СИРІЯ, Сирійська Арабська Республіка — д-ва на Бл. Сході. Територія 185,2 тис. км2. Столиця — м. Дамаск. Адм.-тер. поділ — 14 мухафаз (провінцій). Населення бл. 22,5 млн осіб (бл. 40 тис. осіб, з яких 20 тис. — друзи, проживають на окупованих Ізраїлем 1967 Голанських висотах). Етнічний склад: араби (90,3 %), курди, вірмени та ін. (9,7 %). Держ. мова — арабська. Релігії — іслам (суніти — 74 %, алавіти, друзи та ін. — 16 %), християнство (10 %). Номінально С. має всі атрибути демократ. республіки, але фактично з березня 1963 було встановлено авторитарний ре-
жим. У країні діє конституція 1973, в якій законодавчо закріплена керівна роль Партії араб. соціаліст. відродження (скорочено «Баас» від араб. «відродження»). Президент країни обирається терміном на 7 років прямим голосуванням, одночасно є ген. секретарем партії «Баас» та лідером Нац. прогресивного фронту, до складу якого, крім «Баас», входять 6 невеликих формально незалежних партій, які підтримують діючий режим. Президент має широкий спектр повноважень: визначає зовн. політику, формує всю вертикаль виконавчої влади, видає закони та ін. Хоча С. є світською д-вою, згідно з конституцією президент має бути мусульманином. 2000 після смерті Хафеза аль-Асада в ході референдуму новим президентом країни став його син Башар аль-Асад (97,29 % голосів). 2007 його переобрали (97,62 % голосів) на наступний президентський строк. Законодавча влада представлена однопалатним парламентом — Нар. радою (250 депутатів), який обирається прямим голосуванням терміном на 4 роки. Парламент не має права законодавчої ініціативи, його осн. функціями є внесення поправок в законопроекти та ратифікація виданих президентом законів. Суд. влада має триступеневу систему. Особисті та сімейні питання перебувають у відомстві реліг. судів. В управлінні країною режим спирається на секту алавітів, послідовником якої є діючий президент Башар аль-Асад. Після захоплення 1970 влади його батьком алавіти займають керівні по-
567 СИРІЯ
Сирецький концтабір. Блок № 2. Фото 1943.
568 СИРІЯ
Сирія. Дамаск. Мечеть Омейядов. Фото початку 21 ст.
сади в армії, поліції та службі безпеки. Дані археол. досліджень свідчать, що перші землеробські поселення на території С. існували вже в 6—3 тис. до н. е. Місцями використовувалося штучне зрошення. Розташування С. на стику Європи, Азії та Африки сприяло розвитку торгівлі. У 2-й пол. 3 — 2 тис. до н. е. тут виникали перші держави із центрами в торг. містах (Угаріт, Ебла, Марі, Дамаск). Однак розташування С. на перетині торг. шляхів зробило її об’єктом постійної іноз. експансії. У 16—15 ст. до н. е. пд. територія С. була підкорена єгип. фараонами, а пн. частина увійшла до складу Хетської д-ви. У 10 ст. до н. е. була утворена сильна д-ва із центром у Дамаску, однак уже у 8 ст. до н. е. вона була завойована Ассирією, а з кінця 7 ст. до н. е. увійшла до складу Нововавилонського царства. Після падіння останнього територія С. стала частиною д-ви Ахеменідів. 333 до н. е. С. ввійшла до складу імперії Александра Македонського, а потім стала гол. провінцією елліністичної д-ви Селевкідів, яка 64 до н. е. була підкорена римлянами (див. Рим Стародавній). У 3 ст. повстале проти рим. володарювання царство Пальміра повністю підкорило С. Однак уже 272 рим. імп. Луцій Доміцій Авреліан придушив повстання в бунтівній провінції. Після розпаду Рим. імперії С. стала частиною Візантії. Розорення території С. в результаті перманентних війн Візантії з двою Сасанідів, великі податки, переслідування сектантів призвели до того, що ця територія без
