СЕЙМОВА УГОДА 1914 — закон, ухвалений Галицьким крайовим сеймом 14 лютого 1914 та затверджений австрійс. імп. Францом-Йосифом I Габсбургом 8 липня 1914, що змінив Крайовий статут для Галичини 1861 і запровадив нову Виборчу сеймову ординацію для Галичини. Угода була результатом тривалої боротьби за демократизацію виборчого права, наслідком нац. та соціального компромісу. Закон, в основу якого покладено проект М.Бобжинського, зберіг засаду репрезентації інтересів, однак поширив виборче право на незаможні верстви населення та запровадив принцип репрезентації інтересів польс. та укр. народів. Галицький крайовий сейм повинен був складатися з 221 депутата, у т. ч. — 12 вірилістів (особи, які отримували сеймові мандати завдяки своїй посаді), до яких передбачалось додати ректора майбутнього укр. ун-ту. Решту обирали в 5-ти куріях за наступною квотою: 1) великі землевласники — 45 депутатів, у т. ч. 1 українець; 2) цензова міська курія, до якої належали перші 2/3 платників прямих податків, — 46 депутатів; 3) заг. міська курія — 12 мандатів, у 2-й і 3-й куріях діяв принцип плюральності; 4) торговопром. палати — 5; 5) містечка і сільс. громади — 105, у т. ч. 57 поляків і 48 українців. Загалом українці отримали 27,2 % сеймових мандатів. Нова Виборча сеймова ординація для Галичини регламентувала перебіг виборів із метою максимального усунення адм. важелів впливу. С.у. не була реалізована через початок Першої світової війни. Літ.: Buszko J. Sejmowa reforma wyborcza w Galicji: 1905—1914. Warszawa, 1956; Grodziski S. Sejm Krajowy galicyjski, t. 1—2. Warszawа, 1993. О.Г. Аркуша.
життя. У Росії процес С. монастирських земель проявився в ході утворення централізованої д-ви кінця 15 ст., коли уряд вел. кн. моск. Івана III Васильовича прагнув обмежити зростання земельної власності правосл. церкви з метою ослаблення її політ. впливу. Реформування рос. царя Петра I призвели до ліквідації патріаршества (1721) й активізували вилучення церк. земельної власності. Був створений Монастирський приказ, який відав церк. прибутками. У Лівобережній Україні 1728 гетьман Д.Апостол звернувся до рос. імп. Петра II із проханням заборонити монастирям і «всякого духовного чину людям» набувати нові маєтки, на що того ж року одержав відповідний указ. У Рос. імперії С. була проведена 1764. Церк. і монастирські землі разом із селянами були передані у відання Колегії економії. На території Лівобережжя, де в залежності від 60-ти монастирів перебувало 422,6 тис. посполитих, С. здійснена 1786, у 1780-х рр. відібрано монастирські землі та селян на Слобожанщині й у Пд. Україні, після 2-го поділу Речі Посполитої (1793) — на Правобережжі. У зх. губерніях Рос. імперії її проведено 1841—43. Повну С. в Україні (бл. 3 млн десятин) здійснено зі встановленням рад. влади: відповідно до Декрету про землю 1917 і Декрету про відокремлення Церкви від д-ви (1918). Церк. маєтності оголошено «всенародною власністю». Літ.: Церковь в истории России (IХ в. — 1917 г.): Критические очерки. М., 1967; Булыгин И.А. Монастырские крестьяне России в первой четверти ХVIII века. М., 1977; Гуржій О.І. Еволюція соціальної структури селянства Лівобережної та Слобідської України (друга половина XVII — XVIII ст.). К., 1994; Ульяновський В. та ін. Історія Церкви та релігійної думки в Україні, кн. 1—3. К., 1994; Гуржій О. Податне населення України ХVII—ХVIII ст.: Нариси з історії та статистики. Черкаси, 2009. О.І. Гуржій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СЕЙМОВА УГОДА 1914» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
