Польські, російські, німецькі та єврейські друкарні
Польські друкарні видавали книги не лише для поляків, але й для всіх, хто читав польською мовою, — серед таких ставало щораз більше і українських шляхтичів, міщан, представників вищого духовенства. Цілком природно, що польські видавничі заклади, які діяли в Україні, друкували також праці авторів-українців і твори, тематично пов’язані з Україною. Практично всі польські друкарні видавали й латиномовні тексти, отже, за мовою видань їх можна називати польсько-латинськими. Більшість цих друкарень належали установам римсько-католицької церкви або були з нею пов’язані, що не могло не позначитись на їхньому репертуарі. До найбільших в Україні за числом публікацій належала друкарня Львівського єзуїтського колегіуму, хоч серед єзуїтських друкарень Речі Посполитої вона була однією з менших, зокрема, дуже поступалась друкарні Віленської академії. Діяла друкарня львівських єзуїтів від 1643 р., з певними перервами, до скасування ордену в 1773 р. Хоч іще 1661 р. єзуїти домоглися королівського привілею про надання їхньому львівському колегіумові статусу академії, тобто університету, це не було реалізовано через опір Краківського університету. На книгах назва "друкарня Львівської академії Товариства Ісусового" з’явилася щойно 1760 р. у зв’язку з новою, теж невдалою, спробою добитись узаконення для цього закладу статусу вищої школи. Спершу друкарня діяла порівняно мляво і інтенсифікувала свою працю з 1697 р., особливо ж — з 1720-х рр. 151
151 Sowiński J. Polskie drukarstwo. Historia drukowania typograficznego i sztuki typograficznej w Polsce w latach 1473-1939, Wrocław 1996, s. 69.
За неповними даними, друкарнею Львівського єзуїтського колегіуму в другій половині XVII ст. опубліковано 61 назву книг, у першій чверті XVIII ст. — 75 назв, натомість в 1726-1750 рр. — вже 272 видання, а в 1750-1773 рр. — 183. Як бачимо, найінтенсивніше працював цей видавничий заклад у другій чверті XVIII ст. добі типово контрреформаційної бароккової культури. З числа видань, що вийшли в другій половині XVII ст., майже половину (28 з 61) становили панегірики. Книг релігійно-моралізаторського змісту відомо 13, богословського та богословсько-полемічного — 8. Заслуговує, зокрема, згадки латиномовна праця Т. Млодзяновського "Теологічні виклади про право і справедливість" (1667). Захистові умов церковної унії присвячені польськомовні твори єзуїта Теофіла Рутки "Свята згода св. східної церкви з католицькою церквою щодо походження ... Святого Духа і від Сина" (1678) 152, унійного митрополита Кипріяна Жоховського "Люблінський колоквіум між згідною і незгідною братією руського народу" (після 24 січня 1680 р.). Цікавою особливістю книги Жоховського було вміщення у ній (на с. 58-61) церковнослов’янського уривка латинськими літерами). Єдиною суто літературною публікацією порівняно значного обсягу (якщо не рахувати панегіриків, переважно коротких і невеликої літературної вартості) було в ці роки видання збірки творів Анджея Масиміліяна Фредра "Zwierzyniec Jednorożców". Сюди, крім матеріалів до історії родини, входили літературні твори А.М. Фредра: промови, листи і прислів’я (З.І., 480). Книг, безпосередньо пов’язаних з навчальним процесом у колегіумі, серед його видань цього часу не так вже й багато. З другої половини XVII ст. до наших днів дійшло тільки три поодинокі примірники тез диспутів (два з філософії, один з теології), чотири публікації програм вистав шкільного театру. Дуже подібним за характером був репертуар друкарні і впродовж наступних десятиріч. Збільшилася кількість виданих нею проповідей і молитовників, а також релігійно-моралізаторських творів. Серед них — книги К. Дружбіцького, Я. Моравського (З.І., 1561, 1932, 1987, 2223). До найпопулярніших навчальних посібників належали середньовічна за походженням початкова навчальна граматика латини Альвара, посібник з риторики Сіпріана Соареса. У третій чверті XVIII ст. з’являються і навчальні книжки з історії, географії, математики, архітектури 153. Під кінець існування колегіуму частіше друкувалися тези диспутів, у тому числі й з нагоди захисту докторатів. При друкарні існувала також книгарня (її називали "бібліотекою"), яка обмінювалася книжками з друкарнями інших єзуїтських шкіл 154. Вимагають дальшого дослідження історія і репертуар Перемишльського колегіуму єзуїтів (1759-1773 рр.) 155.
