дисциплін за допомогою розробки більш адекватної загальної теорії розміщення і просторової економіки, пов'язаної з теорією виробництва, ціноутворення і торгівлі. Автор акцентував увагу лише на мікроекономічному принципі розміщення підприємств. У 1961 р. було опубліковано другу його книгу "Методи регіонального аналізу: вступ до науки про регіони". її завдання полягало в доповненні теорії прикладними методами регіонального аналізу і в розробці методики їх оцінки за допомогою методів основних параметрів просторової економіки. Регіональна наука концентрує увагу на дослідженні просторових явищ, взаємозв'язків поза їх генезисом. На думку У. Ізарда, в цій науці центральне місце має належати районним і міжрайонним структурам і функціям. Кількісні методи використовуються для вивчення просторових взаємозв'язків, а не причинних залежностей. Практичним виразом регіональної науки є регіональна економіка, наслідком розвитку якої є теорія зростання (полюсів зростання), а також аналіз агломераційного ефекту у розселенні. У 50—60-х роках в Європі набула широкого поширення концепція "полюсів зростання", розроблена французьким економістом Ф. Перру. На його думку, великі фірми (підприємства), що здатні сприймати і генерувати нововведення, утворюють полюси зростання, які домінують в економічному просторі. В цій концепції поєднуються чинник нерівномірності поляризованого розвитку та ідея генерування і запроваджування нововведень. Практично поняття "полюси зростання" включало конгломерат ідей та концепцій. Його зміст трансформувався із засобу опису економічного розвитку в абстрактному економічному просторі до розв'язання конкретних завдань вибору центрів концентрації капіталовкладень та інших організаційних заходів. Наприкінці 70-х років ця концепція вийшла з наукового обігу через нерозв'язність регіональних проблем. Т. Хегерстранд створив географічну концепцію дифузії нововведень — технічних, економічних, соціальних і культурних. Дифузія охоплює поширення інформації і здатність сприймати інновації. Регіональному напряму присвячена також книга Е. Гувера "Розміщення господарської діяльності" (1948), яку слід вважати піонерною в справі теоретичного аналізу впливу держави на розміщення продуктивних сил; тут застосовувався макроекономічний підхід до реалій процесу розміщення. У 1971 р. цей учений видав основоположну працю "Вступ до регіональної економіки". В цілому регіональна наука відобразила успіхи американських економістів у розробці методів дослідження внутрішньогалузевих і міжгалузевих зв'язків, в застосуванні математичних методів до кількісного аналізу. Ще у 1958 р. була опублікована книга американського економіста В. Леонтьєва "Дослідження структури американської економіки", яку вважають значним досягненням у розробці методів вивчення міжгалузевих зв'язків і міжгалузевого балансу за схемою витрати — випуск. З ім'ям Леонтьєва пов'язана ера американської емпіричної економічної науки. Регіональна наука пов'язана і взаємно переплітається з регіональною економікою, екологією, теоретичною географією, а також з районним плануванням, адміністративним устроєм тощо. У своєму аналізі У. Ізард виходить з примату попиту над виробництвом, тому базою розміщення виробництва він вважає чисельність населення. Слабкою стороною концепції У. Ізарда є теорія районного підходу, суб'єктивності та об'єктивності щодо виділення районів. У 1968 р. У. Ізардом і його співавторами була видана книга "Загальна соціальна і регіональна теорія", в якій був зроблений крок у наближенні регіональної теорії до соціології, аналізу багаторайонної соціальної системи. В 1972 р. У. Ізард у співавторстві опублікував книгу "Еколого-економічний аналіз для регіонального розвитку", в якій на прикладі Кінгстонської затоки обґрунтував новий спосіб розрахунку економічних і екологічних зв'язків. Отже, ми можемо відзначити методологічну слабкість регіональної науки, але в той же час визнаємо цінність її конкретної методики. З середини 70-х років на Заході формується ідея розвитку регіональної теорії знизу за принципом: "Мислити глобально — діяти локально". Необхідність територіальної організації суспільства зумовила поширення у повоєнний час регіонального планування. Ще на початку 80-х років у США діяли програми регіонального розвитку окремих районів (р. Теннессі, Аппалачів). В основі розробки цих програм лежала концепція Г. Одума про регіонально збалансовану економіку. За останні десятиріччя основною формою зарубіжної регіональної політики стало регіональне програмування, що має елементи перспективності та орієнтованості в сфері розміщення продуктивних сил. В центрі уваги таких програм перебувають слаборозвинуті, депресивні чи нові райони. Регіональне програмування повинно сприяти локальному регіональному розвитку. Однак невисока ефективність у створенні нових робочих місць і відсутність критеріїв цієї ефективності зумовила припинення фінансування регіональних програм. Головними завданнями нової концепції була спроба протистояння всемогутності великих центрів, де концентруються влада, фінансові ресурси, люди і де приймаються рішення великої політики. Транснаціональні корпорації переводять за кордон старі традиційні галузі, що втратили конкурентоспроможність, брудні та трудомісткі ланки нових виробництв і галузей тощо. Однак суттєвого підвищення ефективності розміщення продуктивних сил розвинуті країни не добились.
