найновіші технології. Техніко-технологічні фактори - це досягнутий і ймовірний рівень техніки і технологій, організаційні - особливості організації діяльності. Вони також суттєво впливають на ефективність господарювання, в кінцевому результаті позначаючись на рівні розвитку продуктивних сил. Соціальні фактори. В групу соціальних факторів входить забезпеченість населення житлом, дитячими дошкільними установами, загальноосвітніми школами, медичними установами (лікарнями, поліклініками, аптеками), об'єктами культури (театрами, кінотеатрами, танцювальними залами, клубами, бібліотеками), торгівлі (магазинами, ринками, об'єктами громадського харчування), побутового обслуговування (будинками побуту, хімчистками, пральнями), спортивними установами (стадіонами, спортивними залами) й таке інше, тобто об'єктами, що забезпечують населенню умови нормальної життєдіяльності, а також системи соціального захисту. Рівень забезпеченості населення названими об'єктами впливає на продуктивність праці (чим нижчий рівень забезпеченості, тим нижчий рівень продуктивності праці), на стан здоров'я населення (наприклад, якщо забезпеченість житлом є нижчою, ніж 28 м2 загальної площі на одну людину, тобто згідно з медичними нормами, то ймовірність захворювання населення зростає, що негативно позначається на функціонуванні продуктивних сил), на освітній рівень населення. Сьогодні у наукових колах тривають дискусії про нерівнозначність передумов розміщення виробництва.
“Такого об’єкта, вибір локації якого залежав би від одного фактора, не існує. Будь-яке обґрунтування розміщення об’єктів, побудоване лише на одному факторі, є помилкою, якщо не злочином” (за Е.Б. Алаєвим). Такий постулат виник у епоху розквіту суспільної форми власності на засоби виробництва, в умовах закритої економіки був дуже актуальним і працював на великих територіях колишнього СРСР майже всюди, де створювалися “гіганти” соціалістичної індустрії. Залежність від декількох факторів розміщення господарства була похідною від неосяжної території і від безмежних покладів корисних копалин. Проте, вже на той час у світі були країни, у яких існували зовсім інші пріоритети у розміщенні господарства і які вже в 70-80 роках ХХ століття відчували сировинний, енергетичний, територіальний голод. Передусім, це країни Західної Європи та Японія. Якщо взяти, наприклад, Японію, то означений дефіцит, всупереч традиційним факторам розміщення сформував тут індивідуальну територіальну структуру ще в 60-ті роки минулого століття. Структуру, яка сьогодні з виняткової поступово перетворюється на типову в розвинутих країнах Європи, окремих районах США та Канади. Передусім, механізм формування цієї структури характеризується переважанням одного фактора – споживацького. Навіть ті галузі, що залежать від сировини – максимально наближені до споживача, щоб швидко відреагувати новою продукцією на зміну попиту (металургія, хімічна індустрія, енергетика, не кажучи вже про харчову, легку промисловість чи сервіс. Головним суддею і вирішальним фактором розміщення продуктивних сил стає споживач. Стосовно споживацького попиту, то він в останній чверті 20-го століття настільки урізноманітнився і індивідуалізувався, що став визначати не лише, де розміщувати підприємство, а й з якою інтенсивністю йому працювати. Виробництво промислової продукції не є сьогодні самоціллю, бо вона сама стає ланкою в більш важливому і складному ланцюжку, який з’єднує виробництво і споживача. Споживацький ринок завдяки новітнім засобам комунікації незбагненно розширився територіально і в той же час став більш персоніфікованим. Та й сама споживацька вартість, як економічна категорія, потерпає докорінних змін. Головний наголос в ній робиться не на задоволенні повсякденного попиту, а, отже, масовість, а на більш вибагливий смак, який підкреслює індивідуальність, а, отже, престижність. Приклад – галузь автомобілебудування. Японія – приклад ізольованої держави, сюди можна пристосувати теорії класичні штандорту, агломерації Вебера тощо. Головний висновок, що сам собою вибігає, - для досягнення високого рівня економічного розвитку зовсім не обов’язково мати на території країни мінеральні ресурси (сировинний фактор), паливо чи енергію (паливно-енергетичний фактор) і тим більше наближати промислові підприємства до їх джерел. Таким чином мова йде про пріоритетність та односпрямованість дії якого-небудь одного фактору розміщення виробництва. Ще один приклад, який підтверджує пріоритетність лише певних передумов розміщення господарства – розвиток інфраструктури.
