ДИПЛОМНІ КУРСОВІ РЕФЕРАТИ

Статистика






Онлайн всего: 9
Гостей: 9
Пользователей: 0



ИЦ OSVITA-PLAZA

Бібліотека - БЖД - Безпека життєдіяльності

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Бібліотека - БЖД - Безпека життєдіяльності

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

окремих клітин. Складний взаємозв'язок та взаємодія окремих органів і систем він підміняв арифметичним складанням функцій окремих клітин. Це був механістичний та метафізичний підхід до вивчення життєдіяльності живих організмів. Звівши діяльність клітини до рангу "істинної діяльності", яка є "діяльною, доки виступає для нас самостійним та цільним елементом", Віхров, по суті, стає на позиції віталізму та об'єктивного ідеалізму.
Незважаючи на свої помилкові загальнотеоретичні погляди, він зробив певний внесок у вивчення запальних процесів. Він досліджував процеси запалення, різні його стадії в багатьох органах і системах. Вихров виступав проти антинаукових поглядів віденського вченого К.Рокитанського щодо розвитку патологічного процесу, причиною якого той вважав ненормальне змішання соків організму.
ФРЕНСІС ГАЛЬТОН (1822-1911 рр.), двоюрідний брат Ч.Дарвіна, відомий як один з оригінальних вчених Англії другої половини XIX - початку XX ст. Закінчив медичний факультет Кембріджського університету та отримав науковий ступінь.
Дослідження законів еволюції та в першу чергу проблеми спадковості становили головну сферу його інтересів, що було узагальнено в його спеціальній монографії. В останні роки свого життя він широко пропагував закони спадковості та їх застосування для потреб суспільства. Цю галузь дослідження ним було названо "євгенікою". її призначення він визначав як "вивчення факторів, що перебувають під соціальним контролем та здатні вдосконалювати чи погіршувати властивості раси, як фізичні, так і моральні" (Знциклопедический словарь ... Гранат).
Гальтон, розробляючи цю теорію, мав гуманні цілі, прагнучи сприяти поліпшенню спадкових властивостей - здоров'я, розумових здібностей, обдарованості. Він вважав, що необхідно домагатися того, щоб на Землі жили найбільш досконалі раси, але якщо природа цього досягає всліпу, поступово та безжалісно, то людство може здійснити це свідомо, швидко та з любов'ю. Він був далекий від застосування будь-якого насильства.
Удосконалення своєї "природи", як він стверджував, є однією з найвищих цілей, яку може поставити перед собою людство. Він писав: "Нам невідома його кінцева доля; одне тільки не підлягає сумніву, що поліпшення самого себе є найбільш достойним його, а погіршення -
найбільш ганебним". Гальтон був переконаний у тому, що людина може не тільки фізично поліпшити умови свого існування, але за більш глибоких біологічних знань змінити на краще самого себе. Його ідеї передбачали можливість удосконалення людини. Разом з тим Гальтон ігнорував соціальну сутність людини. Загалом він вважається фундатором вчення про індивідуально-психологічні відмінності між людьми, чи, інакше кажучи, диференціальної психології.
ВІЛЬГЕЛЬМ ВУНДТ (1832-1920 рр.), німецький фізіолог, психолог, багато уваги приділяв експериментальній психології, філософським проблемам, цікавився мовознавством, збирав фольклорні матеріали. Він закінчив медичний факультет у Гейдельберзькому університеті. Відмовившись від кар'єри практичного лікаря, після нетривалого стажування в Берліні 1856 р. захистив докторську дисертацію та почав викладати фізіологію в університеті.
Його філософські погляди носили ідеалістичний характер. Він намагався об'єднати погляди Г.В.Лейбніца і І.Канта. Процес пізнання він поділяв на три ступені. Перший - безпосереднє сприйняття, за яким йде розсудливе пізнання, що є предметом вивчення спеціальних наук, та розумне пізнання, що відноситься до сфери інтересів філософії.
