Оскільки річ походить від лат. res, то й договір одержав назву реального. Римське право виділяло чотири види таких контрактів - позика, позичка, поклажа і застава. І. Найстародавнішим видом реального контракту є позика - mutuum. Юридична суть позики полягає в тому, що одна сторона (кредитор або позикодавець) передає іншій стороні (боржнику, або позикоодержувачу) речі, визначені родовими ознаками, якими є гроші, зерно, вино тощо, у власність із зобов'язанням повернути кредитору в тій же кількості й такого ж роду та якості у встановлений строк або на вимогу. Відомо, що в старому цивільному праві позика (зокрема, грошова) здійснювалася у формі nexum. Однак вона була дуже обтяжена формальностями і не користувалася позовним захистом. У результаті nexum виявлялося, що одна особа мала в своєму майні якусь цінність, одержану з майна іншої. Залишати цю цінність їй на шкоду цій іншій особі не було ніяких підстав і римське право вже дуже скоро починає давати кредитору цивільний позов, який випливав не з договору позики, а з простого факту безпідставного збагачення. З розвитком господарського життя, торгівлі, ремесла здійснювати не тільки такий громізький правочин, як nexum, але й більш просту, хоч теж формальну угоду, як стипулящя, стало дуже важко. Усе це зумовило появу простішої форми, якою стала позика - mutu'um. Для її юридичної сили не вимагалося надавати згоді сторін будь-якої урочистої форми. Достатньо було після згоди передати певну річ - предмет договору, яка називалася валютою позики. 1. Позика - контракт реальний. Він набуває юридичної сили як тільки на основі згоди сторін була передана річ. До того моменту згода сама по собі значення не має. Наприклад, якщо кредитор обіцяє завтра дати боржнику певну суму грошей в позику, то це ще не породжує ніяких зобов'язань ні для нього, ні для боржника, і якщо він завтра, всупереч своїй обіцянці, відмовить боржникові, то жодної відповідальності перед ним він не несе. Якщо сторони мали намір надати своїй згоді обов'язкову силу, вони повинні були вдатися до сти-пуляційної форми. В іншому разі зобов'язання виникає лише тоді, коли гроші в позику передані. 2. Предметом договору позики є речі, визначені родовими ознаками. Відомо, що до родових належать речі, які продаються і купуються за такими параметрами, як вага, міра і кількість. Те ж саме стосується і договору позики. Гроші дають у кредит кількістю і кількістю їх одержують. 3. Усі речі, які є предметом договору позики, передаються позикодавцем у власність позикоодержувачу, тим самим боржнику надається право вільного розпорядження речами - вимагається повернення не тих самих речей, які були передані, а таких самих. Іншого не могло й бути. Адже,, згідно з договором позики, боржник одержує, наприклад, мішок зерна для того, щоб його спожити, а гроші - щоб витратити, а не у тимчасове користування. А це підвладно тільки власнику. Ось чому предметом договору позики є речі, які можуть бути замінені. Такими є тільки речі, визначені родовими, а не індивідуальними ознаками. 4. Оскільки предметом договору позики були речі, які визначалися вагою, мірою й кількістю і надходили у власніть боржника, то на нього падав ризик випадкової загибелі одержаної речі. Римляни виходили з того, що рід не може загинути, хоч загибель таких речей, як зерно, гроші цілком можлива (від пожежі, крадіжки), але для права, для кредитора вони не гинуть - вони можуть бути замінені іншими. Тому боржник не звільнявся від обов'язку повернути одержану суму, міру або вагу, він відповідав за будь-яку вину. 5. Оскільки позика - реальний договір, то вже в момент його укладення позикодавець, передаючи позикоодержувачу гроші чи і#ші речі, визначені родовими ознаками, зробив усе, що від нього вимагалося. Після цього слід чекати певних дій вже не від кредитора, а тільки від боржника. Тим самим позика може бути охарактеризована такою як зобов'язання суворого права і зобов'язання суворо одностороннє. Тепер у позикодавця немає обов'язків, а є тільки право вимагати поверення боргу; у позикоодержувача немає прав, він зобов'- язаний лише погасити взяту позику. Для здійснення права вимагати повернення боргу кредитору давався позов суворого права. 