Неокейнсіанські теорії стали розвиватися, долаючи вузькі місця концепції Кейнса. Аналізуючи економіку капіталістичних країн у 30-ті рр., він неминуче мусив виходити з умов її глибокої стагнації. Відтак кейнсіанська теорія була статичною, бо брала економіку у рівновазі, а не у стані динаміки. Вона майже не розглядала довго-строкових, перспективних тенденцій, оскільки була тільки спробою пояснити сучасний Кейнсу стан економіки, з’ясувати умови «повної зайнятості». У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного роз-витку західних країн виступають не проблеми «повної зайнятості», а проблема економічного зростання. Об’єктивною передумовою для появи такої проблеми стали про-цеси, що відбувалися в розвитку економіки в післявоєнний період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах по-ставили цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли захі-дних економістів високі темпи зростання економіки соціалістичних країн, що загострювали проблему «економічного змагання двох сис-тем». Не випадково американський економіст Є. Домар писав, що проблема темпів перетворюється на проблему самого існування ка-піталізму . Саме за цих умов і з’являються теорії економічного зростання, автори яких роблять спроби створити теорію відтворення придатну для різних кон’юнктурних умов, визначити загальні фактори еконо-мічного зростання. Поява цих теорій була б неможливою без суттєвої зміни поглядів на роль держави в регулюванні відтворювальних процесів. Теоретична модель зростання, що була побудована Кейнсом, пе-редбачала можливість впливати на величину сукупного попиту, за-йнятості та національного доходу регулюванням «незалежних змін-них» — схильності до споживання, граничної ефективності капіталу та норми процента. Ідеї Кейнса розвинули його послідовники — А. Хансен, Р. Хар-род, Є. Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уник-нути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (мо-делі Р. Харрода, Є. Домара). Із концепції Кейнса безпосередньо випливало абстрактне рівнян-ня, основною ланкою якого було врахування реалізації продукції. Воно передбачало рівновелике зростання виробництва й агрегатно-го попиту як умову динамічної рівноваги. Обов’язкова рівновага за-ощаджень та інвестицій та обов’язкове повернення отриманого до-ходу у процес виробництва призводили тільки до збереження незмінного стану. Призначення моделі Кейнса полягало в тім, щоб змусити економіку працювати на підставі взаємодії тільки існуючих величин, беручи до уваги тільки наявні ресурси. Отже, йшлося бі-льше про те, щоб дати хід тому, що суспільство вже мало. У період Кейнса на передньому плані була тенденція хронічного надлишку капіталу і зв’язана з нею тенденція хронічного масового безробіття. За цих умов Кейнс акцентував увагу на одному боці інвестиційного процесу — так званому «дохідному ефекті» (відкладаючи набік його «виробничий ефект»). Зміст «дохідного ефекту» інвестицій полягає у тому, що зростання інвестицій веде до підвищення доходів, яке збільшує споживацький попит, що, у свою чергу, стимулює збіль-шення виробництва. Теоретики економічного зростання — неокейнсіанці — прагнуть динамізувати статичну модель Кейнса та обгрунтувати умови стій-кої рівноваги з використанням не тільки «дохідного ефекту» Кейнса, а й «виробничого ефекту», тобто повної зайнятості виробничих по-тужностей і робочої сили, а також виявити причини порушення та-кої рівноваги. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікатора для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічно-му аналізі. Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення «виробничого ефекту» у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання економіки (динамічної рівноваги). Послідовник Кейнса англійський економіст Рой Харрод у спробі подолати кейнсіанську статичну модель розробив динамічний варі-ант теорії економічного зростання. «Динаміка», за Харродом, передбачає стійкий темп зростання протягом тривалого часу на відміну від «статики», що передбачає просте відтворення (або таке зростан-ня, чи скорочення виробництва, яке має епізодичний характер). Ха-ррод виходить з того, що підставою економічного зростання є три фактори: робоча сила, випуск продукції або дохід на душу населен-ня, розмір наявного капіталу. Для розробки своєї моделі він запро-вадив такий показник науково-технічного прогресу, як капіталоміс-ткість, тобто відношення величини капіталу до обсягу випуску продукції. У статті «Нарис теорії економічної динаміки» (1939), а потім у книжці «До динамічної економічної науки» (1948) Р.