Василь Симоненко в "Симфонії прощання" писав про голод, тобто Голодомор-33:
"...він був не раз в моїй селянській хаті, бенкетував не раз в моїм краю, не раз давив за шиї вузлуваті, на цвинтар нас тягав за голови патлаті; на ребрах наших грав симфонію свою".
Відомо, що великого голоду зазнала Русь у 976 p., голодувала навіть дружина, тобто гвардія великого князя Святослава. З різних причин голод виникав у 1008, 1017, 1024, 1057, 1070 pp. Надзвичайно голодними були 20-30-ті роки наступного, XII ст. Голодними видалися 1128 p., 1143 p., 1161-1168 pp., 1187 р. та ін. Ще більше загострилася ситуація на початку XIII ст. Невпинні епідемії, кліматичні катаклізми, нестача їжі тощо призвели до того, що "майже перед самою татарською навалою Русь втратила від голоду та епідемій значну частину свого населення, багато міст обезлюділо". Достатньо сказати, що лише в період 1211-1230 pp. було 14 голодних літ. Чи не тому кочовики так легко пройшли пізніше Руссю? У XIV ст. було 29 голодних років (з них чотири стосувалися Європи загалом), у XV ст. — 38, у XVI — 45, у XVII ст. — 32 голодних роки. Тобто приблизно кожен другий-третій рік вносив у життя наших предків жах голодомору. Загалом такий стан був досить поширеним для тогочасного передіндустріального суспільства не тільки на Русі, а й переважної більшості ойкумени. Зауважимо, однак, що давні літописи, хроніки, міські книги, об'єктивно встановлюють, принаймні для України, що сама по собі нестача їжі не була причиною збурень, масових вимирань народу. Як правило, до смертності людності призводило поєднання неврожайних (чи навіть урожайних) періодів з чинниками медико-кліматичними чи соціально-політичними. Адже навіть у скрутні роки на Україні можна було відносно безбідно прожити. Відоме щодо цього свідчення французького фортифікатора XVII ст. Гійома Левассера де Боплана, який у своєму "Описі України" зазначав, що українці інколи по декілька років не сіють, бо нема потреби, а сіють небагато площі, бо земля ця невидано родюча. Наш знаний історик козаччини Дмитро Яворницький досконало вивчив харчові достатки та можливості таких, здавалося не найретельніших землеробів, якими були запорозькі козаки. Виявляється, запорожці ловили дуже багато риби (осетрів, севрюгу, пістрюгу, білугу, судаків, лящів, вирезубів, коропів, камбалу, оселедців тощо), промишляли звіра, птахів, розводили бджіл, займалися городництвом, садівництвом, а на зимівниках — землеробством та скотарством. Про це наголошуємо ось чому: якщо навіть культура, де землеробство не було основним засобом прожиття, забезпечувала пристойне існування, то на великій Україні, з її знаними хліборобськими можливостями, справи йшли ще краще. Тим більше немає прощення силам, які доводили цей край до зубожіння та голоду, як це сталося вже в цивілізованому XX ст. І якщо сталінський наступ на людність України лише у 1932-1933 pp. призвів до того, що від голоду померло понад 7 млн душ, то не буде перебільшенням висновок сучасного американського дослідника Роберта Конквеста, "що Радянському Союзу може бути пред'явлене звинувачення в геноциді за його дії на Україні"*. Загроза голоду, однак має не лише локальний (етно-державний), а й глобальний характер. Тому акцентуємо подальшу увагу на основних вимірах проблеми голоду як загрози існування людності: потреби конкретної людини та сукупного населення планети в їжі, тенденції зростання та територіального розподілу кількості харчів, диференціація щодо якості їжі, перспективи.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Голод» з дисципліни «Екологічна культура»
