Історія має приклади досить різноманітних шляхів вирішення боргових питань. Наприклад, у Середньовіччя суверену Франції, яка утопала в боргах, Генріху IV було достатньо здійснити меза-льянс з винятково багатою особою, але не королівської крові, представницею торгового і банкірського будинку Марією Меди-чі, тобто одружитися з нею і скористатися її приданим для вирі-шення внутрішніх проблем держави. По-воєнному просто вирі-шив проблему бюджетного дефіциту і зовнішньої заборгованості Наполеон Бонапарт, продавши за борги Північноамериканським Сполученим Штатам, які щойно утворилися, Луїзіану, мотивува-вши свій вчинок словами: «Через кілька років довелося б віддати безкоштовно». Існує ще один приклад кардинального вирішення проблеми іноземного боргу. Як відомо, кредитна історія Росії по-чалася з ХVIII ст., коли Катерина Друга здійснила перше зовніш-нє позичання в Голландії. Але найбільша царська позика мала мі-сце в 1906 р. Тоді прем’єр-міністр Росії писав: «Позика ця була найбільша, яка будь-коли укладалася в іноземних державах в іс-торії життя народів». Прийшовши після Жовтневого перевороту 1917 р. до влади, більшовики просто відмовилися платитиза ра-хунками царської Росії, пояснивши це рішення зміною політич-ного устрою в країні. Сьогодні ситуація дещо складніша. На жаль або на щастя, не-прийнятними є способи ані Генріха IV, ані Наполеона Бонапарта, ані прибічників революційно-марксистських поглядів. Вирішен-ня проблеми зовнішнього боргу не може бути результатом одно-моментного суверенного волевиявлення. Наприкінці ХХ ст. склалася досить розгалужена система врегулювання зовнішньої заборгованості. Спектр підходів досить широкий: від «плану Бейкера», який передбачає продовження фінансування боргу без перегляду або зміни умов кредитування, до «плану Брейді», ав-тори якого наголошували на необхідності списання більшої час-тини боргу. Що, на їхню думку, надасть поштовх до нормального функціонування економіки країни-позичальника, що підвищує імовірність повернення решти позичкових коштів. Між цими двома крайніми точками зору міститься ціла низка проміжних, які передбачають безліч варіантів урегулювання: коригування процентів та їх переміщення в розряд капітальних сум боргів; до-даткові кредити чи послаблення вимог залежно від кон’юнктуру світової економіки; конвертація боргів в акції підприємств тощо. Проте проблема боргу не є перманентною, вона повсякчас змінюється, що потребує своєчасного коригування старих і виро-блення нових підходів. Один з останніх представлений теорією «боргового навісу», за якою країна-кредитор, раз почавши нада-вати кредити, потрапляє в об’єктивну пастку, будучи вже не в змозі зупинитися. Відомо, що в разі неплатоспроможності зви-чайного боржника (фізичної або юридичної особи) його банкрут-ство для кредиторів вигідніше, ніж пролонгація боргу. Держав-ний борг фактично не забезпечений нічим (може виплачуватися лише з експортної виручки та ВВП у порядку пріоритетності з іншими цілями держави, зокрема фінансуванням власного еко-номічного розвитку). Позикодавець може розраховувати лише на суму так званого потенційного трансферу, тобто частину держав-них доходів, яка буде спрямована дебітором на погашення свого боргу. Тож оптимальною стратегією кредиторів є проведення ре-структуризації боргу з продовженням кредитування. Реструктуризація боргу — одна з форм реорганізації умов боргу, у процесі якої боржники та кредитори домовляються про відстро-чення виплат заборгованостей за основною сумою кредиту та за процентами, сплата яких повинна настати у певний час, а також про новий графік таких платежів. Існує ціла низка проблем, що виникають у процесі регулювання боргів. Суверенна держава може змінювати свої закони в односто-ронньому порядку, користуватися імунітетом щодо громадянських позовів. На практиці немає механізму, який визначає неспроможність держави. Виконання рішень або постанов стосовно держави часто є неможливим. У деяких країнах заборонено, щоб державні установи та контракти, які вони укладають, перебували під юрисдикцією іно-земних судів. Документація кредитів суверенних позичальників схожа на до-кументацію комерційних кредитів. Офіційні кредити та кредити, га-рантовані урядом, повинна сплачувати держава, за інші кредити держава не несе відповідальності. Правову основу кредиту — пов-новаження на отримання кредиту — викладено в конституції, у пар-ламентському акті. На практиці більшість угод має стандарту фор-му, іншими словами, положення та умови угоди визначені раніше, і позичальнику вельми