У повоєнні роки в західних країнах (Великобританії, Франції, ФРН та ін.) активно розроблялись прикладні аспекти районування на локальному рівні в сукупності з міським і районним плануванням. Великими науковими центрами, що узагальнюють світовий досвід регіонального розвитку і планування під егідою ООН, є Женева і Нагоя.
Аналіз класичних теорій розміщення виробництва
Одним із основних завдань РПС і регіональної економіки є дослідження просторових закономірностей і просторової організації. В основу цього напряму спочатку було покладено розміщення виробництва, концепція якого створювалась зусиллями Й. Тюнена, А. Вебера, О. Енглендера, Т. Паландера, Е. Гувера, В. Кристаллера, А. Льоша, Ж. Шардонне, X. Боса та інших учених. Базовою класичною теорією РПС є теорія штандорту. Шаблій О.І. виділяє такі спільні риси усіх „теорій розміщення”: розміщення господарства чи його окремих секторів (сільське господарство, промисловість, транспорт тощо) розглядається як результат дії певних чинників; йшлося головним чином про локалізацію, вибір точного місця зосередження окремого підприємства чи групи підприємств, у тому числі взаємопов’язаних; локалізація обґрунтовувалася на підставі економічних критеріїв: мінімізація затрат на створення підприємства (їхньої групи) чи виробництва продукції на ньому, і перевезення її до споживача; максимізація прибутку чи так званої „народногосподарської ефективності”. У радянський час з’явилася теорія „комплексного розміщення продуктивних сил”, яка ґрунтувалася на ідеї спеціалізації районів у всесоюзному масштабі, що не мало під собою економічних підстав та не сприяло ефективному використанню капіталовкладень. Ще у першій чверті ХІХ ст. теорію штандорту сільського господарства розробив Йоган Тюнен у праці „Ізольована держава у її відношенні до сільського господарства і національної економіки” (1826 р.). Тюнен розглянув модель ізольованої держави, яка характеризується рівнинним рельєфом з однорідною родючістю ґрунтів. Споживачем сільськогосподарської продукції є столиця, яка розташована у центрі. Транспортування продукції від виробника до споживача здійснюється найкоротшим шляхом. Витрати на транспортування прямо пропорційні до відстані, ваги товару і його здатності до псування. На рину у столиці діє вільна конкуренція між виробниками, а виробники сільськогосподарської продукції не обмінюються нею. Під впливом зміни трьох чинників (вартості робочої сили, ціни землі, транспортних витрат) від центру країни до периферії формується спеціалізація сільськогосподарського виробництва у вигляді концентричних кілець. Формується 7 зон: 1. „Вільне” приміське господарство (городництво, виробництво молока тощо). Тут вартість землі найдорожча, намагаються якомога ефективніше використовувати її, збираючи по декілька врожаїв. Капіталовкладення на одиницю площі тут найвищі. Продукція цієї зони збувається на ринку у столиці. Як правило це продукція, що швидко псується, малотранспортабельна. 2. Лісове господарство. Функцією господарства є заготовка палива (дров) для столиці, а також будівельних матеріалів (деревини). 3. Інтенсивне шестипільне землеробство і стійлове господарство. 4. Зернове господарство і вигінне скотарство. 5. Трипільне зернове господарство. 6. Екстенсивне тваринництво (скотарство і вівчарство). 7. Натуральне господарство.