152 У збірці рукописів Почаївського монастиря (тепер у НБУВ) зберігся український переклад, який не був опублікований. 153 Соколов В. Видання друкарні Львівського єзуїтського колегіуму з природничих та технічних наук у XVIII ст. // Вісник Книжкової палати, 2000, 9, с. 66. 154 Różycki E. Z dziejów.., s. 168. 155 DDP 6, s. 115-117.
Серед книг друкарні єзуїтської академії у Трнаві (Словаччина) були й такі, що видавалися спеціально для закарпатських українців. До наших днів дійшли летючка з україномовним текстом тридентинського ісповідання віри, Катехизис Йосифа де Камеліса (1698), а також передрукований з львівського братського видання "Букваръ языка славеньска" (1699) 156, врешті, "Краткое припадков моралных или нравных собраніе", видане з благословення єпископа мукачівського Георгія Геннадія Бізанція і, як дехто гадає, ним і написане 157. До єзуїтського книговидання цілком можна віднести сформульовану сучасним українським дослідником виважену оцінку усієї освітньої діяльності в Україні католицьких чернечих орденів: вони сприяли денаціоналізації певної частини православних українців та білорусів, а водночас мали й позитивний вплив на загальний рівень освіти 158. Проте львівський єзуїтський колегіум і його видавнича програма програють, коли їх порівняти з досягненнями провідних католицьких і протестантських освітніх осередків Речі Посполитої. Зокрема, незважаючи на формальне визнання польськими королями (але не сеймом) університетського рівня львівського колегіуму, наукова й видавнича діяльність його професорів була менш активною і менш різноманітною, ніж діяльність професури Віленської єзуїтської академії. З часом відставання єзуїтського книговидання ставало більш відчутним, тому його припинення внаслідок скасування ордену єзуїтів не мало істотного впливу на рівень культури. Більше того, позитивні зрушення в різні періоди були значною мірою пов’язані з тими осередками, які протиставлялись єзуїтській освіті. Зокрема, такі завдання ставила в перший період своєї діяльності друкарня знаменитої Замойської академії. Натомість у другій половині XVII та першій половині XVIII ст. ця друкарня принципово не відрізнялася від єзуїтських, а врешті почала від них і відставати. Латинські й польськомовні панегірики займали одне з провідних місць у видавничій продукції академії, але найприбутковішими стали календарі. Характерно, що наглядачами над друкарнею академія часто призначала тих професорів, які були авторами календарів — С. Нєвєського (з 1684), Т. Ормінського (бл. 1700-1735). Причетним до друкарні був також професор і укладач календарів С. Дуньчевський 159. Ряд замойських видань написані українськими авторами і тематично пов’язані з Україною. Зокрема, змістовною була видана 1684 р. польською і латинською мовами книжка холмського унійного єпископа Якова Суші "Phoenix tertiato redivivus" 160, перевидана за львівським друком Сльозки. 1784 р. вийшов новий її видрук, до речі, незареєстрований бібліографією Естрайхера.
156 Мольнар Михайло. Словаки і українці, Братіслава 1965, с. 119-158; Cleminson R. Cyrillic Printing in Trnava // Oxford Slavonic Papers, N.S., 1993, vol. 26, p. 49-51. 157 Cleminson R. Cyrillic Printing.., p. 53. 158 Стоколос H.Г. Освітня діяльність.., с. 66-71. 159 DDP 6, s. 47, 48, 50. 160 Видання прикрашене гравюрою О. Тарасевича — зображенням унікальної ікони XI ст.; див.: Александрович В. Холмська ікона Богородиці, Львів 2001, с. 10 і обкладинка.
