Лучно–пасовищні ландшафти – невід’ємна, а в окремих регіонах і характерна складова сільськогосподарсь-ких ландшафтів України. Їх площі постійно скорочувалися до середини 90–х рр. ХХ ст. Скорочення площ лучно–пасовищних ландшафтів було зумовлено їх розорюванням забудовою, переведенням у категорію «непридатних». З по-чатку 90–х рр. ХХ ст. площі лучно–пасовищних ландшафтів зростають. Антропогенна суть сучасних лук показала в пра-цях геоботаніків. Про суходільні луки В.В. Альохін писав: «Це луки явно вторинного походження і за відсутності впли-ву з боку людини заростають знову лісом». Те саме стосуєть-ся і більшості заплавних лук. Існування лучно–пасовищних ландшафтів довгий час підтримується систематичним сіноко-сінням і випасом худоби. Можна сказати, що сінокосіння і випас – регулююча основа лук, хоча ступінь саморегуляції у них вищий, ніж у польового і садового типів ландшафтів, і близький до природно-степового типу. Впродовж останнього сторіччя все більшу роль у функціонуванні лучно–пасовищних ландшафтів відіграють меліоративні та зрошува-льні системи. За особливостями організації лучно–пасовищні ландшафти розділяють на власне лучно–пасовищні та лучно–пасовищні інженерні системи. Їх співвідношення неоднакове в окремих регіонах, типах місцевостей.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Лучно–пасовищні ландшафти» з дисципліни «Ландшафтна екологія»
