СКІФСЬКИЙ МІФ — етногенетичні перекази, які пов’язують походження того чи ін. «обраного» народу/нації та його культ., цивілізаційну чи істор. місію зі
скіфами. У типологічному сенсі С.м. належить до героїко-генетичних міфів із мандрівними сюжетами (див. Міф історичний), які циркулювали на теренах Сх. Європи протягом середньовіччя та ранньомодерної доби, а в к-рі, мист-ві та літературі побутують і донині. С.м. зазвичай спирається на поетику й естетику номадизму з апологією ідеї етнополіт. та етнокульт. опанування великого простору між Дунаєм та Доном (Скіфії, Великої Скіфії), що супроводжувалося зіткненням/взаємодією протиставленням кочової та землеробської к-р у вигляді символічних міфообразів. Витоки С.м. часом приписують ранньовізант. літописній традиції, в якій варварські народи Пн. Причорномор’я, в т. ч. слов’яни, іноді іменувалися «скіфами» чи «тавроскіфами» за відповідними антич. взірцями. Досить часто С.м. фігурує в синкретичному вигляді як складова частина Сарматського чи Скіфо-Сарматського міфу (див. Сарматизм). С.м. щодо походження сх. слов’ян побутує і в польс. та чеських хроніках 13—14 ст. Модерна актуалізація С.м. відбулася за часів Просвітництва завдяки популяризації знаменитої «Історії» Геродота, зокрема 4-ї книги «Мельпомена». Недаремно Пн. Причорномор’я і навіть вся Сх. Європа часто-густо сприймалися просвітницькими мислителями в контексті антич. традиції. Приміром, Вольтер в «Історії Росії за Петра Великого» описував недавнє минуле етногеогр. дефініціями (скіфи, Борисфен, Меотида та ін.) з обсягу античної Скіфії, а Й.-Г.Гердер навіть пророкував українцям істор. долю «нової Греції». Відтак дискусії про зв’язок скіфів зі слов’янами точилися протягом усього 18 ст., зокрема за участі М.Ломоносова, В.Тредіаковського та ін. Власне, у межах просвітницько-раціоналістичної парадигми визрівала преромантична модифікація С.м., котра асоціювалася з тезою про скіфів як «синів Природи» — «первісний» чи «незайманий» цивілізацією народ, що кристалізувалася та набула нового, месіанського сенсу саме в добу романтизму. Мотиви й теми С.м. в контексті антиза-
хідних настроїв та рефлексій, передусім із перспективи культ. протиставлення слов’ян. варварства та європ. цивілізації, кочового та осілого стилю життя, позиціонування скіфства як ідеалістичного хронотопа, своєрідного взірця для наслідування в культ. і громад. практиках «зайвих людей», «вічних скитальців», простежуються в багатьох рос. та укр. інтелектуалів, митців, поетів, художників 19 — поч. 20 ст., зокрема у творах Андрія Бєлого, О.Блока, В.Брюсова, О.Герцена, М.Гоголя, Ф.Достоєвського, С.Єсеніна, Є.Замятіна, М.Лермонтова, К.Петрова-Водкіна, С.Прокоф’єва, О.Пушкіна та ін. Напр., поширені аналогії між скіф. тактикою «випаленого простору» у війні супроти перського царя Дарія I та пожежею Москви 1812, партизан. нападами на війська французького імп. Наполеона I Бонапарта, метафорично названими «скіфською війною». Спільні теми з обсягу С.м. та укр. фольклору традиційно відшукують на полі номадизму як кочового, аскетичного способу буття, з якими асоціюють низку міфообразів — Великий Луг (Гілея), вічна ріка Дніпро-Славута (Борисфен) тощо. На цьому ґрунті поставали спроби тою чи ін. мірою пов’язати походження козацтва зі скіфами. Приміром, у літописі Г.Граб’янки походження козаків виводиться від «скіфського народу» — хозарів. Відтак Скіфія традиційно розглядалася як праукр. терен у писаннях ряду укр. діячів, письменників та публіцистів. У рос. соціогуманітаристиці поч. 20 ст. значної популярності набула культурно-літ. течія, відома як скіфство, одним із фундаторів якої був Р.ІвановРазумник (псевдонім Скіф). У сучасній соціогуманітаристиці скіфство розглядається як вислів культурницького радикалізму лівоесерівської інтелігенції (Р.Іванов-Разумник, М.Спиридонова були членами Партії соціалістівреволюціонерів) і, заразом, як предтеча знаменитого євразійства. Вважають, що і скіфство, і євразійство запозичили низку мотивів і сюжетів С.м. (протиставлення європ. Заходу — «Старого світу» та євразійського Сходу — «Нового світу», культ. чи братсь-
кої спілки азійських та слов’янських народів, естетика первісної, незайманої краси і обстоювання моральної правди, ідея вічного скитальства та пошуків ідеального тощо). С.м. справив певний вплив і на наук. студії, присвячені прабатьківщині слов’янства, зокрема у працях ряду відомих рос. учених (Б.Рибаков, О.Соболевський та інші). Літ.: Скифы, сб. 1—2. Пг., 1917— 18; Рыбаков Б.А. Геродотова Скифия: Историко-географический анализ. М., 1979; Куклина И.В. Этногеография Скифии по античным источникам. Л., 1985; Дьякова Е.А. Христианство и революция в миросозерцании «скифов» (1917—1919 гг.). В кн.: Известия АН СССР: Серия литературы и языка, т. 50. М., 1991; Геродот із Галікарнасу. Скіфія: Найдавніший опис України з V століття перед Христом. К., 1992; Лотман Ю.М. О поэтах и поэзии. СПб., 1996; Бобринская Е. Скифство в русской культуре начала ХХ века и скифская тема у русских футуристов. «Искусствознание» (М.), 1998, № 1; Реальность этнических мифов. М., 2000; Леонтьев Я.В. «Скифы» русской революции. М., 2007. О.В. Ясь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СКІФСЬКИЙ МІФ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
