ДИПЛОМНІ КУРСОВІ РЕФЕРАТИ

Статистика






Онлайн всего: 6
Гостей: 6
Пользователей: 0



ИЦ OSVITA-PLAZA

Бібліотека - БЖД - Безпека життєдіяльності

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Бібліотека - БЖД - Безпека життєдіяльності

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

МХІТАР ГЕРАЦИ (приблизно 1120-1200), вірменський лікар. Відомо, що він, крім медицини, займався астрономією та натурфілософією. Його можна вважати основоположником натурфілософії та природничої думки у Вірменії. У ті далекі часи цей прогресивний вчений зазначав, що пізнати навколишній світ чи об'єкт можливо тільки за допомогою спостереження та досвіду, тобто перевіряючи на практиці.
Основну працю Герци "Утішання при лихоманці", написану в одному екземплярі, пізніше в 1218 р. було розмножено його учнями. Через кілька століть 1823 р. її було видано у Венеції італійською мовою, 1908 -у Лейпцигу німецькою, і тільки 1955 р. в Єревані вірменською.
У роботі містяться не тільки думки провідного лікаря того часу щодо хвороб людини, але й філософські судження про вплив навколишнього світу на здоров'я людини. Та головним чином працю присвячено інфекційним захворюванням. Гераци детально розглянув різні форми малярії, яка була досить поширеною хворобою в ті часи.
П'ЄТРО д'АБАНО (1257-1315 рр.) вважається засновником паду-анської школи послідовників філософа Ібн Рушда (Аверроеса). Він був різнобічним ученим. У Падуанському університеті йому було присвоєно звання професора медицини, філософії і, можливо, математики. Крім того, він цікавився астрономією.
Філософська праця д'Абано "Примиритель розбіжностей філософів та лікарів" побачила світ приблизно 1310 р. У ній на відміну від Фоми Аквінського та його послідовників він по-іншому тлумачив філософію Арістотеля. Якщо схоласти-томісти розвивали ідеалістичні принципи Арістотеля, то д'Абано звертав увагу на натуралістично-матеріалістичний аспект його вчення. Він був одним з тих, хто в роки суворого середньовіччя торував шлях до наукового розуміння світу.
Ось деякі із 120 питань, наведених у цій праці: "Чи є медицина наукою чи ні?"; "Чи має медицина теорію чи ні?"; "Чи відрізняється природа людини сучасності більшою хворобливістю порівняно з природою давніх людей?"; "При розширенні серця чи розширюються артерії, а при його скороченні чи скорочуються артерії?"; "Чи є благом затримувати природну смерть, чи навпаки, прискорити її?".
ГРИРОРІС (ГРИГОР) (кінець XIII - початок XIV ст.). Написав твір "Дослідження про природу людини, про вплив на людину і про причини хвороб", який досі ще не опубліковано, але який зберігається у сховищах давніх рукописів в Єревані (Вірменія).
На основі власного лікарського досвіду Григоріс дійшов висновку, що всі фізіологічні явища відбуваються у спинному та головному мозку, а не під впливом на людський організм "частини світової душі", чи божественної сили. Головний мозок він називав "царем усього організму". Крім того, він стверджував, що організму притаманна єдність, адейтром регуляції всіх органів і є мозок. Свою ідею він підтверджував прикладом із життя, порівнюючи всі органи тіла з дружними сусідами - взаємопов'язаними та взаємозалежними.
Багато хвороб він пояснював впливом матеріальних умов життя на людину. Але він помітив, що туберкульоз поширюється в сім'ях і багатих, і бідних.
1.5. Медико-психологічні погляди мислителів Європи ХУ-ХУІ століть
СІМФОР'ЄН ШАМП'Є (1471-1540 рр.), французький поет-гуманіст і філософ. Учився в Ліоні, лікарською практикою займався в Монпельє.
