КОНЦЕПЦІЯ ІНТЕГРОВАНОГО УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ І ПАСИВАМИ БАНКУ
Оскільки аналіз банківської діяльності є складовою за-гального процесу управління, то його структура та інструмента-рій значною мірою залежать від чинної в банку концепції управ-ління фінансами, з огляду на яку формується банківський процесор. Очевидно, що для формування оптимального процесора необхідно вибрати й найдосконалішу з усіх можливих за даних обставин концепцію управління фінансовими потоками банку. Аналіз методологічних підходів до управління фінансами ко-мерційного банку та процесу їх еволюції, дає підстави виділити три основні з них: 1) через управління активами; 2) через управління пасивами; 3) через управління активами і пасивами. З погляду ретроспективи ці підходи є послідовними етапами розвитку концептуальних засад управління банківськими фінан-сами, хоч у сучасній банківській практиці (зокрема у вітчизняній) вони існують паралельно. З часу заснування банків і до 60-х років ХХ ст. у міжнародній практиці керівництво кредитними установами здійснювалось пе-реважно через управління активними операціями. За такого під-ходу банкіри сприймали джерела формування ресурсів — зобов’язання і капітал — як такі, що не залежать від їхньої діяльності, а визначаються, головно, можливостями та потребами клієнтів і акціонерів банку. Зрозуміло, що коли банк не може вплинути на обсяги, вартість та структуру залучених коштів, то ключову сферу прийняття рішень керівництвом банку буде пов’язано з розмі-щенням активів, а управлінські рішення здебільшого стосувати-муться того, кому надавати обмежені обсяги наявних кредитних ресурсів і якими мають бути умови позички. Такий підхід унеможливлює передовсім максимізацію прибут-ку, адже, з одного боку, банк відмовляється від управління залу-ченими коштами, тобто від впливу на їхню вартість, а з другого — він змушений значну частину своїх активів тримати у високолік-відній формі, що призводить до зниження доходів. В Україні певні банки й досі користуються саме таким підходом до управління, оскільки він є простим, зрозумілим і звичним, а невисокий рівень кваліфікації банківських працівників перешкоджає застосуванню складніших стратегій. Щоправда, іноді це пояснюється специфі-кою самого банку: так, розгалужена мережа філій Ощадбанку формує значну за обсягом ресурсну базу без застосування спеціаль-них прийомів управління пасивами, а тому сфера прийняття управ-лінських рішень пов’язується переважно з ефективним проведен-ням активних операцій. Згодом, у 60—70-х рр. ХХ ст. у банківському середовищі зро-сло розуміння того, що певні інструменти впливу на обсяги, вар-тість та структуру залучених коштів також існують. Відтоді бан-кіри почали управляти не лише активами, а й пасивами. Цей період характеризувався зростанням відсоткових ставок на між-народних ринках та інтенсивною конкуренцією у сфері залучення коштів. Це змусило банки приділяти значну увагу пошукам нових джерел фінансування та аналізу структури й вартості зобов’язань. Ішлося, по суті, про встановлення контролю над джерелами кош-тів банку аналогічно контролю над активами. Цей підхід дав можливість банкам поступово реструктуризу-вати свої баланси в напрямі мінімізації витрат за залученими ко-штами і, кінець-кінцем, збільшити прибуток і капітал. Для забез-печення бажаного обсягу, структури та рівня витрат банки почали застосовувати як цінові, так і нецінові методи управління залученими коштами. Зазначимо, що помітною перевагою стра-тегії управління банком через пасиви є можливість підвищити прибутковість, контролюючи операційні витрати та точніше про-гнозуючи потреби банку в ліквідних засобах. Проте управління фінансовими потоками банку через пасиви не виключає паралельного управління активами: проблема, однак, полягає у рівнях їхнього розмежування та, сказати б, «автономі-зації». Головним недоліком занадто великої «автономізації» є те, що кошти залучаються без урахування ефективних напрямів їх розміщення. У період економічних підйомів та зростання попиту на кредитні ресурси такий підхід може бути виправданим і корис-ним. Але під час зниження активності, коли попит на кредити обмежений, він призводить, як правило, до скорочення прибутків і навіть може завдати збитків. Практика роботи окремих українських банків повною мірою ві-дображає недоліки автономного підходу до управління активами і пасивами. Досить високий рівень кредитних ставок на вітчизняно-му ринку не дає змоги позичальникам активно використовувати