СТАРОУКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА — поширена в 14—15 ст. в Україні, частково в Білорусі та на прилеглих землях
830 СТАРУНЯ
(у Польщі, Молдові) мова юрид. документів у Великому князівстві Литовському, згодом — конфесійної, проповідницької, полемічної, історіографічної, художньої і частково наук. літератури. Юрид. документи в канцеляріях ВКЛ (договори, дарчі й купчі грамоти, заповіти, привілеї, актові матеріали судів, міських управ, магістратів тощо) створювалися фактично спільною українсько-білоруською (за тодішньою термінологією — руською) мовою, що виникла на базі ділового стилю літератури Київської Русі, але була збагачена місц. словами і формами та запозиченнями з ін. мов (переважно з польс., латини, чеської, нім., угорської та ін.). При цьому більшу фонетико-граматичну й мовностилістичну подібність виявляють білорус. та київсько-волин. ділові документи, які значно відрізняються від галицьких і написаних у Молдові та в Польщі. Найбільшого поширення ділова українсько-білорус. мова набула в 15—16 ст. Вона стала першим етапом у розвитку староукр. та старобілорус. літературних мов. У 16 ст. в Україні поширилися єресі (социніанство, реформація), що зумовило інфільтрацію простомовних елементів з мови юрид. документів у конфесійну, полемічну та художню літературу. Укр. поезія кінця 16 ст. була тематично пов’язана з проповідницькою та агіографічною літературою Київ. Русі (у творах, написаних церковнослов’ян. мовою, мимоволі відображалися фонетичні, граматичні та лексичні українізми). В останній чверті 16 ст. з’явилася й розвинулася панегірична література. Поширенню С.л.м. сприяла діяльність міських церк. братств, що виникли у Львові, Перемишлі, Галичі, Києві, Луцьку, Бересті та багатьох ін. містах. З 17 ст. лексика С.л.м. збагатилася новою суспільно-політ. та адміністративно-правовою лексикою, розширилася тематика ділових документів, худож. творів. Активно розвивалася староукр. барокова література. Видані в цей час граматики і словники («Грамматіки славєнскиu правилноє Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького 1619 (див. Граматика Мелетія Смотрицького) та «Лексіконъ славєнорjскій
и именъ тлъкованїє» Памва Беринди 1627) значно унормували як церковнослов’ян. мову укр. редакції, так і С.л.м. Написана в серед. 17 ст. «Грамматыка словенская» лат. мовою (автор — студент Сорбонни українець Іван Ужевич, 1643, ін. варіант — 1645; див. Граматика Івана Ужевича) вдало відображала переважно тогочасну систему укр. мови, але була видана лише 1970. Розбудові С.л.м. в 17 — на поч. 18 ст. сприяла діяльність наук. і літ. діячів Київ. колегіуму (згодом академії; див. Києво-Могилянська академія) Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Іоаникія Ґалятовського, Варлаама Ясинського, Дмитра Туптала (див. Димитрій Ростовський), Івана Величковського та ін. Протягом 17 — 1-ї пол. 18 ст. в Україні функціонував шкільний театр, драми для якого писали переважно професори поетики Київ. академії Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевський, Лаврентій Лорка, Георгій Кониський, Сильвестр Ляскоронський, Георгій Щербацький та ін. Написані віршами, ці драми практично не відрізнялися від мови поезії, де укр. фонетичні, граматичні та лексичні особливості виявлялися досить виразно. Розквіт С.л.м. припав на 17 — 1-шу чв. 18 ст. У цей час удосконалилися її офіційно-діловий стиль, мова полемічної літератури, поширилася навчально-проповідницька проза, поетичні та драм. твори. Проте на кінець 17 — поч. 18 ст. С.л.м. поступово занепадала, витіснялася штучною слов’яноруською (словенороською), створеною на основі церковнослов’янської, та рос. мовою. У поширеній у цей час літописній літературі, зокрема в «козацько-старшинських» літописах (див. Козацькі літописи), лише найраніший — Літопис Самовидця (про події 1648—1702) — написаний С.л.м., а в пізніших Г.Граб’янки (1710) та С.Величка (1720) значно більше церковнослов’ян. слів і форм. Заборона указами Найсвятішого Синоду від 1720, 1721, 1727 та 1728 друкування в Києві та Чернігові книг мовою, яка чим-небудь відрізняється від московської, спричинилася до того, що відтоді церк. література видавалася лише цер-
ковнослов’ян. мовою. С.л.м. зберігалася лише в Західній Україні аж до 19 ст., а в Сх. Україні трималася лише в усній та рукописній формі (колядки, різдвяні та школярські вірші, ділові документи, діаріуші (щоденники), приватне листування, господарські та лікарські довідники і порадники тощо). Хоч ці документи писалися типовою С.л.м., але в ній було багато нар. елементів. Суто нар. мова в 17—18 ст. була представлена в інтермедіях до різдвяних і великодніх драм та в ін. розважальних творах. Проте в 2-й пол. 18 ст. з’явилися й перші спроби літ. творчості нар. укр. мовою («Ярмарок» і «Замыслъ на попа» та ін. І.Некрашевича — попередника І.Котляревського, який започаткував укр. літ мову на нар. основі). Літ.: Житецкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в ХVII в. С приложением книжной малорусской речи по рукописи ХVII века. К., 1889; Грунський М.К., Ковальов П.К. Нариси з історії української мови. Львів, 1941; Булаховський Л.А. Питання походження української мови. К., 1956; Гудзій М.К. Українські інтермедії ХVII—ХVIII ст. В кн.: Українські інтермедії ХVII— ХVIII ст. К., 1960; Граматика слов’янська І. Ужевича. К., 1970; Горобець В.Й. Лексика історично-мемуарної прози першої половини ХVIII ст. К., 1979; Возняк М.С. Історія української літератури, кн. 1—2. Львів, 1992—94; Грушевський М.С. Історія української літератури, т. 5—6. К., 1995—96; Огієнко І. Історія української літературної мови. К., 1995; Русанівський В.М. Історія української літературної мови. К., 2002. Г.П. Півторак.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СТАРОУКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