Він написав більше 100 праць, багато з них перевидавалися. Більшість праць, таких як "Сифіліс", "Діалог про лікування флегмони", присвячено опису окремих захворювань, але є й праці про розвиток медицини впродовж усього історичного процесу. На жаль, його численні праці ще досі не зібрано. Крім тих, які зберігаються в рукописах у Національній бібліотеці Франції, Ліонській та Бостонській бібліотеках, у Британську музеї, частина їх зберігається у приватних та громадських фондах СІЛА.
МИКОЛА КОПЕРНІК (1473-1543 рр.), один з видатних діячів епохи Відродження, широко освічений вчений - був не тільки великим польським астрономом, основоположником геліоцентричної системи планет, що входили до Сонячної системи, але й лікарем. "Він багато працював у галузі тригонометрії. Займався гідравлікою та межуванням, будував водопроводи та був лікарем. Відомі праці Коперніка з історичної хронології. Він працював над географічними картами Польщі та був видатним економістом" (Всемирная история, 1958).
Як лікар Копернік почав працювати в 1507 р. після повернення з Італії в м.Вармії. Вивчати медицину йому дозволили завдяки тому, що він мав надавати медичну допомогу служителям культу, серед яких він працював. У Падуансьму університеті Копернік вивчав усі види лихоманки, усі хвороби, які на той час були відомі медицині. Але через те, що за священним писанням духовним особам заборонялось оперувати, він не вивчав хірургію.
Після нього залишилися рецепти для лікування певних захворю-вань та його міркування про деякі хвороби: "...навар з коренів тамариску допомагає від прокази..."; "...сік з дубильних горіхів лікує фістулу і нариви..."; "...смолу ягідних дерев тричі завари в пиві і пий при їжі -допомагає при подагрі"; "...хвороби, що передаються за спадковістю від батьків, рідко можуть виліковуватися, але наступні покоління будуть легше переносити страждання" (цит. за Губарев, 1973).
ДЖИРОЛАМО ФРАКАСТОРО (1478-1553 рр.), італійський лікар вчений, астроном, поет. Він закінчив Падуанський університет і в ньому ж працював професором. Його діяльність припадає на епоху Відродження. Він був товаришем М.Коперніка і поділяв його передові погляди. Своїм ученням він заклав підґрунтя дослідження проблеми патологічних станів в організмі людини.
Фракасторо розумів, що хвороба людини - це не покарання від Бога, а процес, який має свої причини. Ним було написано твори: "Про сифіліс, чи французьку хворобу" (1530), "Про заразу, заразні хвороби та лікування" (1546). Задовго до відкриття збудників інфекційних захворювань він, набагато випередивши свій час, зрозумів їхню суть.
Фракасторо поставив перед собою запитання "Що таке зараза?" і відповів, що "...це зараження (іпґесііо), яке переходить від одного до іншого". Під зараженням він розумів явище, коли людина захворює на подібну хворобу. Він навіть виділяв три шляхи зараження, зазначивши, що одні (контагіозні) захворювання вражають через дотик; інші -через найближчий осередок; деякі поширюються навіть на відстані.
Таким чином, він дійшов висновку, що на відстані передаються не всі хвороби, але через дотик - усі. Спираючись на позиції атомізму, він пристосував їх для розуміння невидимого живого мікросвіту, який тогочасній науці не був відомий. Безумовно, це була геніальна здогадка про мікроби, які є збудниками контагіозних (інфекційних) захворювань.
ФІЛІП АУРЕОЛ ТЕОФАСТ БОМБАСТ фон ГОГЕНГЕЙМ (1493-1541 рр.) в історію медицини та філософії увійшов як Пара-цельс. Він був не тільки медиком, але й алхіміком, філософом, активним борцем проти схоластики. Народився він у Швейцарії. Ставши лікарем, побував у багатьох країнах Європи і в кожній з них глибоко вивчав досвід тамтешніх лікарів, лікарські засоби, перш за все трави.
Його велика заслуга в науці полягає в тому, що він поєднав медицину з алхімією. Займаючись медичною практикою та алхімією, він увів декілька хімічних речовин як лікарські засоби, заклав основи ятрохімії.