У реальній дійсності ця модель має багато відповідників. Зокрема, великі міста мають зони приміського сільського господарства плодоовочево-молочної спеціалізації, далі лісовий пояс (який зараз виконує функції рекреаційні), а на малозаселених територіях (степ України, „цілинні” землі у Казахстані) далі розташовані зернові пояси. Крім зазначених факторів на сільськогосподарську спеціалізацію можуть впливати й інші фактори: відмінність у родючості ґрунтів, конкуренція між різними видами транспорту, тривалість вегетаційного періоду, кваліфікація робітників, менеджмент. Враховуючи вплив деяких факторів він склав модифіковану схему штандорту сільського господарства, у якій кільця змінюють свою конфігурація, деформуючись під впливом появи ще одного міста-споживача, дешевшого виду транспорту (річкового), наявності різних за родючістю ґрунтів. Альфред Вебер свою теорію штандорту промисловості розробив на початку ХХ ст., коли у європейських країнах відбулася друга технічна революція (перехід на машинне виробництво). Вчений вважав, що головними чинниками, які впливають на розміщення промисловості є транспорт, праця, агломерація. Транспортний чинник Вебер вважав визначальним. Йшлося передусім про затрати на транспортування промислової продукції, їх мінімізацію. Це стосується переробної промисловості, тому що видобувна розміщується там, де є сировинні ресурси. Вебер вважав, що обробна промисловість розміщується біля видобувної у тому випадку, якщо у процесі переробки сировина втрачає велику частину своєї ваги або якщо витрати на транспортування одиниці сировинної продукції більші від вартості виробництва одиниці готової продукції. У протилежному випадку вона тяжіє до споживача. Вебер запропонував і методи визначення місць мінімальних транспортних витрат. Один з них – метод ізодапан (ліній, які з’єднують точки з однаковими транспортними витратами на одиницю продукції. Також для обгрунтування місця розташування підприємства Вебер вводить індекс орієнтації: Q V= a , Qb де V – індекс орієнтації, Qa – переміщення у напрямку переробного підприємства, постачальне перевезення, Qb - розподільче (дистрибутивне) перевезення. Якщо індекс орієнтації більший від одиниці, то підприємство вибирає місце біля джерела постачання, а якщо менший, то орієнтується на місця призначення продукції. Однак в реальності може існувати багато пунктів постачання і багато місць призначення. Важливого значення А.Вебер надає чинникам праці та агломерації. Виробництво може тяжіти до місць зосередження висококваліфікованої праці чи до центрів підготовки робочої сили і у наш час. Агломерація – зосередження в одному місці декількох підприємств – була важливим чинником на початку індустріалізації. А в сучасному світі він призвів до формування значного сукупчення населення – виникнення міських агломерацій, з’явилися міста-мільйонери з великим переліком екологічних, соціальних, економічних проблем. Тому на сьогодні цей чинник свою вагу втрачає. Теорію штандорта розвинув німецький економіко-географ А. Льош, який у 1940 р. видав книгу "Географія розміщення господарства", що в 1959 р. була перекладена російською мовою. Август Льош розглядав особливості розміщення не одного підприємства, а їх сукупності в певній галузі. Льош піддавав критиці теорію Вебера про те, що найкращим місцем для розміщення підприємства є те місце, де витрати будуть найменші. Вважав, що визначним чинником є максимізація прибутку і оптимальною точкою для розміщення підприємства є та точка, де суспільство буде отримувати максимальні прибутки. Льош вважав, що для отримання цієї точки потрібно розв’язати рівняння з багатьма невідомими і систему складових таких рівнянь. Льош вперше охарактеризував особливості податкової системи, міжнародної торгівлі і НТП. Розглядав також і інші питання розміщення торгівлі та міст. У своїх дослідженнях Льош поєднав теорію штандорту з теорією економічного районування. В основу економічного районування Льош поклав ринковий простір. Головним районоутворюючим фактором він вважав ринковий збут товарів. Визначив радіуси ринку певної продукції. Враховував витрати на транспорт, попит та ціну продукції. Вважав, що кожна продукція має свій максимальний радіус збуту, за межами якого збувати товар не вигідно. Це твердження є актуальним і на сьогодні. Рішучим прихильником теорії штандорта у нас був