6. Договір позики, укладений підвладними особами, важався недійсним. У кінці республіки і на початку імперії сини заможних родичів дуже часто вдавалися до позики в різних замаскованих лихварів з тим, що сплата буде здійснена після смерті домовладики і одержання спадщини. Але вже на початку імперії сталася в Римі така подія, яка глибоко схвилювала громадську думку. Один з таких боржників, Мацедо, переслідуваний кредиторами, вбив свого батька. Під враженням цього вбивства була видана постанова сенату, яка дістала назву Мацедоніанської. За цієїю постановою, позика підвладному синові без згоди батька ніколи, навіть після смерті домовладики, не може дати кредитору позову. Однак добровільна сплата сином розглядається як сплата боргу, і таким чином акт мацедоніанум складає зобов'язання сина у вигляді натурального зобов'язання. 7. У Римі договір позики міг бути контрактом процентним і безпроцентним. У вигляді загального правила позика конструювалася як договір безпроцентний. Щоб стати процентним, договір вимагав спеціальної на цей рахунок згоди, яка оформлялася за допомогою стипуляції (стипуляція про проценти). Питання про граничну норму процентів іде ще від Законів XII таблиць, які встановили maximum у 8 % річних. У 347 р. до н.е. законом цей максимум був зменшений наполовину, а наступний закон забороняв стягувати проценти взагалі. Проте цей закон незабаром вийшов із вжитку, і в епоху Ціцерона межовою нормою було 12 %. Ця норма збереглась протягом усього класичного періоду. Закон Юстиніана 528 р. зменшив її до 8 % на рік. Нарахування процентів на проценти заборонялося. У період імперії відносно позики поширився звичай складати письмові документи, боргові розписки у вигляді синграфів і хірографів, про які вже йшла мова. Розглянемо їх застосування в договорі позики. Складання таких документів полегшувало кредитору довести факт пере-) дачі валюти в позику, а заодно і довести своє право вимагати від боржника позиченої суми. Однак на практиці дуже часто траплялися випадки, коли розписку давали кредитору раніше, ніж боржник одержував гроші, а недобросовісний кредитор потім відмовлявся передати гроші останньому. Щоб запобігти подібним явищам,-власті Риму змушені були вжити певних заходів проти масових зловживань з боку недобросовісних кредиторів. Виникла потреба надати боржнику якихось засобів захисту проти безпідставних вимог кредиторів. Наприклад, у випадку, коли кредитор, який мав боргову розписку, пред'являв до боржника позов про повернення боргу, якого насправді йому не давав, претори в своїх формулах почали давати боржникові заперечення. В запереченні боржник вказував на крайню недобросовісність кредитора, який одержав розписку обманним шляхом. Згодом боржник, не чекаючи позову від кредитора, міг вимагати повернення йому розписки, яку він дав під час обіцянки надати позику. З цією метою боржнику давався так званий кондикційний позов про стягнення з відповідача безпідставного збагачення або збагачення за рахунок боржника. В законодавстві Юстиніана існувало правило, що боржник, який дав розписку і не одержав грошей, повинен був протягом двох років пред'явити позов про повернення розписки. Непред'явлення в цей строк позову робило розписку незаперечним фактом, який зобов'язував боржника до сплати. Однак використання боржником усіх захисних.засобів було малоефективним. Довести факт неодержання грошей, якщо розписка була на руках у кредитора, було майже неможливо. Тому вже в III ст. н.е. боржник був поставлений в більш сприятливі умови. Тепер обов'язок доводити передачу грошей було покладено на кредитора. Причини такого різкого повороту в політиці рабовласницької держави пояснюються не тільки тим, що свавілля кредиторів досягло великих масштабів, а це приводило до загострення соціальних протиріч, але й тим, що в результаті розорювалася основна маса платників державних податків, від чого страждала державна казна. II. Позичка (commodatum) - це договір про надання речей у безоплатне користування. Такий початковий смисл слова позички. У сучасних умовах він вважається різновидом позики, кредиту. Більш докладно договір позички можна визначити як реальний контракт, за яким одна сторона (позичкодавець) Хцає іншій стороні (позичкоодержувачу) якусь індивідуально визначену річ у . тимчасове і безоплатне користування, зобов'язуючи позичкоодержувача по-вернути цю ж саму річ позичкодавцю в повній цілості. > Як бачимо; договір позички теж був реальним контрактом, тобто зобов'язання за цим договором виникало лише тоді, коли відбувалася передача речі , хпозичкоодержувачу. Об'єктом позички могла бути тільки індивідуально виз-- „^начена річ - цією ознакою позичка відрнізняється від позики. А оскільки річ, Гхщержана в позичку підлягала поверненню, то такими могли бути лише індивідуально визначені речі, тобто такі, які не підлягають заміненню і разом з тим ^Ліе споживаються. Ці речі зберігають свою цінність, незважаючи на їх використання. к. Надання речі в користування повинно бути безоплатним, в іншому випад ку договір буде не позичкою, а наймом. н За своєю природою позичка належить до договорів двосторонніх, хоч і зк*нерівносторонніх. З цього приводу юрист Гай висловлює своє міркування: по-д^ичкодавець укладає договір позички не в силу господарської потреби, а з п^ооброї волі, і тому він сам визначає її форму й межі. Як тільки позичкодавець Со Ьередав іншій особі в користування свою річ у безоплатне користування, він \жм себе обмежив у правах: йому вже не належить право за власним розсудом