ін-струментарій кредитування у своїй діяльності, і банки, залучивши кошти, все частіше натрапляють на проблему їх ефективного та надійного розміщення. Управління банками через пасиви залиша-ється в Україні найпоширенішим, що підтверджується, зокрема, процесами активного регулювання банками рівня депозитних ставок як основного інструменту управління залученими коштами. У цілому управління банками через пасиви в міжнародній ба-нківській практиці переважало недовго, проте, стимулювало роз-виток технологій і методів управління залученими коштами, ста-вши перехідним етапом до застосування ефективніших прийомів управління. Різке зростання відсоткових ставок на міжнародних ринках у 80-х рр. ХХ ст. змусило банкірів шукати нових підходів до управління фінансовими потоками. У цей період ціна ресурсів зросла і банки та ощадні установи змушені були виплачувати вкладникам вищі відсотки, ніж передбачалося раніше, а з-поміж банківських активів переважали довгострокові, найчастіше жит-лові іпотеки. Зрозуміло, що за таких обставин різниця між дохо-дами та витратами швидко скорочувалася, а це була пряма дорога до банкрутства. Деякі банки проігнорували нові обставини в надії на те, що ставки повернуться до попереднього рівня, але цього не сталося. Як констатує Дж. Маршалл, спроби забезпечити достат-ню дохідність через високоризикове інвестування не мали успіху, і наприкінці 80-х рр. ХХ ст. багато банків у розвинених країнах зазнало фінансового краху [104, с. 532]. Але не всі банкіри були настільки безтурботними, і в цей складний період дехто з них удався до підвищення якості управ-ління, застосовуючи нові інструменти та методи аналізу активів, пасивів, ризиків. Традиційні погляди, згідно з якими весь дохід банку генерують активи — кредити та інвестиції поступилися мі-сцем ідеї одночасного інтегрованого управління активами і паси-вами (надалі — УАП). Зміст нового підходу полягає в розумінні того, що зниження витрат банку завдяки управлінню пасивами так само допомагає досягти цільового рівня прибутковості, як і надходження від активних операцій. При цьому ціна кожної опе-рації чи послуги має перекривати витрати банку з її надання. Банкіри високо оцінили потенційні можливості скоординованого підходу до управління активами і пасивами і доклали багато зусиль для його вдосконалення. Отже, перевагою інтегрованого підходу є максимізація прибут-ку за умови досягнення прийнятного рівня ризику, а також мож-ливість більш зваженого підходу до проблем управління ліквід-ністю завдяки точнішому визначенню потреби в ліквідних коштах. Особливість його полягає у поєднанні всіх методів автономного управління банківськими портфелями в один скоор-динований процес. Нині у світовій банківській практиці інтег-роване (скоординоване) управління активами і пасивами банку більшість фахівців визнає за єдиний раціональний спосіб управ-ління, здатний забезпечити виживання банку у висококонкурент-ному ринковому середовищі. За сучасних умов підвищеної вола-тильності фінансових ринків та зростання загального рівня ризикованості саме цей підхід визнано найефективнішим: у ме-жах УАП формується найзагальніше, глобальне розуміння процесу управління банківськими фінансами, яке потребує ко-ординації різноманітних специфічних функцій, спрямованих на досягнення економічних цілей банку [174, с. 394]. Як бачимо, інтегрований підхід до управління банківськими фінансами у світовій практиці поширився порівняно недавно, а розуміння взаємозв’язку активів і пасивів не завжди було власти-ве банкірам. А проте слід визнати, що окремі елементи скоорди-нованого управління банківським балансом використовуються в банківській практиці вже віддавна, і однією з перших спроб його реалізації можна вважати пошук ефективних способів підтри-мання банківської ліквідності. Так, іще в 1811 р. М. С. Мордвинов обґрунтував ідею повної збалансованості кредитних ресурсів та вкладень за строками і сумами [16, с. 65]. Досліджуючи взаємозв’язки між цими підходами до управлін-ня банківськими фінансами, доходимо висновку, що кожен на-ступний є логічним продовженням попереднього і включає весь арсенал уже відомих методів та прийомів. На цю особливість звертає увагу і Дж. Сінкі: «Суть УАП у тому, що воно об’єднує вико-ристовувані протягом трьох десятиліть окремі методи управління портфелем (тобто управління активами, пасивами і спредом) в один скоординований процес» [174, с. 396]. У вітчизняній банківській практиці всі три підходи до управ-ління фінансовими потоками існують