спротиву була підкорена арабами. 661—750 Дамаск був столицею Омейядського халіфату. Саме в цей період відбулася арабізація країни, поширився іслам. Поступове ослаблення влади халіфів призвело до того, що наприкінці 11 ст. пн. частина С. була захоплена турками-сельджуками. Із 1099 частина території С. ввійшла до складу д-ви хрестоносців. 1187 засновник династії Айюбідів Салах ад-Дін проголосив священну війну (джихад) проти хрестоносців. 1192 практично вся територія С. стала частиною Айюбідського халіфату. 1250 С. перейшла під контроль мамлюків, які скинули правлячу династію Айюбідів. 1516 С. була захоплена військами осман. султана Селіма I й стала частиною Османської імперії. Період турец. панування тривав 400 років. Після закінчення Першої світової війни, відповідно до рішення Ліги Націй, мандат на управління С. отримала Франція. Невдоволення франц. пануванням дало потужний поштовх до національно-визвол. руху. Восени 1940 С. перейшла під контроль франц. колабораціоністського уряду А.Петена, але вже в липні 1941 країну окупували війська Великої Британії та «Вільної Франції». 27 вересня 1941 Франція визнала незалежність С., а 17 квітня 1946 франц. окупаційні війська залишили країну. Демократ. уряд незалежної С. не зміг впоратися з екон. та соціальними проблемами, що призвело до низки військ. переворотів. 1954 в С. було відновлено демократ. управління. 1958 С. і Єгипет створили Об’єднану Араб. Республіку. Проіснувавши до 1961, цей союз розвалився. 8 березня 1963 відбувся черговий переворот, і до влади прийшла партія «Баас». У ході внутрішньопарт. боротьби 1966 партію очолив представник лівих сил генерал Хафез аль-Асад. 1967 черговий арабо-ізраїл. конфлікт (Шестиденна війна) обернувся для С. втратою Голанських висот та м. Ель-Кунейтра. Війна показала слабкість країни й поглибила політ. кризу. 16 листопада 1970 Хафез аль-Асад здійснив безкровний військ. переворот. Новий режим
приніс країні необхідну політ. стабільність, сприяв налагодженню екон. життя. С. стала ключовим партнером СРСР на Бл. Сході, що дало їй змогу не тільки модернізувати свою армію, а й претендувати на роль регіонального лідера. 1973 С. взяла участь у черговому арабо-ізраїл. конфлікті («війна Судного дня»), внаслідок якого було відвойовано м. Ель-Кунейтра. 1974 на територію Голанських висот було введено миротворчий контингент Організації Об’єднаних Націй. Із 1976 активізувався рух ісламських фундаменталістів на чолі з релігійно-консервативною партією «Брати-мусульмани» (суніти). Вони були невдоволені політикою секуляризації та приналежністю Хафеза аль-Асада та ін. керівників країни до секти алавітів, яких брати-мусульмани вважали єретиками. 1982, після спроби повстання, центр опору фундаменталістів м. Хама було фактично зруйновано, що надовго поклало край будь-яким спробам усунення діючого режиму. 1976, аби зупинити громадян. війну, на прохання ліванського уряду С. ввела на територію Лівану війська. Після урегулювання конфлікту 1990 С. залишила там обмежений військ. контингент, фактично повністю контролює країну через лояльний до неї уряд. 2003 С. виступила противником війни проти Іраку. США звинуватили сирійський уряд у підтримці міжнар. тероризму та розповсюдженні зброї масового знищення. Президент США Дж.Буш Молодший зарахував С. до т. зв. осі зла (разом з Іраком, Іраном і Пн. Кореєю). У травні 2004 США наклали на С. екон. санкції, які забороняли експорт усіх амер. товарів, крім гуманітарних. 14 лютого 2005 було вбито відомого ліванського опозиціонера Рафіка аль-Харірі, який виступав за припинення сирійської окупації. Це стало приводом до початку масових антисирійських мітингів по всьому Лівану, які змусили уряд С. розпочати негайне виведення звідти своїх військ. 28 квітня 2005 останній сирійський солдат покинув територію