рідко вдається висловити свою думку щодо змісту цієї угоди. З усвідомленням цієї думки в 1990-ті роки було розроблено цілу низку схем такої реструктуризації. Основними шляхами конвертації проблемних боргових зобов’язань є такі: списання боргу, викуп боргу, сек’юритизація, конверсія боргу. Списання боргу застосовується лише в крайньому випадку. Такий випадок виникає лише тоді, коли іноземні зобов’язання перевищують платоспроможність певної країни. У такій ситуації держава-позичальник змушена відволікати частину власного ВВП, необхідного для національного господарського розвитку, на погашення зовнішньої заборгованості, яка, по суті, стає додат-ковим податком на громадян даної країни. Така ситуація не сти-мулює економічного зростання, і додатковий «борговий навіс» знижує доходи громадян і гальмує національні інвестиції. Ця си-туація добре ілюструється теорією «боргової кривої Лаффера», яка визначає взаємозалежність вартості іноземного боргу (очіку-ваний обсяг врахованого потоку трансферів) та загального обсягу боргових зобов’язань країни-позичальника. При невеликому роз-мірі іноземного боргу обсяг виплат практично збігається з обся-гом зобов’язань, тобто зовнішній борг має шанси бути виплаче-ним повністю. Але чим більший борг, тим меншими стають виплати за ним (така ситуація виникає після певної критичної то-чки, що є суб’єктивною економічною величиною і залежить від багатьох господарських показників країни-дебітора). Зі збіль-шенням запозичень падає і ринкова ціна іноземного боргу. У цьому випадку виникає необхідність списання частини боргу. Щоправда, слід зробити застереження, що, якщо кредитори ма-ють змогу раціоналізувати процес видачі нових та обслуговуван-ня старих кредитів, то позичальник може і не опинитися в ситуа-ції об’єктивної необхідності списання боргу. Наступним шляхом реструктуризації зовнішньої заборговано-сті є викуп боргу, що являє собою купівлю країною-позичальником своїх боргових зобов’язань на відкритому ринку зі значним дисконтом. Річ у тім, що тут окремі боржники мають суттєві золотовалютні резерви або можуть без особливих зусиль їх наростити за рахунок експорту, а борги цих країн відносяться кредиторами до числа сумнівних і продаються на відкритому ри-нку з великим дисконтом. Тоді виникає ситуація, за якої дебітору вигідно викупити свої борги з цим дисконтом, іншими словами — за їх часткову вартість. Для позичальників це означало б, що частину боргу кредитори їм простили. Оскільки зворотні закупівлі мають на увазі платежі паушальної суми в конвертованій валюті, ці платежі не повинні здійснювати-ся, якщо вони можуть завдати шкоди здатності боржника обслуго-вувати заборгованість, що залишається. Таким чином, зворотні за-купівлі мають здійснюватися тільки в тому разі, якщо країна не стикається з труднощами у виплаті своєї заборгованості і має доб-ру репутацію серед кредиторів Паризького клубу. Платежі, пов’язані зі зворотною закупівлею мають погоджуються з умовами програм МВФ для країни, якщо вони (програми) існують). Таке врегулювання проблеми зовнішнього боргу утруднено двома об’єктивними обставинами. По-перше, в цьому разі пору-шується принцип черговості, тобто переваги на погашення більш давніх боргів, оскільки позичальник, звісно ж, буде намагатися викупити зобов’язання з найбільшою знижкою. По-друге, вини-кає ефект «зворотного відбору», коли найвищі переваги отриму-ють найгірші позичальники, борги яких торгуються з найвищими знижками. Третьою схемою регулювання проблеми іноземного боргу є сек’юритизація боргів. Річ у тім, що при достроковому викупі боргу виникає щонайменше два обмеження: розмір валютних ре-зервів країни-дебітора і позиція кредиторів з питань викупу окремих боргів. Сек’юритизація дозволяє долати ці обмеження, оскільки являє собою механізм емісії дебітором нових зо-бов’язань у вигляді облігацій, які або обмінюються на старий борг, або продаються на відкритому ринку. Будь-який кредитор (боржник) має змогу сек’юритизувати свої активи (або борги), а успіх операції залежатиме від: 1) готовності ринку взяти додат-ковий ризик; 2) стану фінансів боржника з погляду обслугову-вання нових зобов’язань, джерелом погашення яких є старі бор-ги; 3) політичних мотивів. Серед основних видів цінних паперів, у які переоформлено державний борг, виділяють дві основні групи: іноземні облігації (випускаються нерезидентами на внутрішньому ринку іноземної держави) та єврооблігації (середньо- і довгострокові зобов’язання в євровалюті, які випускаються для розміщення на євроринку се-ред зарубіжних