Відносини особи і держави будуються на встановленні такого балансу, при якому: - особа мала б можливість безперешкодно розвивати здібності, задовольняти права, свободи і законні інтереси; - держава одержувала б визнання і підтримку своєї діяльності з боку особи, яка виконує свої обов'язки і несе відповідальність за їх невиконання. Вся величезна кількість теорій і поглядів, що існували в істо-^рії політико-правової думки і стосуються співвідношення «держава — особа», можна звести до двох підходів: 1) індивідуалістичний, особистий, гуманістичний (природно-правовий підхід). Цей підхід випливає із розуміння особи як цілі, держави — як засобу для досягнення мети. Його зміст — права належать людині від природи. Вона має їх незалежно від держави. Ці права є невід'ємними. Завдання держави і суспільства полягає в тому, щоб додержуватися цих прав, не допускати їх порушення; створювати умови для їхньої реалізації. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються і розширюються в міру розвитку суспільства, самі ж фундаментальні права залишаються незмінними; 2) державний, статичний (юридико-позитивістський). Цей підхід випливає із розуміння держави як мети, а особи — як засобу для досягнення мети. Його зміст — свої права людина одержує від суспільства і держави, природа цих прав патерналіс-тична; держава — джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; право і закон не мають істотних відмінностей; права особи змінюються залежно від державної доцільності і можливості. З юридико-позитивістським підходом багато в чому схожа марксистська теорія, яка схильна підкоряти права людини державній доцільності. Відмінність між ними полягає у тому, що марксизм орієнтований на соціально-економічну, класову детермінацію права (право — зведена в закон воля пануючого класу), а не на його раціональну самоцінність. При марксистському підході ставлення питання про права особи стає зайвим внаслідок розуміння особи як виразника сукупності суспільних відносин. Якщо перший підхід є характерним для демократичних держав, то другий — для антидемократичних, тоталітарних. В СРСР (до середини 80-х років XX ст.) переважав статичний підхід до прав людини; для демократичного камуфляжу до законодавства (Конституції) було введено розділи про права, свободи та обов'язки особи. Лише в наші дні відбувається набуття справді демократичного уявлення про права людини. У відносинах «людина — держава» пріоритет належить людині, а держава та її структури (гілки державної влади — законодавство, управління та правосуддя) покликані підкорити свою діяльність охороні й захисту прав людини. У ст. З Конституції України записано: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Одну з основних ознак соціальної правової держави — пов'язаність держави правом — слід розуміти так, що права громадян не є дарованими державою, а мають власне обгрунтування. Вони об'єктивно існують від народження людини і є невідчужу-ваними від неї. Тому відносини особи та держави мають будуватися на основі їх зв'язаності взаємними правами, обов'язками і відповідальністю. Як громадянин є відповідальним перед державою, так і держава відповідальна перед громадянином. Держава: 1. Гарантує кожному інформацію про його права і свободи. 2. Бере на себе обов'язок забезпечити права своїх громадян і забезпечує їх реальне здійснення. 3. Представляє громадянину свободу виявити себе в усіх галузях соціально-політичного життя, за винятком сфер, прямо застережених у законі. 4. Не має права обмежувати права і свободи громадянина, крім випадків, прямо передбачених законом. 5. Не має права притягати до відповідальності громадян за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. 6. Не має права двічі притягати громадянина до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. 7. Гарантує захист судом прав і свобод людини і громадянина. 8. Діє виключно в рамках закону, має встановлені конституцією чіткі межі своїх повноважень. 9. Відповідальна за неправомірні дії посадових осіб: перевищення влади, зловживання службовим становищем. Правовий інститут відповідальності держави дозволяє створити додаткові стримування та противаги владі, зм'якшити її автократичні прояви, обмежити можливі зловживання за допомогою підкорення її закону. Створювані цим інститутом умови перетворюють владарювання на суспільне служіння, а не на привілей. Дотримання інституту відповідальності держави, її органів і посадових осіб перед людиною і громадянином є одним з основних показників правової спрямованості діяльності держави. Він виражає морально-юридичні засади у відносинах між державою як носієм влади і громадянином як учасником її здійснення. 10. Зобов'язана відшкодовувати за свій рахунок чи за рахунок органів місцевого самоврядування матеріальну і моральну шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Зокрема, відповідно до ст. 55 Конституції України суду надане повноваження переглянути рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб у разі їх оскарження. Тим самим створено механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність. 11. Гарантує право громадянина звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, та ін. Нині став на звичним зміст ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, відповідно до якої держава у виконання зобов'язань щодо захисту прав людини і громадянина: а) забезпечує права всіх осіб, що знаходяться під її юрисдикцією, без будь-якої дискримінації; б) відповідно до конституційної процедури законодавчого або Іншого характеру вживає заходів, що дозволяють здійснювати ці права; в) надає кожному, чиї права порушені, процесуальні правові засоби для їх захисту; г) розвиває можливості використання зазначених правових засобів, а також відповідає за дійовість їх застосування. Особа, яка є громадянином держави, у свою чергу, не лише реалізує права, але й має обов'язки перед державою та своїми співгромадянами, відповідає за їх невиконання: • користується наданими їй правами у певних рамках, встановлених законом; • кожній з її свобод відповідає обов'язок, тому що користування свободою домислює утримання інших осіб від перешко- джаючих цьому дій. З метою захисту інтересів інших громадян і суспільства деякі її дії обмежуються законом; • здійснюється відповідальність будь-якого громадянина, незалежно від його посади і суспільного стану, за порушення конституції і законів тощо. Як писав український правознавець Б. Кістяківський, «у правовій державі влада має бути організована так, щоб вона не придушувала особу; у ній як окрема особа, так і сукупність осіб — народ — мають бути не лише об'єктом влади, але й суб'єктом її». (Докладніше про стан особи, її права, свободи і обов'язки див. у главах 10 та 11). [1] Держава, за Цицероном, це не «будь-яке об'єднання людей, зібраних у будь-який спосіб», а «об'єднання багатьох людей, зв'язаних згодою щодо питань права і спільними інтересами». З погляду співвідношення з правом держава є не що інше, як «спільний (колективний, загальний) правовий пристрій».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Особа і держава» з дисципліни «Теорія держави і права»
