Як уже зазначалося, володіння набувалося за допомогою поєднання фактичного володіння річчю та ставленням до неї, як до своєї. Тільки в єдності ці елементи становили володіння. Такому встановленню юридично значущого володіння завжди мусило передувати фактичне володіння річчю. Оскільки володіння буває законне і незаконне, то й способи його набуття залежали від характеру володіння. Законне володіння Грунтувалося на праві або певному договорі, а володіння, основане на праві є одночасно елементом права власності,і може набуватися тими ж способами, що й право власності. У Римі відомі два способи набуття володіння: первинний і похідний. Володіння первинним способом набувалося шляхом захоплення речей, які нікому не належали, набуття ж речі за давністю - шляхом переробки тощо. При похідному способі володіння набувалося шляхом передачі речі від однієї особи до іншої на підставі договору купівлі-продажу, дарування, спадкування тощо.. Законними були й так звані похідні володільці, які ставали такими, зокрема, на підставі договору застави, поклажі, а також прекаристи і секвестарії. Ці способи набуття володіння детально розглядатимуться у наступному розділі. Незаконне володіння також набувалося такими ж способами, як і право власності, однак з одним важливим відступом - право власності до набувача не переходило. Це траплялося у тих випадках, коли покупець купував крадену річ або ту річ, що підлягала манципацїі, але яка чомусь не відбувалася. Покупець ставав фактичним володільцем цих речей, вважав їх своєю власністю, проте права у нього на них не виникало. Якщо покупець не знав, що річ крадена, то він був незаконним, але добросовісним володільцем. Але якщо йому було відомо, що річ крадена, то він був незаконним і недобросовісним володільцем, бо незаконне і недобросовісне володіння можливе тільки в разі неправомірних дій: насильне захоплення чужої речі, крадіжки та iff. Оскільки такий володілець речі мав фактично річ і володільницьку волю, то римські юристи вважали його володільцем, однак з огляду на юридичні правила, право власності у нього не виникає. Припинення володіння. Якщо законне володіння речами виникає на основі поєднання двох елементів - фактичного володіння річчю і вольового прагнення ставитися до неї, як до своєї, то з цього випливає, що з втратою одного з цих компонентів припиняється й володіння. Тому не дивно, що володіння вважають не стільки правом, скільки фактом. Інакше кажучи, володіння припинялося тими ж способами, як і набувалося. Крім того, володіння припинялося, коли об'єкт володіння був вилучений з цивільного обороту і внаслідок фізичнної загибелі речі. Якщо володіння здійснювалося через представника, то воно припинялося незалежно від волі володільця в тому випадку, коли припинялася можливість володіти річчю і в особі представника, і в особі представленого. Володіння припинялося також зі смертю володільця. На початку Римської держави спадкоємці повинні були знову здійснити весь склад володіння .у своїй особі. Але претор і тут приходив на допомогу справедливо встановленому володінню. Він переносив на спадкоємця збіг терміну набувної давності, ніби останній був першим володільцем. Згодом це правило узаконюється і тривале володіння, яке почало зараховуватися померлому, продовжується і для спадкоємця. Не могли перейти у власність за давністю володіння речі крадені, відібрані силою, обманом та ін.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Набуття і припинення володіння» з дисципліни «Основи римського приватного права»