ЕКОНОМІКО-ГЕОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ
У широкому розумінні під економічним (економіко-географічним) районуванням розуміють науково обґрунтований поділ країни або великого регіону на окремі економічні райони, що утворилися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил, відображаючи об’єктивний процес територіального поділу праці. Отже, основною одиницею територіальної диференціації економічних умов виступає економічний (економіко-географічний) район, тобто “територіально цілісна частина народного господарства країни, яка має виробничу спеціалізацію і через суспільний поділ праці (загальний і географічний) пов’язана з іншими частинами в єдиному народногосподарському комплексі...” (Л.Корецький, ГЕУ, т.І, с.384). Крім чисто економічних показників кожний економічний район характеризується й цілою низкою інших ознак - економіко-географічним положенням, своєрідними природними та історичними умовами, спеціалізацією і комплексністю, потенційними можливостями управління економічною і територіальною структурою тощо. При проведенні меж адміністративних районів користуються кількома головними принципами - економічним, адміністративним, природним тощо (Є.Качан та ін.). Економічний принцип полягає в тому, що кожний економічний район розглядається як спеціалізована територіальна частина єдиного народногосподарського комплексу країни з певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв (інфраструктури). Оскільки основну спеціалізацію району визначають лише ті галузі, в яких витрати праці на виробництво продукції та її транспортування до споживача порівняно з іншими районами будуть найменшими, можна говорити, що територіальна організація господарства у визначених районах повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту (як у межах самого району, так і в народному господарстві країни в цілому). Адміністративний принцип визначає єдність економічного районування і територіальноадміністративного устрою країни (регіональна система управління економікою завжди спирається на діяльність органів влади у межах адміністративних одиниць - областей, районів, населених пунктів тоРис.1.4. Схеми економічного районування України що. Природний принцип А - Великі економічні райони радянської України; Б полягає у тому, що він Макроекономічні райони України (В.Поповкін); В - Схема враховується при економіекономічного районування України, запропонована чному районуванні, оскільЄ.Качаном та співавторами (1997 р.) ки з природним середовищем пов’язані розвиток продуктивних сил на конкретній території (ресурсна база та ін.), а також проведення адміністративних меж і державних кордонів. Дещо завуальованим при організації економічного районування залишається політичний принцип (вважається, що він автоматично реалізується через систему адміністративно-територіального поділу, хоч це не зовсім відповідає дійсності, оскільки економічне районування часто виступає інструментом великої політики). Нарешті, принципово нові підходи до економіко-географічного районування території спираються на соціально-економічну специфіку окремих регіонів (О.Шаблій). Тривалий час у спеціальній літературі, як і в практиці суспільного життя, панував історико-географічний принцип регіоналізації економіки. Так, перші схеми економічного районування (П.Семенов-Тянь-Шанський, М.Драгоманов наприкінці ХІХ ст., С.Рудницький у 1926 р. та ін.) фіксували реальний поділ України між Росією і Польщею, що відбувся у 1686 році, а потім фактично відновився на початку 20-х років (між Річчю Посполитою і Радянським Союзом). Згідно цих схем Україна поділялася на три економічних райони - Правобережжя, Лівобережжя та Південь (За Семеновим-Тянь-Шанським Південно-Західна, Малоросійська і Новоросійська області). Ця схема фактично була успадкована і пізнішим економічним районуванням Радянської України, коли територія нашої держави була поділена (1961 р., 1963 р., 1982 р.) на три великих економічних райони (зони), назви яких відображали реалії колишнього Союзу - Південно-Західний, Південний, ДонецькоПридніпровський (рис.3.1.А). Головним недоліком радянського етапу районування став чисто економічний підхід, при якому райони формувалися не як ланки єдиного національного комплексу нашої держави, а навпаки розривали його на три Рис.1.5. Економіко-географічне районування України за окремі частини, до того ж мало співставні між собою (табл.1.1.). Наведений поділ України не відображав специфіки природних умов окремих регіонів, не повністю враховував він і особливості історії формування території. І все ж ці великі райони розвивалися у певному напрямку господарювання, зберегли спільні риси у розвитку промисловості й сільського
господарства, що й зумовило збереження основних ідей цього районування у наступних схемах економікогеографічного поділу території України (макрорайони В.Поповкіна, економічне районування К.Воблого, М.Паламарчука, А.Ващенка, М.Пістуна, П.Масляка ін.).