Парацельс приділяв велике значення філософії. У ній він вбачав джерело більш досконалого пізнання природи, багатогранності породжених нею речей. На його думку, першоматерія є результатом творіння Бога. Навколишній світ, природа у всіх її іпостасях уявлялися йому мікрокосмосом, а людина в ній мікрокосмосом.
За антирелігійні погляди католицьке духовенство назвало його "Лютером в медицині". Він опублікував такі твори: "Велика хірургія" (1536), "Мій захист" (1536). За його життя не побачили світ: "Лабіринти помилок", а також головні його праці "Парагранум" та "Парамі-рум". Його заслуга полягала в тому, що він звільнив медицину від давніх забобонів. Парацельс переконливо довів, що досвід є основним засобом пізнання.
Для подальшого розвитку медицини визначальними були його судження щодо розуміння процесів, які відбуваються в організмі, як хімічні. Великого значення він надавав хімії, в тому числі й лікам на хімічній основі.
ФРАНСУА РАБЛЕ (1494-1553 рр.) був не тільки великим французьким письменником, вченим-гуманістом (він знав археологію, топографію, античну філософію, юридичні науки), але й лікарем-мислителем. Будучи монахом та священиком, він осуджував фанатизм усіх релігійних течій. Крім того, церква не переконала його у правоті релігійних догматів, і ставлення до них в нього було вкрай скептичним.
Особливого значення Рабле надавав гармонічному розвитку людини. На його думку, фізичні вправи мали розумно сполучатися з відпочинком у вигляді прогулянок.
Крім вивчення природи, екскурсій, він пропонував відвідування різних виробничих майстерень, тобто пропагував необхідність праці, яка становить основу морального виховання. Важливим є те, що свій принцип виховання він поширював не тільки на чоловіків, але й на жінок.
МІГЕЛЬ СЕРВЕТ (1509 або 1511-1553 рр.), іспанець з м. Вілануова (Арагона), закінчив юридичний факультет Тулузького університету у Франції.
Дотримувався передових філософських думок свого часу (раціоналізм і пантеїзм). Вивчаючи раннє християнство, Сервет разом з тим виступав проти християнських догматів.
Його внеском у медицину є те, що він правильно описав шляхи плину крові в організмі людини: від правого шлуночка серця в ліве передсердя по легеневій артерії та з'єднаних з нею тканинах легенів (гілках легеневих вен). Тим самим він відкрив мале коло кровообігу. Сервет висловив думку про існування невидимих кровоносних судин, які ми зараз називаємо капілярами.
АНДРЕАС ВЕЗАЛІЙ (1514-1564 рр.) здобув всебічну освіту, вивчав гуманітарні науки в університеті в м.Лувені (Фландрія), медицину - в університеті в Монпельє, потім у Парижі.
Уточнивши анатомію серця, описану ще давніми анатомами, Веза-лій сприяв відкриттю малого кола кровообігу, за яким йшло відкриття У.Гарвеєм великого кола кровообігу і всієї системи кровообігу.
Значення доробку Везалія було настільки великим, що навіть через 400 років при виданні перекладу його трактату "Про будову людського тіла" (1543) російський фізіолог І.Павлов у передмові до видання писав: "... Праця А.Везалія - це перша анатомія людини в новітній історії людства, яка неповторювала тільки вказівки та думки давніх авторитетів, а спиралася на роботу вільного дослідницького розумі".
ХУАН САН-ХУАН-де-ПЬЄДЕЛЬ (ПУЄРТО УАРТЕ) (1530-1592 рр.), іспанський лікар, філософ-матеріаліст. Його твір "Дослідження здібностей до наук" (1575), який було перекладено російською мовою тільки 1960 р., набув поширення в багатьох країнах Західної Європи. Цей твір вплинув на розвиток матеріалістичної філософії ХУІІ-ХУШ ст. Деякою мірою Уарте був натхненником англійського філософа Ф. Бекона (1561-1626 рр.) і голландського філософа Баруха Спінози (1632-1677 рр.).
