господарської доцільності; - виявленні районоутворювального значення міст, промислових вузлів та інших центрів, що розвиваються разом із зростанням територіальної концентрації галузей, спеціалізації внутрішньо обласного економічного району і визначають його місце в ієрархії районів вищого рангу; - аналізі транспортно-економічних зв’язків, їх інтенсивності й конфігурації, що відображають характер територіальної організації господарства навколо промислових вузлів і центрів на базі певних галузей спеціалізації; - врахування ймовірності будь-яких великих новобудов у районі, експлуатації відкритих джерел природних ресурсів та формуванні різних локальних територіально-виробничих комплексів з оцінкою можливого їх впливу на економіку району; - врахуванні особливостей окремих частин області та району з надмірною заселеністю, заболоченістю, гористістю та іншими компонентами природного середовища, які помітно впливають на спеціалізацію господарства. З найважливіших передумов внутрішньо обласного районування є спеціалізація окремих частин області на випуску певних видів продукції, комплексність розвитку, наявність ядра із спеціалізацією у межах великого економічного району. Для внутрішньо обласного району є характерними спільність умов і процесів розвитку господарства та його взаємодія з природним середовищем. Ця спільність визначає насамперед ресурсний потенціал території і подібність соціально-економічних та природних умов використання його компонентів. Іншими формами просторової організації господарства за визначенням В. Ковалеськго є науково-технічні зони, технічні парки (технопарки) та технополіси. Науково-технічна зона – певна територія де є вищий навчальний заклад (чи декілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна структура для впровадження наукових розробок в практику. Перша така зона сформувалася навколо Стенфордського університету в Сан-Хосе, яка з часом отримала назву „Силіконова долина”. На сучасному етапі тут зосереджено більш як 2 тисячі фірм і зайнято понад 200 тисяч чоловік. Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням розробок у виробництво (в Бостоні – „Шосе-128”, Іль-де-Франс під Парижем, „Ізар Веллі” на базі Мюнхенського університету (включає понад 200 фірм) „Новус Ортус” (поблизу м. Барі в Італії). Технополіс – центр впровадження досягнень науки і техніки. Це як правило нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення.
Сучасні концепції розміщення продуктивних сил
Зауважимо, що все частіше поряд із поняттям “розміщення продуктивних сил” або і замість нього використовують поняття “територіальна організація продуктивних сил”. Територіальна організація – це цілеспрямований розподіл на певній території деякої сукупності явищ з попередньо продуманими функціями і системою необхідних зв’язків та відносин. (Стеченко, с. 12). Отже, “територіальна організація” – ширше поняття, порівняно з розміщенням, бо охоплює не тільки взаємне розміщення, а й відно-
сини, взаємні зв’язки, взаємодоповнення всіх компонентів територіальних соціальноекономічних систем різного рангу. Територіальна організація продуктивних сил (ТОПС) – це науково обґрунтоване розміщення взаємопов’язаних територіальних поєднань виробництва (галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів), яке базується на раціональному використання матеріальних, природних і трудових ресурсів, а також на економії витрат на подолання невідповідностей у взаємному розміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва та споживання продукції, що сприяє зростанню загальної народногосподарської ефективності виробництва. Формами ТОПС виступають: народногосподарська спеціалізація, кооперування, концентрація, комбінування, диверсифікація виробництва. Між розміщенням продуктивних сил та їх територіальною організацією існує певний період трансформації, який, за О.