професор А. Рибников, який у 1930 р. видав книгу "Основні питання економічної географії", в якій вчення про штандорт розглядалось як база для розробки методики вивчення економіко-географічних явищ. Вже тоді учений ставив питання про географічно обумовлене розміщення господарсько-територіальних комплексів. Інший німецький учений О. Енглендер намагався створити загальну теорію штандорта. Розташування виробництва він обумовлював функціональною залежністю від кількості товарів, ціни, попиту, ціни пропозиції і вартості перевезення. В книзі "Нариси теорії штандорта" шведський економіко-географ Торд Паландер переоцінював роль природних умов, навів методику обрахунків вигідного розміщення виробництва для приватного власника на основі аналізу ціноутворюючих факторів. Французький економіко-географ Ж. Шардонне у книзі "Типи великих індустріальних комплексів" (1953) на перший план висував політичні й військово-стратегічні чинники, на засадах яких будував схему штандорта. Нідерландський учений X. Бос у 1965 р. видав книгу "Розміщення господарства". В ній автор розглядав досить складні моделі національного господарства, способи оптимального розміщення виробництва в центрах, різних за розмірами і галузевою структурою. Він успішно поєднав теорію оптимального планування і теорію центральних місць. Увага до цих праць пояснюється тим, що проблематика розміщення виробництва залишається основою територіальної організації життя суспільства. На Заході розміщення виробництва визначається не техніко-економічними моментами, а соціальними та іншими чинниками: трудовими ресурсами та їх якістю, відмінностями в рівні зарплати, тяжінням до науково-дослідних центрів, екологічною ситуацією, переміщенням забруднених виробництв до країн, що розвиваються. Діяльність міжнародних монополій перетворює проблематику розміщення виробництва в глобальну: окремі цехи єдиного виробничого процесу розкидаються по всіх частинах світу, використовуються значні відмінності у рівнях зарплати і соціальних умовах. НТП на морському транспорті змінив роль відстаней, девальвував просторові параметри. Загострюються екологічні проблеми, що перебувають в тісному зв'язку з ресурсною ситуацією, яка також дедалі більш загострюється. Концепція розміщення виробництва стала поштовхом для розвитку на заході регіональної науки. Окремим напрямом розвитку ідей просторової організації життя людей було дослідження питань розселення. В 1933 р. німецький учений В. Кристаллер опублікував працю "Центральні місця в Південній Німеччині", в якій описав абстрактну модель розселення і поняття центральних місць. Він зробив спробу пояснити внутрішню структуру розселення, виявити закономірності спів-упорядкування поселень. На його думку, рівномірне розміщення дрібних поселень утворює трикутні ядра розселення, у зв'язку з чим виникає ієрархія поселень, в якій до більшого населеного пункту тяжіє шість менших поселень одного рангу. В межах одного ієрархічного ступеня розміри всіх поселень рівні й склад підприємств сфери послуг однотипний. Пізніше А. Льош в основу аналізу розселення поклав метод транспортних затрат, згідно з яким на периферії ринкових зон ціни на товари і послуги підвищуються, а попит падає. Він допускав різноманітність в наборі підприємств сфери обслуговування в межах поселень одного ієрархічного рангу. На думку Кристаллера—Льоша, в основі розселення лежить не просторова організація виробництва, а позаісторичний принцип найменших затрат для задоволення потреб населення в різних видах обслуговування. До того ж закон взаємного
просторового розміщення ієрархічно спів-упорядкованих населених пунктів має обмежене значення, оскільки є застосовним до країн з рівномірним розселенням і перевагою сільських чи напівсільських типів господарства. Загальні принципи територіальної організації сфери послуг за „теорією центральних місць” (ТЦМ) такі (В.