Вундт увійшов в історію науки як видатний психолог, але спочатку він цікавився фізіологією. Його психологічна теорія грунтується на експериментальному дослідженні фізіології людини та перш за все таких явищ, які пов'язані з відчуттям, уявою, увагою, тривалістю різних фізіологічних реакцій. Проте, використовуючи матеріалістичні підходи у вивченні психологічних реакцій, Вундт не зміг подолати ідеалістичні концепції при теоретичних узагальненнях результатів своїх дослідів. Матеріальний світ підмінявся ним психічними поняттями. Тому початкові матеріалістичні підходи при вивченні фізіологічного досвіду трансформувалися в нього у звичайний ідеалізм.
Цікавим у теорії Вундта є його розуміння психічних процесів як "психології народу", об'єктом вивчення якої є передусім культури, у зв'язку із чим він зібрав значний матеріал з історії мови, звичаїв та міфи.
У другій половини XIX ст. набуло значного поширення вчення про те, що безсвідома воля є основною субстанцією природи, життя та людської поведінки - волюнтаризм. У психологію волюнтаризм привніс саме Вундт. Він вважав, що у сфері свідомості діє особлива "психічна причинність", яку він назвав апперцепцією. Слабким місцем у його теорії була відірваність психіки від матеріального світу. Для нього світ - це доцільний розвиток божественної світової волі.
Вундт заперечував істинне походження психічного з матеріального світу за загальними його законами. Він поділяв психологію на метафізичну та емпіричну. З його погляду, наукове пізнання психології починається з метафізичної установки на виведення окремих фактів із загальних уявлень про душу.
Психічну причинність Вундт сприйняв від Г.Лейбніца, Х.Вольфа та І.Гербарта. Йдеться про апперцепцію та комплікацію. Гербарт під апперцепцією розумів будь-яке нове сприйняття, усвідомлене, розтлумачуване на основі попереднього досвіду з урахуванням існуючих інтересів та спрямованості уваги. У розумінні Вундта апперцепція - це чітке усвідомлення сприйняття, діяльність уваги, що синтезує функціонування мислення та самосвідомості. Сукупність цього й регулює поведінку.
Вундт був першим серед психологів, хто використовував у своїх дослідженнях метод самоспостереження, чи інтроспекцію. До кінця XIX ст. набула певних форм інтроспективна психологія. Цей метод дослідження протиставлявся "внутрішньому сприйняттю", що відбувається у природних умовах. Це була абстрактна будова внутрішнього психічного життя. Він же був і піонером експериментальної психології.
У своїх працях вчений висловив думку щодо походження міфів, пояснюючи це впливом афективних станів, асоціативних ланцюгів та сновидінь (Вундт, 1913). Ця ідея набула розвитку у працях З.Фрейда.
Вундт зробив значний внесок у вивчення сприйняття. Велику увагу він приділяв значущості ігор у житті людини. На відміну від багатьох вчених, які вивчали взаємозалежність ігор і праці й відстоювали думку, що ігри передували праці, він вважав, що вони породжені працею: "Ігри є дитям праці". Немає жодної форми гри, як б не мала б свого зразка в тому чи іншому серйозному знанні..." (Вундт, 1887).
ЧЕЗАРЕ ЛОМБРОЗО (1835-1909 рр.), італійський лікар, крім питань психіатрії, займався антропологією та криміналістикою, став родоначальником антропологічного кримінального права, яке широко застосовувалось в кінці XIX - на початку XX ст. В основі його теоретичних висновків лежить антинаукова концепція, яка полягає в тому, що начебто в сучасному суспільстві існують люди з природженою схильністю до вчинення злочинів. Отже, особливий тип "людини-злочинця", за теорією Ломброзо, скоює злочини не із соціальних причин, а внаслідок власних вроджених схильностей, а деяким людям це визначено генетично. При цьому Ломброзо повністю ігнорує умови життя. Це були не тільки попередні умовиводи, засновані на знанні психічних процесів людини, але і спроба пояснити їх з позиції фізіології та анатомії.