У третій чверті XVIII ст. академія намагалась активізувати книговидання. Зменшилася кількість панегіриків, на головне місце серед видань висуваються теологічні, філософські та юридичні тези 161. 1784 р. академію скасовано, замість неї почав діяти ліцей, але друкарня при ньому ледь животіла. У Львові в останніх десятиріччях XVII ст. діяло дві приватні польські друкарні, що належали міщанам — Якова Мосціцького (1670-1673) і Войтіха Мільчевського (1684-1693). Від першої з них відомо 10 друків: п’ять панегіриків, один літургічний, два на історичні теми. Історії Львова присвячена латиномовна праця Й.Б. Зіморовича з "Viri illustres civitatis Leopoliensis, Metropolis Russiae". Унікальні за оформленням тези богословського диспуту у Львівському домініканському монастирі надруковані на атласній тканині розміром близько 54×198 см (З.І., 500). У серпні 1684 р. львівський міщанин-палітурник Войтіх Казимир Мільчевський здобув королівський привілей на друкування "латинських і руських книг" 162. З його видань відомі панегірик львівського вірменина Деодата Нерсесовича з приводу Віденської перемоги над турками (1684), латиномовне богослуження подяки за перемогу (теж 1684) і видана чеською мовою книжка Максиміліана Вратіслава "Divotvorny Rzeholniho Knežstva Patriarcha S. Caietanus" (1693). Не отримуючи від католицьких книг достатніх прибутків, друкар вирішив надрукувати кириличний "Буквар языка славенска" і запросив до цієї праці підмайстрів-українців. Однак Львівське братство, покликаючись на свої давні привілеї, домоглося анулювання королівського дозволу на друк руських книг. Після довгого судового процесу Мільчевський передав братству решту накладу Букваря 163. Попри спроби урізноманітнити репертуар, протягом десяти років друкарня Мільчевського спромоглася опублікувати лише кілька видань, ще менше, ніж друкарня Мосціцького 164. Таким чином, намагання заснувати нові приватні друкарні виявилися невдалими. З наявними друкарнями церковних установ конкурувати було важко. На початку XVIII ст. виникла ще одна порівняно активна польсько-латинська друкарня, що належала католицькій церкві. Йдеться про засновану бл. 1707 р. друкарню братства св. Трійці, яке з 1696 р. діяло при Львівському катедральному костьолі. Незважаючи на таку назву, друкарнею керувало не братство, а один з ксьондзів катедральної парафії. У деяких з публікацій видавничий заклад названо просто "друкарнею св. Трійці", без згадки про братство. Першими відомими друками були два віршовані панегірики С. Ґолейовича, один з яких присвячений пам’яті Якова Мосціцького. Як і інші тогочасні польські видавці, братство Трійці друкувало панегірики, проповіді, тези диспутів, окремі навчальні посібники. Але найцікавішим виданням друкарні, її своєрідним шедевром стала видана 1754 р. книга "Hasło słowa Bożego" (З.I., 1888).
161 DDP 6, s. 52-53. 162 Купчинський О. А., Ружицький Е. Й. Каталог пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові 1233-1799, Київ 1972, № 990. 163 Różycki E. Kazimierz Mielczewski — introligator i drukarz lwowski // Roczniki Biblioteczne. R. 32, 1988, z. 2, s. 67-68. 164 Крім книг, зареєстрованих у бібліографії, Мільчевський на замовлення окремих каноніків надрукував "Rubricellae" i "Jubilea" (Różycki E. Op. cit, p. 66).
На середину XVIII ст. попит на релігійні видання і панегірики настільки збільшився, що знову стала можливою більш-менш стабільна діяльність приватних друкарень. У Львові, поряд з друкарнями колегіуму і братства св. Трійці, виникли подібні за характером книжкової продукції друкарні Павла-Йосифа Ґольчевського (1735-1751), Івана Филиповича (1753-1767), Яна Шліхтина та його спадкоємців (1755-1785). Для Ґольчевського головним джерелом прибутків були календарі, хоч не відмовлявся цей майстер і від друкування панегіриків та різних творів на побожні теми. Різноманітнішими за змістом і багатими за оформленням були видання талановитого гравера Івана Филиповича. Він відомий як автор найдавніших на Україні художніх екслібрісів і ілюстратор книжок — не тільки власної друкарні, але й інших. Протягом 1741-1744 рр. він працював у Любліні, де виконав кілька гравюр, 14 вересня 1752 р. отримав з канцелярії короля привілей на відкриття власної друкарні і користування титулом королівського друкаря, а 25 квітня 1757 р. привілей на друкування церковнослов’янських кириличних книг 165. З його друкарні, влаштованої у власній кам’яниці на Ринку (будинок 25 за теперішньою нумерацією), вийшло від січня 1753 до 1765 р. не менше 53 видань — 52 описаних у бібліографії 166 і одне дотепер невиявлене бібліографами, але зафіксоване в посмертному описі майна Филиповича 167. Хоч Филипович був діяльним членом Успенського Ставропігійського братства, воно, прагнучи зберегти монопольне право на друк кириличних видань, не дозволило йому друкувати кирилицею. Тому Филипович мусив обмежитися публікаціями латинським шрифтом (серед них і юридичний трактат його колеги по братству Михайла Слонського). Єдиний відомий виняток — датована 1767 роком (отже, з помилковою датою або ж відбита вже після смерті майстра) 168 своєрідна публікація пісні про Туринецьку чудотворну ікону: український текст видруковано латинкою, польський — кирилицею 169. Напевне, йшлося не так про принципову спробу реформи орфографії, як про бажання поширити текст пісні українською мовою серед тих, хто не знав кирилиці, і польською серед тих, хто не володів латинкою. Недавно виявлений інвентар книжок, які залишилися після смерті майстра 170, дає уявлення про тиражі друків і темпи їх розповсюдження. З 53 відомих нині друків Филиповича після його смерті взято на облік нерозповсюджені залишки тиражів п’ятнадцяти книг, з решти 39 не було жодного примірника.