паралельно. В окремих бан-ках (щоправда, їх небагато) управління здійснюється все ще через активи, у більшості банківських установ переважають автономні методи управління (тобто другий підхід — через пасиви), але є й банки, де використовуються сучасні прогресивні методи управ-ління. У цілому ж формування концептуальних засад управління фінансовою діяльністю кредитних установ на сучасному етапі розвитку банківської системи України залишається досить актуа-льною науковою та практичною проблемою. Утім і в сучасній міжнародній практиці управління активами і пасивами становить одне з фундаментальних понять банківської справи і є складною та багатоплановою проблемою, яку ще остаточно не досліджено. Звертаючись до методологічного аспекту досліджуваної проблематики, мусимо визнати, що, хоч науковці і практики одно-стайні щодо винятково важливої ролі інтегрованого підходу, єдиного трактування такого поняття, як «управління активами і пасивами», в економічній науці ще не склалося. Дж. Маршалл управління активами і пасивами розглядає як один з методів управління ризиками поряд зі страхуванням та хеджуванням [104, с. 186—207]. Він пише: «Існують три різні, але взаємозв’язані способи управління фінансовими ризиками. Перший пов’язаний з купівлею страховки (insurance)... Другим способом є управ-ління активами і пасивами (asset/liability management). Цей спосіб полягає в ретельному збалансуванні активів та зобов’язань, з тим щоб виключити зміни чистої вартості... Останнім способом, який може бути використаний сам по собі або в поєднанні з першими двома, є хеджування (hedging)» [104, с. 185]. П. Роуз будь-які дії, пов’язані зі зниженням ризиків, у тому числі й УАП, відносить до хеджування. Зокрема, такі класичні методи управління активами і пасивами, як управління дисбалан-сами (геп) та середньозваженим строком погашення (дюрація) трактуються як механізми хеджування [169, с. 482—495]. Ширше розуміння цього поняття пропонує Дж. Сінкі: «Основна тема УАП — це скоординоване управління всім балансом, а не окре-мими його частинами» [174, с. 396]. Водночас мету управління активами і пасивами він визначає як мінімізацію відсоткового ризику і, відповідно, до переліку методів включає лише управ-ління чистою відсотковою маржею і гепом. Ці погляди поділяють і російські економісти Г. С. Панова, О. Б. Ширінська. Так, О. Б. Ширінська підкреслює, що «під УАП автори розуміють скоординований процес управління вимогами та зобов’язаннями кредитної установи, тобто всім балансом, а не окремими його частинами» [217, с. 15]. Далі вона наголошує, що УАП потребує комплексного підходу і спрямовується на розв’язання триєдиної задачі — підтримання ліквідності, підвищення прибутковості та мінімізацію банківських ризиків, а проте, до переліку методів УАП включає лише управління дисбалансами (гепом). Нагадаємо, що геп — це метод управління відсотковим ризиком, а тому за такого трактування всі інші банківські ризики, зокрема валютний, ринковий, ліквідності, залишаються поза ме-жами УАП. Те саме стосується і категорії прибутковості, адже метод гепу забезпечує аналіз лише відсоткового прибутку (чистої відсоткової маржі), тоді як доходи банку формуються також за рахунок інших джерел, зокрема проведення валютних операцій, різниць між цінами купівлі і продажу цінних паперів тощо. Отже, таке обмежене розуміння УАП значно звужує можливості ком-плексного аналізу фінансової діяльності банку. Коментуючи сказане, слід визнати, що однозначне розв’язання питання щодо місця та ролі УАП є досить проблематичним, оскі-льки процеси управління банківськими фінансами тісно взаємозв’язано і більшість методів спрямовано на одночасне досягнення кількох цілей, а тому науковці розглядають їх з різних позицій залежно від цілей своїх досліджень. Утім, такі різні погляди не є принципово суперечливими, адже всі вчені так чи так, але розу-міють під УАП скоординований підхід до управління фінансами банку. На відміну від цього, у публікаціях на пострадянському прос-торі нерідко трапляється спрощений погляд на управління акти-вами і пасивами банку і, користуючись цим поняттям, певні ав-тори не завжди вдало його трактують, маючи на увазі автономні методи управління активними і пасивними операціями банку [37; 202; 214]. У навчальному посібнику «Банківській менеджмент» за редакцією О. Кириченка процес управління активами і паси-вами трактується як «формування стратегії та вжиття заходів, які приводять структуру банківського балансу у відповідність із його стратегічними