Джерела права ЄС - форми зовнішнього виразу норм права Європейського Союзу. Вони характеризуються відсутністю формально закріпленої ієрархії, що пояснюється як неможливістю чіткого віднесення права ЄС до права міжнародної організації чи національного права, так і різнорідністю правових систем держав-членів ЄС, особливістю правової природи Співтовариств. Установчі договори ЄС являють собою т. зв. конституцію ЄС, ядро правової системи ЄС. Як зазначено в рішенні Суду ЄС щодо одного з установчих актів (Case 294/ 83 Les Verts v. European Parlament [1986] ECR 1339), «Договір про Європейське економічне співтовариство», хоча й укладений в формі міжнародного договору - і це стосується усіх установчих актів (т.зв. актів первинного права), тим не менше він являє собою конституційну хартію Співтовариства, заснованого на засадах права». Традиційним є поділ джерел права на первинне, вторинне та супровідне. До джерел первинного права відносять установчі договори ЄС, що містять норми, які визначають будову, правовий статус, особливості організації, завдання і цілі, принципи функціонування ЄС, структуру і компетенцію органів ЄС, порядок і види рішень, які ними приймаються в тій чи іншій сфері, форми і методи їх діяльності. До установчих договорів відносять: Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі 1951р., Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії 1957р., Договір про створення Європейського економічного співтовариства 1957р., Договір 71 про злиття 1969р., Бюджетний договір 1979р., Єдиний Європейський акт 1986р., Договір про Європейський Союз (Маастрихтський договір) 1992р., Амстердамський договір 1997р., Ніццький договір 2001р., договори про приєднання держав-членів. Договір про Європейський Союз 1992р. відіграв особливу роль у розвитку і забезпеченні інтеграційних процесів в Європі, оскільки заснувавши Європейський Союз, вніс значні зміни в регулювання спільної зовнішньої політики і політики безпеки, співробітництва в сфері правосуддя і внутрішніх справ. Нововведення в сфері зовнішньої політики і політики безпеки відобразили намір держав будувати свої відносини на ще більш високому рівні інтеграції. Наступну групу джерел права ЄС становлять акти вторинного права (т. зв. «похідне законодавство») - правові акти, які приймаються органами ЄС в межах їх компетенції на виконання положень установчих договорів. Вони доповнюють, деталізують положення закріплені установчими договорами. Саме ця, доволі об'ємна група джерел права ЄС в сукупності з рішеннями Суду ЄС безпосередньо сприяє розширенню сфер компетенції Співтовариств, забезпечуючи постійний розвиток права Співтовариств. Перелік актів вторинного права Європейського Союзу містить стаття 249 Договору про Європейський Союз. Так, згідно ч. 1 ст. 249 Договору про ЄС, Європейський Парламент спільно з Європейською Радою, Рада ЄС і Комісія приймають регламенти, директиви і рішення, дають рекомендації або висновки. Регламент є актом загального права. Він обов'язковий в усіх його складових частинах і підлягає прямому застосуванню в усіх державах-членах. За механізмом дії регламент відповідає закону в національному праві, оскільки не вимагається його ратифікація національними органами держав-членів. Незважаючи на загальність сформульованих в ньому положень, він підлягає обов'язковому застосуванню державами-членами. Директива обов'язкова для кожної держави-члена, якій вона адресована, в тому, що стосується очікуваного результату, зберігаючи за національними органами свободу вибору форм і засобів її виконання. Національні владні органи зобов'язані імплементувати директиву в терміни, визначені директивою. Директива набирає чинності з моменту завершення тепміна, передбаченого для її імплементації. Держава, 72 якій адресована директива, самостійно обирає способи і методи її імплементації в національне право. Стаття 226 Договору про Європейський Союз передбачає відповідальність держави за неімплементацію директив. Так, якщо на думку Комісії ЄС одна з держав-членів ухиляється від виконання будь-яких зобов'язань, покладених на неї цим Договором, вона приймає мотивований висновок з цього приводу, попередньо надавши можливість зацікавленій державі надати свої пояснення. Якщо держава-член, про яку йде мова, залишить зазначений мотивований висновок Комісії без уваги протягом терміну, встановленого Комісією, вона (Комісія) може звернутись в Суд ЄС. Рішення є обов'язковим в усіх його складових