Спогади людини завжди пов'язані з певними переживаннями тих чи інших подій. Одні з них виходять на передній план і затьмарюють образи інших подій, що вносить у процес відтворення суб'єктивні викривлення. Врахування можливих причин таких викривлень, виявлення справжньої чуттєвої основи відтворення матеріалу є серйозним і складним завданням слідчого при допиті. Важливість цього завдання пояснюється тим, що під час допиту основним психічним процесом у допитуваного є відтворення — розумова дія щодо відновлення, актуалізації раніше сприйнятої інформації (зорової, слухової та ін.). Як правило, це довільне, навмисне від- новлення образів, яке досить часто супроводжується і мимовільними, асоціативними спогадами. У своїй практиці слідчий неминуче стикатиметься з такими явищами, як реконструкція і деформація відтвореного людиною матеріалу, що виявляється: а) у викривленні смислового змісту інформації; б) в ілюзорній деталізації відомостей; в) в об'єднанні в єдине ціле розрізнених елементів матеріалу; г) у роз'єднанні пов'язаних елементів; ґ) у зміщенні окремих сторін аналізованої події; д) у перебільшенні окремих сторін події залежно від стійких і си- туативних інтересів допитуваного тощо. Довільна форма спогадів, пов'язана з поетапним відновленням необхідної інформації, називається згадуванням. Слідчий практично завжди звертається до цього аспекту інтелектуальної діяльності допитуваних осіб, викликаючи в них асоціації, підказуючи послідовність викладення матеріалу, виїжджаючи на місце події. Обов'язковою умовою при цьому є врахування типу вищої нервової діяльності допитуваного. Згадування залежить від співвідношення процесів пам'яті (наглядно-образна, словесно-логічна, рухова, емоційна), його психічного стану. Тому на допиті необхідно уникати використання будь-яких сильних збуджувальних впливів, які не пов'язані з предметом допиту. Якщо ж потерпілий, свідок чи обвинувачений (підозрюваний) перебувають в стані перезбудження, то допит слід припинити або відкласти. Більш повне і точне відтворення матеріалу можливе після зняття перезбудження чи втоми. Слідчий повинен враховувати, що в багатьох випадках труднощі згадування визначаються індивідуальними труднощами вербалізації чуттєво сприйманого матеріалу, тобто словесного оформлення того, що людина бачила і чула. Відомо, що словниковий запас і мовна культура допитуваних часто дуже обмежені. У таких випадках слідчий має надати лексичну допомогу, нагадати допитуваній особі набір слів і понять, із яких вона може вибрати найбільш підходящі. Формування зізнань допитуваної особи визначається і тим, які в неї провідні аналізатори. Інакше кажучи, при допиті слід враховувати розвиток чи слабкість у конкретного індивіда зорової, слухової, дотикової, рухової, нюхової і смакової пам'яті. На формування зізнань впливають і вікові особливості психіки людини. Загальновизнано: чим менший вік індивіда, тим більша питома вага в його пам'яті елементів конкретики, безпосередньої образності. У неповнолітніх, наприклад, можливе помилкове, занадто розширене чи вкрай обмежене трактування явищ. У 20-45 років розвиток пам'яті на оптимальному рівні, а потім відбувається деяке послаблення її властивостей. При допиті осіб із підвищеною навіюваністю, конформністю, рівнем вимог можливі прояви мимовільного обману, категоричні ствердження про обставини, які в дійсності не мали місця. Це пояснюється тим, що ця категорія осіб схильна до "розігрування ролей", у декотрих із них проявляється гіпертрофія псевдоособистісного самоствердження. Об'єктом аналізу при допиті є повідомлення — словесний опис образів, уявлень, які сформувалися на основі сприйняття явищ, які стосуються кримінальної справи. Словесний опис явищ і саме явище не можуть повністю збігатися, бо другосигнальне відображення дійсності суттєво відрізняється від першосигнального. Оскільки при допиті інформація витягується не з матеріального об'єкта, а зі сфери його словесно узагальненого відображення, то справедливим є твердження: допит — це особливий тип слідчого дослідження специфічного другосигнального джерела інформації. У процесі допиту слідчий стикається з різними індивідуальними проявами психологічного захисту і психічного відчуження1. У чому суть цих феноменів? Як вони можуть відбитися на формуванні зізнань? Психологічний захист індивіда — це спосіб стабілізації особистості в критичних умовах конфлікту, пов'язаний з усуненням чи послабленням почуття тривожності шляхом знецінення предмета конфлікту. Психологічний захист приводить до того, що сфера свідомості людини огороджується від впливів, які її травмують. Таке огородження можливе різними шляхами: • за допомогою регресії (від лат. regressus — зворотний рух). Регрес — це