Рис.1.6. Соціально-економічні райони України (За О.Шаблієм)
Простежується вплив згаданої схеми і в економічному районуванні новітнього часу, коли після здобуття нашою державою незалежності навіть назви згаданих великих районів стали архаїчними і не відповідали реаліям незалежної держави. Саме тому на цьому етапі колишні великі економічні райони України стали іменуватися економічними зонами (Східна, Західна, Південна), а на перше місце вийшло мезоекономічне районування, де більш вдало враховувалися як історико-економічні, так і природні та ресурсні особливості території окремих районів. Серед найбільш вдалих сучасних схем економіко-географічного районування території держави згадаємо схеми, запропоновані Ф.Заставним, Є.Качаном та ін. (деякі з цих схем наведені на рис.1.4.,1.5. та у табл.1.2.). Принципово новий підхід до проблеми економічного районування України запропонував проф. О.Шаблій, який за основу класифікації взяв не тільки чисто економічні показники, а й соціально-економічні та інші особливості території (природні, демоетнічні, розселенські, культурно-духовні тощо), виділивши в межах нашої країни шість специфічних соціально-економічних районів (рис.1.6., табл.1.3.), а саме введення різноманітних соціальних факторів в основу сучасного районування території вигідно виділяє підходи О.Шаблія з числа інших методик економіко-географічного районування, особливо з огляду на проголошений у нашій країні і зафіксований Конституцією України курс на пріоритетне задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб населення (замість панівної донедавна тези про домінанту державних інтересів). Таблиця 1.1. Великі економічні райони (економічні зони) України наприкінці 90-х років (Використані матеріали П.Масляка, Є.Качана та ін.)
Великі економічні райони (зони) Кількість адміністративних областей у районі Площа, 2 тис.км Кількість населення, тис.чол. Частка району у валовій продукції держави, % Сільського Промисловості господарства
За основну ланку запропонованої схеми О.Шаблій пропонує приймати соціальноекономічний район - значний регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом, що виступає демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, визначаючи головні зовнішні функції і геопросторову організацію району. Отже, саме від наявності головних міст - мільйонерів, де зосереджується суспільне життя і діяльність населення, та від ступеня наближення до такого функціонального ядра залежить загальний соціально-економічний розвиток і компактність району. Як відомо, в Україні виділяється п’ять таких ядер - Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ та Одеса. До них наближаються Львів, денне населення якого теж сягає мільйону чоловік і Запоріжжя (проте оскільки останнє територіально знаходиться поблизу Дніпропетровська, ці два центри можна розглядати як єдине ядро соціально-економічного району, а відтак в Україні й пропонується виділяти шість таких районів). Серед інших підстав для виділення соціально-економічних районів О.Шаблій називає формування у межах розглядуваної території єдиної територіальної соціально-економічної системи (просторового поєднання населення, соціальної, економічної й соціальної сфер, при якому на основі їх взаємозв’язку, збалансованості та взаємодоповнення створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства, причому основною підвалиною такого поєднання виступає територіально-виробничий комплекс), спеціалізацію території у загальнодержавному поділі праці, можливість здійснення в рамках соціально-економічного району територіального регулювання і координації соціальних, економічних і демографічних процесів тощо. Таблиця 1.3. Місце соціально-економічних районів у державі (За матеріалами О.Шаблія)
Район Кількість адміністративних областей Територія, % Чисельність населення, Товарна продукція промисловості, % Товарна продукція сільського господарства, %
ДонецькоПридніпровський (Східна зона) Південно-Західний дна зона) Південнгий
Центральний Західний Північно-Східний Східний ЦентральноСхідний Південний
Деякі характеристики економічних районів України (За Є.Качаном та ін.)
Економічні райони Площа 2 тис.км Населення, тис.чол Міське Сільське Населені пункти, штук Міста Селища міського типу Села Густота населення, 2 чол/км Всього Сільського
Не дивлячись на численність і розмаїття підходів до проблеми територіального районування економіки, можна говорити про певну умовність і недосконалість існуючих схем економіко-географічного (в тому числі й соціально-економічного) поділу України. Очевидно, процес стабілізації ринкових відносин і виходу держави з економічної депресії передбачатиме і подальшу модернізацію системи районування, зростання її місця та ролі у житті країни.