165 Вуйцик В. Нові документальні відомості, с. 457-463. 166 Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки, кн. 2, ч. 2, с. 112. 167 Йдеться про "малий мшалик", тобто про скорочений міссал. Див.: Лильо О. Посмертний опис майна львівського ґравера і друкаря середини XVIII ст. Івана Филиповича // ЗНТШ, т. 236, 1998, с. 468. 168 Филипович помер 24 березня 1766 р. Див.: Вуйцик В. Нові документальні відомості, с.458. 169 Свєнціцкий І. Бібліографічний курйоз // ЗНТШ, т. 79, 1907, с. 159-161. Див. також: Свєнціцкий І. Початки.., додаток, № CXLVIII. 170 Лильо О. Посмертний опис майна, с.464-465. Інвентар зберігся у двох версіях. Оскільки наведені у них кількості не завжди однакові, приймаємо за мінімальну більшу цифру: частина примірників могла бути прихована або кимсь привласнена, натомість перебільшення обсягу спадщини малоймовірне.
Можна здогадуватися, що наклад деяких видань, особливо малотиражних панегіриків, повністю переданий замовникам, але якісь книги, напевне, таки розпродано. Окремих видань залишилося дуже багато: юридичного трактату Михайла Слонського 1896 примірників, книжки Паоло Сеньєрі "Niewierny żadney nie mający wymówki...", перекладеної з італійської на латинську, а вже з латини на польську (З.І., 2125) 171, 481 примірник, книжки того ж самого автора "Sposób... do pobudzenia grzeszników, aby powstali z nałogów" (3.I., 2189) 172 аж 1055, історичного твору Юзефа Александра Яблоновського "Dodecas ducum..." (З.І., 1890) 424 примірники. З другого боку, навчального збірника сентенцій "Махуту wyjęte z historyi swiętey i swieckiey dla uformowania młodego pana z francuskiego na polskie przetłumaczone" (З. І., 4158) виявилося лише 38 примірників, перекладених Єжи Ейсимонтом з латинської на польську побожних віршів "Źródło życia z łez Maryi Panny... wylanych" (3.I., 1978) 22 примірники, молитовника ("godzinki") "Tęcza przymierza na znak wiecznego pokoju między Bogiem i ludźmi..." (З.І., 2193) — сім. Але знову-таки, не знаємо, чи сам друкар розпродав тираж, чи віддав його, повністю або частково, замовникам. Привертає увагу наявність у спадщині Филиповича 454 примірників "Іфіки ієрополітики", виданої 1760 р. з його мідеритними ілюстраціями, але оформленої як видання Львівського ставропігійського братства. Слід гадати, братство розплатилося частиною тиражу "Іфіки" за виготовлення мідеритів до цього видання, ймовірно, й за інші роботи. Серед латинських та польськомовних видань Филиповича чимало пов’язано з церковно-культурним життям українців, наприклад, збірка пасійних проповідей Доната Попелевича в Успенській церкві Львова і його ж похоронне казання у Лаврові, видання акафистів у латинському перекладі. Деякі видання присвячені греко-католицьким прелатам. Зважаючи на те, що власник друкарні був гравером, його друки частіше, ніж у виданнях інших друкарень, прикрашені мідеритами. Зокрема, бачимо їх у панегіриках, прозових і віршованих публікаціях (брошурах або летючках) про чудотворні ікони. З українськими культурними діячами була пов’язана і друкарня Яна Шліхтина. Одне з перших її видань — надрукована 1756 р. двомовна Літургія Іоана Златоустого "згідно зі звичаєм східної церкви". На лівих сторінках церковнослов’янський текст латинськими літерами (з українською вимовою: Ђ як і, г як h), на правих — польський переклад 173. Очевидно, до цього видання причетні монахи львівського Святоюрського монастиря, які того ж року опублікували у цій друкарні латинськомовні тези з теології, що були підсумком чотирирічного курсу в цьому монастирі. Також 1760 р. у Шліхтина надруковано "конклюзії" з теології і оголошення про їх публічний захист у Святоюрському монастирі. Поза тим, крім окремих літературних творів та історичних праць, Шліхтин друкував панегірики, проповіді, літургічні посібники.
171 Книга італійського єзуїта Сеньєрі (1624-1694) "Incredulo senza scusa" свого часу була надзвичайно популярна серед католиків і перекладалася багатьма мовами. 172 Назва оригіналу "Il penitente istruito a ben confesarsi". 173 Я. Запаско, Я. Ісаєвич. Пам’ятки.., кн. 2, ч.І, с. 104, № 1983.
