Особливості механізмів інтеграції Центрально-Східної Європи до ЄС
У грудні 1997 р. на саміті в Люксембурзі Європейська Рада визначила наступні механізми розширення: 1) європейська конференція; 2) партнерство заради вступу; 3) переговори про вступ. Європейська конференція - багатостороння структура, яка об'єднувала 10 центральноєвропейських країн, Кіпр і Туреччину. На ній розглядалися важливі проблеми, пов'язані з розширенням. Уперше Європейська конференція зібралася 12 березня 1998 р. у Лондоні. Партнерство заради вступу (ПЗВ) - інституційний механізм відносин між ЄС і державами-кандидатами, започаткований на саміті в Люксембурзі. Він охоплював всі питання, пов'язані з інтеграцією країн-кандидатів до ЄС. ПЗВ розроблявся для кожної держави окремо 134 після проведення консультацій і визначав коротко- та середньотермі-нові пріоритети, пов'язані з набуттям членства, а також механізми та інструменти, покликані регулювати надання технічної та фінансової допомоги. Перші версії таких програм розроблені 1998 р. У межах ПЗВ кожна країна-кандидат розробляла «Національну програму адаптації законодавства до вимог ЄС» (National Program of Adaptation of Aquis). В ній визначалися кінцеві та проміжні цілі, яких планувалося досягти в межах партнерства, а також час їх досягнення. Проекти таких програм розроблялися країною-претендентом і передавалися Європейській Комісії, яка слідкувала за їх виконанням і відображала результати у своїх регулярних звітах перед Європейською Радою. Що стосується переговорів, то на Люксембурзькому саміті було проголошено так званий диференційований підхід, відповідно до якого переговори про вступ велися з кожною країною окремо. На саміті Європейської Ради в Гельсінкі вирішено, що кінцевий термін вступу в ЄС не буде залежати від дати початку переговорів, тому країни, з якими ЄС розпочав переговори пізніше, отримали однакові шанси на вступ з рештою країн-претендентів. Переговори відбувалися* на спеціальних конференціях з питань вступу (Accession Conferences), що складалися з представників 15 держав-членів ЄС, країни-кандидата та Європейської Комісії. На них обговорювалися проблеми, пов'язані з набуттям членства. Згідно з рішенням Люксембурзького саміту, переговори відбувалися з кожною країною поетапно. Весь переговорний процес був поділений на розділи, які об'єднували однотипні проблеми: Свобода руху послуг, Свобода руху товарів, Свобода руху капіталу, Торгівельна політика, Промислова політика, Малі та середні підприємства, Наука та наукові дослідження, Освіта, Телекомунікації та інформаційні технології, Загальноєвропейські мережі, Культура та аудіовізуальна політика, Закони про товариства, Політика конкуренції, Рибальство, Економічний і валютний союз, Статистика, Захист споживачів та охорона здоров'я, Митний союз, Зовнішні відносини, Спільна зовнішня політика та політика безпеки, Сільське господарство, Транспортна політика, Податки, Соціальна політика Переговори з Болгарією, Румунією та Туреччиною на момент написання посібника все ще тривають. 135 і зайнятість, Енергозабезпечення, Регіональна політика та інструменти структурної політики, Охорона навколишнього середовища, Співробітництво в галузі юстиції та внутрішніх справ, Фінансовий контроль, Бюджет, Установи та інституції, Інше. Переговори відбувалися за наступними принципами: 1. Принцип незалежності проблем: думки та позиції, висловлені під час обговорення однієї з проблем, не впливають на обговорення інших проблем. 2. Принцип універсальності: «нічого не вирішено, поки не вирішено все». Не можна вважати, що остаточних і тимчасових домовленостей з будь-якої проблеми певного виду досягнуто, поки не узгоджено всі проблеми цього виду. Навіть якщо певний розділ переговорів вважався закритим, він міг в будь-який момент бути відкритим з ініціативи ЄС або держави-кандидата для подальшого обговорення або внесення змін. Переговорам передувала так звана процедура скринінгу, під час якої Європейська Комісія вирішувала, наскільки значним був прогрес у країні, що прагне вступити в ЄС. І якщо прогрес був достатнім, то Єврокомісія давала дозвіл на відкриття відповідного розділу переговорів. Щоб забезпечити якісне функціонування переговорного процесу, велику увагу держави-кандидати на вступ приділяли структурній організації підготовки та проведення переговорів, створили добре організовану гнучку систему органів, які забезпечували ефективне функціонування та підготовку до переговорів. В цій структурі можна виокремити такі групи органів: центральні - президент, парламент та уряд - забезпечували легальну основу для функціонування переговорного процесу, визначали основні стратегічні цілі та завдання, пов'язані з інтеграцією до ЄС; представницькі - постійні представництва та делегації - вели переговори про вступ до ЄС, безпосередньо представляли інтереси держав перед органами та державами-членами ЄС; координаційні - координаційні комітети, ради тощо - забезпечували взаємодію багатьох структур на різних рівнях; спеціалізовані - робочі групи та підрозділи відповідних міністерств і відомств - забезпечували підготовку різного роду законопроектів, позиційних матеріалів, експертних оцінок і рекомендацій; 136 організаційно-технічні - секретаріати делегацій - здійснювали відповідну технічну підтримку і координують підготовку основної й допоміжної інформації та імплементацію вимог ЄС. Цікавим є погляд на переговорний процес датського політолога Л. Фріса. За його словами, переговори - це свого роду гра, в якій одна сторона прагне змусити іншу підтримувати її позицію. Причому, щоб ця гра відбувалась за всіма правилами, потрібно, щоб сторони були відносно рівними. Переговори між ЄС та державами-кандидатами мали зовсім інший вигляд. Він порівнює ці переговори з нерівним шлюбом, в якому одна сторона мусить платити за проблеми іншої, яка, своєю чергою, має досить обмежений вплив на протилежну сторону [3]. На його думку, нерівність учасників переговорів проявлялася у наступному: 1. Країни-претенденти з власної ініціативи прагнули приєднатись до вже існуючого клубу країн. Це ставило їх у позицію тих, хто вимагає (demanders position) і не давало змоги висувати занадто багато вимог. 2. Асиметричність інформації: будь-яка держава, яка веде переговори про вступ до певного альянсу, має набагато гірші, ніж держави альянсу, уявлення та знання про предмет переговорів. Крім того, ЄС ще й був наділений правом останнього слова стосовно визнання держави готовою чи не готовою до вступу. 3. Дуалістичний характер переговорів: щоб забезпечити процес розширення, 15 держав-членів повинні були досягти внутрішнього компромісу, тобто виробити відносно певного питання спільну позицію. Зважаючи на цю позицію, ЄС вів переговори про вступ з державами-кандидатами. Враховуючи це, державі-кандидатові досить важко було вплинути на іншу сторону з метою зміни рішення. Щоб ЄС пішов на певні поступки, його членам потрібно було сідати за стіл переговорів і досягати між собою нового компромісу, що було досить громіздкою процедурою і могло зайняти багато часу. Тому державам-кандидатам не залишалося нічого, як погоджуватись з усіма вимогами ЄС.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Особливості механізмів інтеграції Центрально-Східної Європи до ЄС» з дисципліни «Європейський Союз: політика, економіка, право»