Г. Топчієвим, має таку схему: на першій стадії підприємства розміщуються локально, незалежно одне від одного. Таке розміщення називають розосередженим, поодиноким (“поштучним”); на другій стадії відбувається перехід агломерованого, чи групового, розміщення виробництва. Підприємства у цьому випадку розміщуються на компактній території, в безпосередньому сусідстві чи на незначній відстані одне від одного. Отже, утворюється територіальне виробниче угрупування, характерною рисою для якого є спільна для всіх підприємств інфраструктура – виробнича (транспортна мережа й вузли, база будівельної індустрії, система енерго-, водо-, газопостачання, каналізація) та соціальноекономічна (система розселення з комунальним господарством, підприємства й установи сфери обслуговування, науки, освіти, охорони здоров’я, торгівлі, культури, відпочинку); на третій стадії встановлюються виробничі і технологічні зв’язки між порівняно близько розміщеними підприємствами, які не обмежуються спільним використанням території та інфораструктури, а підтримують тісні й постійні економічні зв’язки, зокрема кооперування й комбінування, що уможливлює створення завершених виробничих процесів для даної сукупності підприємств. Таку форму називають комплексом (промисловим, агропромисловим, територіально-виробничим). Звичайно, на різних стадіях господарського освоєння території, виходячи з тих чи інших соціально-економічних і природних передумов, вибирають відповідний варіант розміщення. Але розміщувати окремі підприємства на нових територіях, - писав М.М. Баранський, - це те саме, що й “... грати на фортепіано одним пальцем”. Через це з практичного міжнародного досвіду випливає, що при освоєнні нових районів вигідніше вибудовувати ТВК. Цим досягається певна економія витрат фінансових і матеріальнотехнічних ресурсів (за підрахунками фахівців, при груповому розміщенні підприємств, завдяки створенню спільної інфраструктури, витрати коштів на 20-30 % менша, ніж при розосередженому). ТОПС характеризується 3 видами структури: компонентна, просторова, функціонально-управлінська. При них ітиме більш детальніше у наступних лекціях. Ширшим поняттям за ТОПС є ТОС (територіальна організація суспільства). Тут йдеться про територіальний аспект всього суспільного розвитку на конкретному історичному етапі. ТОС охоплює всі найважливіші сфери: розміщення і територіальну організацію виробництва, розселення й організацію середовища життєдіяльності населення, соціально-територіальну структуру суспільства, територіально-адміністративний устрій і управління тощо. Формування просторових систем відбувається в результаті територіального поділу праці, який закріплює певні виробництва за окремими територіями та підвищує рівень розвитку продуктивних сил. Територіальний поділ праці – процес, в результаті якого певна територія набуває свою спеціалізацію в ході історичного та економічного розвитку. Це основна сила формування осередків господарського розвитку. Е.Б. Алаєв географічним називає будь-який поділ праці, а територіальним – той, який співвідноситься з юридичним тлумаченням терміну територія (наприклад, державна територія). Якщо поділ праці йде в середині країни – це внутрішньодержавний, внутрішньорайонинй, територіальний поділ. Між окремими країнами та їх групами – це міжнародний поділ праці. Поділ праці має прояв не тільки у виробництві, а й в територіальній організації життя людей, суспільства. Це означає, що до системи поділу праці входять не тільки виробництво, але й сфера послуг, культура, наука, інформація. Територіальний поділ праці тією чи іншою мірою впливає на формування територіальної структури господарства. За визначенням І.М. Меєргойза, під територіальною структурою господарства розуміють взаєморозвиток та взаємодію територіальних центрів тяжіння народного господарства, а також окремих його галузей в їх загальнодержавному поєднанні. За формами просторового прояву всі елементи територіальної структури поділяються на три групи: осередкові (населені пункти, агломерації, родовища корисних копалин, окремі великі підприємства), ареальні або площинні (зони сільськогосподарської спеціалізації, приміські та рекреаційні райони, конурбації, басейни родовищ корисних копалин), лінійні (шляхи сполучення, комунікації та кордони). Всі ці елементи знаходяться у певному співвідношенні одне з одним. На сучасному етапі у зв’язку із гуманізацією, соціологізацією, екологізацією науки РПС та регіональної економіки популярними є концепції меж розвитку та сталого розвитку. Їх модифікацією є вчення про альтернативну цивілізацію. В сучасному світі існує два типи проблем – проблеми відносин людини з природою і проблеми відносин людини з