цілями» [14, с. 412]. Як бачимо, про інтегрований підхід у цьому визначенні не йдеться, так само як і в наступному викладі окремих методів управління ризиками, активними і пасив-ними операціями банку. На нашу думку, розуміння УАП як окремих прийомів управління банківськими операціями стримує формування методології інтегрованого управління фінансами комерційного банку і, відповідно, створення адекватного аналітич-ного інструментарію. Слід зазначити, що у вітчизняній літературі з банківської те-матики прогресу у висвітленні проблем управління активами і пасивами банку не спостерігається. Науковці та фахівці банків або обминають цю тематику, або розглядають її досить поверхово. Так, в українських періодичних виданнях за останні роки матері-алів, спеціально присвячених темі інтегрованого управління бан-ківськими фінансами, практично не публікувалося. Деякі статті з управління фінансами банку про УАП навіть не згадують [53]. В інших близьких за тематикою дослідженнях [61; 62; 86; 168] розглядаються лише теоретичні засади управління гепом. Понят-тя «управління активами і пасивами» не розкрите і в енциклопе-дичних виданнях, зокрема у «Фінансовому словнику» [59], хоч воно є актуальним не лише для банків, а й для інших фінансових компаній (пенсійних, страхових, інвестиційних фондів тощо). Отже, у вітчизняній науці системних досліджень цієї складної проблеми з урахуванням особливостей внутрішнього фінансового ринку та банківської системи ще й досі практично нема. Значно докладніше прикладні аспекти управління фінансови-ми потоками банку висвітлено у працях зарубіжних учених, але й там теоретичні положення не завжди доведено до робочого мето-дичного інструментарію, формалізованого на математичній ос-нові. Не варто забувати, що сучасний рівень розвитку інформа-ційних технологій сприяє ефективному розв’язанню цих завдань. Більшість програмних продуктів є в системі Інтернету, що дає змогу користувачам (у даному разі — банкам) на свій розсуд ге-нерувати моделі та програмне забезпечення і створювати власну систему підтримки прийняття управлінських рішень. Але перед тим банки повинні визначитися концептуально, на яких принци-пах та засадах має ґрунтуватися процес управління. На нашу дум-ку, сучасним умовам розвитку вітчизняної банківської справи найточніше відповідає саме інтегрований підхід до управління активами і пасивами, поширений у міжнародній банківській практиці. Повертаючись до з’ясування сутності та змісту УАП, заува-жимо, що трактування УАП тільки як методів чи окремих при-йомів, на нашу думку, суттєво і безпідставно звужує сферу засто-сування інтегрованого підходу до управління банківськими фінансами. Ґрунтуючись на теоретичних засадах та методологічних принципах системного аналізу, уважаємо найдоцільнішим роз-глядати управління активами і пасивами як узагальнюючу мето-дологічну концепцію, згідно з якою формується, образно кажучи, філософія управління сучасним банком. Сутність концепції УАП полягає в скоординованому управ-лінні фінансами банку, коли через узгодження управлінських рі-шень та досягнення певних пропорцій між активними і пасивни-ми операціями досягається кілька цілей: підвищення прибутку, зниження ризиків, аналіз і контроль за ліквідністю, управління спредом тощо. У такому трактуванні концентровано відобража-ється внутрішня єдність усіх аспектів фінансової діяльності бан-ку, коли будь-які цілі такої діяльності, наприклад, зниження ри-зику чи підвищення прибутків, будь-яку фінансову операцію банку не можна реалізовувати та аналізувати ізольовано, оскільки вони є елементами інтегрованої системи. Отже, основна ідея концепції УАП — це розуміння нерозрив-ної єдності активів, зобов’язань і капіталу банку та пріоритетної ролі сукупного портфеля (балансу) в одержанні високого прибут-ку за прийнятного рівня ризику. Беручи загалом, можна ствер-джувати, що методологія УАП включає не лише концептуальні засади, а й систему економічних категорій, аналітичні показники та інструменти, техніку і методику аналізу, стратегію і тактику управління, котрі ґрунтуються на засадничій ідеї спільного регу-лювання фінансових потоків і об’єднують управління банківсь-кими портфелями в один узгоджений процес. Методологічні за-сади УАП реалізуються через сукупність методів фінансового управління банком, таких як структурне балансування, управлін-ня гепом, управління ліквідністю, валютний метчинг, управління дюрацією, імунізація балансу, хеджування, страхування, управ-ління спредом та ін. Важливо й те, що