Донецький Придніпровський Північно-Східний Столичний Причорноморський Карпатський Подільський Центральноукраїнський Волинський
НАУКОВІ МЕТОДИ АНАЛІЗУ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РІВНІВ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ
Поняття про метод і методику РПС
Методологія – вчення про принципи побудови, форми і способи науковопізнавальної діяльності (загальний світогляд дослідника і фахівця, його підходи до вивчення і розуміння оточуючого середовища або методологія передбачає сукупність методів, принципів і засобів дослідження, що застосовуються у даній галузі знань). Конкретна частина методологічної бази курсу РПС спирається як на застосування загальнонаукових методів (формалізація і моделювання, аналіз і синтез тощо), так і на використання методів конкретних наук, насамперед географічних (експедиційних, картографічних), економічних (статистичних) та ін. Виступаючи як наука географічна, розміщення продуктивних сил широко користується й методами суміжних наук, в першу чергу математики, фізики, історії та інших фундаментальних, гуманітарних і суспільних напрямків і галузей науки. Серед специфічних методів, що використовуються у теорії і практиці РПС, згадаємо районування, за допомогою якого здійснюється регіоналізація, тобто поділ території на своєрідні, але історично й функціонально пов’язані ділянки (регіони). Аналізом називають спосіб наукового дослідження, при якому складні явища розчленовуються на більш дрібні (наприклад, при характеристиці населення окремо аналізуються його щільність, природний приріст, віковий, статевий, професійний склад тощо). Синтез - метод, протилежний аналізу, за допомогою якого досліджується явище в цілому на основі узагальнення споріднених елементів та їх об’єднання (наприклад, на основі запасів кам’яного і бурого вугілля, нафти, газу, торфу тощо, дається оцінка енергетичного потенціалу в цілому; зокрема, синтезом широко користуються при згаданому районуванні території). Метод аналогії, ті чи інші явища аналізуються або проектуються з огляду на подібність ситуації в інших умовах (при цьому особлива увага повинна звертатися на обгрунтованість співставлення тих чи інших явищ або районів). Аналітичні математичні методи охоплюють надзвичайно широкий спектр використання математичного апарату (елементарні лінійні функції, диференційні та інтегральні рівняння, варіаційне обчислення тощо) для вивчення тих чи інших економікогеографічних процесів і явищ. До них тісно примикають різноманітні статистичні методи, що спираються на теорію ймовірності, а результати досліджень оформлюються здебільшого у табличній або графічній формі. В курсі РПС широко застосовуються різноманітні моделі: натурні або макетні, при яких змінюється здебільшого лише масштаб розглядуваних об’єктів чи явищ, а їх зовнішній вигляд і структура не міняються; фізичні, засновані на використанні теорії подібності; математичні, які спираються на визначення ідентичності математичних характеристик моделі з оригіналом), логічні моделі та ін. Зважаючи на географічне єство курсу, винятковим поширенням у ньому користуються картографічні методи, тобто зображення на топографічній основі певного масштабу найрізноманітніших природних, економічних, статистичних та інших характеристик об’єкту чи певної території за допомогою ізолінійного, фонового, картограмного, картодіаграмного або інших способів. Згадані методи далеко не вичерпують конкретно-методологічних підходів при вивченні курсу РПС. Підкреслимо лише значення системного аналізу, як сукупності методологічних принципів і положень, що дозволяють розглядати окремо взятий об’єкт як частину системи (єдиного цілого) та методів оптимізації, за допомогою яких у кожному конкретному випадку визначаються найбільш оптимальні варіанти розміщення окремих об’єктів чи явищ. Сучасна методологічна база курсу РПС, як і географії в цілому, розроблялася протягом тривалого часу за участю сотень і тисяч дослідників, практичною базою для яких завжди були окремі регіони Землі (материки, держави або їх більші чи менші частини). Саме тому вітчизняна методологія розміщення продуктивних сил спирається на досить тривалу історію географічного вивчення закономірностей розвитку економіки нашої держави, яка продовжується й у сьогоденні.