іншими людьми, тобто проблеми суспільства. Людина використовує природу нераціонально, а головне – небезпечно для себе. Якщо економіка буде так розвиватися далі, людина стикнеться з рядом проблем. Трагедія людства полягає не у тому, що воно не знає, що йому робити (все воно прекрасно знає), а в тому, що воно не хоче цього робити. Воно вважає, що для правильних вчинків ще не наступив час, як виразився економічний “прагматик” Дж. М. Кейнс. Він писав: “Коли всі будуть забезпечені, суспільство знову почне цінувати цілі вище, ніж засоби, і надавати перевагу доброму перед корисним. Але не спішіть! Для всього цього час ще не настав. Принаймні, ще 100 років ми повинні пояснювати собі та іншим, що погане – добре, і добре – погано. Тому що погане – вигідне, а добре – ні. Жадібність, вигода и завбачливість ще деякий час повинні залишатися нашими богами. Тільки вони можуть вивести нас на денне світло із тунелю економічної необхідності”. Засновник Римського клубу Печчен так розумів проблему: “Справжня проблема людського виду на даному етапі його еволюції полягає в тому, що він виявився нездатним в культурному відношенні йти в ногу і повністю пристосовуватися до тих змін, які він сам вніс в цей світ”. Нова цивілізація повинна стати низькоенергетиною, високостійкою, екологічно чистою. повністю демілітаризованою і гуманною. Таким чином повинна бути створена економіка, основана на нових принципах (альтернативна економіка). В умовах такої економіки у процесі праці надається можливість досягти таких цілей: - дати особистості можливість використовувати і розвивати свої здібності; - дозволить перебороти егоцентризм, об’єднавшись з іншими людьми для спільної діяльності , і виробити товари та послуги, необхідні для існування. Автори альтернативної економіки стверджують, що економічний розвиток підвласній дії моральних імперативів, благих намірів, здорового смислу. Вони впевнені, що риночний механізм може адекватно реагувати на дефіцит природи, якщо підприємець буде нести відповідальність за нанесений природі збиток. Першим кроком повинна стати відмова від ідеї індустріалізму, промислового росту як передумови чи мети розвитку. Необхідно забути ідею достатку, оскільки потреби не можуть бути задоволені ніколи у системі, яка орієнтована на ріст, оскільки потреби
зростають швидше, ніж продуктивні сили. Іншими словами, необхідно відмовитися від росту виробництва. Але різні країни знаходяться на різних рівнях. Є два варіанти розвитку: примінити принцип лише до розвинутих країн, а розвинутим надати можливості досягти їх рівень, або загальмувати розвиток всіх країн одночасно. Спеціалісти по альтернативній економіці вважають, що кращим є другий шлях. Необхідністю є добровільне спрощення потреб, почуття соціальної відповідальності. Людство повинно бути здатним передбачити результати своїх дій, вміти оцінити стан довкілля, знати ту межу, яка відділяє можливість розвитку цивілізації від її згасання. Відмовитися від росту виробництва можна двома шляхами. Перший – перейти на натуральне господарство – нереальний. Другий – суміщати альтернативну економіку із існуючим виробництвом. Однак виникають проблеми власності. Основний принцип альтернативної економіки повинен полягати в тому, що вона у першу чергу намагається задовольнити нематеріальні потреби людини, вона дає можливість людям гарно робити свої справи за винагороду чи безплатно, буде спонукати намагання опиратися на власні сили, вона буде розглядати здоров’я як складову багатства, берегти ресурси і довкілля. Це цитата із програми англійських “зелених”. Ідеї альтернативної економіки викладені в доповіді Римського клубу “Межі росту”, в маніфесті англійських екологів “Проект виживання”, в книзі Е.