Недовго (1769-1774) діяла друкарня Львівського францисканського монастиря, до якої перейшли обладнання і шрифти друкарні Филиповича. Тривалішою (1760-1840) стала видавнича діяльність Бердичівського кармелітського монастиря. Виникнення друкарства в Бердичеві збіглося зі зростанням значення ярмарків у цьому місті, і це сприяло збутові як популярних свого часу бердичівських календарів, так і релігійних творів, шкільних посібників, господарських порадників. На тлі таких скромно оформлених друків виділяється видана 1767 р. двотомна книга Григорія Тшесьнєвського про місцевий чудотворний образ Богородиці: "Ozdoba i obrona ukraińskich krajów przecudowna w Berdyczowskim obrazie Maryja..." (3.1., 2488). Для друкування було вилито нові шрифти, спеціально замовлено мідерити Теодора Раковецького, Теофіла Троцкевича та Івана Филиповича. Імпозантного вигляду надавали книзі майстерно виконані зображення інтер’єрів храму. Виданий у тому ж Бердичеві 1780 р. опис коронації чудотворної ікони в Холмському греко-католицькому соборі цінний не тільки змістом (містив перевидання важливого для української історіографії твору Якова Суші "Phoenix redivivus"), але й документально точними ілюстраціями (вид Холма, вид собору, знаменита чудотворна ікона). Наприкінці XVIII ст. виникло кілька нових невеликих польсько-латинських друкарень. 1787 р. почав друкування у Перемишлі Яків Матіяшовський, "друкар єпископів обох обрядів", того ж року заснована друкарня Луцького домініканського монастиря 174, 1790-92 рр. у Яришеві на Поділлі діяла друкарня польського магната (зі сполонізованої української родини) Вікторина-Валер’яна Дідушицького. Два місцеві юнаки — Іванко Рогатинський і Федір Вербовий друкували в ній бланки, оголошення. Вже в липні 1792 р. на розпорядження Станіслава-Щенсного Потоцького друкарню разом з працівниками насильно вивезли до Тульчина, який якраз попереднього місяця став головною резиденцією Торговицької конфедерації. У відповідь на скаргу власника Потоцький був змушений відкупити від Дідушицького обладнання і обох друкарів-кріпаків. Втім, незабаром С.Щ. Потоцький подарував друкарню своєму родичеві, київському воєводі Протові Потоцькому, який пустив її в хід у своєму містечку Махнівці. Видавничі плани були далекосяжні, що видно з придбання різних шрифтів — польських, грецьких, французьких, німецьких, гебрайських. Однак і в Махнівці, як і в попередніх місцях функціонування друкарні, її продукція була мінімальною 175. Як видно, магнати мали більше амбіцій, ніж наполегливості у здійсненні хоча б скромної культурно-освітньої діяльності.
174 DDP 6, s. 80, 155. 175 DDP 6, s. 81-82, 151-152, 246-247.
Частка книг, надрукованих в Галичині і на Правобережжі польсько-католицькими друкарнями, зростала впродовж усього XVIII ст. Натомість російською мовою друкарні Гетьманщини від 1720-х рр. публікували лише окремі урядові розпорядження та укази. Перша друкарня, що мала видавати російськомовні книжки гражданським шрифтом, організована 1764 р. у фортеці св. Єлисавети (пізнішому Єлисаветграді) при правлінні новозаснованої Новоросійської губернії. Губернатор О.П. Мельгунов спершу намагався придбати обладнання та фахівців для неї в Києво-Печерській лаврі. Коли ж Лавра відповіла, що й сама не веде "гражданського" друкування, Мельгунов домігся розпорядження сенату, щоб губернській канцелярії виділили з петербурзького кадетського шляхетського сухопутного корпусу верстати, обладнання, матеріали і людей для обслуги — складальника й батирщика. В друкарні, крім бланків, перепусток та інших документів, 1765 р. надруковано "Азбуку" і російський переклад комедії Ж. Б. Руссо "Кофейний дім" (жодного примірника їх невідомо) 176. Після того друкарню перевезено в Кременчук, куди перейшла губернська канцелярія, не знаємо, однак, чи вона друкувала щось, крім адміністративної документації. Заснована в 1764 р., після скасування гетьманату, Малоросійська колегія вже наступного року теж звернулася до Лаври з проханням допомогти в заснуванні друкарні в Глухові, потрібної для друкування офіційних листів 177. Лавра відповіла відмовно, мотивуючи тим, що не має ні "гражданського" шрифту, ні зайвих майстрів, яких могла б відпустити до Глухова. У зв’язку з відкриттям при Харківському колегіумі т.зв. додаткових класів, тодішній слобідсько-український губернатор Є.