М. Юрківський, 1989): 1) чим більшим є населений пункт (центральне місце), тим більше в ньому підприємств даного виду послуг; 2) із зростанням населення населеного пункту збільшується і набір (перелік) послуг різних видів, але таке збільшення йде по нисхідній, дедалі повільніше; 3) послуги вищих рангів можна зустріти лише в великих населених пунктах, які являють собою центри обслуговування (центральні місця) вищих рангів; 4) існує ієрархія центрів обслуговування (центральних місць) за такою схемою: а) найвищий ранг має один центр обслуговування; б) центрів обслуговування вищих рангів небагато; в) кількість центрів обслуговування кожного наступного (нижчого) рангу зростає, орієнтовано, у 6 разів (гексагональна мережа); г) центри обслуговування (центральні місця) даного рангу мають весь перелік послуг центрів обслуговування всіх попередніх (нижчих) рангів; 5) із зростанням населення даного центру розвиток його сфери послуг всезростаючою мірою визначатиметься потребами населення самого центру, а не його оточення; 6) з розвитком продуктивних сил краю кількість центрів обслуговування нижчих рангів має тенденцію до скорочення. Теоретична схема розміщення центрів обслуговування розглядається для умовної однорідної (ізотропної) території з рівномірним розселенням населення та розвиненою транспортною мережею. У цьому випадку транспортні витрати будуть пропорційні віддалям, центри одного рангу матимуть однакові зони обслуговування і будуть розподілені рівномірно, на вузлах правильної "трикутної мережі" транспортних магістралей. Зони обслуговування при цьому будуть мати форму правильних шестикутників і нагадуватимуть "бджолині соти", що забезпечують щільне покриття території без розривів і перекрить. Схема розміщення центральних місць В.Кристаллера (рис.1.3.) була геометрично чіткою та ієрархічною. А.Льош спробував наблизити її до реальної ситуації, значно ускладнив і назвав "економічним ландшафтом". Значення ТЦМ у суспільній географії надзвичайно високе. За висловом А.Льоша, вона дає змогу побачити "замаскований порядок" у територіальній організації сфери послуг. Популяризатором ідей В. Рис.1.3. Ієрархія центрів та зон обслуговування Кристаллера і А. Льоша в США був (за В.Кристаллером): 1 – обласний центр; 2 – Ф. Шефер, професор географії окружний центр; 3 – центр графства; 4 – центр штату Айова. У посмертно опубтауншипа; 5 – торгове селище. лікованій статті "Виключність в географії: методологічне дослідження" він різко критикував описову хорологічну концепцію Гетнера—Хартшорна. На його думку, географія повинна бути спрямована на вивчення просторових структур, морфології географічних об'єктів і встановлення просторових законів. Роботи В. Кристаллера і А. Льоша дали поштовх до формулювання нового напряму в американській, шведській і частково англійській географії, який отримав назви соціальна фізика, просторовий біхевіоризм і був спрямований на дослідження просторової поведінки людей. Більшість дослідників займались виявленням законів просторового розміщення і взаємодії різних соціальних і економічних явищ. Американський географ Г. К. Зіпф виявив закон залежності величини міста від його рангу, шведський географ Т. Хагерстранд встановив закономірності географічного поширення інновацій, Б. Беррі — закономірності тяжіння до торгових центрів різного типу і поведінку покупців. Лідером американської школи соціальної фізики був Д. Стюарт, астроном Принстонського університету, який почав використовувати гравітаційні моделі в географії, виявив певну аналогію між взаємним тяжінням фізичних тіл і тяжінням економічних мас. Ю. Г. Саушкін зазначав обмежені можливості таких моделей в географії, а Е. Б. Алаєв їх різко критикував. Математико-авангардистський напрям включає також "кількісну революцію", яка почалась у світовій географії з середини 50 — початку 60-х років. У роботах математиків, фізиків, економістів була визначена сума математичних прийомів, які застосовуються до різних аспектів географічних (переважно економіко-географічних) досліджень. Першими прибічниками "кількісної революції" були американські географи У. Л. Гаррісон, Б. Д. Беррі та У. Уорнтц. "Кількісна революція" почалась із широкого впровадження математичної статистики. Видатну роль у створенні математичної географії відіграв професор Вашингтонського університету (м. Сіетл) Е. Ульман, який виступив з критикою поглядів Р. Хартшорна. На його думку, географія — це наука про закони просторових взаємодій, або вужче — про переміщення на земному просторі. Американський географ Вільям Бунге в книзі "Теоретична географія" (1962) зробив спробу обґрунтувати основні принципи математизованої теоретичної географії. Теоретичну географію він розумів як науку про просторові процеси і просторові структури в їхньому найбільш загальному, абстрактному математичному