інтегрований підхід охоплює практично всі сфери фінансового управління банком: стратегічне та середньо-строкове планування, оперативне управління, включаючи аналіз та контроль, управління прибутком та ризиками, формування аналітичного інструментарію. Узагальнюючи сказане, можемо стверджувати, що саме методологія інтегрованого управління ак-тивами і пасивами дає реальні можливості для розв’язання про-блеми оптимізації співвідношення між прибутковістю і ризиком, яка в сучасній банківській справі є, по суті, наріжним каменем усього процесу управління банком. Аналізуючи розвиток теорії та практики управління сучасним банком, слід визнати, що нині методологія УАП тільки починає формуватися. Як зазначалося, навіть у міжнародній банківській справі під управлінням активами і пасивами нерідко розуміють лише окремі методи чи прийоми управління фінансовими пото-ками. У найліпшому разі, трактування УАП обмежується рівнем загальної ідеї скоординованого регулювання банківського балан-су. Можливо, що окремі міжнародні банки вже досягли необхід-ного рівня інтеграції процесу прийняття управлінських рішень та створили власний комплексний інструментарій аналізу й управ-ління фінансовими потоками. Але вони зовсім не поспішають поділитися своїми досягненнями, оскільки такі технології забез-печують значні конкурентні переваги. Безперечно, дається взнаки і складність самої проблеми. З цього приводу економісти зазна-чають: «...важко створити інтегровану теорію банківської фірми, яка одночасно охоплювала б управління ліквідністю, вибір порт-феля активів, політику ціноутворення і фізичний процес вироб-ництва» [174, с. 614]. Отже, методологія УАП ще потребує осми-слення, узагальнення і, головно, формування адекватного аналітичного інструментарію. У цьому зв’язку зазначимо, що проблеми управління активами і пасивами банку найповніше висвітлено в дослідженнях Дж. Сінкі, хоча і не з усіма його твердженнями ми можемо погодитися. За-слуговує на увагу запропонований ним тристадійний підхід до управління банківським балансом [174, с. 394]. На першій стадії реалізується загальний підхід до управління активами, зобов’язаннями та капіталом банку в цілому. Друга стадія потребує «коор-динації різних специфічних функцій», до яких належать: в активі банку — управління станом резервів, ліквідністю, інвестиціями, кредитами, реальним основним капіталом (тобто основними фо-ндами. — Авт.); у пасиві — управління зобов’язаннями за резер-вами, загальне управління пасивами чи зобов’язаннями за пози-ками, управління довгостроковою заборгованістю та капіталом [174, с. 394]. Досягнення поставлених банком економічних цілей передба-чається на третій стадії управління балансом. Тут Дж. Сінкі вио-кремлює шість стратегій: управління спредом або гепом, ліквід-ністю, капіталом, податками, позабалансовою діяльністю та контроль за накладними витратами. При цьому, однак, залишається нез’ясованим принцип відбору цих стратегій. Автор лише констатує: «Узявши за мету максимізацію цінності власного капіталу банку, ми одержимо шість можливих стратегічних напрямів досягнення цієї мети» [174, с. 74], причому, у наведеному ним переліку стратегій бракує стратегії управління доходами, хоча саме вони є базою фор-мування прибутку та збільшення ринкової цінності банку. Певні заперечення можна висунути і щодо формулювання окремих стратегій. Так, управління податками, хоч і є важливим, але розглядати його окрему стратегію навряд чи доцільно, адже податки — це одна зі статей видатків банку, а тому ними можна управляти в процесі контролю витрат. Водночас такі стратегії, як управління ліквідністю та капіталом, включено як до другої, так і до третьої стадії управління. Можна припустити, що на другій стадії мається на увазі управління готівковими коштами для під-тримування ліквідності, але в будь-якому разі всі проблеми, пов’язані з ліквідністю, доцільніше розглядати в межах однієї стратегії. Про слабкість методологічної бази свідчить і те, що ці шість стратегій одночасно розглядаються і як напрями досягнення за-гальної мети (максимізація цінності) діяльності банку [174, с. 74], і як складові управління активами і пасивами. У цьому не було б суперечності, якби УАП трактувалося як загальна концепція управління фінансами, але, на думку Дж. Сінкі: «Мета управлін-ня активами і пасивами — звести до мінімуму як коротко-, так і довгострокові наслідки відсоткового ризику» [174, с. 396]. На наш погляд, такий підхід є надто обмеженим: відсотковий ризик хоч і є одним з найсуттєвіших