О. Щербинін у 1767 р. просив від сенату дозволу на заснування друкарні при колегіумі, але також отримав відмову. Отже, у другій половині 60-х рр. не вдалася жодна зі спроб заснувати в Україні друкарство гражданським шрифтом, яке в тодішніх умовах могло бути тільки російськомовним. Перші гражданськошрифтні, російські за мовою видань, друкарні з’явилися в Україні щойно наприкінці 80-х рр. XVIII ст. Київський митрополит Самуїл Миславський, ставши 1786 р. архимандритом Лаври, вже наступного року домігся дозволу Катерини II на відкриття друкарні для видання книг російською та західними мовами. Як підрозділ лаврської вона отримала назву "Типографія Київської академії при лаврі Печерській". Першими її друками стали історичні твори й вітальні казання самого митрополита, проповіді і промови протоієрея Софійського собору Івана Леванди, посібники з мов. 1797 р. у Миколаєві почала діяти друкарня Чорноморського адміралтейського правління, яку вже наступного року передано штурманському училищу 178. Крім навчальних посібників з математики, астрономії та інших наук, вона видавала літературні твори російською мовою. В самому кінці XVIII ст. засновані урядові друкарні в центрах губерній (діяли вони при губернських канцеляріях або при Приказах громадської опіки — установах, що керували освітою, благодійними закладами тощо): з 1793 р. у Катеринославі і Харкові, з 1798 р. у Кам’янці на Поділлі, з 1799 р. у Києві. Головним завданням їх було розмноження оголошень, офіційних розпоряджень та листів, бланків паспортів, перепусток, карантинних та інших посвідчень.
176 Петров С. О. Книги гражданського друку, видані на Україні. XVIII — перша половина XIX ст., Київ 1971, с. 4, 178, 250. 177 ЦДІАУК, ф. 128, оп. "друкарські" 1, ст. 82, арк. 2-3. 178 Малиновська Н. Друкарні Миколаєва (кінець XVIII — початок XIX ст.) // Вісник Книжкової палати, 2000, 8, c. 24;Cross A.G. Printing at Nikolaev, 1798-1803 // Transactions of the Cambridge Bibliographic Society, 4, 1974, p. 150-151.
Друкарство німецькою мовою започатковано у Львові відразу після переходу в 1772 р. Галичини під владу Австрійської монархії. Організатором його стало велике, як на тодішні умови, поліграфічно-видавниче підприємство Антона Піллера, яке почало діяти у вересні 1773 р. Він прибув до Львова попереднього року з Відня, де був складальником у друкарні Томаса Траттнера. Можна зустріти твердження, що Піллер закупив від великого коронного гетьмана Вацлава Жевуського і привіз до Львова друкарню із замку в Підгірцях 179. Якщо така друкарня й існувала, то вона була малопотужною 180. Головне, що відрізняло його друкарню від попередніх, — тісний зв’язок з урядовими установами нової австрійської провінції. Ймовірно, провінційна влада запросила підприємця для публікування едиктів, декретів, розпоряджень та інших нормативних актів, спрямованих на реорганізацію форм громадського життя і адміністрації. Але, крім офіційних матеріалів, Піллер та його спадкоємці (в 1780-86 рр. вдова, пізніше сини) друкували навчальні посібники, наукові праці, літературні твори. Після появи у Львові університету друкарня називала себе також "університетською". Окрім німецьких, вона видавала книжки польською, французькою, латинською мовами, а у XIX ст. — також українські. Саме у Піллера друкувалась і перша на українських землях газета — тижневик французькою мовою "Gazette de Leopol", де вміщувалися й оголошення про наявні в продажу піллерівські видання, — можна припустити, що друкар мав і книгарню. Іншим друкарням важко було конкурувати з новим підприємством, отже, напевне, не випадково з 1774 р. припинили видавничу діяльність львівські францисканці, а з 1786 р. братство св. Трійці. На зламі століть, у 1795-1808 рр., друкував у Львові німецькі та інші видання (головно панегірики) Ґ.В. Віхман.
179 SPKP, с. 679, 781-782. 180 Цій друкарні приписують весільний панегірик Ф. Лесьнєвського "Carmen nuptiale Joanni Chodkiewicz et Ludovicae Rzewuska..." (E 21, s. 197-198). Однак Підгірці були вказані в книзі лише як місце подання або виголошення автором твору. Можливо, магнат-письменник Жевуський планував заснувати власну друкарню, але друки її незнані й невідомо, чи вона взагалі діяла. В усякому разі, її обладнання не могло відіграти істотної ролі при облаштуванні нової фірми. Правдоподібнішим є припущення про придбання Піллером техніки з колишніх друкарень львівських єзуїтів та францисканців.