Харрод запро-понував своє рівняння «гарантованого зростання». Воно має відно-шення до однопродуктової замкненої економіки: одна середня вели-чина граничної схильності до заощадження, одна середня величина граничної продуктивності капіталу (обидві величини є константа-ми); заощадження та інвестиції є функціями тільки доходу; відсутня взаємозамінюваність факторів виробництва, не береться до уваги технічний прогрес і т. п. Рівняння Р.Харрода, яке є найбільш поширеною неокейнсіансь-кою формулою економічного зростання, можна зобразити так: , де Gn — темп зростання валового національного продукту; S — відношення чистих заощаджень до сукупного доходу, або норма нагромадження; Cr — маржинальний коефіцієнт капіталомісткості, або відно-шення капіталу до випуску продукції. Рівняння показує, що темп зростання є прямо пропорційним кое-фіцієнту заощаджень (інвестицій) та обернено пропорційним коефіці-єнту капіталомісткості. З погляду тривалої перспективи коефіцієнт капіталомісткості у Харрода — величина постійна за незмінної норми процента внаслідок нейтральності технічного прогресу, тобто фіксу-ється тільки технологічними умовами виробництва. Отже, темп зрос-тання національного доходу, по суті, є функцією лише однієї змін-ної — величини норми нагромадження, або приросту капіталу. Для забезпечення стійкості темпу зростання виробництва за по-вної зайнятості, за Харродом, частка доходу (GnCr), що інвестується, має дорівнювати частці (S), що заощаджується. У цьому Харрод близький до Кейнса. Проте якщо в Кейнса розмір інвестицій визна-чається граничною ефективністю капіталу (норма прибутку), то Ха-ррод зв’язує ці зміни зі збільшенням населення, технічним прогре-сом та розміром капіталу. Модель зростання Р. Харрода є найбільш раннім та найбільш на-очним прикладом ідеї «нейтральності» технічного прогресу, яка бе-ре початок із тези про стагнацію 30-х рр. Багато хто із тогочасних західних економістів стверджував, що зростання значення капіталозберігаючих інновацій було одним з факторів, що зробили свій внесок у хронічну дефляцію економік розвинутих країн. Це був розрив з концепцією «ухилу» в бік авто-матизації. У 40-х рр. емпірично виявлена довгострокова стабіль-ність агрегованого показника капіталомісткості зробила економіс-тів більш сприйнятливими до ідеї «нейтрального технічного прогресу». Р. Харрод розділив економіку на два сектори: сектор, що вироб-ляє інвестиційні блага, та сектор споживацьких благ. Особливість двосекторних моделей полягає в тім, що загальна нейтральність технічного прогресу не передбачає нейтральності інновацій у кож-ному секторі. Технічний прогрес у цілому, показує Харрод, яким би не був його факторозберігаючий характер у секторі, що створює ін-вестиційні блага, є капіталозберігаючим, оскільки він зменшує ви-трати капіталу на реальні капіталовкладення у кожному секторі, на-віть за постійної ставки процента. Дешевші машини, у свою чергу, стимулюють заміщення праці капіталом. Аналогічно технічний прогрес у секторі споживацьких благ зде-шевлює працю, заохочуючи заміщення капіталу працею. Отже, за-гальна нейтральність, стверджує Р. Харрод, означає або технічний прогрес (без ухилу в той чи інший бік), що здійснюється однаковим темпом на всіх стадіях виробничого процесу; або ситуацію, в якій капіталозберігаючий технічний прогрес у секторі інвестиційних благ цілком компенсується працезберігаючим ухилом у секторі споживацьких благ, залишаючи середню капіталомісткість постій-ною за незмінної процентної ставки. Р. Харрод відмовився від зауважень Хікса щодо факторних про-порцій та «миттєвості» інновацій, котрі повністю витісняють старі технології. Йому належить класифікація, що спеціально призначена для постійного процесу технічних удосконалень: працезберігаючий технічний прогрес збільшує, а капіталозберігаючий, навпаки, змен-шує показник капіталомісткості, тоді як нейтральний технічний прогрес залишає його незмінним за фіксованої процентної ставки. Цей висновок Харрода врахував існуючі на той час побоювання, що весь технічний прогрес призводить до зменшення середньої ка-піталомісткості, оскільки перешкоджає зниженню граничного про-дукту праці в міру нагромадження капіталу в часі. Показник капіта-ломісткості виявляється показником темпу інноваційної діяльності; капіталоозброєність, що не зростає, передбачає компенсацію інно-ваціями