Метод – це засіб, спосіб досягнення мети, яку ставимо в дослідженні. Методика – це сукупність методів, які спеціально підібрані для практичного чи теоретичного дослідження дійсності. Методи РПС: загальнонаукові методи: індукція, дедукція, аналогія, експеримент, спостереження; традиційні методи: літературний (полягає у відборі і аналізі літератури, присвяченій великій темі), описовий (полягає в описі розміщення явищ в сфері економічної діяльності та розселення населення), статистичний (дослідження на основі аналізу класичних показників); сучасні: моделювання – це дослідження на основі моделі (мисленної, матеріальної, мастатичної, ідеально-матеріальної), картографічна (дослідження на основі готових карт, створення карт). За особливостями вихідної інформації та за метою застосування методи дослідження можна поділити на: ті, які використовуються при зборі та первинній обробці статистичних та Е.-Г. данних; методи просторових досліджень, якф застосовуються на етапі дослідження динаміки просторових процесів; методи представлення результатів готової наукової роботи. На сучасному етапі відбувається математизація науково-дослідного апарату РПС. Цим проблемам присвячено ряд наукових праць. Роботи з практичного застосування методів: праця Г. Кімпбла “Як правильно користуватися статистикою” (Кимпбл Г. Как правильно пользоваться статистикой. – М.: Финансы и статистика, 1982. – 294 с.), робота П. Гаггета «Просторовий аналіз в економічній географії» (П. Гагет Пространственный анализ в экономической географии. – М.: Прогресс, 1968. – 392 с.), книга Гарі Хармана про сучасний факторний аналіз (Харман Г. Современный факторный анализ. – М.: Статистика, 1972. – 486 с.), робота О.І. Шаблія «Математичні методи в економічній географії» (Шаблій О.І. Математичні методи в економічній географії. – Львів.: Вид-во при Львів. держ ун-ті видавн. об’єдн. «Вища школа», 1984. – 136 с.), праця Е.Кейна «Економічна статистика і економетрія» (Кэйн Э. Экономическая статистика и эконометрия. Вып. 1. – М.: Финансы и статистика, 1977; Кэйн Э. Экономическая статистика и эконометрия. Вып. 2. – М.: Финансы и статистика, 1977) та інші. Комп’ютерна техніка і комп’ютерні технології відіграють величезну роль у вивченні сучасної територіальної організації продуктивних сил. Формуються банки даних, необхідні для прийняття рішень у сфері регіональної економіки. Internet-ресурси з РПС: http://www.korotun.com.ua Домашня сторінка Сергія Коротуна http://alpha.rada.kiev.ua - веб-сервер Верховної Ради http://www.uazone.net/atlas/ - цифровий атлас України http://www.reforms.kiev.ua - Міжвідомча рада з впровадження економічних реформ в Україні 5. http://www.eurasia.org/eerc/kiev/ - консорціум економічних досліджень 6. http://www.irr.org.ua/ - Інститут реформ, м. Київ 7. http://www.ukrstat.gov.ua/ - Державний комітет статистики України 8. http://www.bank.gov.ua/ - Національний банк України 9. http://www.worldbank.org.ua/ - Світовий банк в Україні 10. http://www.icps.kiev.ua/ - Міжнародний центр перспективних досліджень в Україні 11. http://www.odci.gov/cia/ - Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) 1. 2. 3. 4.
Тема 1. (Лекції 1-2) Теоретичні аспекти розміщення продуктивних сил і регіональної економіки Бібліотеки: НУВГП – м.Рівне, вул.Приходька, 75, тел.22-25-39 Обласна наукова – м.Рівне, майдан Короленка, 6, тел.22-10-63 міська бібліотека – м.Рівне, вул.Київська, 44, тел.23-35-38, 23-60-29 Інтернет-центр міської бібліотеки – м.Рівне, вул.Соборна, 416, т.5-60-58
Основні напрямки оцінки соціально-економічного розвитку регіону
Дослідницька робота з оцінки соціально-економічного розвитку регіону проводять переважно за п’ятьма основними напрямами: - морфологічний аналіз регіону: географічне положення, екологічна та географічна регіоналізація, поселенська та економіко-інфраструктурна карта регіону; - аналіз виробничого потенціалу регіону: розвиток промисловості та АПК, транспорту, зв’язку, торгівлі та обслуговування, фінансової системи, республіканської і муніципальної власності, зовнішньоекономічних зв’язків; - розробка комп’ютерної макромоделі економіки регіону: зведення в систему наявних даних економічного моніторингу, створення систем балансових рівнянь на основі розрахунку коефіцієнтів кореляції для регіону, що дають можливість поповнювати базу даних і моделювати розвиток економіки регіону; - комплексний аналіз населення: соціально-демографічні характеристики, зайнятість, міжетнічні відносини, політична структура, рівень життя, якість розвитку соціальної сфери, стан суспільної думки (установка, оцінка, цінності та очікування населення); - аналіз інформаційних процесів: характер зв’язків державних структур і населення регіону, якість інформування населення про діяльність місцевих та регіональних адміністрацій, роль преси у формуванні громадської думки, забезпечення взаємодії громадян і політичної влади. Кожен із приведених напрямків характеризується власною системою досліджуваних показників і методів їх обробки. Найголовніші з них будуть опрацьовуватись на практичних заняттях.