На основі антропологічних досліджень він розробив спеціальні таблиці характерних ознак природжених злодіїв, наприклад, різке окреслення обличчя, приплющений ніс, низький лоб, високі щелепи, рідке волосся на підборідді. Риси злочинців він відносив до атавістичних рис особистості.
Ломброзо рекомендував з метою запобігання злочинів виявляти людей з означеними анатомічними особливостями черепа та вживати щодо них превентивних заходів, кидаючи у в'язниці, відправляючи на безлюдні острови навічно та т.п. На жаль, він не досліджував людей, які вже вчинили злочини, а в них зустрічалися найрізноманітніші анатомічні особливості черепа.
ЗИҐМУНД ФРЕЙД (1856-1939 рр.), австрійський лікар-невропатолог, психіатр, а також психолог. Увійшов в історію психології як фундатор психоаналізу.
На початку своєї діяльності Фрейд детально вивчав фізіологію та анатомію мозку. Він перебував під значним впливом французької школи невропатологів, особливо Ж.Шарко та Г.Бернгейма. У цей період Фрейд займався проблемами неврозів. 1895 р. він опублікував працю "Про істерію", де повідомлялося про практику лікування одного нервового хворого за допомогою катарсису. Йшлося про те, що під час гіпнозу у хворого було виявлено приховані афективні травми. Ця стаття стала відправним пунктом у його теорії. Після неї він опублікував ще кілька праць. У них він виклав своє трактування патопсихологічних та психологічних явищ.
1905 р. побачили світ "Три нариси до введення в теорію сексуальності". Фрейд одним з перших почав вивчати питання сексуальності з психологічних позицій. У нього поступово складається загальнопсихологічна теорія побудови психічного апарату як енергетичної системи. В основі її динаміки лежить конфлікт між свідомими та безсвідомими явищами. Фрейд наражався на гостру критику за відхід від матеріалістичного розуміння патологічних процесів у психіці, її відрив від матеріальних умов та причин їх породжуючих. Психіка в його працях набувала самостійного існування паралельно з матеріальними процесами. У праці "Психоаналіз" (1910) та деяких інших роботах Фрейд намагається довести, що психіка людини підвладна особливим, неусвідомлюваним, вічним психічним силам, які перебувають за межами свідомості (Фрейд, 1922). На людську душу справляють вплив психічні конфлікти за безсвідомого прагнення до задоволення, в першу чергу статевого.
У працях більш пізнього періоду "По той бік принципу задоволення" (1920), "Психологія мас та аналіз людського Я" (1921), "Я та Воно (1923), 'Страх' (1926) та інших Фрейд поступово починає відходити від психоневрологічної проблематики. Він усе більше захоплюється психоаналізом, намагаючись оцінити всі психічні стани і розповсюдити його на ці стани та суспільні явища. За його інтерпретацією, всі історичні акти є нічим іншим як проявами безсвідомих, у першу чергу сексуальних, потягів. Інакше кажучи, біологічні процеси Фрейд переніс на історію розвитку людського суспільства, підпорядкувавши соціальне біологічному.
Психоаналіз, на його думку, лежить в основі культури, міфології, фольклору, художньої творчості. Навіть релігію він пояснював за допомогою психоаналізу як колективний невроз особливої форми ("Майбутнє однієї ілюзії", 1927). Таким чином, ідеальне, тобто психічне, а головне, безсвідоме, що Фрейд називає "Воно", стає, як він вважав, рушійною силою історії людства, моралі, права, держави, живопису, науки, релігії та інших важливих сфер людської діяльності. Принципи Фрейда є універсальними, і психологізації підлягає не тільки людина, але й суспільство.
1900 р. Фрейд уводить у психологію термін "сублімація", під яким він розуміє психічний процес перетворення та переключення енергії афективних потягів на цілі соціальної діяльності та культурної творчості. У розробленій ним концепції психоаналізу сублімація розглядається як один з видів трансформації потягів, що є протилежністю витісненню. Сублімація є головним поняттям психологічного тлумачення культури. У праці "Незадоволеність у культурі" (1930) Фрейд розглядає сублімацію як результат неминучого компромісу, з одного боку, між стихійними потягами, з іншого - вимогами реальності.