чинників, особливо в діяльності вели-ких міжнародних банків, але він далеко не єдиний. Дж. Маршалл з цього приводу пише: «Метод управління активами і пасивами може застосовуватися до всіх форм цінового ризику... Найліпше розвинуто методи управління активами і пасивами щодо управ-ління відсотковим ризиком. В економічній літературі питанням управління іншими видами ризиків за допомогою таких методів приділяється мало уваги, хоч метод управління активами і паси-вами може застосовуватися і часто застосовується для управління валютним ризиком, ризиком зміни товарних цін і цін на акції» [104, с. 189]. Отже, між запропонованим нами та наявними нині підходами до трактування УАП існують принципові відмінності. Суть їх полягає в розгляді УАП не як окремих методів чи підходів до управління певним видом ризику, а як загальної методологічної концепції, що формує інтегрований підхід до управління фінан-сами банку, дає можливість оптимізувати співвідношення «при-буток — ризик» і в такий спосіб наблизитися до створення опти-мального банківського процесора. Аналіз переваг інтегрованого управління активами і пасивами дає вагомі підстави стверджувати, що впровадження його в практику роботи банківських установ є надійним способом підвищення ефективності їхньої діяльності. Але результат буде досягнуто лише тоді, коли тео-ретичні положення буде доведено до рівня конкретних мето-дик, методів та прийомів, які забезпечуватимуть можливість приймати обґрунтовані управлінські рішення в усіх сферах фінан-сової діяльності банку. Узагальнюючи розглянуті теорії та їх значення в діяльності банку, можемо висновувати, що формування методологічних за-сад аналізу банківської діяльності має спиратися на логіку систем-ного аналізу, принципи портфельної оптимізації та інтегрований підхід до управління активами і пасивами банку. Реалізація кон-цептуальних положень системного аналізу в банківській сфері дає змогу створити оптимальний банківський процесор (у даному разі — його аналітичну частину). З цією метою формується сис-тема інтегральних аналітичних показників, які характеризують емерджентні властивості системи (банку), та створюються мето-дики їх розрахунку і аналізу. Виявлення та формалізація зв’язків між прибутковістю і ризиком забезпечує формування системи аналітичних моделей, які є ефективним інструментом прийняття обґрунтованих управлінських рішень. Отже, узагальнимо основні поняття та структуруємо аналітичний процес, спираючись на роз-глянуті методологічні концепції. Мета. Стратегічною метою діяльності банку повсюдно визнано максимізацію його вартості (ринкової оцінки власного капі-талу). Це не виключає можливого існування системи коротко-строкових чи проміжних цілей. Усі складові системи управління банком, у тому числі аналіз банківської діяльності, спрямовано на досягнення стратегічної мети. Стратегії. У системному аналізі стратегії визначаються як альтернативні способи досягнення поставленої мети. Нагадаємо, що оскільки між прибутковістю та ризиком існує пряма залеж-ність, то ринкова оцінка вартості банку зростає за двох обставин: підвищення прибутків за постійного рівня ризику або зниження ризику за умови стабілізації прибутковості. Таким чином, вибір стратегій управління банком незначний — їх лише дві. Першу спрямовано на максимізацію прибутків, не виключаючи при цьому можливості зазнати збитків, а отже, вона є стратегією підвищеного ризику. Друга — має на меті мініміза-цію ризиків та стабілізацію прибутків. У такий спосіб банки ви-мушені постійно балансувати між прибутковістю і ризиком, ви-бираючи одну з цих альтернативних стратегій. Варто звернути увагу на те, що вибір найраціональнішої стратегії управління є надто індивідуальним і залежить насамперед від настроїв, споді-вань і преференцій власників (акціонерів) банку. Стратегія максимізації прибутку передбачає свідоме прийняття ризику, характеризується спекулятивними тенденціями і реалізу-ється через застосування незбалансованих підходів до управління активами і зобов’язаннями (які не передбачають вирівнювання окремих статей балансу за обсягами чи строками). До них нале-жать, наприклад, управління гепом, управління дюрацією, утри-мання відкритої валютної позиції, формування агресивного портфеля цінних паперів, проведення спекулятивних операцій з фінансовими деривативами. Основне завдання управління за та-кого підходу — запобігання можливості переростання допус-тимого ризику в катастрофічний, який загрожує самому існуван-ню банку і може призвести до