Методи комплексної економічної оцінки регіонального розвитку
Ефективність регіонального господарювання залежить від багатьох інших категорій розвитку регіонів. Неайбільш характерної їх рисою є її зв’язки з рівнями економічного і соціального розвитку регіонів. Оцінка цих рівнів важлива для аналізу результатів регіональних досліджень. Визначення рівнів економічного розвитку регіонів розглядається у багатьох наукових працях як складна соціально-економічна категорія. Відомо, що цей показник може вимірюватися кількістю сукупного суспільного продукту або національного доходу в середному на душу населення або одиницю трудових ресурсів. Його можна обчислити з допомогою синтетичного індексу. Методичні підходи, запропоновані В.А. Поповкіним для визначення рівня соціально-економічного розвитку регіонів, з використанням кластерного аналізу. До моделі було включено 13 розрахункових показників, які на думку авторів вказаної методики повно і оптимально характеризують рівень соціально-економічного розвитку. Усі показники були переведені у єдиний масштаб (% до середньообласного). Розрахунок ступеня наближеності здійснювали з використанням коефіцієнта кореляції Пірсона:
де хij – значення j-ї змінної для і-го об’єкту; хі – середнє значення всіх значень змінних і-го об’єкта; Р – кількість змінних. На основі побудованого дерева поєднань було згруповано райони у три категорії за відмінностями у соціально-економічному розвитку. Після цього було проведене синтезування набору показників через механізм середньозваженого індексу за формулою:
де Si – синтетичний індекс рівня економічного та соціального розвитку району і; a, b, c …n – регіональні відхилення значень часткових показників від середньо обласного відповідного показника; q1, q2 ... qn – відповідні коефіцієнти-бали, що оцінюють ступінь впливу того чи іншого показника. Отримані показники добре картографуються. Загальний показник рівня економічного розвитку регіонів можна визначити і за формулою: ⎡а б в г ⎤ Пз = ⎢ + + + ⎥ : К , ⎣А Б В Г⎦ де Пз – зщагальний показник, а – валова продукція промилосовсті в розрахунку на душу населення, б – вартість основних виробничих фондів регіону на душу населення, в – промислово-виробничий персонал в розрахунку на 1000 жителів, г – валова продукція сільського господарства (в середньому за ряд років) у розрахунку на однгого жителя, А,Б, В, Г – аналогічні показники по регіону вищого рангу або по країні, К – кількість показників. Узагальнені показники можуть обчислюватися ї іншими методиками, проте результати вони дають приблизно такі ж. Рівень економічного розвитку можна також охарактеризувати за показниками комплексності, спеціалізації, структурних зрушень регіонального розвитку. Для ознайомлення з ними варто ознайомитися із працями учених Д. Стеченка, В. Поповкіна.
Методи аналітико-розрахункового обґрунтування і моделювання регіонального розвитку
Методи багатомірної статистики (МБМС) – в основі лежить уявлення про те, що Е., просторовий і будь які інші процеси проходять під впливом багатьох чинників. Центральна процедура: (1) коріляційний аналіз (досліджує співвідношення між різними показниками, що характкризують будь який аспект явища та процесу. Ступінь залежності висловлюється коефіцієнтом коріляції r ( | r | <=1 )). Кореляційний зв'язок може бути лінійним або множинним. (2) факторний аналіз: класифікація н-ної кількості територіальних одиниць (взаємозалежних показників) у так звані фактори.