Фрейд створив теорію, згідно з якою психіка людини складається з двох систем - свідомого та безсвідомого. На цій основі він будує свої теоретичні конструкції психіки людини, як здорової, так і хворої. Перші його праці "Тлумачення сновидінь" (1890), "Уведення у психоаналіз" і "Про психоаналіз" (1910) містили саме медичний аналіз проблеми, й тільки через десятиліття вони набули соціологічного та філософського характеру. Головним у його вченні було позбавити особистість свідомої діяльності. За його теорією психоаналізу в людини завжди залишається "напруження", джерелом якого є сексуальний потяг.
П'ЄР ЖАНЕ (1859-1947 рр.), французький лікар-психіатр та психолог. До 1902 р. працював в одній з психіатричних лікарень у Парижі, а потім керував кафедрою психологи" в Колеж де Франс. З 1904 р. разом з іншим психологом Г.Дюма Жане видавав "Журнал нормальної та патологічної психології", в якому публікувались його філософські статті, написані з позицій позитивізму.
Для розуміння психіки ним було розроблено ієрархічну систему форм поведінки, що починалася з рефлекторних актів та завершувалася на рівні вищих інтелектуальних дій - з простих відчуттів через сприйняття, емоції, пам'ять та дискусійне мислення до синтезу психічного опанування реальності.
Вивчаючи феномен пам'яті, Жане, як представник французької соціологічної школи, звертав увагу на історичну природу та соціальну обумовленість пам'яті людини. Він вважав, що пам'ять людини є особливою дією, що притаманна тільки людині. Вона відрізняється від звичайної репродукції. Пам'ять відтворює минуле в теперішньому за допомогою символічної реконструкції. Соціальний світ людини при цьому упорядковує його спогади.
У працях Жане висвітлено велике коло питань. Він вивчав структуру особистості, співвідношення свідомого та безсвідомого, мотивів та переконань. Його цікавили питання індивідуальних відмінностей, він досліджував проблему впливу соціального та біологічного на детермінацію поведінки, широко залучав психологічні матеріали.
УОЛТЕР КЕННОН (1871-1945 рр.), американський фізіолог, закінчив Гарвардський університет та пізніше працював у ньому професором. За великий внесок у розвиток медичної науки його було обрано членом національної академії США, почесним членом АН СРСР.
Кенон вивчав функції організму на основі нейрогуморальної регуляції, а також емоції, їхнє походження та залежність від центральної нервової системи, гормонів. Він встановив, що емоційні стани людини, викликані болем, люттю, страхом тощо під дією певних зовнішніх подразників, знаходять своє пояснення у фізіологічних процесах. Залежно від характеру подразника організм може відповідати рефлекторним збудженням черепних нервів, більш інтенсивним виділенням у кров адреналіну наднирковими залозами, а також деякими іншими адаптаційними реакціями. У людини за певних впливів можуть розширюватися зіниці, підвищуватися артеріальний тиск, зміст цукру у крові (гіперглікемія), підсилюватися процеси обміну, зростати працездатність скелетних м'язів та багато інших реакцій захисного характеру на зовнішні подразники. Таке широке тлумачення емоційних станів поглибило наше уявлення щодо адаптаційних реакцій тваринних організмів, що потрапили в екстремальні умови у процесі тривапого еволюційного розвитку.
Він також розробив теорію про гомеостаз, тобто про "саморегуляцію фізіологічних процесів". Під цим терміном він розумів властивість організму підтримувати свій сталий стан, певну функціональну здатність окремих органів та систем, що забезпечується стійкістю внутрішнього середовища людини до впливу на організм зовнішнього середовища. Уперше термін "гомеостаз" він ввів 1929 р. у межах своєї концепції "мудрості тіла" (Саппоп, 1929).
