Політична економія в Росії в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.
Розвиток політичної економії в пореформеній Росії мав певні особливості, зумовлені особливостями капіталістичного розвитку країни. Суттєві залишки кріпацтва, общинний лад, які надовго збе-реглись у пореформений період, не могли не позначитися на роз- виткові економічної думки. Вони зумовили появу критичного стру-меня в політичній економії, спрямованого проти пореформених по-рядків. І важливо те, що ця критика велась з позицій, близьких до ідей класичної політичної економії. Значне місце в політичній економії Росії (на відміну від Заходу) посідали аграрні питання і, зокрема, проблема общини. У вирішенні аграрного питання намітились два основні напрями. Представники одного — прямо обстоювали поміщицький шлях аграрної еволюції. Представники іншого — виступали з критикою аграрної політики царизму, вказували на тяжке становище селянства, критикували способи ведення поміщицького господарства, проте, фактично, ви-ступали за його збереження. До цього (ліберально-народницького) напряму належала значна частина російських економістів. Він переважав у політекономії в пореформений період. Представники цього напряму виходили з ідей А. Сміта і Д. Рікардо. Цікаво, що вони прихильно ставились до економічної теорії К.Маркса, розглядаючи її як розвиток класичної теорії. Ідеї цього напряму набрали найбільшого розвитку в працях М. О. Каблуко- ва (1849—1919), О. С. Посникова (1846—1921), О. І. Чупрова (1842—1908), М. О. Каришева (1855—1905) та інших, праці кот-рих було значною мірою присвячено аграрним проблемам. Основу аграрної програми цих економістів становили: заперечення капіта-лістичної еволюції сільського господарства, захист общинного зем-леволодіння і збереження поміщицької земельної власності. Каблуков, наприклад, усіляко захищав відробітки як форму по-єднання інтересів поміщиків і селян. У центрі уваги Посникова бу-ла проблема збереження общини, розширення її меж за рахунок державних земель. Програмою професора Московського універси-тету Чупрова передбачалось збереження общини, запровадження раціональнішої землеробської культури, розвиток кустарних проми-слів тощо. Хоч аграрні питання займали значне місце в працях ліберал-народницьких економістів, ними не вичерпувались їхні наукові ін-тереси. Так, у Чупрова ми бачимо весь спектр питань політичної економії, а також конкретної економіки і теоретичної статистики. Теоретичну позицію Чупрова в політичній економії марксистсь-ка література трактує як еклектичну, передовсім на тій підставі, що він визнавав наявність кількох шкіл у політичної економії і бачив певні позитивні риси в кожній із них. Виділяючи такі школи, як ма-нчестерська, соціалістична й історична, Чупров підкреслював, що «за неупередженого погляду на справу в кожній із трьох шкіл вияв-ляється своя частка істини»1. Політичну економію він розглядав як науку про вічні закони, що діють на всіх етапах історичного розвитку, в усіх суспільно-економічних формаціях. Саме тому він мріяв про поєднання всіх напрямків політичної економії, про створення єдиної економічної науки, що керується єдиними істинами. У своїх перших працях і своєму першому курсі лекцій (1875 р.) Чупров виступає як прихиль-ник теорії класиків політичної економії, і зокрема трудової теорії вартості. «Стосовно основного положення політичної економії, встановленого Адамом Смітом і Рікардо, — писав він, — мінова ва-ртість кожного предмета визначається кількістю праці, витраченої на його виготовлення»1. У лекціях і ранніх працях Чупров використовує певні положення економічної теорії Маркса, але досить еклектично трактує економі-чні категорії з позицій різних напрямків політичної економії. Капі-тал у нього — результат ощадливості, як у Мальтуса, Сеніора та ін-ших. Робочий час він (як і Маркс) розділяє на необхідний і додатковий, погоджуючись, що маса продуктів, котра створюється в додатковий час, «становитиме прибуток капіталістів». Причому він підкреслює, що «будь-яке збільшення додаткового часу підвищить прибуток і, навпаки, зменшення знизить»2. У такому трактуванні прибуток виступає як результат додаткової праці робітників. Утім Чупров розглядає прибуток і як плату капіталістам за управління підприємством, за ризик вкладання капіталу, як процент на вкладе-ний капітал. Аналізуючи зародження теорії корисності, Чупров, проте, вважає її другорядною і виступає як прихильник класичної політекономії з теорією трудової вартості. Другорядне значення теорії корисності він пояснював неможливістю безпосереднього порівнювання благ за їхніми фізичними властивостями та суб’єктивним характером оці-нок корисних властивостей тих чи інших предметів. На цій підставі він робив висновок, що мінові пропорції товарів визначаються не корисністю, а кількістю праці «…необхідної для виготовлення цих самих товарів»3. На таких самих позиціях стояли Каблуков і Кари-шев, які підкреслювали величезну роль праці в господарському житті. На захист трудової теорії вартості і з критикою теорії корисності виступив А. О. Ісаєв (1851—1924). Він