СЕНАТ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ, Правительствуючий Сенат — вищий держ. орган, створений рос. царем Петром I у період утвердження абсолютизму в Росії. Діяв із 1711 як колегіальний надзвичайний орган для законодавчих і управлінських справ. На відміну від органів з такою ж назвою у Швеції і Речі Посполитій рос. Сенат не наділявся парламентськими функціями та був законодорадчим органом. На противагу Боярській думі Сенат став бюрократичним органом із призначуваними чиновниками, діловодним апаратом і підвідомчими установами. При Петрі I структура Сенату була простою: 9 членів з обер-секретарями, які особисто присягали імператорові, із них —
рекетмейстер, герольдмейстер, обер-фіскал, генерал-ревізор та ін. До 1722 сенаторами були й президенти колегій. Не раз роль, місце і компетенції Сенату мінялися. Спершу він перейняв обов’язки Розрядного приказу, займався призначенням на військові та штатські посади, реєстрував служилий стан, щоб той не ухилявся від держ. служби, приймав апеляції, а указом «О должности Сената» 1718 отримав право на видання власних указів, зокрема в галузі адм. права, яким, одначе, користувався недовго. Петро I, отримавши титул імператора 1721, заборонив Сенату видавати від свого імені загальнодерж. закони. За роки правління Катерини I і Петра II політ. значення Сенату впало, він перестав бути органом нагляду за держ. апаратом. У перші роки правління Катерини II політ. значення Сенату зросло, оскільки імператриця потребувала підтримки офіц. інституцій влади. Граф М.Панін, який зібрав навколо себе письменників та інтелектуалів, сподівався реорганізувати Сенат так, щоб він став ефективним адм. органом і виконував би роль арбітра між верховною владою та Імператорською радою, що в кінцевому результаті сприяло б обмеженню абсолютної влади монарха та зміцненню законності. Катерина II запропонувала власний проект реформи Сенату (1763), згідно з яким він усувався від законодавчої діяльності. Найбільш важливі акти, такі як заснування губернських органів, Жалувана грамота дворянству 1785, Жалувана грамота містам 1785, імпе-
ратриця укладала сама або доручала їх укладання найбільш довіреним сановникам. Катерина II, боячись небезпечних олігархічних тенденцій Сенату, реформувала і структурувала його на 6 ізольованих департаментів із чітко визначеними компетенціями кожного: 4 з них перебували в Санкт-Петербурзі і 2 — у Москві. При Олександрі І 1802—03 були спроби реформувати Сенат, надавши йому законодавчі функції з поверненням нагляду за адміністрацією, зокрема і за створюваними міністерствами, а також змінити його склад і становище в системі держ. управління. Після напружених дебатів Негласний к-т схвалив проект графа П.Завадовського, але Олександр I не допустив його практичного втілення. Ін. проекти також не влаштували імператора, бо применшували законодавчу монополію монарха. В указі від 8 вересня 1802 обумовлено права, обов’язки, організацію Сенату. Його законодавчі функції передавалися Держ. раді Рос. імперії, створеній 1810, навіть без права висловлювати свої зауваження на тексти законів, адміністративні ж — мін-вам, з яких перші вісім було засновано 1802, а також Комітету міністрів Російської імперії. Олександр I надав Сенатові статус інституції адм. юстиції, прокуратури та суду із такими функціями: розгляд адміністративно-суд. справ, нагляд за держ. апаратом через губернських і повітових прокурорів, а також охорона і підтвердження особливих прав різних станів. Імператор посилив сенаторські ревізії, зокрема винних відкупів та щодо
529 СЕНАТ
Будинок Сенату та Синоду у Санкт-Петербурзі. Архітектор К. Россі. 1829—1834. Фото 2011.
530 СЕНАТ
Під час підписання Сен-Жерменського мирного договору. Австрійський канцлер Карл Реннер підписує договір. 10 вересня 1919.