Друкування польською, німецькою, російською мовами було розраховане на широке коло читачів різних національностей і релігій. Значною мірою йшлося про задоволення потреб регіонів України, бо на дальших ринках конкуренція з потужнішими друкарнями ставала складнішою. На відміну від польського, німецького і російськомовного, єврейське книговидання орієнтувалося виключно на єврейське населення — тільки воно могло читати книги гебрайською мовою і на мові їдиш. Виникло єврейське друкарство України пізно, бо протягом тривалого часу єврейські громади України забезпечувалися книгами з друкарень Амстердама, Праги, Любліна, Кракова, міст Німеччини. Врешті, один з амстердамських друкарів, кваліфікований майстер Урі (Фебус) Бен Аарон га-Леві Вітмунд, який протягом ряду років експортував книжки до Речі Посполитої, вирішив переїхати до Жовкви і заснувати там єврейську друкарню. У Жовкві його підприємство діяло приблизно з 1693 p. 181. Після повернення Урі Бен Аарона в 1705 р. до Амстердама друкарня перейшла до його внуків — Аарона і Герсона Давидовичів. Найчастіше в Жовкві видавалися календарі і книжки релігійного змісту — збірки молитов, біблійні книги, коментарі до Біблії і Талмуда. За даними 1782 р., у містечку єврейські книги друкувалися на дев’яти верстатах, але того ж року австрійське губернське правління наказало жовківським єврейським друкарям переїхати до Львова, щоб полегшити цензурний контроль видань. Львів відтоді став важливим центром книговидання мовами гебрайською (іврит) та їдиш. За даними бібліографії К.Пілярчика, 1791 р. у Львові діяло вже чотири єврейські друкарні — Хаїма Мадфеса, Черни Леттеріс (вдови Вольфа Леттеріса), Юдіт Розанес (Манн) і Шльоми Раппапорта (до речі, родини Мадфес і Леттеріс, яким належали друкарні аж до вересня 1939 р., були нащадками згадуваних Аарона і Герсона, синів Хаїма Давида, внуків Урі Фебуса Галеві). З 1791 р. відновилося єврейське друкарство в Жовкві: того року почало тут діяти підприємство Абрагама Юди Лейби Меєргофера, а наступного року з Львова до Жовкви переїхала Черна Леттеріс. Єврейське друкарство у Жовкві тривало впродовж XIX і початку XX ст. Таким чином, до середини XVIII ст. Жовква була єдиним в Україні центром єврейського друкарства. 1733 року отримано королівський дозвіл на заснування єврейської друкарні в карпатському містечку Турці, однак діяла вона щойно в 1757-1770 рр. Крім привілейованої, у Турці була й інша, яка випускала дрібні навчальні книжки й календарі 182. Наприкінці XVIII ст. виникла низка невеликих видавничих підприємств на Волині і Поділлі — у містечках Олексинець. (1760, 1767-1778), Судилків (1775-1828), Корець (1776-1824), Меджибіж (1780, 1810-1823), Полонне (з 1783), Поріцьк (1786-1860), Полонне (1789-1834?), Миньківці (1790-1832), Славута (1791-1852), Дубно (1794-1834, 1853), Бердичів (1795-1836), Остріг (1798-1851) *. Пожвавлення видавничої діяльності пов’язане з боротьбою між хасидами та їх опонентами. В Олексинці було видано збірку антихасидських постанов; з 80-х рр. починають діяти друкарні, які видавали твори переважно тогочасних хасидських авторів і пам’ятки кабалістично-містичної літератури 183. Чимало друкарів були мандрівними фахівцями, наприклад, Аарон Мадфес бен Хаїм Давід зафіксований протягом 1793-1833 рр. як працівник друкарень у Острозі, Львові, Жовкві 184. 181 Friedberg B. Toldot ha-defus be-Polanyah: me-reshit hivasdo bi-shenat 294 ve-hitpathuto ad zemanenu, Tel Aviv 1950, p. 62, 64 (першу версію цієї праці опубліковано в Амстердамі 1932 р.). 182 Balaban M. Zur Geschichte der hebräischen Druckereien in Polen // Soncino-Blätter, 1929, 3, S.18. * Час діяльності друкарень або роки надрукування ними перших книг подаємо на підставі ще не опублікованої бібліографії єврейських друків на теренах Речі Посполитої, опрацьованої Кшиштофом Пілярчиком (Краків). Висловлюю подяку др. Пілярчику за цю інформацію. 183 Боровий С. З історії єврейської книги на Україні // Бібліологічні вісті, 1925, ч. 2; 1926, ч. 1. Окреме видання: Київ, Український науковий інститут книгознавства, 1926. Через багато років професор Саул Боровий згадував про працівників інституту "з теплотою і почуттям подяки". Див.: С. Боровой. Воспоминания, Москва; Иерусалим 1993, с.131. 184 Van Straalen S. Catalogue of Hebrew printers (ca. 1500 — ca. 1900) as represented in the holdings of the British Museum (now British Library). With indexes and an introduction by Brad Sabin Hill, London 1995, р. LXX.