пропонує відмовитись від категорії граничної корисності і зосередитись на категорії корисно-сті, яку досліджували ще економісти-класики. Гранична корисність, підкреслював він, зв’язана з діяльністю особи, несе на собі відбиток її власних інтересів, а не суспільного середовища. Що ж до категорії корисності взагалі, то «саме в понятті про неї знаходить вираз суспільно визнана придатність благ служити людським потребам» . Критикуючи суб’єктивну теорію цінності, Ісаєв був прихильником марксистського трактування вартості. Він пише про «економічну версію вартості», згідно з якою величина вартості визначається сус-пільно необхідним робочим часом відповідно до розмірів суспільної потреби в тому чи іншому продукті. Еволюція суспільно-економічних відносин у Росії, розвиток по-літичної економії на Заході не могли не позначитись на політеконо-мії в Росії. Якщо в пореформений період вплив класичної політич-ної економії на російських економістів був досить значним, що пояснювалось антикріпосницькою спрямованістю наукових праць останніх, то поступово становище змінюється. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. перед економістами постають нові проблеми, но-ві завдання. Значного розвитку набуває теоретична розробка еконо-міки окремих галузей виробництва. Змінюється і сама проблематика політичної економії. Замість детального аналізу економічних кате-горій на перший план виходять питання економічної політики. По-силюється вплив нових напрямків політичної економії Заходу, зок-рема австрійської школи та німецької історичної школи. Причому цей вплив не був однобічним. Російські економісти розробляли низ-ку проблем у руслі цих напрямів і здобули високу оцінку на Заході. У кінці ХІХ і на початку ХХ ст. в політичній економії Росії на-бувають значного поширення нові напрями. Складається так званий соціальний напрям (соціальна школа) політичної економії, предста-вники якого соціальне протиставляли матеріальному і на перший план висували правові, етичні відносини людей. Цей напрям був ре-презентований такими економістами, як С. Солнцев, П. Струве та інші. Формуються також психологічний та математичний напрями. Психологічний напрям почав формуватися в працях українських економістів і згодом поширився в Росії. Його представники роз- винули далі суб’єктивну теорію цінності, запровадили поняття об’єктивної й суб’єктивної господарської цінності, поширили суб’єктивні принципи психології окремої людини на психологію «колективності», застосовуючи такі поняття, як «соціальні оцінки», «суспільна гранична корисність». Один із представників цього на-пряму (В. С. Войтинський) пропагував поєднання психологічного напряму з історичним. «Примирення історизму з психологізмом, — писав він, — здається нам надзвичайно важливим, тому що лише іс-торико-психологічний метод дає можливість розв’язувати ті теоре-тичні соціально-економічні проблеми, над вирішенням яких безплі-дно б’ється економічна думка вже друге століття»1. Основи математичної школи в Росії заклав Чупров, хоча інтерес до цього напрямку виник іще в 60-х рр., коли в журналі «Отечест-венные записки» за підписом «А.Ч.» було надруковано статтю «Ма-тематичне обчислення ціни праці». Автор статті пропагував ідеї німецького статистика Енгеля і підкреслював плодотворність засто-сування математичного методу до вивчення економічних явищ. Значний внесок у розробку математичних методів у Росії зроби-ли такі економісти, як Ю. Г. Жуковський, В. К. Дмитрієв, Л. З. Слонімський та інші. Так, Ю. Жуковський з допомогою цих методів намагався дати аналіз теорії прибутку і теорії ренти Рікардо. Л. Слонімський пропагував ідеї І. Тюнена і А. Курно. З викладен-ням найцінніших, на його погляд, досягнень математичної школи виступив Л. Вінярський. Праці відомого економіста-математика В. Дмитрієва справили значний вплив на розвиток економіко-математичних досліджень не тільки в Росії, а й за кордоном. Головна мета його економічних на-рисів — довести сумісність трудової теорії і теорії граничної корис-ності. Він першим запропонував спосіб визначення повних витрат праці на виробництво продукції і поєднав аналіз виробничих витрат із аналізом ціни та її залежності від попиту і пропозиції. У першому нарисі Дмитрієв дає математичний аналіз теорії цін-ності Рікардо, розглядає питання кількісного аналізу співвідношен-ня між ціною і витратами виробництва і робить цікаві висновки що-до визначення повних витрат праці. У другому нарисі він аналізує теорію конкуренції А.Курно, у третьому — викладає еволюцію тео-рії граничної корисності. Однак математичний напрям не набрав у Росії великого поши-рення, багато економістів критикувало математичну школу. Отже, можна сказати, що розвиток політичної економії в Росії хоч і мав певні особливості, зумовлені особливостями соціально-економічного розвитку країни, проте в цілому відбувався в тому са-мому напрямку, що й на Заході.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Політична економія в Росії в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.» з дисципліни «Історія економічних вчень»