Шумахера “Мале – це прекрасно”. (Мізун, с. 443 – 453) Цю концепцію значно розвинула концепція сталого (стабільного) розвитку, яка була затверджена у 1992 році і Ріо-де-Жанейро на ІІ конференції ООН з довкілля та розвитку. Стратегія сталого розвитку направлена на забезпечення збалансованого рішення завдань, збереження сприятливого довкілля і природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення потреб теперішнього і майбутніх поколінь. Необхідність переходу до стратегії сталого розвитку обумовлена тими умовами, в яких опинилося суспільство. За останні 100 років відбулися кардинальні змін. Чисельність населення збільшилася в 3,1 разу. Валовий світовий продукт зріс у 350 раз. Обсяг споживання прісної води збільшився в 11 раз. Площа орних земель зросла в 2 рази. Приріст площі пустель становить 156 млн. га. Площа зелених насаджень зменшилася на 7,5 млн кв км( з них 2 було втрачено за останні десятиліття). Чисельність видів рослин і тварин скоротилося на одну п’яту частину. Людська цивілізація споживає до 40% чистої первинної продукції біосфери. Лише 10% використовується на споживання, а решта 30% просто руйнується. Природний механізм кругообігу речовин порушений. Принесені природою жертви не вирішили соціальні проблеми людства. Говорять про зростаючу еколого-соціальну кризу. Вийти з неї можна лише шляхом кардинального перегляду уявлень в економічній. соціальній, екологічній і морально-етичній сфері. Ці уявлення повинні бути строго узгодження із об’єктивними законами розвитку біосфери і з усіма витікаючи ми звідси обмеженнями і заборонами. Зараз сформувалося три ареали дестабілізації довкілля. Це Північноамериканський (США, Канада, Мексика), Європейський, Південно-Східно_Азіатський ареали. Із них поступає основна маса забруднювачів. По одній третій дають перші два ареали, одну шосту – останній. На противагу цим ареалам – є ареали стабілізації довкілля. е території із суцільних масивів з непорушеними чи слабо порушеними екосистемами. Такими стабілізаційними ареалами є північні ареали Канади та північні і азіатські Росії, Амазонія, Австралія. Стратегія сталого розвитку повинна забезпечити цілеспрямовану самоорієнтації суспільства в екологічній, соціальній та економічній сферах. Показниками сталого розвитку повинні бути економічна ефективність. екологічна безпека та соціальна справедливість. Базисом стратегії сталого розвитку повинне стати створення такої економіки в глобальному масштабі, яка не виходила б за межі господарської ємності екосистеми, ємності біосфери. Для досягнення сталого розвитку економіка повинна бути змінена так, щоб досягти оптимальних обсягів виробництва при мінімальних затратах ресурсів. Необхідно кардинально змінити поведінкові стереотипи. Кінцева мета сталого розвитку суспільства полягає не тільки в тому, щоб зберегти біосферу і забезпечити її здатність компенсувати антропогенні порушення. але і в забезпеченні зростання якості життя і підвищенні духовного потенціалу людини. Сталого розвитку можна досягти тільки в глобальному масштабі. Проте шляхи і темпи переходу до сталого розвитку в кожній країні свої. Вони різні не лише у різних країнах, а і у різних регіонах однієї країни. Стратегія сталого розвитку країни розробляється і здійснюється поетапно. На першому етапі необхідно подолати економічну і структурну кризу. Необхідно покращити екологічну ситуацію у найбільш неблагополучних регіонах. Це закладено у державних програмах розвитку (приклади). Будь-які принципи в економіці, екології, соціології повинні бути підтверджені кількісними показниками (критеріями). Все господарство, вся природа і людство становлять єдину систему взаємопов’язаних елементів і описується набором параметрів. Рядом міжнародних організацій було запропоновано показники сталого розвитку для різних масштабів: глобального, національного, регіонального, локального, галузевого і навіть для окремих населених пунктів та підприємств. Сталий розвиток може бути описаний як набором показників, так і єдиним інтегральним показником. Зокрема російськими ученими було розроблено групу екологічних, економічних і соціальних індикаторів. Екологічні індикатори: - споживання первинної чистої продукції – зміни; - втрати чистої первинної продукції при її споживанні; - споживання природних ресурсів: землі, мінеральної сировини, лісу, води, рослинних і тваринних ресурсів – тенденції; - зменшення запасів природних ресурсів – зміна темпів; - забруднення природного середовища; - викиди і накопичення полютантів в природних середовищах: гази, рідини, тверді – тенденції; - викиди і накопичення в середовищі особливо небезпечних і радіоактивних відходів – тенденції; - біорізноманіття – темпи зміни; - площа охоронних територій – приріст; - озоновий шар – зміни; - затрати на природоохоронні заходи. Всі ці показники можуть бути представлені у абсолютному виразі, у відсотках, а також розраховані на одиницю площі, особу, одиницю часу. Економічні індикатори: - обсяг валового внутрішнього продукту – тенденції зміни; - ресурсоємність і енергоємність ВВП; - зміна структури господарства; - зміна чисельності і структури економічно активного населення; - продуктивність праці; - використання виробничих відходів; - техногенні і природні аварії (кількість, збитки); - приріст запасів мінеральної сировини; - частка експорту природних ресурсів у зовнішній торгівлі.