тип розвитку, для якого характерний період від вищого до нижчого. У контексті розглядуваного питання регресія означає заміну складних завдань більш простими; • за допомогою конверсії (від лат. соп\егяіо — зміна, перетворення), тобто перетворення раніше значущого явища в незначуще; • за допомогою проекції (від лат. рго)ееґго — кидання уперед). Як психологічне поняття проекція означає усвідомлене чи не-усвідомлене перенесення суб'єктом власних властивостей і станів на зовнішні об'єкти чи на іншого суб'єкта. У цьому разі проекція з метою обмеження від травмуючих впливів проявляється в наділенні іншої людини негідними якостями, які її знецінюють. Цілком природно, що наявність психологічного захисту може стати значною перепоною в роботі слідчого з допитуваним. Ще більше впливає на взаємодію юридичної особи з допитуваним відчуженість особистості, під якою розуміється порушення основного механізму соціалізації — ототожнення себе з якоюсь соціальною групою, усвідомлення себе як члена цієї групи. Відчуження виражається у відповідних переживаннях людини: почуттях відокремленості, одинокості, відвернення. Домінуючим способом поведінки при цьому стає негативізм у вигляді незгоди з особами, з якими йому доводиться працювати, а також у вигляді відмови від спілкування взагалі. Часто відчуженість пов'язана із втратою почуття солідарності, коли індивід у групі (сім'я, трудовий колектив, компанія знайомих і т. п.) сприймає решту як чужих і ворожих, заперечуючи при цьому норми групи, її закони і приписи. Причин відчуженості багато: непристосованість до умов соціального життя, що змінилися, постійне пияцтво, яке перетворюється на алкоголізм, тимчасова психічна пригніченість особистості (стан депресії) та ін. Нерідко відчуження пов'язане зі скоєнням злочину, який психічно травмує людину. Відомо, що психічно травмований індивід прагне уникати будь-яких розмов про скоєний злочин. Сказане дає змогу зробити такий висновок: поведінка слідчого в ході допиту має коригуватися залежно від того, як змінюється психічний стан допитуваного. Але в усіх випадках він повинен залишатися впевненим, стриманим. Успіх допиту визначається серед іншого і тією підготовчою роботою, яку проводить слідчий. Відзначимо найважливіші моменти підготовки слідчого до допиту): а) створення інформаційної бази за результатами попередніх слідчих дій і даних оперативно-розшукової роботи. Смисл створення інформаційної бази — з'ясування суб'єктів, яких слід допитати, розробка необхідних запитань для допиту, а також вивчення особистості допитуваного. Останнє передбачає знання соціального статусу цієї особи, референтні для неї соціальні групи, позитивні і негативні осо-бистісні якості; б) визначення найефективніших прийомів психологічної взаємо- дії з цієї особою. Продумуючи власну поведінку, необхідно врахову- вати такі особливості допитуваного, як рівень його агресивності і конфліктності, ступінь емоційної стійкості чи нестійкості, гнучкість або ригідність1 його мислення та ін.; в) складання плану допиту. План може бути письмовим чи зафіксо- ваним лише в думці. Але він завжди має містити мету майбутнього до- питу і зумовлену цією метою систему запитань. Як правило, найбільш важливими в психолого-правовому відношенні є такі запитання: • обставини, умови здійснення діяння, склад учасників, їх стосунки і взаємодії; • поведінка потерпілого; • мотивація діяння, умови, які сприяли його здійсненню; • спосіб здійснення діяння, використання знаряддя і пристосувань, прийоми й операції; • дії, які характеризують стійкі психічні якості особистості; • ставлення обвинуваченого (підозрюваного) до результатів здійсненого діяння тощо; г) продумування можливих прийомів психологічного впливу на допитуваного, особливо стосовно обвинуваченого (підозрюваного), і умов їх реалізації; ґ) підготовка необхідних фактичних даних, відповідних речових доказів, фотографії; д) вибір місця допиту (кабінет слідчого, приміщення іншої держав- ної установи чи приватної фірми, місцезнаходження допитуваного, міс- це події) і підготовка необхідних технічних засобів фіксації інформації; е) визначення часу проведення допиту. Іноді можна терміново ви- кликати підозрюваного повісткою, а в інших випадках доцільніше відстрочений виклик (особа, перебуваючи в ситуації очікування і від- чуваючи при цьому високе нервове напруження, може вжити дій, які її викривають). Виклик свідків і потерпілих не повинен завдавати до- питуваним зайвих труднощів і неприємних переживань, які можуть ускладнити стосунки зі слідчим. Такий докладний розгляд вимог до формулювання запитань в ході проведення допиту не випадковий: річ у тім, що сама по собі постановка запитання слідчого несе певну інформацію для допитуваної