Договір, як зазначалось, є взаємною угодою двох або більше сторін. Однак юридичну силу угода набуває тільки в разі дотримання встановлених обов'язкових вимог, а саме: законності договору, вільного волевиявлення сторін, форми волевиявлення, праводієздатності сторін, визначення предмета договору і реального виконання дій, які становлять предмет, та ін. У випадку недотримання хоча б однієї з цих вимог договір міг бути визнаний недійсним. Законність договору. Зміст майбутнього договору насамперед не повинен суперечити правовим приписам, діючим законам. Проте поняття законності договору римляни розуміли досить широко: договір не повинен суперечити не тільки діючому праву, але й вимогам моралі і законам природи. Наприклад, якщо до договору доручення вводили умову про оплату за послуги, то така умова суперечила моральним вимогам, оскільки одержувати гроші за виконання послуг у Римі не було прийнято. Незаконними вважали договори, предметом яких було майно або речі, вилучені з обігу, укладені з особою неправо-дієздатною, або такі, що суттєво обмежують дієздатніть особи (наприклад, не можна було вводити у договір умови не одружуватись і не народжувати дітей). Вільне волевиявлення сторін. Договір був визнаний дійсним, якщо воля сторін скеровувалась на його укладення. Однак само по собі волевиявлення договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до вільного волевиявлення, якою в Римі володіли не всі особи. Такої здатності позбавлялися раби, підвладні особи, а також особи, що не мали статусу римського громадянина. Для абсолютно вільного і свідомого волевиявлення потрібна була також повна дієздатніть, якої, однак, не мали малолітні і неповнолітні, душевнохворі та деякі інші категорії вільного населення. Отже, воля сторін мала бути виражена вільно і свідомо. Однак такого вільного вираження волі не було, якщо договір укладався під впливом помилки, примусу, обману. Помилка (error). Помилкою вважалася неправильна уява однієї сторони в договрі про будь-які речі або дії. Якщо згода на укладення договору відбувалася в результаті помилкового уявлення про річ, то класичне римське право вважало, що й сама згода нібито і не відбулася. Проте помилка в римському праві не завжди трактувалась однозначно. Спочатку її зовсім не брали до уваги. Згодом на помилку почали зважати тільки тоді, коли вона була істотною і вибачливою. До істотних і вибачливих римське право відносило: 1) помилку в характері правочину (наприклад, одна особа дає річ на збереження, а інша думає, що річ їй дарують); 2) помилку в предметі договору (покупець мав на увазі купити раба Тація, а йому продали Люція); 3) помилку в якості предмета договору (помилково мідна річ була продана як золота); 4) помилку в особі контрагента. Цю помилку брали до уваги лише в тому випадку, якщо особа контрагента мала суттєве значення для іншої сторони (наприклад, особа мала намір укласти договір з відомим архітектором, а він виявився не тим, за кого його прийняв контрагент). Помилка в мотивах укладення договору вважалася неістотною, договір вважався дійсним і оспоренню не підлягав.
Римські юристи розрізняли не тільки помилку, але й незнання закону і помилку фактичних обставин. Помилка в праві завжди була невиправною, оскільки право, на їх думку, повинні знати всі громадяни, а фактичні обставини можна було й не знати. Обман (dolus) - навмисне введення в оману контрагента з метою спонукати його до укладення невигідної для нього угоди. Це злісний намір обманщика, спрямований на здійснення вигідного для себе, але протиправного правочину. За твердженням Ціцерона, обман як дія, що знищує'договір, був введений цивільним претором Аквілієм близько 44 р. до н.е. Він дав таке визначення обману: "Коли про людське око робиться одне, а насправді діється зовсім інше". Згодом відомий юрист Лабеон уточнив поняття обману: "Це є лукавство, хитрість, здійснені з тим, щоб ошукати, заплутати, обдурити іншого". УІ ст. н.е. претори поширили поняття обман на всі ті правочини, які, хоч і допустимі з формального погляду, проте були в явній суперечності з поняттями добросовісності, справедливості і честі, і почали давати потерпілому позов - actio doli з річним строком позовної давності. Це, зокрема, позов про визнання договору недійсним, про стягнення збитків, заподіяних обманом. Крім того, обманута сторона мала право вимагати проведення реституції, а обманщик піддавався публічному безчестю. Примус. Недійсним вважався договір, укладений під примусом. Примус' міг бути двох видів: у вигляді насильства, тобто застосування сили (vis absoluta) і у вигляді погрози (metus). Угода, укладена за допомогою фізичного насильства, завжди вважалася недійсною, оскільки в такому випадку має місце повна відсутність волі. Дещо по-іншому підходили римські юриста, до визнання дійсності договору, укладеного під загрозою. Раннє римське право визнавало угоду, укладену під загрозою, дійсною. Римські юристи обґрунтовували це тим, що хоч і під загрозою, під тиском, але все ж таки волю було виражено. Згодом римські юристи дійшли висновку, що воля, виражена під загрозою, не є справжньою, тому особі, яка виразила волю під загрозою, надавалися різні способи захисту, щоб уникнути небажаних наслідків, зокрема це: а) заперечення проти позову про виконання зобов'язання; б) позов потерпілого про повернення йому переданого за договором; в) право вимагати проведення реституції. Цими засобами могла користуватися лише потерпіла особа проти того, хто погрожував, а також проти його спадкоємців. У разі відмови добровільно відшкодовувати збитки претор у своїй формулі приписував судді: "Якщо буде доведено..., то присуди чотирикратне повернення заподіяних збитків, а правочинвизнай недійсним". Форма волевиявлення. Це означає, що договір повинен бути укладений за відповідною формою, передбаченою законом або угодою, недотримання якої робило договір недійсним. Такими формами волевиявлення були: а) манципа-ція (mancipacio) - урочиста форма укладення угоди в присутності сторін, свідків вагаря з вагою і проголошення певних формул; б) поступка правом (in jure cessio) - покупець і продавець прибували до претора і шляхом фіктивного подання позову першим і його визнання другим річ переходила у власність покупця; в) stipulatio - укладання угоди за допомогою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника: яка збігається з запитанням. Наприклад: "Обіцяєш дати 100? Обіцяю"; г) деякі письмові договори. Нарешті, важливою умовою визнання дійсності договору є чітке визначення предмета договору і реальна можливість його виконання, тобто, щоб предмет був можливим, речі не були вилучені з обороту і щоб договір не суперечив існуючим звичаям та правилам.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Загальні умови дійсності договору» з дисципліни «Основи римського приватного права»
