РУМУНІЗАЦІЯ — політика румун. органів влади, незалежно від статусу, моделі та політ. орієнтації д-ви, спрямована на асиміляцію автохтонного укр. населення. До перших письмово зафіксованих повідомлень про асиміляцію укр. етносу на території сучасної Румунії можна зарахувати латиномовну працю видатного держ. діяча та науковця Д.Кантеміра (1673—1723) «Опис Молдавії» (1716), в якій є спец. розділ «Про інше населення Молдавії».
У ньому Д.Кантемір підкреслює, що українці із «…середини території Молдавії, з часом забули батьківську мову…» Ефективним важелем асиміляції укр. населення періоду Молдавського князівства (1359— 1859) та перебування Буковини у складі Австрії та Австро-Угорщини (1775—1918) була румун. правосл. церква, панівний статус якої сприяв зміні укр. нац. ідентичності на румунську. Після створення 1918 Великої Румунії, як на території Буковини Північної та Бессарабії, так і в ін. місцях компактного проживання автохтонних українців у Румунії (Мараморощина, Пд. Буковина, Банат, Добруджа та ін.), новий режим упроваджував посилену політику денаціоналізації укр. етносу. Так, на Буковині та в Бессарабії були проведені арешти серед укр. священиків, учителів, селян, встановлені жорсткий контроль і поліційний нагляд за «підозрілими» особами. Водночас до новоприєднаних укр. міст і сіл, услід за румун. військ. окупацією, із глибини старого королівства прибували румун. фахівці — представники нової румун. адміністрації, керівники та спеціалісти, жандарми, військові, священики, університетські професори, викладачі ліцеїв, журналісти, комерсанти, обслуговуючий персонал та ін. Конкретними ознаками політики Р. нового режиму в місцях компактного проживання етнічних українців стали такі процеси та явища: уведення десятирічного (1918—28) воєнного стану на Буковині та в Бессарабії, що паралізувало можливість будь-якої діяльності для підтримки та розвитку укр. нац. ідентичності в цих регіонах; поява в громад. місцях, держ. установах, судах, навч. закладах і на вулицях міст і сіл чисельних надписів «VorbiЫi numai rom>neХte» («Розмовляйте лише румунською мовою»); стрімке переведення всієї системи оформлення документації на румун. мову та введення цієї мови як єдиної офіційної в усіх органах влади та в установах; ліквідація колиш. мережі періодики, у т. ч. й україномовних друкованих видань, та заснування нових, виключно румунських, засобів масової інформації; призначення в
укр. парафіях румун. священиків та впровадження церк. служби лише румун. мовою; штучне перейменування, згідно зі спец. декретом румун. уряду від 21 липня 1919, геогр. назв укр. населених пунктів на суто румунські або румунізація назв укр. міст і сіл (у згаданому документі зазначалося, що відповідним «населеним пунктам присвоюються їх давні історичні назви»); нав’язування етнічним українцям румун. прізвищ та імен; ліквідація існуючої за часів Австро-Угорщини на Буковині системи укр. початкових шкіл, г-зій та ліцеїв, їх заміна румун. навч. закладами, а також обмеження для українців із Буковини можливості навчатися в Чернів. ун-ті: у перші роки румун. окупації студенти укр. походження в ун-ті практично не навчалися, а 1933/34 навч. р. їх питома вага, насамперед через необхідність примусового вивчення румун. мови, складала 4,8 %, тобто 155 осіб із 3207 студентів у цілому, у той час як студенти-румуни складали 66,4 %; румунізація укр. селянства через проведення започаткованої 1920 на території Бессарабії та 1921 на Буковині аграрної реформи, гол. метою якої була колонізація цих регіонів румун. переселенцями (місц. селянам виділялося від 4 до 6 га землі, а колоністам — до 10 га, що заохочувало масовий переїзд до приєднаних 1918 територій етнічних румунів). Факт примусової Р. укр. населення упродовж міжвоєнного періоду визнають і самі румун. дослідники (див. роботу Г.Андреєску «Нації та меншини» (2004), а також двотомне дослідження румун. автора укр. походження Д.Гренчука «Послідовність та зміни: Інтеграція національних меншин історичної Буковини у королівство Велика Румунія: 1918 —1940 рр.», 1-й том якої було видано 2005, 2-й — 2007). Особливих утисків зазнали нац. меншини Румунії наприкінці 1930-х — на поч. 1940-х рр., під час королів. диктатури короля Кароля II та військово-фашист. режиму маршала І.Антонеску (див. Й.Антонеску). Так, 27 лютого 1938 була схвалена нова, більш консервативна, конституція, процес імплементації якої викликав схвалення низки відпо-
відних актів. Зокрема, згідно з терміновим розпорядженням королів. резидента на Буковині Г.Алексяну від 1 грудня 1938 повсюди в громад. місцях (у магазинах, банках, навч. закладах, на підпр-вах тощо) знову, як і 1918, було вивішено афіші з вимогою «Розмовляйте лише румунською мовою». На хвилі пануючих у Румунії з початком Великої Вітчизн. війни проти Рад. Союзу 1941—45 антиукр. настроїв і реваншистських планів політика Р. значно посилилася на тимчасово окупованих територіях, особливо в т. зв. провінції Трансністрія (Задністров’я). Ця територія була поділена румунами на 13 повітів, 64 райони (із двома муніципіями — Одесою і Тирасполем), до складу яких входили 15 міських, 18 підміських та 1363 сільс. комуни зі 2568-ма селами та 72-ма хуторами. Румун. «Врядування Трансністрії» не лише пограбувало цю укр. територію, але й намагалося повністю позбавити її укр. ідентичності, насамперед шляхом масової депортації до цього регіону частини румунів, які проживали далі на схід. Доказом цього можуть стати затверджені 26 січня 1943 особисто І.