Проведена в контексті перетворень уряду рос. імп. Олександра III, спрямованих на кореляцію ліберальних реформ імп. Олександра II. Зумовлена необхідністю впорядкування місц. управління та суду, потребою подальшої централізації вертикалі влади, а також зміцнення зв’язку держ. адміністрації та сел. самоврядування. Законодавці врахували досвід діяльності попередніх установ у галузі місц. управління й суду (мирових посередників та їхніх з’їздів (1861— 74), повітових у сел. справах присутствій (1874—89) і мирового суду (1864—89)) та функціонування земств. Ініціатори реформи — К.Побєдоносцев та Д.Толстой, автор законопроекту — О.Пазухін. Основою С.-а.р. став закон про земських начальників від 12 липня 1889, який включав ряд документів: положення про земських дільничних начальників; правила про устрій суд. частини в місцевостях, де впроваджено
назване положення; правила про волосний суд у тих же місцевостях; розклад посад у новостворених інституціях; правила про порядок набуття чинності закону. Реорганізація місц. управління та суду за реформою 1889 проводилася поетапно з 1890 по 1900 і охопила 42 губернії Європ. Росії. Серед суто українських — Чернігівська губернія, Катеринославська губернія, Полтавська губернія, Харківська губернія, Таврійська губернія, Херсонська губернія, Бессарабська губ. (без Ізмаїльського пов.), Київська губернія, Волинська губернія і Подільська губернія. У трьох останніх губерніях, зважаючи на домінування поляків серед місц. дворян, було істотно посилено повноваження генерал-губернатора по відношенню до реформованих органів. Реформа запроваджувалась і в Курській губ. Відповідно до однієї з осн. ідей, якою керувались автори законопроекту — максимальне наближення інституту земських начальників (див. Земський дільничний начальник) до населення, його влада мала поширюватися на невелику територію — дільницю, що охоплювала кілька волостей. Зі складу дільниць виключалися губернські, повітові та найбільші міста й містечка. Таким чином, юрисдикція земських начальників поширювалася фактично тільки на сел. стан. Посади земських начальників могли обіймати місц. спадкові дворяни із досить високим майновим та освіт. цензом. Недостатній освіт. ценз компенсувався службовим стажем в органах місц. управління чи суду. Перевага надавалася майновому цензу. Списки кандидатів на вказані посади формувалися місц. дворянською корпорацією під контролем губернатора, проте призначення та усунення з посад земських начальників здійснював міністр внутр. справ. Але на практиці реалізувати ці норми закону було важко, і з часом корпус земських начальників все частіше поповнювався призначуваними від уряду особами. Земські начальники були наділені адм. та суд. повноваженнями, а також незначними поліцейськими функціями. Фактично вони отримали повноваження
мирових суддів та частково — повітових у сел. справах присутствій. Під контролем земського начальника перебували всі посадовці сільс. та волосних установ. У його компетенції були питання, пов’язані із життєдіяльністю сільс. товариств: землевпорядна діяльність, контроль за продовольчою та опікунською справою, благоустрій і добробут населення, частина фіскальних та мобілізаційних питань, боротьба з пияцтвом тощо. Земський начальник впроваджував у життя рішення вищих органів влади. Важливою складовою реформи стали перетворення у сфері місцевого суду, найважливіше з них — відмова від мирової юстиції. Мирові суди ліквідовувалися, а їхні повноваження, по мірі значимості, передавалися земським начальникам, міським суддям або повітовим членам окружного суду. Великі міста та містечка було виділено в окремі суд. округи, де судочинство здійснював міський суддя, призначуваний міністром юстиції. Інститут мирових дільничних та додаткових суддів було збережено лише в Санкт-Петербурзі, Москві та Одесі, а згодом — і в Харкові та Нижньому Новгороді (нині місто в РФ), а на решті території лишилися тільки почесні мирові судді. Суд. повноваження земських начальників були досить значними і стосувались як цивільних, так і карних, справ, проте коло остаточних постанов було досить вузьким. На рівні повіту суд. повноваження здійснював повітовий член окружного суду (один або два), котрий перебрав на себе обов’язки мирових суддів із цивільних та карних справ, які не відійшли до земських начальників і міських суддів (більш складні правопорушення), а також майже всі справи охоронного судочинства. Повітовий член відігравав важливу роль у роботі суд. присутствія повітового з’їзду земських начальників. У контексті С.-а.р. відбулися зміни й щодо найнижчої суд. інстанції селян — волосного суду. З одного боку, були дещо розширені повноваження за рахунок справ із компетенції мирових суддів, а з другого — він потрапив під більш жорсткий кон-