виразі. Формування математичного апарату географічних досліджень є закономірним процесом, але при цьому неприпустиме ігнорування сутності географічної методології. Абстрактна математична форма не може замінити зміст економічної географії (Ю. Г. Саушкін). Значна кількість робіт з математичної географії призвела до необхідності їх систематизації, яку виконали англійські географи Пітер Хаггет і Річард Чорлі. Професор Брістольського університету П. Хаггет у роботі "Просторовий аналіз в економічній географії" (1965) поставив питання про створення нового напряму в географії на засадах її математизації — теорії просторової організації суспільства. До неї належать праці Річарда Морілла "Просторова організація суспільства" (1970), Рональда Аблера, Джона Адамса і Пітера Гулда "Просторова організація" (1971). Ці автори намагалися звести просторову організацію суспільства до просторової поведінки мас людських індивідуумів, виходячи з інтересів середньої людської особистості. Центральною темою в математичній географії стало моделювання. Цій проблемі присвячена колективна праця за редакцією П. Хаггета і Р. Чорлі "Моделі в економічній географії" (1971), а математичному аналізу різних географічних сіток (рік, доріг) — монографія П. Хаггета і Р. Чорлі "Сітковий аналіз в географії" (1969). Отже, всім цим роботам притаманний біхевіористський підхід, тобто в них робиться спроба визначити закономірності просторової організації суспільства як мінімізацію витрат сил і часу при переміщенні по найкоротших шляхах (відстанях). Помітним явищем у теорії РПС і регіональної економіки стала теорія економічного районування та комплексування. Районоутворення – це формування і розвиток районів, як інтегральних, виробничо-територіальних систем (коли йдеться про економічне районування) або суспільнотериторіальних систем (коли йдеться про соціально-економічне районування).
Районування – це процес поділу території на відносно цілісні частини району. Районування є прикладом систематизації. Районологія – це наукове пізнання процесів районоутворення і районування. Існує 3 підходи до виділення районів: - район існує реально і завдання дослідника полягає в тому, щоб визначити межі існування (Алаєв, Саушкін, Поповкін); - район вважають лише розумовою конструкцією, яка дає змогу досліднику впорядкувати інформацію в територіальному відношенні. Кількість сіток районування обмежується кількістю дослідників і кожне районування має зміст лише в конкретному дослідженні; - район існує реально, але точно визначити лише його ядро, яке є фокусом району, можуть бути віднесені виходячи з різних методик районування (Шаблій). Економічний район – це територіальна підсистема національного комплексу, яка має спеціалізацію загальнодержавного значення. В основі економічного району лежить територіальний поділ і територіальна інтеграція праці. Економічний район завжди є територіально цілісним. За Алаєвим економічний район характеризується комплексністю, спеціалізацією, керованістю. Кожен район формується під впливом певних факторів (див. фактори РПС). Основою формування економічного району є територіальні соціальноекономічні системи – це таке просторове поєднання населення, соціальної, економічної, екологічної сфер, у якому на основі їх взаємозв’язку, збалансованості та взаємо доповнення створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства. Стрижнем територіальної соціально-економічної системи є ТВК. ТВК – це поєднання підприємств (і установ), для якого територіальна спільність компонентів – фактор додаткового підвищення економічної ефективності за рахунок: а) значної стійкості взаємних зв’язків (особливо зв’язків інформаційних) і ритмічності виробничого процесу; б) скорочення транспортних затрат; в) раціонального використання всіх видів місцевих ресурсів і більш сприятливих умов для маневрування ними; г) створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) планування і управління з територіальним плануванням і управлінням. Територіально-виробничі комплекси (ТВК) – це поєднання підприємств і закладів, для яких територіальна цілісність компонентів є додатковим фактором підвищення економічної ефективності за рахунок: − значній стійкості взаємних зв’язків і ритмічності виробничого процесу; − скорочення транспортних витрат; − раціонального використання всіх видів ресурсів; − створення