ГІЙОМ ЛЕОНСЕ ДЮПРА (1872-1956 рр.) народився у Франції, після досить тривалої праці на батьківщині переїхав до Швейцарії. Він був не тільки лікарем, але й педагогом, психологом, соціологом та філософом. Дюпра обрали головою Женевського соціологічного товариства. Цю посаду він обіймав до 1940 р., виконуючи водночас обов'язки генерального секретаря Міжнародного інституту соціології. Він був видавцем "Архіву соціології".
Як філософ він був типовим еклектиком. Еклектичними є і його праці з психології та соціології. Його погляди змінювалися то в бік суб'єктивного ідеалізму з позитивістським відтінком, то в бік неокантіанства.
Велику увагу він приділяв соціологічним проблемам. На думку Дюпра, соціологія вивчає два взаємопов'язані аспекти соціальної дійсності - суб'єктивний та об'єктивний. Він саме віддавав пріоритет суб'єктивному аспекту, до якого, по суті, включав перелік об'єктивних факторів, незалежних від суб'єктивізму, що відбивало не тільки його еклектизм, але й ідеалістичні переконання. Через це головним завданням соціальної психології він вважав вивчення суб'єктивного аспекту.
КАРЛ ГУСТАВ ЮНГ (1875-1961 рр.), швейцарський психолог та психіатр. На початку XX ст. він працював у Цюріху, був автором техніки вільних асоціацій. Вона використовувалась ним як один з найважливіших методів психіатричного лікування. Протягом п'яти років (1907-1912 рр.) він співпрацював із З.Фрейдом як учень та послідовник. Проте Юнг повністю не сприйняв теорію Фрейда про провідну роль сексуальних потягів у психічному житті людини. Він переглянув його концепцію про провідну роль лібідо як психічної енергії загалом, сексуальну етіологію неврозів, обмеження розуміння психіки як замкнутої системи та деякі інші положення. В Юнга лібідо за своєю суттю носить не тільки сексуальний характер, але виражає й психічну енергію. Це було новим у психоаналізі. На відміну Фрейда він запропонував теорію, в основі якої лежать інші безсвідомі потяги. Будучи одним з організаторів школи психоаналізу, він розробив спеціальну методику - асоціативного експерименту, яка набула значного поширення.
У роботі "Метаморфози і символи лібідо" (1912) він досліджує спонтанну появу снів, в яких з'являються фольклорні та міфологічні образи. За Юнгом, усе грунтується на загальнолюдській символіці та виявляється у снах, міфах, релігійних віруваннях, а також у творах літератури та живопису. Психіка людини розглядалася ним як автономна система. В основі компенсації лежить принцип психічної саморегуляції. При компенсації відбувається врівноваження свідомих та безсвідомих тенденцій. На думку Юнга, однобічність свідомої установки обов'язково призводить до підсилення протилежних дій, тобто до зростання безсвідомих потягів. Він зробив висновок, що існує більш глибокий прошарок, котрий відображає колективне безсвідоме і може виявлятися у снах, зміст яких відбиває досвід попередніх поколінь, що відклався в мозку.
Структура мозку немовби концентрує в собі загальнолюдські первообрази, які Юнг називає архетипами. До архетипів він відносить такі образи, як мати-земля, герой, мудрий старець тощо. Ці образи лежать в основі міфів, художньої творчості, сновидінь. Вигадавши неіснуючі типи, Юнг проповідував, що вони не є доступними для безпосереднього сприйняття, але можуть усвідомлюватися через їхні проекції на зовнішні об'єкти. Головним серед архетипів він вважав архетип "самості" (Оаз 8е1ЬкІ), відво-дячи йому роль потенційного центру особистості на відміну від Его (Я), під яким мається на увазі центр свідомості.
Процес становлення особистості Юнг вбачав у інтеграції змісту колективного безсвідомого. Відновити зруйновані зв'язки між різними рівнями психіки, на його думку, можливо за допомогою психотерапії. Міфи, обряди, ритуали є засобами активізації архетипів. Вони забезпечують динамічну рівновагу традиційних культур. Його ідеалістичне вчення лягло в основу уявлення про символічні властивості культури. При цьому він відштовхувався від власної догми, що людство володіє психологічною єдністю.