частинах для тих, кому воно адресоване. Рішення носить індивідуальний характер, оскільки адресовано конкретним органам, фізичним, юридичним особам чи групам осіб. На підставі ст. 211 Договору про ЄС, Комісія виносить рекомендації або висновки з питань, пов'язаних з цим Договором. Рамкові рішення - акти застосування права, обов'язкові для держав-членів в тому, що стосується результату, якого слід досягти, але залишають за національними органами влади вибір форм і методів. Як і директиви, рамкові рішення приймаються з метою гармонізації права в рамках третьої опори ЄС - співробітництво поліцій і судових органів. Рішення Суду ЄС є важливим джерелом права ЄС. Завдяки Суду ЄС утверджується розуміння права Європейського Союзу, як незалежної правової системи, яка є складовою частиною національних систем всіх держав-членів. Рішення Суду ЄС поряд з актами первинного та вторинного права, міжнародними договорами, принципами права ЄС являють собою джерела права Європейського Союзу. Безперечно найширшим обсягом повноважень Суд ЄС володіє в рамках першої опори. Все виразніше спостерігається тенденція до розширення повноважень Суду, поширення юрисдикції Суду на другу і третю опори, що безумовно переконливо свідчить про ту виключну роль, яка надається Суду ЄС. Авторитет Суду обумовлює і юридична обов'язковість прийнятих ним рішень. Вони є остаточними і оскарженню не підлягають. Рішення Суду ЄС, як і рішення Ради або Комісії підлягають примусовому виконанню. Процесуальний порядок примусового виконання регулюється процесуальними нормами тієї держави, на території якого воно 73 виконується. При цьому примусове виконання може бути призупинено лише рішенням Суду ЄС. На відміну від існуючих актів ЄС, ст. 32 Договору про Конституцію для Європи містить статтю під назвою «Правові акти Союзу», в якій визначено дещо інший перелік актів, що можуть прийматись ЄС, це: європейські закони, європейські рамкові закони, європейські регламенти, європейські рішення, рекомендації та висновки. Європейський закон - це законодавчий акт загального користування. Він є обов'язковим у всій своїй цілісності і має пряме застосування у всіх державах-членах. Європейський рамковий закон - це законодавчий акт, обов'язковий для держав-членів, яким його адресовано, щодо результатів, які мають бути досягнуті, однак залишає національній владі повну свободу вибору форми та засобів досягнення цих результатів. Європейський регламент - це акт загального користування, що не має характеру закону; він спрямований на виконання законодавчих актів та окремих положень Конституції. Він може бути обов'язковим у всій своїй цілісності та мати пряме застосування у всіх державах-членах, яким його адресовано, щодо результатів, які мають бути досягнуті, однак залишати національній владі повну свободу вибору форм та засобів для досягнення цих результатів. Європейське рішення - це акт, що не має характеру закону і є обов'язковим у своїй цілісності. Якщо рішення зазначає кому його адресовано, то воно є обов'язковм лише для цих осіб. Європейські регламенти або європейські рішення Рада Міністрів ЄС або Європейська Рада, а також Центральний Банк ухвалюють у випадках, чітко визначених Конституцією. Рекомендації та висновки інституцій ЄС не мають обов'язкової юридичної сили. Частиною 2 цієї ж статті встановлено обмеження щодо видів актів, які вправі ухвалювати Європейський Парламент та Рада Міністрів, так «при розгляді пропозицій щодо законодавчих актів, Європейський Парламент та Рада Міністрів утримуються від ухвалення у відповідній сфері правових актів, які не передбачені цією статтею. Як і раніше, правові акти (в майбутньому європейські закони та європейські рамкові закони) ухвалюються, на основі пропозицій Комісії, спільно Європейським Парламентом та Радою Міністрів ЄС. 74 Що стосується актів застосування права, то ст. 36 Договору про Конституцію для Європи зобов'язує держав-членів «ухвалювати усі засоби національного права, необхідні для виконання юридично обов'язкових актів Союзу». Частиною 3 цієї ж статті встановлено додаткові гарантії здійснення державами-членами контролю за виконавчими актами Союзу. Так, «європейські закони заздалегідь визначають загальні правила та основні принципи для механізмів здійснення державами-членами контролю за виконавчими актами Союзу».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Джерела права ЄС» з дисципліни «Європейський Союз: політика, економіка, право»