троль із боку земських начальників. Водночас волосний суд залишився становою інституцією поза суд. системою імперії. За реформою 1889 відбулася суттєва реорганізація системи місц. управління і суду на рівні повіту та губернії. Повітове в сел. справах присутствіє замінене повітовим з’їздом земських начальників у складі двох присутствій: адміністративного та судового. Адміністративне зосереджувало у своїх руках адм. владу та контролювало земських начальників, його очолював повітовий предводитель дворянства. Воно складалось із земських начальників повіту, справника та голови повітової земської управи. У з’їзді брав участь і податний інспектор, коли розглядалися питання його компетенції. Суд. присутствіє, де також головував повітовий предводитель дворянства, формувалося з повітового члена окружного суду, міських суддів, почесних мирових суддів та земських начальників. Представники двох останніх посад засідали згідно з визначеною чергою. У суд. засіданнях також брав участь товариш (заст.) прокурора окружного суду, а в місцевостях, де не було введено Суд. статути, — товариш (заст.) губернського прокурора. Наступною ланкою в системі органів місц. управління стало губернське присутствіє, яке було правонаступником губернського в селянських справах присутствія. Очолював його губернатор, а до складу входили віце-губернатор, губернський предводитель дворянства, прокурор окружного суду чи його заступник, а в місцевостях, де не набули чинності Суд. статути, — губернський прокурор. Також до присутствія входили два обов’язкові члени — представники від уряду. При розгляді переданих із повітового з’їзду суд. справ на засідання запрошувалися також голова або член місц. окружного суду, а при вирішенні адміністративних — управляючий казенною палатою та держ. маєтностями (див. Казенна палата) і голова губернської земської управи. Повноваження губернського присутствія були значно розширені й полягали в кер-ві та контролі за діяльністю земських на-
чальників і повітових з’їздів, для неостаточних постанов яких воно було апеляційною інстанцією. Постанови виконувались або членами присутствія чи, за дорученням голови, земськими начальниками, поліцейськими чинами або посадовими особами сел. самоврядування. Губернатор міг призупинити виконання постанови присутствія й передати справу для остаточного вирішення міністру внутр. справ. Осн. положення реформи 1889 діяли до 1917, проте 1912 було поновлено мирову юстицію. Відповідно земські начальники втратили суд. повноваження та контроль над волосними судами і перетворилися на адміністраторів. Інститут міських суддів ліквідовувався. Повітові з’їзди реорганізували, ліквідувавши суд. присутствіє, повноваження котрого перейшли до поновлених повітових мирових з’їздів. С.-а.р. досить неоднозначно була сприйнята сучасниками, а в рад. історіографії зарахована до розряду контрреформ. Однак слід наголосити, що, незважаючи на досить консервативний характер (збереження станового принципу в управлінні та судочинстві, ліквідація мирового суду, наділення земських начальників адм. та суд. повноваженнями), прийнята в умовах суттєвих трансформацій рос. сусп-ва, вона сприяла пошукові оптимальної моделі управління. Осн. положення реформи зазнали суттєвих видозмін, зокрема, досить швидко було поновлено мировий суд, а інститут земських начальників пройшов еволюційний шлях від дворянсько-бюрократичного органу управління до суто бюрократичного з чітко окресленою компетенцією. Загалом реформа сприяла формуванню досить чіткої владної вертикалі в місц. управлінні, істотно зміцнила зв’язок сел. самоврядування з держ. владою, стала важливим кроком на шляху подолання юридично-правової відособленості селянства та його адаптації до нових істор. умов. Дж.: Положение о земских участковых начальниках. В кн.: Полное собрание законов Российской империи, собрание 3-е, т. 9: 1889 г., № 6196. СПб., 1891; О преобразовании местных крестьянских учреждений и судебной части в них. Там само,
№ 6195. СПб., 1891; Положение об установлениях, заведующих крестьянскими делами. В кн.: Свод законов Российской империи, кн. 3, т. 9. СПб., 1912; Законы 15 июня 1912 г. и 26 июня 1913 г. о Преобразовании местного суда и о установлении Положения о введении в действие сего закона с приложением временных правил о волостном суде. М., Б/г; Російський державний історичний архів, ф. 1291, оп. 54, спр. 3. Літ.: Пазухин А.Д. Современное состояние России и сословный вопрос. М., 1886; Гессен В.М. Вопросы местного управления. СПб., 1904; Генкин Д.М. Местный суд и его реформа. М., 1910; Зайончковский П.А. Закон о земских начальниках 12 июля 1889 г. «Исторические науки», 1961, № 2; Виленский Б.В. Судебная реформа и контрреформа в России. Саратов, 1969; Ерошкин Н.П. История государственных учреждений дореволюционной России. М., 1997. А.В. Ващенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СУДОВО-АДМІНІСТРАТИВНА РЕФОРМА 1889» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