Лівану. Регіональні позиції С. суттєво похитнулися. Після тривалого періоду фактичної міжнар. ізоляції 2008 С. вдалося відновити дипломатичні відносини зі США та країнами Європейського Союзу. Основу економіки С. складають с.-г. та нафтодобувний сектори. Гол. галузі пром-сті: нафтопереробна, газодобувна, харчова, текстильна, хімічна, електротехнічна. ВВП на душу населення становить 4,8 тис. дол. США (2010). Проголошений Башаром аль-Асадом курс на лібералізацію призвів до збільшення приватної частки в сільс. госп-ві й торгівлі. Д-ва зберігає контроль над сферою фінансів, енергетикою і транспортом. Викликом для економіки С. залишається високий рівень безробіття — 8,3 % (2010). Значні кошти йдуть також на підтримку обороноздатності країни. На хвилі «арабської весни» в березні 2011 сирійці масово вийшли на вулиці, вимагаючи звільнити політ. в’язнів та розпочати реформи. Мирні маніфестації лояльного до влади населення були підхоплені ісламістами, які спровокували заворушення. Влада змушена була застосувати силу, внаслідок чого загинули мирні жителі. Аби стабілізувати ситуацію, 20 квітня 2011 президент Башар аль-Асад відмінив надзвичайний стан, що діяв у країні з 1963, та відправив у відставку уряд. Це не зупинило масові мітинги як «за», так і «проти» діючого режиму. 4 жовтня 2011 у Стамбулі опозиція оголосила про створення альтернативного уряду — Сирійської нац. ради. Міжнар. спільнота засудила застосування сирійською владою сили проти мирних демонстрантів. 12 листопада 2011 Ліга араб. д-в призупинила членство С. в орг-ції. 2 грудня 2011 в ході спеціальної сесії Ради ООН з прав людини була ухвалена резолюція, що засудила систематичне й масштабне порушення прав людини від час придушення антиурядових виступів у С. За даними ООН, на кінець 2011 кількість жертв сягнула понад 5 тис. осіб. Президент Башар аль-Асад оголосив про початок реформ та призначив парламентські вибори на лютий 2012. Цей крок виявив-
ся запізнілим: у С. почала розгортатися повномасштабна громадян. війна, яка триває й понині. Україно-сирійські відносини беруть свій початок ще за часів СРСР. С. була однією з перших араб. країн, яка визнала незалежність України. Дипломатичні відносини між Україною та С. були встановлені 31 березня 1992. У лютому 2000 в С. було відкрито укр. посольство, а з 2002 також розпочало свою діяльність Почесне консульство України в м. Халеб — індустріальній столиці С. 3—5 червня 2003 в Києві відбулося перше засідання Міжурядової українсько-сирійської комісії з питань торгово-екон. та науково-тех. співробітництва. Станом на кінець 2004 між Україною і С. було укладено 25 міжурядових та міжвідомчих угод. 21 квітня 2005 ВР України прийняла рішення про відправку укр. миротворців на Голанські висоти у складі військ. контингенту ООН. Літ.: Вавилов В., Симантовский И. Социально-экономические проблемы развивающихся стран: Сирия. М., 1975; Дружинина А.А. Сирия старая и новая. М., 1979; Ахмедов В. Сирия на рубеже столетий. М., 2003; George A. Syria: Neither bread nor freedom. London — New York, 2003; Ахмедов В. Сирия при Башаре Асаде: Региональный опыт модернизации в условиях внешней нестабильности. М., 2005; Його ж. Современная Сирия: История. Политика. Экономика. М., 2010. Я.Л. Примаченко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СИРІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