Уарте підходив до процесу мислення з натуралістичних позицій. Різні здібності людини він пов'язував з особливостями будови мозку. Успіху окремих людей сприяла певна структура їхнього мозку.
На відміну від Ібн Сіни Уарте намагався скласти класифікацію наук, побудовану на принципі людських здібностей. До них він відносив пам'ять, розум і уяву. Цю класифікацію активно підтримував його послідовник Ф.Бекон. Цю теорію вчені використовували аж до початку XIX ст.
У своїй праці Уарте сформулював тенденції розвитку Іспанії і зростання її могутності, якщо в державі буде вжито заходи щодо оптимального використання природних здібностей людей. Психологи вважають цю роботу першою в історії психології, оскільки в ній поставлено завдання вивчення індивідуальних відмінностей здібностей людей з метою професійного добору. У подальшому цей напрямок було названо диференціальним.
Уарте висловив думку: "... Які властивості має та природа, яка робить людину здібною до однієї науки і нездібною до іншої..., які види обдарованості і особливості,...за якими ознаками можна дізнатися про відповідну обдарованість?" (Очерки истории..., 1955).
Його психофізіологічні висновки були оригінальними. Здібності людини включала в себе уяву, пам'ять та інтелект, які, на його думку, визначалися пропорцією змішаних у мозку головних соків. Уарте розумів, що різні види діяльності, наприклад, наука, живопис, потребують для реалізації своїх завдань людей з особливими спрямуваннями та обдарованістю.
Уарте вирішив вивчати психологічні риси людей різного фаху: полководців, лікарів, юристів тощо. Він дійшов висновку, що природжений талант, чи сучасною мовою - генетичні дані, не є вирішальними у формуванні здібностей людини. Велику роль у цьому відіграє також і праця та процес виховання з урахуванням індивідуальних та вікових особливостей. Він також вважав, що важливою умовою у становленні індивіда є його харчування.
Для того, щоб визначити розумові здібності людини, Уарте пропонував виділити зовнішні ознаки, які б свідчили про силу розуму. Так, за твердістю волосся та особливостями сміху він намагався визначити розумову обдарованість людей. І хоч його спостереження не були науковими, проте висловлена ним думка щодо кореляції внутрішніх і зовнішніх ознак людини пізніше використовувались у диференціальній психології.
Уарте ще в XVI ст. висловив думку про проведення професійного добору в масштабах усієї країни. Свої думки із цього приводу він висловив таким чином: "Для того, щоб ніхто не помилявся у виборі тієї професії, яка найбільше підходить до його природних задатків, царю необхідно було мати уповноважених людей великого розуму і знань, які б відкрили в кожного його дар ще в ніжному віці, тоді б вони примушували вивчати ту галузь, яка йому підходить" (Очерки истории..., 1955).
Велика заслуга Уарте полягає в тому, що він зробив серйозну спробу в науці перейти від життєвої мудрості до наукового осмислення вчення про темпераменти та здібності.
1.6. Медико-психологічні погляди мислителів Європи ХУІІ-ХУШ століть
ФРЕНСІС БЕКОН (1561-1626 рр.), засновник матеріалізму та дослідницької науки. Науковий експеримент був ним протиставлений схоластиці. Таке рішуче прагнення до точного знання в галузі природничих наук і філософії стало значним імпульсом для успішного розвитку медицини нового часу. Бекона можна з повним правом назвати філософом-медиком, тому що в його працях багато уваги приділяється проблемам історії медицини.
Вивчаючи проблему людини, він особливу увагу приділяв співвідношенню в ній душі та тіла, їх взаємозв'язку. Під душею він розумів психоемоційні можливості людини, межі її впливу на тіло як на фізичну основу організму. Дослідження цих питань привело його до досить ґрунтовного розгляду різних складових людського тіла.