оптимальних умов для поєднання галузевого і територіального планування і управління. − Передумовами розвитку ТВК є: − природно-ресурсний потенціал території; − соціально-демографічні умови; − техніко-економічні умови. Компонентна структура ТВК. Під структурою розуміється упорядкування елементів (підприємств, виробництв), що проявляється у певних пропорціональних відношеннях і зв’язках між ними. Елементи ТВК – це поєднання підприємств що пов’язані техніко-економічними зв’язками (цукровий завод і сільськогосподарські підприємства, деревообробний завод і лісгоспи). Всі галузі ТВК за функціональною роллю поділяються: - галузі спеціалізації, які визначають місце району у територіальному поділі праці і беруть участь у міжрайонному обміні продукцією чи послугами. Це так звана вивізна
спеціалізація. Існує думка, що галузі, які виробляють продукцію у великому обсязі і зосереджують у собі велику кількість праці та капіталу, є теж галузями спеціалізації. Для них підходить термін головні галузі; - допоміжні галузі забезпечують напівфабрикатами, виробничими послугами, головними засобами, в тому числі будівництвом галузі першої групи; - обслуговуючі галузі забезпечують населення регіону, а також суспільне невиробниче споживання продуктами і послугами. Цей поділ досить умовний, оскільки ті ж обслуговуючі галузі можуть давати дешеву продукцію (послуги) для позарайонного споживання, отже, можуть бути галузями спеціалізації. Наприклад, туризм. Ще один підхід до функціонально-компонентної структури – підхід ієрархії розшарування. Він передбачає виділення інфраструктури і ультраструктури, роль яких у функціонуванні комплексів різна. Інфраструктура (“нижня” частина структури територіально-господарського комплексу) – це поєднання діючих споруд, будинків, інженерних комунікаційних мереж і систем, які прямо не належать до виробництва, але необхідні для виробництва матеріальних благ (виробнича інфраструктура – транспорт, зв’язок, мережі водо- і енергопостачання, будівельні організації та ін.) і забезпечення повсякденної життєдіяльності населення (соціальна інфраструктура – заклади побутового обслуговування, освіти, охорони здоров’я, культури тощо). Часто в поняття інфраструктури включають галузевий зміст: це допоміжні й обслуговуючі галузі (а, отже, не лише заклади чи комунікації, але й цілі галузеві системи) загального призначення. “Ультраструктура” (“верхня” частина структури) – це поєднання галузей, галузевих і міжгалузевих комплексів, які безпосередньо належать до виробництва матеріальних благ та інформаційного продукту. Виробництво інформаційного продукту дуже важливе в період інформатизації суспільства, й особливо виробничої сфери. Для вивчення ТВК і розробки їх типології ефективний є метод енерговиробничих циклів (ЕВЦ). Поняття „енерговиробничий цикл” було введено М.М. Колосовським у 1947р. Ним же було виділено 8 ЕВЦ. ЕВЦ – це економіко-технологічний ланцюжок виробництва від видобутку сировини і палива до виробництва кінцевих видів продукції. На сучасному етапі, виходячи із новітніх напрямків розвитку технологій, в економічній географії виділяють наступні ЕВЦ: 1. Пірометалургійний цикл чорних металів. Поширений в районах концентрації кам’яного вугілля, руд чорних металів. Включає такі технологічні стадії як: видобуток і збагачення сировини, коксування вугілля, металургійний ланцюг (чавун – сталь – прокат), та ін. 2. Пірометалургійний цикл кольорових металів. Головною метою цього циклу є вилучення з руди кольорових металів супутніх компонентів, та їх використання. 3. Нафтоенергохімічний цикл. Поширений в районах видобутку та переробки нафти. Включає переробку нафтопродуктів, а також хімію органічного синтезу, основну хімію, що базується на використанні нафтопродуктів. 4. Лісоенергохімічний. Включає заготівлю і обробку деревини, целюлозно-картонне, лісохімічне виробництво та ін. 5. Гідроенергопромисловий цикл. Поширений в районах з значними запасами гідроенергоресурсів. Включає ГЕС та енергомісткі виробництва (електрометалургія, електрохімія (фосфор, хлор, фтор) та ін. 6. Гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл. Поширений в районах з аридним кліматом. Включає виробництво будівельних матеріалів для гідротехнічних споруд. 7. Індустріально-аграрні цикли. Сільське господарство, разом із галузями переробки сільськогосподарської продукції.