(Мізун, с.455) Соціальні індикатори: Серед них показники стану здоров’я, якості життя, соціальної активності. демографічні показники. Показники здоров’я: - середня тривалість життя (очікувана при народженні і фактична); - смертність (загальна, дитяча, від різних причин);
- захворюваність (загальна, від різних причин); заходи по профілактиці захворюваності; забезпеченість лікарською допомогою; рівень травматизму у виробництві та у побуті; масштаби куріння, наркомані, алкоголізму.(Мізун, с.455) Показники якості життя: - наявність місць прикладання праці і їх відповідність структурі трудових ресурсів; - рівень доходів. розрив між високозабезпеченими і низько забезпеченими категоріями громадян; - рівень освіти і професійної підготовки населення; - доступ до інформації; - забезпеченість житлом; - забезпеченість місцями відпочинку; - наявність здорового середовища проживання в місцях постійного проживання населення; - наявність екологічно чистих продуктів харчування, масштаби їх споживання; - задоволеність пізнавальних та культурних потреб; - забезпечення особистої безпеки громадян.(Мізун, с.455) Показники соціальної активності: - участь у виборах та референдумах; - участь у діяльності громадських організацій, в тому числі екологічних; - діяльність громадських екологічних експертиз (кількість розглянутих проектів); - співпраця суспільних, приватних і державних організацій.(Мізун, с.455) Демографічні показники: - чисельність населення, в тому числі міського та сільського; - щільність населення; - чисельність чоловіків та жінок; - народжуваність, в тому числі в різні періоди репродуктивного віку жінки; - природний приріст населення; - віковий склад населення; - чисельність зареєстрованих шлюбів та розлучень; - національний склад населення; - міграція населення. Такі показники, як чисельність населення, обсяг ВВП, ресурсо- та енергоємність внутрішньої продукції, зміна структури господарства, середня тривалість життя населення, рівень доходу населення, стан здоров’я населення, рівень освіти і професійної підготовки, площа непорушених територій, викиди і накопичення полютантів в природних середовищах; наявність здорового середовища проживання населення є інтегральними. Вони характеризують динаміку переходу до сталого розвитку.
ЗАКОНОМІРНОСТІ, ПРИНЦИПИ І ФАКТОРИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ТА ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНІВ
Закономірності РПС
Закон – це необхідні, істотні, стійкі, такі, що повторюються відношення між явищами природи і суспільством. Закони: всезагальні і універсальні; великі специфічні.
3 типи законів: − які діють не залежно від волі людини; − закони, які створюються самою людиною; − закони, які діють в сфері взаємовідносин між людьми. Фундаментальні: закони циклічності і системності. Закони системності розвиваються всі як один організм. Закономірності – це суспільні, реально існуючі, повторювані, стійкі відношення або взаємозв’язки, які визначають розвиток, структуру і функціонування явищ і процесів. Зміст понять закон тотожний поняттю закономірність. Але відмінність полягає в тому, що закономірні дії протягом періоду, який людина може охопити завдяки досвіду, а закони залишаються незмінними у системі відліку часу. Найважливіші закони і закономірності РПС – закон територіального поділу праці. Закономірність спеціалізації регіонів у внутрішньодержавному поділі праці і спеціалізації країн у міжнародному поділі праці. Територіальний поділ – це процес спеціалізації певної продукції чи надання певних послуг на підставі розвиненого обміну. Закони територіальної інтеграції праці. Закон інтеграції праці полягає в інтенсифікації зв’язків між регіонами. Наслідком інтеграції є комплексний розвиток території.