(3) Регресійний аналіз: проведення прогнозу поведінки залежної і незалежної змінної. у=а*/ х / + в, де у – залежна змінна, х – незалежна змінна, а – коефіцієнт кореляції, в – коефіцієнт, котрий може бути, або ні. (4) Картографічний метод – Дозволяє за допомогою спеціальних символів та методів зображення відоюразити у доступній для сприйняття формі будь які явища, процеси та події. Методи зображення: а) картограма (використовуються відносні показники, які розраховуються або на одиницю площини, або на певну кількість населення.); б) діаграма (використовуються абсолютні показники. Дає загальне уявлення про розвиток окремої країни або великого регіону (стовпчикова, кругова)); в) комплексна діаграма (поєднання абсолютних і відносних показників); г) структурна картограма (застосування на обній карті методу картограми і діаграми (метод статистичних поверхнь, геоінформаційна система)); (4) Метод експедиційний або польових досліджень – застосовується для отримання первинної оригінальної інформації, яку не може дати офіційна статистика (карта-анкета). а) метод ключів (дозволяє за допомогою спец. вибраних крупних одиниць прослідити динаміку розвитку окремих галузей та великих регіонів). б) метод соціологічних досліджень (масове опитування). Формалізація – представлення простих для сприйняття або дослідження форми найзначніших індивідуальних рис об'єкту або явища, що вивчається. В просторових дослідженнях моделювання застосовується переважно в тих випадках, коли метою дослідження є з'ясування загальних закономірностей або детальне вивчення конкретного явища, процесу, що протікає в системі з певними просторовими або часовими властивостями. Типи моделей: а) макетний (натуральний); б) фізичний; в) математичний; г) функціональний. (а) – вивчення маштабно-змінних систем, що відображають процеси чи явища, які протікають в нормальних умовах, також зберігається подібність зовнішнього вигляду об'єкту. (глобус, карта) (б) – повніше відображає фіз. природу та математичні залежності досліджених просторових систем. (система розселення, розвиток транспортної мережі). (в) – 1) перехід від задачі до задачі не вимагає побудови нової моделі; 2) зміна параметрів модельованої системи не викликає трудомістких переробок моделей; 3) мат. моделі найпростіші та найдешевші. Види математичних моделей: - статистично детерміновані (характеризуючи структуру та зв'язки системи в будь який момент без урахування динаміки); - статистично-стохастичні (враховують можливі варіанти стану системи в данний момент (Р підприємства, міграції)); - динамічні-детерміновані (відображаютьь певний напрямок зміни системи. Вони імітують структуру і зв'язки елементів системи, їх динаміку (система Р пром. і с/г підприємств в умовах конкуренції)); - динамічні-стохастичні (відтворюють структуру, зв'язки та процес розвитку системи з урахуванням імовірності коливання факторів, що впливають на розвиток цього процесу. Побудова такої моделі потребує чисельної Е., Г., соціальної інформації і пов'язане з певними труднощами матеріального характеру (модель росту чисельності населення в розрізі його статево-вікових груп));
(г) – моделі, які використовуються сьогодні. Моделювання використовується для конструювання територіальних відносин і систем або для знаходження еталонів (ідеальна модель, яка не зустрічається в реальних умовах, але до яких певні прцеси об'єктивно прямують). Розміщення підприємств, груп виробництв і галузей на території країни завжди вимагає наукового обґрунтування. Для цього існують спеціальні методи за допомогою яких вибираються варіанти розміщення, оцінюється ефективність виробництва і територіальної організації господарства. Досягнення найвищої ефективності розміщення виробництва — це головне завдання науки і практики. Критерієм ефективності розміщення і територіальної організації продуктивних сил завжди вважалися затрати. Конкретною формою вираження цього критерію на практиці, як правило, є мінімум сумарних затрат при досягненні заданих обсягів виробництва по країні. Показниками ефективності виступають: питомі капіталовкладення, трудомісткість, фондомісткість, матеріаломісткість, строки окупності затрат, собівартість продукції, продуктивність праці. На ефективність впливають також транспорт витрати, рівень розвитку інфраструктури, рівень комплексності, рівень урбанізації, географічне положення і ряд інших факторів. Ефективність виробництва визначається двома складовими: ефектом виробничої діяльності підприємств і затратами на його досягнення. При цьому головною умовою виступає: максимум ефекту при мінімумі затрат. Розрізняють загальну (абсолютну) і порівняльну ефективність. Загальна ефективність народного господарства визначається методом співставлений одержаного приросту новоствореної вартості (національного доходу) із зазначеними капіталовкладеннями. Порівняльна ефективність розраховується при виборі найвигіднішого варіанту розміщення об’єкту серед всіх інших наявних об’єктів. Затрати складаються із капіталовкладень К і поточних витрат С (собівартість продукції). Оскільки при розрахунках річних затрат сумувати витрати і капіталовкладення неможливо, так як капіталовкладення повинні окупитися на протязі ряду років,