діяльності місц. держ. апарату. Верховна влада, створивши нові органи управління, відвела Сенату другорядну роль, перетворивши його на вищий орган суду й нагляду. Судова реформа 1864 вплинула на структуру і напрями діяльності Сенату, сприяла збереженню його як вищого органу суду й нагляду. У зв’язку з тим, що вищими апеляційними інстанціями ставали судові палати і повітові з’їзди мирових судів, його апеляційна діяльність поступово відпадала, він розглядав лише ті апеляційні та касаційні справи, що надходили для ревізії із протестами губернських прокурорів та губернаторів, а також справи суд. установ тих губерній, на які не поширювалася суд. реформа 1864, і справи із звинуваченнями у злочинах чиновників вище 5-го класу. Сенат все більше перетворювався на суд. установу, а тому зменшувалася чисельність сенаторських ревізій. Він зберіг за собою право першої публікації законів із правом стежити, щоб приватні особи та держ. установи не публікували законодавчих актів раніше Сенату. Для цього, починаючи з 1863, виходило сенатське видання «Собрание узаконений и распоряжений правительства», яке розсилалося 1-м департаментом у вигляді невеликої брошури у всі вищі, центр. і місц. установи. 1872 у складі Сенату засноване «Особливе присутствіє для справ про державні злочини і незаконні товариства», до складу якого, крім сенаторів, увійшли й призначувані імператором представники від станів: губернський і повітовий предводителі дворянства, губернський міський голова і волосний старшина Санкт-Петерб. губернії.
У роки революції 1905—1907 діяльність Сенату стала активнішою у зв’язку із порушеннями, що допускалися під час виборів до Державної думи Російської імперії. 1906 при ньому функціонував Верховний карний суд, який розглядав гол. чин. злочини чиновників. Сприяла його активізації й аграрна реформа П.Столипіна, бо Сенат ставав вищим апеляційним органом по земельних справах. На поч. 20 ст. Сенат складався з департаментів, у віданні 1-го перебували справи адм. правопорушень, що розглядалися за старим законодавством у закритий спосіб. Їх було особливо багато внаслідок постійного порушення губернаторами законодавства щодо діяльності земських і міських органів. Місце 2-го апеляційного департаменту, заснованого 1882, зайняв «селянський», бо в ньому зосереджувалися сел. адм. справи, зокрема скарги на губернські в сел. справах присутствія і губернські присутствія з господарського і земельного устрою селян, їхні особисті, майнові та громадські справи. Суд. департамент розглядав справи старих суд. департаментів і межові. Герольдія займалася дворянськими справами, почесними громадянами, князівськими, графськими, баронськими титулами, зміною прізвищ, складанням гербовників. Із апеляційних департаментів Сенату збереглися лише 4-й і 5-й, які 1898 були об’єднані з межовим і судовим департаментами. Два касаційні департаменти (цивільний і карний), засновані 1866, розглядали скарги на рішення місц. судів, відміняли їхні постанови або передавали на перегляд в ін. суд. орган згідно з реформою 1864 та були вищими інстанціями у справах юстиції. Продовжував діяльність Вищий дисциплінарний суд, заснований 1885 для розгляду справ про порушення законності суддями. Після повалення самодержавства 1917 ліквідовано Особливе присутствіє і Верховний карний суд, а Вище дисциплінарне присутствіє перейменовано на Вищий дисциплінарний суд, решта апарату залишилася без змін. Сенат було ліквідовано на основі декрету рад. влади від 22 листопада 1917.
Місцем перебування Сенату 1711—14 була Москва, потім, до 1917, — С.-Петербург, у Москві залишалися 6-й, 7-й і 8-й департаменти та деякі сенатські контори; 9-й і 10-й департаменти перебували у Варшаві. 1871 і 1876 московські та варшавські департаменти Сенату були ліквідовані. Дж.: Полное собрание законов Российской империи, 1-е издание, т. 27: 1802—1803, № 20406. СПб., 1830. Літ.: Корф М. Жизнь графа Сперанского, т. 1. СПб., 1861; Цейль М.А. Правительствующий Сенат. СПб., 1898; Гаген В.А. Очерки по истории Сената в 19 в. СПб., 1911; Гогель С.К. Правительствующий Сенат в 19 в. СПб., 1911; История Правительствующего Сената за 200 лет, 1711— 1911, т. 1—5. СПб., 1911; Корф С.А. История Правительствуюшего Сената за 200 лет. Ярославль, 1911; Общий обзор деятельности Министерства юстиции и Правительствующего Сената за царствование императора Александра III. СПб., 1911; Ерошкин Н.П. История государственных учреждений дореволюционной России. М., 1983; Шандра В.С. Адміністративні установи Правобережної України кінця XVIII — початку ХХ ст. в російському законодавстві: Джерелознавчий аналітичний огляд. К., 1998; Мадариага И. Россия в эпоху Екатерины Великой. М., 2002; Уортман Р.С. Властители и судии: Развитие правового сознания в императорской России. М., 2004. В.С. Шандра.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СЕНАТ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