При визначенні природи архетипів та колективного безсвідомого він змішує позитивістські ідей з метафізичними уявленнями про психіку як безособистісну субстанцію. Це вже межує з окультизмом, тобто визнанням надприродних сил, недоступних науковому пізнанню.
Юнг розробив свою класифікацію психологічних типів, яка базується на виділенні домінуючої психічної функції - мислення, почуття, інтуїція, відчуття. При цьому він враховував її переважну спрямованість на зовнішній чи внутрішній світ, тобто він виділяв екстравертовані та інтровертовані типи характерів (Юнг, 1921). Учений був одним з авторів так званої "глибинної психології", предметом вивчення якої є сила особистості, її потяги та можливі тенденції.
Він також займався розробкою теорії "індивідуації", згідно з якою дві схожі, але не тотожні, особи, мають власні індивідуальні особливості. У них завжди знайдуться ознаки, що їх відрізняють. Аналітична психологія Юнга базується на тому, що індивідуація - це процес становлення особистості. Коли у свідомості відбувається асиміляція особистого та колективного безсвідомого, то людина немов дозріває. Завдання аналітичної психології полягає в тому, щоб встановити, чого потребує безсвідоме від свідомого впливу людини.
АЛЬБЕРТ ШВЕЙЦЕР (1875-1965 рр.), німецько-французький філософ, лікар, теолог. До ЗО років захистив дисертацію на тему "Філософія релігії Канта", мав дипломи доктора теології (1900) та філософії, а крім того, славу обдарованого органіста. Швейцер був талановитою людиною і високо ерудованою людиною в багатьох галузях знань. Девіз його життя - "тільки професія лікаря надає справжню допомогу людям". Саме тому він залишив кар'єру музиканта, тимчасово залишив філософію і з 1906 р. почав вивчати медицину. Отримавши медичну освіту, Швейцер вирішив присвятити своє життя місіонерській діяльності. 1913 р., отримавши ступінь доктора медицини, він поїхав до Габону, де в містечку Ламбарене на власний кошт побудував госпіталь, причому сам безпосередньо брав у цьому участь. Тут пройшла значна частина його життя. Він не тільки лікував хворих на проказу, але й займався науковою діяльністю. І все це він робив, керуючись своєю внутрішньою потребою. За більш ніж 50-річну діяльність в Екваторіальній Африці, не звертаючи уваги ні на які труднощі, він у ці роки досконало оволодів таким медичними спеціальностями, як хірургія, терапія, офтальмологія та гінекологія.
Етичні концепції Швейцера спиралися на погляди близьких йому просвітителів. Серед них були Кант, Гєте, англійські раціоналісти XVIII ст. Сприйнявши від них гуманістичну ідею свободи людини, він сповідував філософію культури і дійшов висновку, що "зовнішній прогрес" у період "технічної ери" не звільнив особистості.
Первинним принципом гуманістичного світогляду Швейцера було саме життя: "Епгшгсіті УОГ сіет ЬеЬеп" (преклоніння перед ЖИТТЯМ). Навіть себе він ототожнював із життям: "Я життя, яке бажає жити серед життя..." Він ніби перекреслює картезіанське поняття "думаю, отже, існую". Швейцер стає активним борцем за мир та свою практичну діяльність на благо людей обґрунтовує теоретичною основою - людство має прагнути до збереження та розвитку будь-якого життя. У цьому він вбачав можливість для етичного оновлення людства, подолання таких негативних явищ, як скептицизм та антигуманізм. За його видатні заслуги перед людством у 1932 р. йому було присуджено Франкфуртську премію імені В.Гете, а в 1952 р. - Нобелівську премію миру за активну антивоєнну діяльність.




1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28


Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




Діяльність здійснюється на основі свідоцтва про держреєстрацію ФОП