8. Інші цикли переробної індустрії (гірничохімічний, машинбудівний, атомноенергопромисловий та ін.). ТВК може бути районно галузевим або міжгалузевим. Міжгалузеві територіальні комплекси мають такі типи зв’язків: послідовна або часткова переробка перехідного типу сировини; по виробництву повністю або частково взаємозамінної продукції (ПЕК, Транспортний комплекс); по розв’язані в процесі функціонування певної територіальної проблеми (економічної, соціальної, екологічної, продовольчої, проблеми зайнятості і т.п.) Таксономія економічних районів: − головний економічний район-генеральна основа територіальної організації ПС. Значна чи велика за S частина країни, що виділяється за господарською спеціалізацією, характерними особливостями структури виробництва, має умови. Специфічне положення, як правило об’єднує декілька областей; − обласний економічний район; − низовий економічний район- адміністративний район в області; − економічний вузол: великі міста з зонами їх безпосереднього впливу, які включають підприємства різних галузей, що розташовані на різній території, мають між собою економічні, виробничі зв’язки. З областей, які входять у ЕР, виділяється одна центральна, декілька периферійних областей. Центральні області зосереджують найбільшу частку ресурсного, економічного, соціального потенціалу. У деяких районах виділяють міжобласні райони або соціально-економічні підрайони. У багатьох випадках області стають основою таких форм територіальної організації суспільства як соціально-економічні вузли, соціально-економічні кущі. Вузол – це блок промислових підприємств, що мають між собою виробничі зв’язки. або порівняно невелика компактна територія разом з населенням, населеними пунктами, комунікаціями, рекреаційною, продовольчою зоною та усією промисловістю. Вузол організовується одним (рідше двома-трьома) великими поселеннями, до якого масово мігрує з навколишніх населених пункті робоча сила. Рівне з околицями – вузол. Кущ – порівняно невелике поселення, яке виконує торгово-розподільчу, господарсько-організаційну, рідше виробничо-концентруючу функцію стосовно близьких поселень. Дубно з по ближніми поселеннями – кущ. Інколи вживають поняття центр (зосередження в одному поселенні виробництв різних галузей) та пункт (зосередження в одному поселенні підприємства однієї галузі). Така ієрархічна послідовність форм геопросторової організації суспільства характерна для України: район-підрайон-область-вузол-кущ-поселення. Поселення – це первинна основа районоформування. Чим вищий таксономічний ранг району, тим більша комплексність галузевої структури господарства, різноманітна спеціалізація, більш розгалужені економічні зв’язки, проте менш виражена територіально-економічна єдність. І навпаки. Адміністративно-територіальний поділ – є система територіальної організації держави, на основі якої створюються і функціонують органи державної влади і управління. Поділ на області, райони (в інших країнах: штати, провінції тощо). Справжнім ЕР в системі регіональної структури України є область. Саме тут є присутні і яскраво виражені всі ознаки економічного району. Йому властива спільність таких ознак: географічне середовище (умови розвитку), економічний чинник (причини розвитку), адміністративний поділ (умови управління). Важливим є мікрорайонування, одним із видів якого є внутрішньо обласне районування. Воно зумовлене такими соціальними та економічними процесами як урбанізація, зростання територіальної концентрації виробництва, формування територіальних систем господарства внаслідок інтеграції виробництва. Комплексний підхід до внутрішньо обласного районування забезпечується за таких умов: - врахуванні відмінностей у спеціалізації господарства у середині області та виявленні їх сталості і