Антонеску за № 300 601 «Інструкції Державному підсекретаріату з питань румунізації, колонізації та інвентарю щодо репатріації румунського населення, яке знаходиться на схід від Дністра та Бугу». Пункт 5 цих інструкцій передбачав наступне: «Румуни, які були депортовані у більш далекі часи на схід від Бугу, можуть бути репатрійовані після серйозної перевірки, але до Трансністрії, де вони мають заснувати румунські села». Це — лише одне з положень підсумкового документа, підготовленого за результатами дворічної діяльності тодішнього Центр. ін-ту статистики Румунії на чолі із С.Мануїле, який ще 15 жовтня 1941 вручив І.Антонеску спец. меморандум з питань етнічної чистки т. зв. румун. територій шляхом форсованого переселення слов’янського, насамперед українського, населення на схід. Згідно із зазначеним меморандумом за межі Румунії мали бути виселені не лише етнічні українці з приєднаних 1918 територій Бессарабії та Буковини, а й із дельти Ду-
наю. Концепція створення «етнічно однорідної Румунії» передбачала примусове переселення 991 265 етнічних українців та росіян/липован із зазначених вище територій за Дністром, а звільнені внаслідок такої операції території планувалося заселяти 800 тис. румуномовних переселенців, які на той час проживали в Україні та Росії. Ініціатива С.Мануїле настільки підійшла І.Антонеску, що він виніс дане питання на кілька засідань Ради міністрів Румунії, починаючи з 16 грудня 1941. І лише військ. поразка Німеччини під Курськом (нині місто в РФ) та вимушений прискорений відхід її союзників, у т. ч. і Румунії, на Захід унеможливили реалізацію цих намірів щодо етнічної чистки румун. території від автохтонного укр. етносу. Позиція І.Антонеску щодо українців чітко зафіксована в матеріалах суду над ним 1946, в яких наводилося його висловлювання початкового етапу війни про те, що він виступав «за форсоване виселення українського етносу…» і що для цього «в історії не існувало більш вигідного моменту». Негативним аспектом активного процесу відродження українства Румунії в перші роки після війни виявилися побоювання частини українців, що їх нібито мали б депортувати до СРСР. Із часом відповідні чутки не виправдалися, але для частини укр. населення Румунії вони стали реальним мотивом для відмови від власної національності, що пізніше призвело до їх повної Р. Свідченням цього є наявність у структурах місц. і центр. органів держ. влади, у політ., екон., культ., духовній та масмедійній сферах життя сучасної Румунії достатньо значної кількості осіб, прізвища яких закінчуються на «-юк», «-ук», «-енко/енку», «-вич», «-цький», «-ина», що є характерним для укр. антропоніміки, але носії яких не володіють рідною мовою і для них зв’язок з укр. етносом залишився в минулому. Асиміляторська політика керівництва соціаліст. Румунії по відношенню до укр. меншини проводилася завуальовано, під гаслами «марксистсько-ленінського вирішення національного питання», «єдиних національних інтересів», «інтеграції всіх національ-
ностей Румунії в єдиний румунський народ» тощо. У відповідний період спостерігалася тенденція до скорочення числа шкіл і класів з угор., нім., українською та ін. мовами навчання. Так, якщо 1958/59 навч. р. в Румунії налічувалося 83 початкові, 30 семирічних шкіл і 5 теоретичних та педагогічних ліцеїв з укр. мовою навчання (два в м. Сігету Мармацієй та по одному в Сіреті, Сучаві та Тулчі), в яких, відповідно, навчалися 7567, 2120 і 333 учні, то наприкінці 1980-х рр. не було жодної укр. школи. 1956/57 навч. р. було закрито два пед. ліцеї — у містах Cірет і Тулча, які готували кадри для укр. шкіл відповідних регіонів, а через 10 років перетворили на румунський і укр. ліцей у м. Сігету Мармацієй. Нова нац. політика, з якою наприкінці 1960-х рр. відновився процес асиміляції укр. етносу в Румунії, призвела в 1-й пол. 1970-х рр. до повного зникнення укр. навч. закладів. Відповідно до офіц. результатів останнього перепису населення (березень 2002) на території сучасної Румунії проживають 61,4 тис. українців (на 4,4 тис. менше, ніж офіційно було зареєстровано під час перепису 1992), що складає 0,3 % від заг. кількості населення. Таке скорочення заг. чисельності українців Румунії пояснюється двома чинниками: посиленням процесу їх Р., а також штучним поділом етнічних українців на власне українців і на русинів/рутенів. Подальші методи Р. етнічних українців призвели до такого явища: станом на 2002 в країні проживали понад 3 тис. румунів, які визнавали укр. мову рідною, тобто фактично були українцями, але через різні обставини відмовилися від власної національності. З ін. боку, 4674 українці визнавали рідною румун. мову, що додатково підтверджує факт їх румунізації. Літ.: З’їзд представниць жіночих товариств меншостей Румунії. «Тризуб» (Париж), 1925, № 5; На українських землях: На Буковині та Бессарабщині. Там само, 1928, № 4—5; «ScTnteia», 1946, 17 mai; Anuarul statistic al R.P.R. 1959. BucureХti, 1959; Cantemir D. Descriptic antique et modierni status Moldoviae. BucureХti, 1975; Mezincescu E. MareХalul Antonescu Хi catastrofa Rom>niei. BucureХti, 1993; Буковина: Історичний нарис.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РУМУНІЗАЦІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
