СЮЗЕРЕНІТЕТ КОЛЕКТИВНИЙ (родовий), братське співволодіння (латинською — corpus fratrum, німецькою — Brhdergemeine, французькою — gouvernement confraternel) — політико-династичний принцип, згідно з яким політ. влада (у своїй публічній репрезентації — титулатурі тощо) і, як наслідок, право розпоряджання ресурсами (територією та доходами з неї) належали не окремому володареві, а загалом правлячому родові, уособленому сукупністю братів генеалогічно старійшого покоління. За своїм походженням С.к. являв собою рису архаїчної політ. свідомості та був наслідком перенесення в політ. сферу норм звичайного спадкового права. У більш-менш вираженій формі він був властивий багатьом раннім політіям давнього часу й середньовіччя, майже всім герм. і слов’ян. ранньодерж. утворенням в Європі, але систематичний роз-
виток отримав лише в держ. практиці Франкської д-ви 6— 9 ст. і Київської Русі 10—12 ст. У науці специфічні прояви С.к. на Русі помітили давно; вони отримали перше концептуальне осмислення в рамках т. зв. родової теорії С.Соловйова (1847). У своєму схематизованому вигляді вона призводила до неправомірних узагальнень (наприклад, до уявлення про ієрархію столів і «лествичний» порядок заміщення княжих столів), що викликало критику — переважно з боку прихильників теорії договірного права В.Сергеєвича. У рад. історіографії елементи С.к. помилково тлумачилися як прояви феод. роздробленості (див. Удільна роздробленість). Принциповий для правильного розуміння С.к. типологічний бік до останнього часу залишався поза увагою. С.к. проявлявся: у поділах держ. території між усіма синами померлого володаря (за відсутністю будь-якої політ. залежності молодших братів від старшого); у переважному праві братів успадковувати уділ померлого брата (за підпорядкованого становища синів останнього); у праві повнолітнього члена роду на отримання уділу; у нівелюванні титулатури (усі члени королів. роду у франків рівною мірою титулувалися «королями»-reges, так само як усі члени князівського роду на Русі (див. Рюриковичі) — «князями»). С.к. у чистому вигляді, породжуючи постійне територіальне перекроювання, не міг повести до утворення стабільних уділів; навпаки, час від часу династична кон’юнктура забезпечувала єдиновладдя генеалогічно старійшого. Разом із тим, від самого початку С.к. стикався з таким саме архаїчним принципом отчинності, який, за суттю, був його модифікацією на рівні уділу. Утворення стійких отчин стимулювалося наявністю у правлячому роді перманентно молодших гілок. Останні були нащадками того члена роду, який помер за життя свого батька і тому не міг реалізувати право взяти участь в очікуваному поділі зі своїми братами; його сини не успадковували цього його права й тому залишалися завжди молодшими. В умовах Русі це означало втрату права
927 СЮЗЕРЕНІТЕТ
928 СЮРЕНЬ
у свою чергу претендувати на Київ, володіння яким було пов’язане з династичним старійшинством. Такими гілками були полоцькі Ізяславичі та Ростиславичі галицькі. Паралельні процеси визрівання ідеї загальнодерж. єдності (яка стимулювалася києвоцентричною структурою загальнорус. митрополії) і кристалізації отчин стимулювали еволюцію С.к. в бік сеньйорату київ. князя — такої форми С.к., за якої династично старійший разом із київ. столом отримував би якусь суму загальнодерж. прерогатив, хай і номінальних, ставав би для братів «во отца место». На Русі спробу встановити сеньйорат було здійснено в політ. заповіті Ярослава Мудрого (див. Ряд Ярослава 1054). У цілому на Русі, так само як і в ін. країнах (у Франкській д-ві, у Польщі), ця спроба виявилася невдалою, і криза сеньйорату 1069, після другого повернення Ізяслава Ярославича на київ. стіл, призвела до тривладдя (т. зв. тріумвірату) Ярославичів: київ. кн. Ізяслава Ярославича, черніг. кн. Святослава Ярославича і переяслав. кн. Всеволода Ярославича, — тобто до відновлення чистого С.к. Проте після Любецького з’їзду 1097 С.к. існував у формі, зумовленій наявністю стійких отчин (див. Вотчина), до яких не належав Київ. Таким чином, С.к. перетворився на династичний механізм володіння Києвом, обіймаючи отчичів Києва в генеалогічно старійшому поколінні династії. Таку ж картину знаходимо в наступних поколіннях Рюриковичів: очевидний С.к. київ. кн. Святополка Ізяславича і переяслав. кн. Володимира Мономаха; менш виразний, але вловимий С.к. київ. кн. Ростислава Мстиславича та владимирського і суздальського кн. Андрія Боголюбського. Як і будь-який правовий звичай, С.к. був достатньо аморфним, потребуючи підкріплення військ. силою і договором, але при цьому дуже чіпким. Спроба Володимира Мономаха зламати його і закріпити Київ за нащадками свого старшого сина Мстислава Великого виявилася невдалою і призвела, з одного боку, до тривалого конфлікту Мстиславичів із молодшими Мономашичами, а з другого — до захоплення
Києва 1139 черніг. кн. Всеволодом Ольговичем, дії якого виглядали як відновлення уражених прав черніг. Ольговичів і Давидовичів в рамках С.к. з їхнім троюрідним братом — ростовським і суздальським кн. Юрієм Долгоруким. Від С.к. слід чітко відрізняти специфічні форми договірного співправління, які час від часу можна спостерігати в домонгол. Русі, — такі, як співправління київ. кн. Ізяслава Мстиславича зі своїм дядею В’ячеславом Володимировичем або роздільне володіння Києвом і Київ. землею за Святослава Всеволодича і Рюрика Ростиславича. Норми С.к. з більшою чи меншою виразністю діяли і всередині династій деяких князівств. Досить чітко виявлені вони були у Владимиро-Суздальському князівстві, помітні в Чернігівському князівстві, тоді як у Волинському князівстві їх майже цілком витіснила отчинність.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СЮЗЕРЕНІТЕТ КОЛЕКТИВНИЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