особи. Сукупність же формульованих запитань створює в неї враження про ступінь інформованості слідчого щодо суті справи, яка розслідується. Запитання слідчого — це його тактичний засіб правомірного психічного впливу на допитувану особу. Але наявним тактичним засобом (своєрідною "зброєю") слідчий повинен вміло користуватися. Які запитання допустимі і які заборонені в діяльності слідчого? Для відповіді на це запитання виділимо групи запитань, виходячи зі ступеня їх навіювального впливу: а) нейтральні. Формулювання відповідей на ці запитання повніс- тю залежить від ініціативи допитуваної особи; б) розділювальні ("або — або"); в) запитання непрямого навіювання. Конструкція таких запитань дає право вибору між двома варіантами відповідей, але позитивна відповідає очікуванням особи, яка запитує. Наприклад, "Чи не в чор- ній куртці була людина, яка вдарила монтуванням потерпілого?" г) запитання прямого навіювання. Це випадки, коли замість за- питання "Хто знаходився поруч зі злочинцем?" ставиться запитання "Чи знаходився Алдаші на місці події поруч зі злочинцем?"; ґ) запитання обманного змісту (наприклад, причетність Вайди до злочину ще не встановлена, а формулюється запитання типу: "Чи був Вайда тверезий під час скоєння злочину?"). Запитання непрямого і прямого навіювання, а також запитання, які мають у собі обманний зміст, заборонені в діяльності слідчого. Вислуховуючи повідомлення потерпілого, свідка чи підозрюваного (обвинуваченого), слідчий має можливість одразу відкидати частину незначущої інформації. Це досягається: • зіставленням висловлювань допитуваного з особливостями його особи, психологічним портретом його особи, який склався у слідчого; • постановкою уточнювальних запитань, які вимагають від допитуваної особи конкретизації і деталізації повідомлення, доповнення тими деталями, про які він не розповідав, але які, згідно з припущенням слідчого, мав би помітити як потерпілий чи свідок; • перевіркою повідомлення шляхом тактичної постановки по суті дубльованих, але різних за формою запитань, відповідаючи на які допитуваний спонукується до повторного викладення суттєвих чи сумнівних сторін справи; • наданням допомоги в згадуванні, використанням з цією метою механізму визнання шляхом перерахунку понять, імен, прізвищ, кольорів, номерів, висловлювань, дій та ін.; • зіставленням однорідної, але повідомленої в різні моменти допиту інформації (наприклад, у розповіді свідка про побачене і в його відповідях на додаткові й уточнювальні запитання). Психологія формування показань — складний процес, який вимагає від слідчого високої підготовленості. Найбільш важке психологічно завдання встановлення істинності повідомлень потерпілого, свідка, підозрюваного (обвинуваченого), відмежування їх від неточної, неповної, викривленої, помилкової та неправдивої інформації. Викривлення можуть бути продуктом свідомої брехні і результатом добросовісних помилок. Суцільна брехня — явище порівняно рідкісне. Найчастіше у повідомленнях допитуваних осіб містяться елементи істини й елементи помилковості або брехні. Причому істинні повідомлення можуть містити елементи добросовісного огріху і помилки, наприклад: помилкового пояснення не пов'язаних між собою фактів; перебільшення чи, навпаки, зменшення реальних розмірів, інтенсивності прояву якогось об'єкта чи явища; перестановки чи замі
щення реальних ознак, властивостей подій іншими, відсунувши їх за часом чи місцем; викривлення форми, структури, послідовності подій; помилкового винайдення схожості різних об'єктів і осіб; поділ цілісної події на не пов'язані між собою частини та ін.1 Тому будь-яке повідомлення потерпілого, свідка, підозрюваного (обвинуваченого) потребує ретельного аналізу впливу тих факторів, які могли вплинути на його зміст. Формування показань з психологічного погляду має свої особливості залежно від виду допиту. Доцільно розглядати психологію допиту з урахуванням його виду, бо ним визначається як змістова частина допиту, так і його форма. Безумовно, вид допиту впливає також і на поведінку слідчого, вибір відповідних прийомів психологічного впливу на допитувану особу, характер взаємодії з нею тощо. Особливо слід відзначити таке: якщо слідчий належним чином не підготувався до допиту, то годі очікувати від нього цілеспрямованості та впевненості. Непідготованість слідчого до допиту навряд чи залишиться непоміченою допитуваним, що спричинить посилення її хвилювання, ускладнить процес згадування необхідних даних. Що стосується свідків і потерпілих, які дають неправдиві показання, то непідготовленість слідчого лише зміцнить їхні позиції.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Психологія формування показань» з дисципліни «Юридична психологія»