інвесторів). Нарешті, четверта схема реструктуризації зовнішнього боргу — конверсія. Конверсія боргу являє собою перетворення борго-вих зобов’язань, за якими не виплачуються відсотки (або занадто обтяжливих боргових зобов’язань) у нові зобов’язання, які по-ліпшують стан позичальника або у фінансовому відношенні, або з точки зору перспективи. Технічно такі операції не призводять до зміни структури існуючих зобов’язань або до отримання но-вих позик. Кредитні корпорації, які стикаються зі списанням зна-чної частини активів, часто обмінюють їх на боргові зобов’язання меншої номінальної вартості, імовірність виконання яких вища, або на цінні папери позичальників із числа акціонерних компа-ній. За своїм функціональним змістом конверсія поділяється на три типи: • переведення боргу в місцеву валюту (свопи борг/акції, борг/борг, борг/ресурси на цілі розвитку); • прямий обмін на активи (свопи борг/несплачені боргові ви-моги, борг/місцевий борг/фінансова реструктуризація); • прямий обмін на товари (свопи борг/товари, борг/експорт). Конверсія боргу виконує такі функції: управління заборгова-ністю та стимулювання інвестицій. Функція управління заборго-ваністю знижує загальний тягар боргу в країнах, які більш заці-кавлені у величині конвертованого боргу, ніж у використанні місцевих коштів. Країна може повернути капітал, який «утік», дозволивши місцевим громадянам використовувати механізм конверсії боргу, щоб репатріювати капітал, яким вони володіють за межами країни. Країни, для яких зменшення заборгованості є предметом головного занепокоєння, розроблятимуться програми конверсії боргу, що потребують мінімальної інформації відносно кредитора і дозволяють кредитору заволодіти значною частиною прибутку за рахунок знижки з ціни на вторинному ринку. Однак ці країни мають установити деякий мінімальний період стриман-ня для місцевих капіталовкладень, з тим щоб інвестор не міг ви-користовувати механізм конверсії боргу, щоб швидко отримати прибуток від валютних операцій. Конверсія боргу стимулює інвестування, надаючи можливість уряду запропонувати вигідний обмінний курс новим інвесторам, зацікавленим в участі в загальному економічному розвитку краї-ни або в розробленні таких конкретних урядових ініціатив, як програми приватизації. У цьому випадку країну-боржника на-самперед цікавить характер і якість інвестицій, причому в кількі-сному відношенні конверсія боргу набуває другорядного значен-ня. Країни, зацікавлені у використанні конверсії боргу для стимулювання інвестицій, мають розробити програми, в яких обумовлюється прибуток для інвесторів, які бажають вкласти капітали в конкретні сектори економіки на тривалий період. Конверсія боргу якоюсь мірою вигідна всім учасникам. Борж-ник частково виплачує свій борг у місцевій валюті зі знижкою від повної вартості, тоді як інвестор фінансує капіталовкладення за більш сприятливим курсом. Країна отримує вигоду, конвертуючи частину свого боргового тягаря і нові продуктивні активи. Однак конверсія може спричинити значні витрати на управління боргом і перерахунок інвестицій. Витрати на управління боргом вклю-чають інфляційний вплив у зв’язку з друкуванням нових грошей для фінансування конверсії та ризику, що механізм міг бути ви-користаний місцевими та іноземними інвесторами для отримання короткострокового прибутку в результаті валютних угод, цей ме-тод відомий як «раунд-триппінг» (купівля цінного папера з на-ступним продажем протягом короткого проміжку часу). Мобілі-зація капіталу за допомогою випуску акцій не звільняє країну від зовнішніх зобов’язань, а лише переводить договірні з певним строком зобов’язання в домовленість про розподіл прибутків і збитків. Протягом часу для країни, що розвивається, вкладення у цінні папери можуть перевищити вартість позики. Крім того, ін-вестиції можуть збільшити валютний ризик для країни-боржника, адже інвестиції можуть принести дохід у місцевій або в будь-якій іншій іноземній валюті, оскільки ці інвестиції використовувалися для отримання дивідендів чи погашення боргу. Отже, сьогодні не існує якого-небудь однозначного вирішення проблеми «боргового навісу». Усі розроблені схеми реструктури-зації зовнішньої заборгованості мають цілий ряд недоліків, тому при регулюванні іноземного боргу необхідно всебічно вивчити кожен конкретний випадок, зводячи до мінімуму дію негативних наслідків і враховуючи не тільки економічні, а й політичні фак-тори.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Шляхи реструктуризації боргових зобов’язань» з дисципліни «Міжнародні фінанси»