За його класифікацією, складовими науки є медицина, косметика (вчення про космос), атлетика, наука про насолоду. Медицина ж має три напрямки: підтримання здоров'я; лікування хвороб; продовження життя.
Медицину він називав одним з найшляхетніших мистецтв: "...Якщо сонце є основою та джерелом життя всього, що існує у природі, то лікар, підтримуючи і зберігаючи життя, виявляється другим джерелом життя" (Бекон, 1977).
Бекон критично ставився до поглядів античних вчених, особливо до Цельса, який людину уявляв як мікрокосмос, тобто як зменшений образ усього світу. На противагу цим поглядам Бекон вважав, що серед усіх тіл, сформованих природою, "не можна знайти ні одного, яке б було таким саме складним і багатогранним, як людське тіло".
Він зазначав, що медицина, яка не спирається на філософію, не може бути надійною. Для нас цікавою є його думка і про те, що, мабуть, немає захворювань, які б не можна було запобігати за допомогою відповідних фізичних вправ.
Виключно філософськи звучить висновок Бекона про те, що вчені-медики недостатньо глибоко вивчають взаємозв'язок між окремими органами людини, а також їхні форму й структуру. Дуже важливо те, що вже тоді він розумів, що здоров'я та тривалість життя людини залежать від впливу на людину довкілля. "Процес зношення організму викликається двома факторами впливу на організм: впливом природженого життєвого духу; впливом навколишнього повітря", тобто навколишнього середовища за сучасною термінологією (Бекон, 1977).
ВІЛЬЯМ ГАРВЕЙ (1578-1657 рр.) прославив своє ім'я завдяки одному з найзначніших відкриттів у медицині - відкриттю системи кровообігу в організмі тварин та людини. Оцінюючи важливість його доробку, академік І.Павлов писав: "...Лікар Вільям Гарвей відмітив одну з найважливіших функцій організму - кровообіг та цим закладає фундамент нового напрямку точного пізнання людини - фізіології тварин" (Павлов, 1951).
Експериментальні дослідження Гарвея було присвячено вивченню на тваринах шляху обігу крові від серця до всіх органів, тобто великому колу кровообігу
Крім того, він вивчав ембріональний розвиток окремих тварин. Гарвей уперше сформулював теорію епігенезу. Ще всередині XVII ст. (1651 р.) йому вдалося встановити, як у процесі зародкового розвитку відбувається поступове та послідовне формування органів та окремих частин зародка з безструктурної субстанції заплідненої яйцеклітини. Ці перші поняття було
в подальшому розвинуто, і вони лягли в основу наукової теорії епігенезу на противагу ідеалістичному уявленню попередників Гарвея.
Цей вчений увійшов в історію як основоположник наукової фізіології. Його здобутки в галузі ембріології мають велике значення в медичній практиці. Багато з них було розвинуто його послідовниками, які зробили внесок у подальший розвиток фізіології з позиції матеріалістичного її розуміння.
ТОМАС СШДЕГАМ (1624-1689 рр.) жив в епоху, коли в науці та навчанні ще панувала схоластика. Він був одним з тих, хто виступав проти схоластичних догм. Серед його учнів був видатний англійський лікар, філософ-матеріаліст Дж. Локк.
Заслуга Сіндегама полягала не тільки в тому, що він зробив спробу звільнити клінічну медицину від містичних нашарувань, що принципово відрізнялося від поглядів багатьох його попередників, але й в осмисленні ним боротьби організму ("природи") із хворобою з матеріалістичних позицій. Він поділяв думку Гіппократа про те, що завдання лікаря -допомагати боротьбі організму із хворобою.
Сіндегам зробив значний внесок в опис окремих хвороб як нозологічних одиниць, що мають свою специфіку. Але не завжди, звичайно, він залишався послідовним, не змігши повністю перебороти тиск релігії. Так, на його думку, гострі захворювання послано Богом, і тільки хронічні хвороби ним пов'язувалися з навколишнім середовищем та життєдіяльністю людини. За фундаментальні медичні праці та глибоке осмислення проблем здоров'я його називали "англійським Гіппократом".