припинити договірні відносини, вимагати повернення речі до встановленого у договорі строку. Оскільки договір позички є двостороннім, то виникають права і обов'язки для обох сторін, хоч і нерівнозначні. Зрозуміло, що головні обов'язки покладають на позичкоодержувача, який зобов'язаний берегти дану йому в користування річ, застосовувати відповідно до її господарського призначення згідно з вказівками у договорі. У зазначений у договорі термін він повинен повернути річ позичкодавцю, оскільки вона надавалась йому у тимчасове користування. Отже, з договору позички вигоду мав лише позичкоодержувач. Саме цю обставину брали до уваги у римському праві, коли вирішували питання про межі відповідальності позичкоодержувача за збереження речі. Оскільки договір укладався в його користь, на нього покладалася відповідальність за будь-яку вину, тобто не тільки за навмисне заподіяння шкоди позичкодавцю і не тільки за грубу, але й за легку необережність. Позичкоодержувач повинен був виявити найліпші якості турботливого господаря, користуючись річчю, з тим, щоб зберегти її і повернути позичкодавцеві в такому стані, в якому він її узяв. Тільки такий турботливий позичкоодержувач не ніс відповідальності за шкоду, яка виникала для позичкодавця внаслідок простої випадковості. Ризик випадкової загибелі речі лягав на позичкодавця, оскільки він залишався її власником. У яких випадках виникали зобов'язання з боку позичкодавця? Якщо позичкодавець передав річ у доброму стані і позичкоодержувач не поніс ніяких витрат, пов'язаних з "нею, то зобов'язання у позичкодавця не виникало. Проте, якщо передана у позичку річ була несправна і завдала позичкоодержувачу збитків, то позичкодавець змушений повернути ці збитки. Наприклад, позичкодавець дав у позичку зіпсовану бочку або позичив коня, хворого на інфекційну хворобу, в результаті захворів і загинув кінь позичкоодержувача. В подібних випадках позичкоодержувач мав право вимагати повернення збитків з позичкодавця. Вступаючи у договірні відносини без особистої вигоди за принципами римського права позичкодавець не зобов'язаний надто піклуватися про інтереси позичкоодержувача. Однак, якщо він допускав навмисну вину або грубу необережність, то був зобов'язаний нести відповідальність перед позичкоо-держувачем. Так само, якщо необачно несправна річ, передана у позичку, вимагала від позичкоодержувача витрат, позичкодавець зобов'язаний такі витрати повернути (наприклад, витрати на лікування раба, переданого у позичку). Різновидом договору позички був так званий прекарій, з яким ми ознайомилися, розглядаючи питання про володіння. III. Договір поклажі. Не зважаючи на свою простоту, договір поклажі (збереження) був найпоширенішим у Римі, детально розроблений римськими юристами та відшліфований преторською та судовою практикою. Поклажа (depositum) - це договір, згідно з яким одна особа (depodentum -поклажедавець) передає іншій (depositarius - поклаженаймачеві) на безоплатне збереження якусь рухому річ з правом повернення за першою вимогою. Договір поклажі характеризується такими головними ознаками: 1. Поклажа - контракт реальний. Зобов'язання з цього договору виникали лише з передачею речі. Однієї згоди певної особи прийняти на збереження річ іншої особи було недостатньо для встановлення зобов'язання з договору поклажі. 