Найдавніші люди — архантропи та палеоантропи — мали локальні ареали, хоча й були поширені на значних територіях. Принаймні саме про це свідчать викопні рештки. Існують незаперечні докази їхнього поширення на островах Малайського архіпелагу (переважно на Яві), на теренах нинішнього Китаю, в Центральній та Передній Азії, в Україні, зокрема в Криму, в Середземномор'ї, Західній та Центральній Європі, Південній та Східній Африці тощо. Подібні "мозаїчні" ареали мають і нинішні примати: так, лемури поширені на Мадагаскарі, в Африці та Південно-Східній Азії; довгоп'яти — в Індонезії та на Філіппінах, цебусові та ігрункові — в Центральній та Південній Америці; нижчі вузьконосі мавпи водяться в Африці, Аравії, Індії, Індокитаї, на деяких тихоокеанських островах. Вкрай обмежені ареали мають людиноподібні мавпи: орангутанги та гібони трапляються в Індокитаї та Малайзії, а горили та шимпанзе — в екваторіальній Африці. Загальна закономірність поширення давніх гомінід — мозаїчність ареалу, його коливання, а сучасних приматів — скорочення чисельності та ареалу. Все це дає змогу зробити висновок про відсутність глобального поширення давніх гомінід та приматів. Люди верхнього палеоліту — неоантропи — вже більш поширені. Із Старого світу (Євразії та Африки), розселюючись, вони проникають в Америку (мостом між Чукоткою та Аляскою під час зледенінь та опускання рівня моря), а через Південно-Східну Азію (а можливо й з Америки, як то доводить Тур Хейердал) — в Австралію та Океанію. За сучасними даними, переважна частина Австралії була залюднена ще 40 тис. р. тому, а її центральна частина — десь 10-15 тис. р. тому; на Тасманії люди з'явилися 8-9 тис. р. тому. До Америки жителі стародавньої Берінгії потрапили приблизно 20 тис. р. тому, можливо декількома хвилями. Принаймні в самій Америці людність поширювалася хвилями — з півночі на південь, причому водночас з цим процесом мало місце й вимирання великих тварин континенту — мамонтів, довгорогого бізона, вівцебиків, мастодонтів та гліптодонтів тощо. У цей же час люди освоїли суворі північні терени — аж до полярного кола та різноманітні вертикальні гірські зони. Тому цілком слушним є наступний висновок акад. В. П. Алексеева: "Площа ойкумени... ймовірно, вже в епоху верхнього палеоліту, а тим більше в епоху неоліту, охопила всю земну кулю... Площа ойкумени, отже, практично збіглася... з площею суходолу". Останнім континентом, котрий був включений до ареалу людства, стала Антарктида. Капітани І. Ф. Крузенштерн, Ю. Ф. Лисянський, Н. П. Лазарев, О. Є. Коцебу, Ф. Ф. Белінсгаузен на кораблях "Надежда", "Нева", "Суворов", "Бородіно" та ін. на початку XIX ст. зробили низку відкриттів в Океанії. А в 1819 — 1821 pp. експедиція під проводом Белінсгаузена та Лазарева відкрила льодовий континент Антарктиду. І хоча умови довкілля там надзвичайно суворі, все ж нині він не безлюдний — науково-дослідні станції багатьох країн світу репрезентують більш-менш стале тут людство в цілому. Є там і українська станція "Володимир Вернадський" — колишня британська "Фарадей", подарована Великобританією Україні. Історична динаміка освоєння людиною поверхні планети подана нижче в таблиці (П. Тутковський, 1927 із змінами):
Таблиця 1. Динаміка розселення людства на поверхні планети
Історичний час Площа ойкумени млн км2 % площі Землі Палеоліт 100 20 Неоліт 115 22 Вік великих відкриттів 132 25 Сучасна епоха 450 84
Отже, в сучасну добу залюднено 84% поверхні планети. У сферу свого розселення, а також транспортного використання людство включило й обшири Світового океану, які в давні часи використовувалися дуже обмежено — переважно прибережні смуги та течії. Тому людство насправді стало явищем всепланетним, а його поширення — панойкуменним. Нині на поверхні планети практично не існує місця, в яке (у прямому розумінні цього слова) не ступала б нога людини, включаючи найвищі вершини на суходолі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Формування ареалу людства» з дисципліни «Екологічна культура»
