Самоочищення рослинного шару відбувається за законами біогенної міграції. У водоймищах активно ді-ють процеси біогенної міграції за рахунок бактерій, гри-бів, простіших і тварин, що поглинають і переробляють токсичні речовини. Складність геохімічної структури при-родних рослинних угрупувань зумовлює їхню набагато більшу стійкість до техногенного впливу щодо рослин штучних антропогенних ландшафтів. Механізм самоочи-щення окремих рослин базується на основі фізіологічних бар’єрів – внутрішніх механізмів рослин, здатних обмежувати надходження хімічних елементів до органів рос-лин і регулювати цикли їхньої життєздатності. Водночас ро-слинам властивий потужний «вивідний» апарат, що звільняє їх від надлишків метаболітів (продуктів біохімічних перетво-рень) через коріння, під час дихання та транспірації. Вста-новлено, що рослини здатні до транспірації разом з воло-гою багатьох хімічних елементів, які становлять цілі відсо-тки їхнього вмісту рослинної маси. Таким чином, біогенне розсіювання елементів техногенного забруднення призво-дить до концентрації їх у шарах приземної атмосфери. Сучасні геоекологічні дослідження, спрямовані на визначення рівня відновлення та самоочищення, ґрунтують-ся на вивченні та аналізі фізико-хімічних форм існування елементів. Дослідження фізико-хімічних форм існування хі-мічних елементів у ґрунтах, донних відкладеннях, природ-них водах нині в Україні вважаються доцільним напрямом для визначення рівня екологічного ризику території. Самоочищення ландшафту від забруднення визнача-ється трьома групами чинників. До першої групи належать процеси, що визначають інтенсивність розсіювання і вине-сення продуктів техногенезу. На регіональному рівні треба враховувати кількість атмосферних опадів, швидкість вітру, величину поверхневого і ґрунтового стоку, схили рельєфу і загальну розчленованість поверхні. На локальному рівні треба враховувати характер по-верхневого стоку, пов’язаного і з розташуванням ділянки на гіпсометричному профілі, і з властивостями ґрунтового по-криву, кори вивітрювання і літології. Зрозуміло, хороша ін-фільтрація ґрунтів призводить до швидкого винесення за-бруднень за межі ландшафту, а наявність водотриву сприяє затриманню їх у верхніх шарах ґрунтового покриву. Важливе значення має розташування ділянки. Вирізняють п’ять основних типів місцерозташувань. Верхові або плакорні місцерозташування називаються ав-тономними і елювіальними, що акцентує увагу на їх відно-сно незалежному положенні. На ці ділянки забруднення з інших місць не надходять з водними потоками. Райони схи-лів характеризуються транзитними водними потоками, що йдуть з плакорів у долини. Характер накопичення або вине-сення забруднень великою мірою залежить від індивідуаль-них особливостей кожної ділянки: його рослинного і ґрунто-вого покриву, ухилів, характеру літології та ін. На низинні місця (часто це надзаплавні тераси річок) надходять забруднення, у тому числі і під час розвантаження підземних вод. Аквальні ділянки характеризуються надхо-дженням забруднень з усіх точок водозбору, і в цьому сенсі це найбільш схильні до забруднень ділянки. Заплави займають деяке проміжне місце між низин-ними і аквальними, оскільки деякий час їхній режим функ-ціонування схожий з аквальними (під час повені), а решта часу – з низинними ділянками. У межах різних місцерозташувань є цікава диференці-ація. У верхових (плакорних) ділянках вирізняють верхові западини і улоговини. Перші характеризуються відсутністю проточності, що призводить до збільшення імовірності зрос-тання забруднення. Улоговини хоча й збирають забруднення з певної площі, водночас звільняються від них під час стоку. Райони схилів також неоднорідні. У нижніх частинах схилів імовірність накопичення забруднень набагато більша, аніж у верхніх частинах. Друга група чинників контролює можливість та інтен-сивність іммобілізації і просторової інактивації продуктів тех-ногенезу. До них належать умови випадання забруднень (кі-лькість штилів, температурних інверсій і туманів), геохімічна стратифікація ґрунтів, механічний склад ґрунтів, фізико-хімічні властивості фільтрації ґрунтів. На регіональному рівні треба враховувати передусім умови випадання забруднень. Третя група пов’язана з процесами, що визначають ін-тенсивність перетворень і метаболізму продуктів техногенезу. Ці процеси залежать від сум сонячної радіації, рівня ультрафі-олетового випромінювання, сум температур вище 0° і 10°, інтенсивності фотохімічних реакцій, характеристик балансу органічної речовини (біомаси, річного приросту, швидкості розкладання та ін.). Хорошим показником здатності геосис-тем до самоочищення від забруднень є обпадально-підстильний коефіцієнт – відношення ваги не розкладених органічних рештків, що накопичилися на поверхні ґрунту у вигляді повстини, підстилки або торфу, до ваги органічних рештків, які щороку надходять з рослинним обпаданням на одиницю площі. Чим більше відношення, тим повільніше відбуваються процеси розкладання органічної речовини, а отже, і менш активно відбуваються процеси розкладання за-бруднювальних речовин. Рівень обпадально-підстильного коефіцієнта стано-вить для ялинкового лісу південної тайги – 10, діброви – 4, степу – від 1 до 15, пустелі та напівпустелі – 1. Швидкість накопичення органічних речовин пропорційна біологічній акумуляції супутніх елементів і зворотна відповідно до біоло-гічного розсіювання та самоочищення ландшафту. Таким чи-ном, небезпека забруднення поверхні ґрунту органічними сполуками зростає з півдня на північ. Особливо велика вона для заболочених ґрунтів з торф’яними горизонтами – нако-пичення торфу свідчить про повільне розкладання органіч-них рештків, термін якого вимірюється тисячоліттями. Саме третя група чинників пов’язана з процесами, що визначають інтенсивність перетворень і метаболізму продуктів техногенезу. Ці процеси залежать від сум сонячної радіації, рівня ультрафіолетового випромінювання. Вони призводять до реального очищення ландшафтів від забруд-нень, сприяючи розкладанню речовин, переходу їх у нейтра-льний стан.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Самоочищення рослинного шару» з дисципліни «Ландшафтна екологія»