банкрутства. Стратегію мінімізації ризику вибирають тоді, коли рівень прибутковості банку задовольняє керівництво та акціонерів, а основ-ною метою є стабілізація фінансових результатів. У цьому разі мета досягається за допомогою таких прийомів управління акти-вами і пасивами, як приведення у відповідність строків та обсягів активів і зобов’язань, чутливих до змін відсоткової ставки (фік-сація спреду); імунізація балансу; утримання закритої валютної позиції; формування збалансованого портфеля цінних паперів (наприклад, індексного портфеля); проведення операцій хеджу-вання та страхування ризиків та ін. Зрозуміло, що на практиці до-сягти повної відповідності активних та пасивних статей балансу неможливо, але ця стратегія потребує принаймні максимально можливого узгодження балансових позицій. Завдання банківсько-го аналізу полягає в тому, щоб забезпечити ефективну реалізацію вибраної банком стратегії. Методи реалізації стратегій. У процесі реалізації будь-якої зі стратегій використовуються дві групи методів — методи управ-ління структурою балансу та методи управління, пов’язані з про-веденням позабалансових фінансових операцій (страхування, хе-джування, спекулятивні операції з фінансовими деривативами, арбітраж з контрольованим ризиком та ін.). Застосування кожно-го з цих методів передбачає проведення інваріантного аналізу і формування адекватного аналітичного забезпечення. Слід зазначити, що методи управління структурою балансу досить громіздкі, складні для реалізації в практичній діяльності та потребують значних витрат часу і коштів. Натомість методи, що передбачають проведення позабалансових операцій з метою управління, характеризуються як зручні, гнучкі та мобільні і уможливлюють швидке та раціональне проведення реструктури-зації позицій банку відповідно до кон’юнктури ринку. Варто зауважити, що нині в міжнародній банківській практиці вдосконалення інструментарію УАП відбувається дуже динаміч-но, а новітні методики та фінансові конструкції часто поєднують проведення балансових та позабалансових операцій. Проте для вітчизняних банків вибір методів управління є досить обмеже-ним, оскільки нерозвиненість окремих сегментів внутрішнього фінансового ринку, зокрема ринку фінансових деривативів, уне-можливлює застосування досконалих методик. Для українських банківських установ методи управління структурою балансу за-лишаються найдоступнішими, а пов’язані з цим теоретичні і практичні проблеми — найактуальнішими. Об’єкти аналізу та управління. Вище було вже доведено, що основним об’єктом аналізу та управління фінансами комерційного банку є динамічний баланс. За системного підходу банківський баланс розглядається як структурна модель, що описує фінансо-вий стан банку в бухгалтерських оцінках. При цьому пріоритетне значення має вивчення властивостей балансу як генератора дохо-дів та витрат банку. Отже, за такого підходу динамічний баланс перетворюється на об’єкт активного управління, параметрами якого є прибутковість та рівень ризику. Об’єкти аналізу та управління можуть бути конкретизовані залежно від рівня деталізації аналітичних процедур та завдань, що постають у процесі управління фінансовими потоками банку. Зокрема, на певних етапах управлінського процесу об’єктами банківського аналізу можуть стати капітал банку, зобов’язання, портфелі кредитів, цінних паперів чи реальних інвестицій. Рівень де-талізації об’єктів вибирають залежно від поставленої мети та обсягів доступної інформації. Теоретично найвищий рівень дета-лізації визначається рівнем балансового рахунка IV порядку. Для проведення банківського аналізу можуть також використо-вуватися дані аналітичного обліку, що забезпечує в разі потреби можливість формувати та аналізувати кілька об’єктів аналізу в межах одного балансового рахунка. Аналіз у стратегічному та оперативному управлінні. Іденти-фікація об’єктів аналізу, зміст аналітичного процесу та формування системи показників залежать від завдань, які розв’язуються в процесі управління банком. Залежно від тривалості часового горизонту, що аналізується, заведено виокремлювати стратегічне та оперативне управління банком. Як зазначалося, у довгостроковій перспективі орієнтуються на ринкову оцінку власного капіталу банку. У процесі стратегічного управління аналізують показники конкурентного рівня прибутку на активи (ROA) та прибутку на капітал (ROE). У короткостро-ковому аспекті на чільне місце висуваються облікові показники діяльності. Оперативне управління активами і пасивами пов’язане