2. Предметом договору поклажі здебільшого були індивідуально визначені речі, хоч у римському праві допускали й. договір збереження речей, визначених родовими ознаками. Якщо ці речі передавали в спеціальній упаковці і тим самим їм була надана певна індивідуалізація, то тоді ніякої своєрідності не виявлялося. Але якщо речі, визначені родовими ознаками, передавалися на збереження без будь-якого їх відособлення і змішувалися з однорідними речами депозитарія, то такі речі ставали його власністю. Це часто траплялося у випадку збереження, наприклад, зерна, плодів, рослинного масла. Депозитарій, отже, був зобов'язаний повернути не ті самі речі, які прийняв на збереження, а тільки таку ж їх кількість і такого ж роду. Цей різновид поклажі мав назву depositum irregulare, тобто поклажа не за правилами, а особлива, виняткова. Римляни не визнавали, що вона відповідає характеру даного договору. Така поклажа на перший погляд наближається до договору позики: однаковий предмет договору - речі родово визначені; речі переходять у власність поклажеприймача; ризик випадкової загибелі покладається на депозитарія; обов'язок повернути не ті самі речі, а таку ж кількість, міру і такого ж роду. Незважаючи на подібність договорів поклажі і позики, між ними є суттєва різниця. Мета договору позики полягає в тому, щоб задовольнити господарську потребу позикоодержувача. У випадку іррегулярної поклажі госпбдарське призначення й мета договору цілком протилежні: послугу робить особа, яка приймає родово визначену річ на збереження. 3. На збереження можна було віддати як свою, так і чужу річ (наприклад, річ, яка знаходилася в користуванні депонента). 4. З реальності збереження випливає, що річ передавалася депонентом депозитарію не в користування, а тільки в держання. Користування одержаним на збереження майном кваліфікувалася як крадіжка з усіма випливаючими з цього правовими наслідками. 5. Договір поклажі т це безоплатний контракт, інакше була б не поклажа, а найм. Цей договір не встановлював рівноцінних, еквівалентних прав та обо-
в'язків для сторін, однак він не був і таким послідовно одностороннім, як до-, говір позики, з якого позов одержувала лише одна сторона - позикодавець. Безоплатний характер договору поклажі дещо послаблював вимоги, які пред'являлися до депозитарія. По суті, він ніс відповідальність за збереження речі лише тоді, коли допустив навмисну вину або грубу необережність. Проте, як справедливо зазначає Гай, вибираючи серед своїх знайомих депозитарія, депоненти й самі повинні враховувати, з ким мають справу: з дбайливою, правдивою особою чи з вітрогоном. Це означало, що депозитарій, хоч і не мав ніякої вигоди з договору, однак не міг обмежуватися елементарними заходами щодо збереження чужої речі і повинен був поводитися з нею так само турботливо, як зі своєю власною. З цього випливало, що він відповідав не тільки за навмисну і грубу необреженість, але й за менш турботливе збереження чужої речі, ніж своєї. Виняток з цього загального правила допускався в таких двох'випадках: 1) якщо депозитарій сам зголошувався зберегти чиюсь річ, і тоді, коли вона псувалася або втрачалася, він відповідав так, як відповідають по костудні, яка вимагала підвищеної турботи і відповідно суворішої відповідальності за необережність і недбайливість; 2) коли річ передавали на збереження в екстремальних обставинах, наприклад під час пожежі або іншого стихійного лиха власник опиняється перед необхідністю для збереження свого майна якомога швидше вручити його будь-якому, хто виявиться поруч, не маючи змоги 'вибрати і перевірити добросовісність депозитарія. За таких обставин депозитарій відповідав за будь-яку вину, а у випадку загибелі чи пошкодження речі зобов'язувався компенсувати її вартість у подвійному розмірі. Отже, на депозитарія покладався обов'язок зберегти віддану йому річ протягом певного строку, після чого повернути її депоненту. Це головний обов'язок депозитарія, що випливає з договору поклажі. Крім того, він зобов'язаний повернути доходи від неї, якщо за час її зберігання вони були одержані. Головна вимога депонента за договором поклажі - це повернення речі. Якщо депозитарій ухилявся від повернення майна, депоненту давався прямий позов (actio depositi directa), а депозитарій, крім того, піддавався безчестю -інфамії. Однак, якщо збереження речі потребувало певних витрат або завдавало якоїсь шкоди депозитарію, він мав право стягнути їх з депонента. Проте він не мав прямого позову - йому давався так званий зворотний позов із збереження (actio depositi contraria). Відомі й особливі види поклажі, зокрема секвестр. Найпоширенішим видом секвестру була передача на збереження речі, з приводу якої виник спір, третій особі з тим, щоб після розв'язання спору передати її визнаному судом власнику. Крім охарактеризованих вище самостійних реальних договорів були й такі реальні контракти, які виконували додаткову роль стосовно інших договірних зобов'язань. Таким був договір застави, уже відомий з попереднього розділу.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Реальні контракти» з дисципліни «Основи римського приватного права»