Майстер, який раніше працював у Жовкві та Олексинці, в 1784-1786 рр. видрукував — вперше в Речі Посполитій — кілька книг Талмуду в друкарні Йогана Антона Кріґера у Новому Дворі поблизу Варшави 185. Прагнучи усунути конкурентів, Кріґер купив корецьку друкарню від її співвласників, якими були Цві Гірш бен Арі’є Лейб і його зять Шмуель бен Ішар Бер Сеґал. Роки, коли друкарня належала Кріґеру (17811787), вважають часом розквіту містечка; друкарня в 1786 р. мала 7 працівників 186. Більшість книг, надрукованих в Україні мовами іврит та їдиш, оформлені порівняно скромно. Майстри намагалися наслідувати авторитетні амстердамські видання, інколи в книгах вказували, що вони надруковані "амстердамськими літерами". Відомі випадки, коли замість Корця як місце друку називався Амстердам. Гравюри вживалися рідко, а як головний елемент оформлення використовувався набірний виливний орнамент. Видавничі заклади, що друкували книжки різними мовами, були пов’язані з відповідними культурними середовищами. Проте нерідко друкарні, що обслуговували різні конфесії, підтримували ділові стосунки між собою. Окремі ремісники, зокрема, словолитники, працювали для закладів, які друкували різними мовами, і це сприяло взаємовпливам у галузі оформлення книги. Як бачимо, в структурі видавничих осередків в останніх десятиріччях XVIII ст. відбулися принципові зміни. Нагадаємо, що перестали існувати друкарні, які колись належали до провідних. Так, видавнича діяльність Львівського колегіуму й Унівського монастиря тривала до 1773 р., Чернігівського Іллінського монастиря до 1786 р., Львівського братства св. Трійці теж до 1786 р., Львівського Успенського Ставропігійського братства до 1788 р. На 1788 р. з великих друкарень залишилися Лаврська у Києві, Піллера у Львові, Почаївська. У той же час впродовж 1787-1799 рр. виникло щонайменше 34 нові друкарні, за невеликим винятком, малопотужні й короткочасні. З них 12 друкували переважно російською мовою, 12 польською, 8 єврейською, по одній німецькою, молдавською і церковнослов’янською мовами.
185 Pilarczyk K. Tałmud i jego drukarze w dawnej Rzeczypospolitej, Kraków 1998, s. 253. 186 Ringelblum E.Johann Anton Kriger. Printer of Jewish Books in Nowy Dwor // Polin, vol. 12, 1999, p. 203; Ringelblum E. Zu der geschichte fun jidischn druk in Pojlen in der zwejter helft fun 18 jh., Vilne 1936, S. 64. Перелік корецьких друків: Tauber A. Dfusei Koretz // Kirjath Sepher, 2 year, 4, March 1926, p. 275-277.
Отже, жоден з численних нових видавничих закладів не друкував українською мовою, хоч тематично окремі їх видання були пов’язані з Україною. Українська мова, поруч з церковнослов’янською, польською, латинською, збереглася тільки в частині почаївських друків. Більше того, Почаївська друкарня впроваджувала українську мову і до тих типів видань, в яких вона раніше не застосовувалася. В цілому, однак, зв’язок друкарства з потребами культурного життя українців, типовий для друкарства всієї України з кінця XVI ст. до 1720-х рр., був значною мірою загальмований. Серед мов, якими видавали книги нові друкарні кінця XVIII ст., місця для української не знайшлося. Це було згубним наслідком відсутності національної школи, втрати останніх решток української державності, поступової денаціоналізації українських еліт, посилення контролю над освітою і культурою в абсолютистських державах, що поділили українські землі. За таких умов знову активізується рукописання. Численними стають рукописні збірки українських народних пісень і церковних піснеспівів, переписуються українською мовою практичні, господарські й медичні порадники, літературні твори різних жанрів, літописи й історичні трактати. Попри все це, рукописна книга на той час вже не могла задовольнити всіх потреб освіти, культури, громадського життя.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Польські, російські, німецькі та єврейські друкарні» з дисципліни «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми»