насамперед зі щоденним управлінням банківським балансом і в цьому аспекті найуживанішими аналітичними показниками є відсотковий прибуток (різниця між відсотковими доходами і від-сотковими витратами), чиста відсоткова маржа, спред або прибу-ток на одну звичайну акцію. Невіддільними складовими і стратегічного, і оперативного управління є аналіз банківських ризиків та контроль за ними. По-казники, що характеризують банківські ризики, теж модифіку-ються залежно від особливостей аналітичного процесу. У довго-строковому аспекті ризик банку характеризується показником мультиплікатора капіталу (МК), який розраховують як відношення активів банку до його капіталу. Що вищим є значення мультиплі-катора капіталу, то ризикованішою визнається фінансова струк-тура банку. У процесі оперативного аналізу показники ризикова-ності конкретизуються для кожного виду ризику. Наприклад, для ризику зміни відсоткових ставок таким показником є геп, для ва-лютного ризику — валютна позиція, для ризику незбалансованої ліквідності — розрив ліквідності. Структуризація аналітичного процесу. У термінах портфель-ної теорії завдання полягає у формуванні методики аналізу дина-мічного банківського балансу за схемою «прибуток — ризик». Структуру аналітичного процесу можна зобразити у вигляді трьох послідовних блоків (етапів), які відрізняються за рівнем деталізації аналітичних процедур, складом і кількістю аналітичних показників, спрямованістю та інструментарієм дослідження. На першому (найзагальнішому) етапі діяльність банку аналі-зується з позицій «прибутковість — ризик» за допомогою показ-ників, обчислених за даними фінансової звітності. Традиційним інструментарієм дослідження є методика декомпозиційного ана-лізу прибутку на власний капітал, відомого в теорії корпоратив-них фінансів як модель Дюпона [174, с. 291]. Зауважимо, що такий аналіз можуть проводити як зовнішні, так і внутрішні користувачі, спираючись на колишні або поточні бухгалтерські дані, тому здебільшого він є ретроспективним. Водночас методику декомпози-ційного аналізу можуть використати аналітики банку в процесі планування. Цей підхід застосовується для визначення цільового рівня прибутку, необхідного для досягнення наперед заданих па-раметрів системи-банк (ROE і ROA) за фіксованої фінансової структури (МК). Отже, цей вид аналітичної роботи може харак-теризуватися і як перспективний аналіз. На другому етапі об’єктом аналізу є окремі банківські порт-фелі, кількість та склад яких визначається необхідним рівнем де-талізації аналітичних досліджень (один з можливих варіантів класифікації див. рис. 2.3). З погляду інформаційного забезпе-чення в основу класифікації портфелів найзручніше покласти ті самі ознаки, за якими класифіковано балансові рахунки в «Плані рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України». Але слід пам’ятати, що класифікаційну ознаку вибирають залеж-но від мети управлінського процесу, а тому не обов’язково пов’язувати її тільки з бухгалтерськими рахунками. Зауважимо, що методика аналізу портфелів не залежить від рівня деталізації аналітичних процедур, а визначається специфі-кою того чи іншого виду портфельних активів. Наприклад, для цінних паперів техніку портфельного аналізу розроблено досить ґрунтовно, а тому з теоретичного погляду вона не становить особ-ливих труднощів. Проблеми, які виникають у процесі аналізу ін-вестиційних портфелів, мають скоріше практичний характер і пов’язані, зокрема, з нерозвиненістю вітчизняного фондового ринку. Щодо методики аналізу кредитного портфеля банку, то оскільки кредити — це також інвестиційні інструменти, тому і до них мо-жуть бути застосовані аналогічні підходи, хоч і з певними засте-реженнями (докладно методику аналізу банківських портфелів розглянуто в третьому розділі цієї монографії). Однак за розгляду портфелів як сукупності активів залишається поза увагою такий важливий аспект, як аналіз вартості банківсь-ких ресурсів. З цього приводу варто зазначити, що хоч з формаль-ного погляду методику портфельного аналізу можна застосувати лише до активів, але на методологічні принципи портфельного підходу доцільно спиратися і в процесі аналізу зобов’язань банку. При цьому процес дослідження пересувається, сказати б, у від’ємну площину, де аналізується рівень витрат та
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОНЦЕПЦІЯ ІНТЕГРОВАНОГО УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ І ПАСИВАМИ БАНКУ» з дисципліни «Аналіз банківської діяльності: сучасні концепції, методи та моделі»