Поняття про принципи розміщення продуктивних сил. Взаємозв’язок принципів із закономірностями РПС.
Принципи – це головні напрями розвитку економіки у просторовому аспекті на конкретний період. Кожен принцип повинен відображати потреби розвитку суспільства. В основі кожного принципу лежить певна закономірність. Принцип – це результат пізнання особливостей дії закономірностей розміщення окремих об’єктів, галузей та територіальних комплексів. (С.І. Дорогунцов). Існують твердження, згідно з якими принципи РПС – це правила діяльності та управління економікою, економічна політика держави в реалізації законі розміщення. (С.І. Іщук) Принципи РПС на сучасному етапі: 1. Малі підприємства сприяють розвитку малого бізнесу, а тому розглядаються як запорука подальшого розвитку підприємництва. 2. Пріоритетність соціальної орієнтації РПС. Необхідним є врахування людського чинника. Всі форми поселень є перспективними. Все потребує свого обґрунтування. 3. Принципи наближення до джерел сировини, палива, енергії, трудових ресурсів і районів споживання продукції. 4. Науково обґрунтоване природокористування. 5. Різноманітність форм господарювання. 6. Відносна сталість територіальної, соціальної, економічної систем. 7. Провідна роль самоуправління.
Концепція факторів розміщення продуктивних сил як одна із фундаментальних у курсі
Фактори або чинники – це ті умови РПС, які тим чи іншим чином впливають на прийняття рішення щодо локалізації підприємств, сфери послуг і невиробничої сфери. У 1826 р. у праці "Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії" Тюнен розробив теоретичну модель на основі свого власного сільськогосподарського досвіду, за допомогою якої оптимально розмістив посівні площі
певного типу, врахувавши відстані до центру попиту. Він був піонером не тільки в теорії місця розташування (локаційній теорії), але і в сфері граничного (маржинального) аналізу. Йому належить теорія економічної ренти, яка подібна до теорії Рікардо, і теорія розподілу на підставі граничної (маржинальної) продуктивності. Альфред Вебер, досліджуючи розміщення промисловості, створив теорію "штандорта" (розміщення). Він виклав її у книзі "Теорія штандорта промисловості", опублікованій у 1909р. У цій праці Вебер доказав, що капіталістична промисловість розміщена на території країни за принципом найменших витрат. Згідно з цією теорією, прибутки підприємств залежать від оптимального врахування затрат праці, сировини, транспорту й ефекту агломерування. Саме ці фактори згодом почали відносити до факторів розміщення. На жаль, до сьогоднішнього дня в науковій літературі немає чіткості у визначенні поняття "фактор розміщення". Наголошуючи на цьому, Е.Б. Алаєв підкреслює, що інколи в це поняття включають тільки локаційні ("місцезнаходжувальні") характеристики об'єкта розміщення, відносячи водночас характеристики територій до "умов розміщення"; інколи факторами вважають тільки ті умови розміщення, які змінюються, а іноді всі, що будь-яким чином впливають на прийняття рішення щодо локалізації. На думку Е.Б. Алаєва, ця нестійкість поняття є результатом історичного розвитку концепції і поглиблення дослідження. Він міркує так: на початку розвитку економіко-географічної науки було виявлено, що між конкретним об'єктом і його місцем розташування існує певний зв'язок, взаємозалежність, і що на вибір локалізації впливають, з одного боку, особливості самого об'єкта, з другого - особливості території, де він розміщений; але, з розвитком теорії і поглиблення аналізу була відкрита третя група причин, яка впливає на локалізацію, проте безпосередньо не відноситься ні до об'єкта, який розміщується, ні до території (наприклад, наявність нагромадження, часовий фактор). У результаті всю сукупність аргументів, відносно яких роль функції відіграє вибір місця розміщення об'єкта, стали називати факторами розміщення. Оскільки аргументів, щодо яких роль функції відіграє вибір місця розміщення об'єкта, є надзвичайно багато, то дуже важливого значення набула класифікація факторів. Багатоманітність аргументів зумовила появу різноманітних класифікацій. Всі