зменшення прибутковості капіталу. Проте Харрод зазначав, що працезберігаючі інвестиції, скорочуючи розходження, здатні збільшити граничний продукт праці без збільшення середнього гра-ничного продукту або зниження капіталомісткості. Отже, малоймо-вірно, щоб стійкий потік працезберігаючих інновацій спричинився до стійкого зниження показника капіталомісткості. Відтак тренд по-казника капіталомісткості можна використати для отримання зага-льних уявлень про характер технічного прогресу. Американський економіст Є. Домар, як і Харрод, протиставляю-чи економічну динаміку статичним теоріям, передовсім кейнсіанст-ву, розглядає принцип акселерації як теоретичне положення, що найбільш яскраво відображує динамізм економіки. Домар вважає інвестиції основним фактором і рушійною силою економічного зростання у зв’язку з їх подвійним ефектом («дохідний» та «вироб-ничий»). Інвестиції, на думку Домара, є необхідною умовою зрос-тання, оскільки збільшення потужності виробничого апарату забез-печується інвестиціями — так званий виробничий ефект. Але цього ще недостатньо, бо для перетворення можливості виробництва у дійсність необхідним є ефективний попит, який формується перева-жно тими самими інвестиціями з допомогою «дохідного ефекту», причому тут інвестиції відіграють роль стимуляторів наступних ін-вестицій. Формула економічного зростання Домара відображує ті самі закономірності, що й рівняння Харрода, але в іншій математи-чній інтерпретації. У ній приріст продукції дорівнює добуткові AБ, де А — схильність до заощадження, Б — продуктивність інвестицій. Що вище значення А, то більше має бути частка доходу, що інвес-тується, і більше наступне зростання доходу. Так само що більшим є значення Б, то більше продукту може бути створено за даної суми капіталу і швидше зростатиме дохід. Якщо національний дохід, стверджує Домар, зростає за такого відносного щорічного темпу АБ, який дорівнює оптимальному, то надлишкового нагромадження ка-піталу не буде. Рівняння Харрода та Домара дуже близькі, і тому здебільшого говорять про рівняння Харрода—Домара. Дія принципу акселерації у моделях Домара та Харрода базуєть-ся на тому, що зміни споживацького попиту зі зростаючою інтенси-вністю передаються на різні ступені виробництва, до того ж між змінами масштабів споживацького попиту та змінами розмірів інве-стицій існують прямі кількісні залежності: відносно незначні зміни споживацького попиту приводять до відносно значних змін масшта-бів інвестицій. Отже, початкове нарощування інвестицій через му-льтиплікатор індукує зростання доходів і валового споживацького попиту, який, у свою чергу, через акселератор індукує новий при-ріст інвестицій (похідні інвестиції) з новим ефектом мультиплікато-ра і т.д. Значення акселератора у цьому разі можна визначити як відношення абсолютної величини індукованих чистих інвестицій до змін споживацького попиту. Він дає можливість визначити, якою мірою динаміка виробництва інвестиційних засобів випереджає у часі (за даної техніки виробництва) темп виробництва предметів споживання. Якщо кейнсіанська рівновага потребувала рівності між фактични-ми заощадженнями й бажаними інвестиціями, моделі економічного зростання потребують для забезпечення рівноваги певного зв’язку між основним капіталом і темпом зростання продукту. Провідна ідея цієї концепції полягає у визнанні того, що інвестиції є «творцями» ви-робничих потужностей. І саме вона стала головним нововведенням, яке повернуло кейнсіанську теорію до теорії зростання. Моделі економічного зростання Харрода—Домара були однофа-кторними, тобто спрощеними. Вихідним їхнім положенням було те, що динамічна рівновага потребує певної відповідності виробництва та попиту. Складнішими системами моделювання є багатофакторні моделі економічного зростання Е. Хансена, Д. Хікса, Д. Дьюзенберрі. Ці моделі є неокейнсіанськими, модифікованими за рахунок запрова-дження в базові (однофакторні) моделі механізму циклічних коли-вань, змін галузевої структури виробництва, впливу науково-технічного прогресу, аналізу та залучення конкретних економічних даних. Теорії економічного зростання, що зросли з кейнсіанської концепції, дали поштовх серйозним статистичним розробкам, глиб-шому вивченню економічної кон’юнктури для розширення викорис-тання математичних методів у економічних дослідженнях.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Неокейнсіанські теорії економічного зростання» з дисципліни «Історія економічних вчень»