ДЖОН ЛОКК (1632-1704 рр.), англійський філософ, навчався в Оксфордському університеті, вивчаючи водночас філософію, природознавство та медицину. Після успішного закінчення університету його було рекомендовано на викладацьку роботу в цьому самому університеті.
Локк поділяв погляди Ф.Бекона, продовжуючи розвивати його емпіризм, прагнучи обґрунтувати сенсуалістичний напрямок у теорії пізнання. Його "виправлення" Бекона полягали в тому, що, на його думку, досвід формується із чуттєвих даних, тобто з відчуттів (зепзиз), тоді як за Беконом знання здобуваються з досвіду. Великий російський вчений МЛомоносов одним з перших визнав сенсуалістичну теорію Дж. Локка.
Локк стояв на матеріалістичних позиціях, хоч і не завжди був послідовним. Його теорія пізнання тісно пов'язана з психологією. Він виходив з того положення, що людський розум отримує інформацію ззовні, від органів чуття, завдяки яким сприймаються подразнення від зовнішнього світу, і в інтелекті не може бути нічого, чого раніше не було у відчуттях.
На його думку, душа - це "чиста дошка", на якій фіксується чуттєвий образ. Щодо абстрактного мислення, то воно, за Локком, є результатом накопичення даних досвіду та їх поєднання в розумі людини. Це свідчить про метафізичне розуміння мислення.
Локк створив теорію рефлексії - "...спостереження, якому розум піддає свою діяльність та способи її прояву..."(Локк, 1960). Рефлексія, на його думку, є другим джерелом мислення, але виникає на основі чуттєвого досвіду.
Позитивним у вченні Локка було те, що він визнавав реально існуючу матерію, яку ми пізнаємо через відчуття та досвід, а людина, її характер є продуктами середовища та виховання. Ним відхилялася концепція вроджених ідей. Він розробив теорію виховання, що відіграла велику роль у подальшому дослідженні цієї проблеми наступними поколіннями філософів-матеріалістів XIX ст.
БЕРНАРДШО РАМАЦИНІ (1633-1714 рр.), італійський лікар, після закінчення 1659 р. Пармського університету вивчав умови праці в деяких галузях промисловості. Його головна праця "Про хвороби (гончарів)". Він першим встановив вплив виробничих факторів на здоров'я робітників, виявив професійні захворювання, а також довів, що несприятливі умови на виробництві спричинюють очевидну патологію в окремих органах та системах організму.
Такі серйозні висновки щодо стану здоров'я робітників було зроблено ним на основі опитування 52 робітників різних професій - гірників, каменярів, рибалок, друкарів.
Окрім власних спостережень, Рамацині використовував дані інших дослідників. У його книзі відображено фактори впливу умов праці на здоров'я людей не тільки в Італії, але й в інших країнах.
Більше того, у своїх працях він розглядав і вплив навколишнього природного середовища на людину, перш за все географічного та водних джерел. Вивчення цих питань дозволило йому зробити важливий висновок про необхідність широкої профілактики захворювань, тобто він розвивав профілактичний напрямок медицини. "Значно краще попередити хвороби, ніж лікувати їх, подібно до того, як краще заздалегідь попередити бурю та врятуватися від неї, ніж бути раптово захопленим нею" (цит. заЧикин, 1990).
Рамацині не тільки констатував факти руйнівного впливу умов праці на здоров'я людини, але й давав рекомендацій щодо поліпшення цих умов. Його спостереження, методи дослідження започаткували нову науку - гігієну праці.
ВІЛЬЯМ КОВАРД (1656-1725 рр.), англійський лікар і філософ-деїст. Закінчив медичний факультет в Оксфордському університеті (1677 р.) та значну частину життя працював у ньому. На початку своєї діяльності здобув ступінь магістра, а потім і доктора медицини.




1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28


Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




Діяльність здійснюється на основі свідоцтва про держреєстрацію ФОП