ці класифікації можна об'єднати у дві групи: 1. Традиційна класифікація факторів; 2. Класифікація факторів за пріоритетністю значення їхньої дії. Суть традиційної класифікації факторів полягає у тому, що всі фактори розглядаються в конкретному, установленому багатьма дослідниками, порядку: природно-, політико-, економіко- і соціально-географічне положення; природно-ресурсний потенціал; історичні фактори; демографічні фактори; економічні фактори; соціальні фактори; інфраструктурні фактори; екологічні фактори. Ця класифікація панувала тривалий час у багатьох країнах "соціалістичного табору", практично, до початку 90-х років. Як бачимо, було проігноровано фактор людських потреб. Не бралися до уваги і людські цінності як фактор. Насамкінець згадувалися фактор наукового прогресу та часовий фактор, роль яких у розміщенні продуктивних сил сильно недооцінювалася. Після розпаду соціалістичної системи ситуація почала поступово змінюватися. Так, С.І. Іщук, класифікуючи фактори у навчальному посібнику "Розміщення продуктивних сил" (1998), хоча і не дуже відходить від традиційної класифікації (розглядає природні, екологічні, технічні, соціально-демографічні, економічні та інші фактори), вводить у неї такі надзвичайно важливі фактори, як споживчий фактор, фактор ринкової кон'юнктури, фактор науково-технічного прогресу та інші. Суть класифікації факторів за пріоритетністю значення їхньої дії полягає у тому, що насамперед розглядаються ті фактори, вплив яких у конкретній просторово-часовій системі координат е найбільшим. Але для того, щоб вияснити, вплив якого фактора є найбільшим, тобто який з факторів є пріоритетним, необхідно все-таки спочатку проаналізувати всі фактори. Ось чому більшість дослідників надають перевагу першій класифікації. Спробуємо трохи детальніше розглянути фактори розвитку і розміщення продуктивних сил. Географічне (природно-, політико-, економіко- і соціально-географічне) положення є одним з найважливіших факторів, з якого традиційно починають будь-який аналіз факторів. Водночас необхідно пам'ятати, що географічне положення - це не тільки локація об'єкта в просторі, а насамперед, як стверджує Е.Б.Алаєв, взаємозв'язки об'єкта з його оточенням (якщо розглядають політико-географічне положення, то насамперед беруть до уваги взаємозв'язки об'єкта з політичними полюсами сили, з елементами, що формують політичну ситуацію і таке інше, якщо економіко-географічне положення - то взаємозв'язки з економічними об'єктами тощо). Доповнюючи Е.Б. Алаєва, М.Д. Пістун підкреслює, що географічне положення - це місце об'єкта в географічному просторі. Взаємозв'язки об'єкта з його оточенням можуть стимулювати розвиток конкретного об'єкта в конкретному місці, або, навпаки, - лімітувати його. О.І.Шаблій наголошує, що географічне положення — це одна з фундаментальних категорій, яка являє собою просторове (у межах земної поверхні) відношення певного об'єкта (країни, міста, гірського масиву, природної територіальної системи тощо) до географічних данностей, що лежать пози ним і мають чи мазнуть мати на нього суттєвий вплив. На підставі цього визначення учений розкриває зміст природно-, політикоекономіко-, соціальне- географічного положення. Зокрема, на думку О.І.Шаблія, під політико-географічним положенням держави необхідно розуміти її геопросторове відношення до політичних данностей, що перебувають поза нею і мають на неї вплив. Як правило, за масштабністю охоплюваної території розглядають макроположення, мезоположення і мікроположення, які відображають аналіз географічного положення об'єкта на національному, регіональному і локальному рівнях. М.Д.Пістун пропонує розглядати географічне положення також і за композиційним відношенням, тобто за місцем зосередження людської діяльності (центральне, периферійне, глибинне, суміжне, вузлове положення), і за спеціалізацією об'єктів діяльності людини (транспортно-географічне, соціально-географічне, промислово-географічне, агрогеографічне та інші положення). Природно-ресурсний потенціал. Якщо природно-ресурсний потенціал беруть до уваги як фактор розміщення і розвитку продуктивних сил, то його розглядають як сукупність запасів усіх природних компонентів (мінерально-сировинних, водних, земельних, лісових, повітряних, кліматичних тощо) на конкретній території на визначену дату. Визначаючи сприятливість чи несприятливість якогось фактора, порівнюють запаси природного компонента, його якісні характеристики з потребою у ньому та задані потужності виробництва. Тому, навіть, якщо є незначні запаси певного компонента, але при невеликій потребі у ньому, природно-ресурсний потенціал може бути стимулюючим фактором. І навпаки, навіть, якщо є великі запаси, але при дуже великій потребі він може стати лімітуючим. Для попереднього визначення місця розташування того чи іншого виробництва використовують укрупнені показники матеріаломісткості, енергомісткості, водомісткості тощо, які є завжди залежними від рівня технологій. Так, наприклад, для виготовлення однієї тонни віскозного шовку необхідно мати півтори тонни умовного палива, а для виплавляння однієї тонни нікелю - 50 тонн умовного палива, для виробництва однієї тонни целюлози потрібно 200 м3 води, а для однієї тонни віскозного шовку—500 м3 води і т.д. Історичні фактори. Історія розвитку конкретної території нагадує про себе матеріальними пам'ятками (виробничими будівлями, творами мистецтва, пам'ятниками архітектури тощо) та духовними здобутками народу, які в наш час перетворюються у потужні фактори розвитку і розміщення продуктивних сил. Так, концентрація у містах пам'ятників архітектури може сприяти розвитку в них туристичної діяльності, промислові центри, що склалися історично і надалі є місцями притягання нових промислових технологій. Демографічні фактори. Кожне територіальне утворення володіє трудовим потенціалом - запасами праці. Трудовий потенціал є також надзвичайно важливим фактором розвитку і розміщення продуктивних сил. Трудовий потенціал визначається демографічною ситуацією. Демографічна ситуація - це стан населення на конкретній території на визначену дату. Під станом населення розуміють не тільки кількість населення, але і його кваліметричні (якісні) характеристики: розподіл населення за віком, за статтю, за рівнем освіти, за конфесійною приналежністю, за культурними традиціями і таке інше. Звичайно, всі ці характеристики по-різному впливають на розвиток і розміщення продуктивних сил. Такі виробництва, наприклад, як сучасне приладобудування, є трудомісткими і вимагають концентрації запасів робочої сили в конкретному місці. Радіотехнічні, оптичні та деякі інші виробництва потребують висококваліфікованої, молодої робочої сили з гострим зором, витривалої до монотонної роботи. Сучасні підприємства, які використовують найновіші технології, потребують висококваліфікованих кадрів із знанням комп'ютерної техніки. Такі кадри сконцентровані, як правило, у великих містах рушіях науково-технічного прогресу. Економічні фактори. В групу економічних факторів входить низка факторів, яка зумовлює ефективність господарювання. Серед цих факторів - рівень розвитку продуктивних сил, економічна ситуація, техніко-технологічні, організаційні та інші фактори. Чи не найважливішим серед них є рівень розвитку продуктивних сил, який не тільки впливає на формування потреб населення, але і визначає ймовірний рівень розвитку нових технологій на цій території, ймовірну економічну ситуацію, що може скластися у найближчій чи більш віддаленій перспективі. Під економічною ситуацією розуміють стан господарства на конкретній території на визначену дату. Рівень розвитку продуктивних сил визначають за різними методиками. В наш час однією з найбільш поширених є методика відділу Перспективного Розвитку Організації Об'єднаних Націй, згідно з якою обчислюється індекс людського розвитку (ШР), який враховує стан здоров'я, рівень освіти і реальну купівельну спроможність населення. Якщо територія має низький рівень розвитку продуктивних сил, то вона не в стані освоїти найновіші технології без тривалого адаптаційного періоду і додаткових інвестицій у її господарство. Територія з високим рівнем продуктивних сил сама продукує
