РІЧ ПОСПОЛИТА — ранньомодерна монархія, створена шляхом об’єднання в єдину державу Королівства Польського і Великого князівства Литовського. Існувала від 1569 до 1795, у різні періоди існування охоплювала частини території сучасних Литви, Білорусі, Польщі, України, Латвії, Росії, Молдови, Словаччини, Естонії. Межувала з Рос. д-вою на сх., землями «Священної Римської імперії германської нації» (Бранденбург, Силезія) на зх., Швед. королівством на пн., Угорщиною та Османською імперією на пд. Площа найбільшого територіального розширення 1619 становила приблизно 990 тис. км2 із населенням бл. 10 млн осіб. Склад населення був строкатим; етнічне походження: поляки, русини (українці й білоруси), литовці, німці, татари, євреї та ін.; релігійна приналежність — католики, православні, греко-католики, лютерани, кальвіністи, мусульмани, іудеї. Суспільство мало традиційний для тогочасних європ. країн поділ на 3 осн. стани: шляхетський, міщанський і селянський, з-поміж яких шляхта займала домінуюче становище, зосередивши у своїх руках привілеї і владу в країні. Усупереч традиційному сприйняттю історії Р.П. ця д-ва не була суто польс. д-вою (не охоплювала всіх польс. етнічних земель, польс. землі не становили більшої частини території країни, поляки не творили більшість населення, серед монархів більшість складали неполяки). Її історія є складовою частиною польс., укр., литов. і білорус. історії. Люблінська унія й утворення Речі Посполитої. Передумови створення Р.П. були закладені під час Кревської унії 1385, але її положення, умови наступних унійних договорів не були реалізовані (до 1569 унія між Королівством Польським і ВКЛ мала персонально-династичний характер: цими д-вами правили представники литов. династії Ягеллонів). У серед. 16 ст. збіг зовнішніх (невдала війна ВКЛ з Рос. д-вою за Прибалтику) і внутр. чинників (прагнення литов. боярства до емансипації, модернізація устрою ВКЛ, екзекуційний рух і відсутність спадкоємців у тогочас-
225 РІЧ
В. Річ.
226 РІЧ
ного короля польс. і вел. кн. литов. Сигізмунда II Августа) обумовив остаточне об’єднання Королівства Польського і ВКЛ в єдину д-ву. Унія обговорювалася на коронних вальних сеймах 1550— 60-х рр. На сеймі 1569, після складних переговорів, литов. делегація, виступаючи за збереження лише персональної унії, про-
бувала зірвати домовленості й 1 березня — 7 червня залишала вальний сейм. Остаточно до згоди вдалося дійти під тиском короля польс. і вел. кн. литов. Сигізмунда II Августа, який, керуючись нібито історико-правовими аргументами, видав привілеї про включення до складу Королівства Польського литов. провінцій — Підляшшя (5 березня), Во-
лині (26 травня), Київщини та Брацлавщини (6 червня) — на умовах гарантування їм певної мовно-правової автономії (збереження територіального устрою, земських урядів та інституцій, суд. і адм. органів, юрид. системи на підставі Литов. статуту (див. Статути Великого князівства Литовського), використання староукр. мови в публічній і право-
вій сферах, право набуття місц. урядів земських лише тутешніми мешканцями). Дотримання такої відособленості Підляського воєводства, Волинського воєводства, Київського воєводства та Брацлавського воєводства і, відповідно, збереження звичного способу життя для їхніх мешканців обумовили відсутність з боку останніх якогось серйозного спротиву інкорпорації цих земель до складу Королівства Польського. 1 липня 1569 було складено присягу на Люблінську унію 1569, що означало створення Р.П. Осн. положення унії: утворення єдиної соборної д-ви із правителем (королем), якого обиратимуть спільно мешканці Королівства Польського і ВКЛ на території Королівства Польського та коронуватимуть у Кракові; повне й непорушне збереження прав і привілеїв «усіх земель і народів» та всіх станів Королівства Польського і ВКЛ; затвердження королями після обрання єдиних прав і привілеїв обох народів; ліквідація окремих виборів і коронації литовського великого князя; скасування дідичних (спадкових) прав короля на ВКЛ; збереження актуальності присяг литов. урядників та присяга новопризначених литов. урядників королю; спільні сейми й ради під зверхністю короля; скасування окремих сеймів у Королівстві Польському і ВКЛ; взаємодопомога обох народів у всіх труднощах і заборона сепаратних відносин з ін. країнами; уніфікація монети; скасування мит від власних речей для духовенства й шляхти та їхніх підданих; право вільно набувати маєтки «полякам» у Литві та «литовцям» у Польщі; непоширення екзекуції на ВКЛ і збереження його мешканцями всіх маєткових прав. Саме вміщення в акті останнього пункту суттєво посприяло укладенню Люблінської унії. Загалом такі унійні умови стали компромісним варіантом між вимогами діячів польс. екзекуційного руху, які прагнули повної інтеграції території ВКЛ до складу Королівства Польського та уніфікації її устрою за польс. зразками, і позицією литов. можновладців, котрі, намагаючись зберегти свій
особливий статус у ВКЛ, старалися захистити хоча б обмежену її незалежність. Їхній поміркований характер гарантував у наступні століття, незважаючи на існування сепаратистських тенденцій у ВКЛ, дотримання умов Люблінської унії. Люблінська унія і супутні їй події не лише спричинилися до створення Р.П., але й обумовили помітні (хоча й поступові) зміни в політичному, суспільному й економічному житті її мешканців. Для українських земель такими наслідками стали інтеграція в межах однієї д-ви, інтенсивніше поширення зх. к-ри, розпад традиційного суспільного устрою, загострення нац., реліг. і соціальних взаємовідносин між окремими групами й верствами укр. суспільства. Адміністративно-територіальний поділ (устрій) Речі Посполитої. Територіальними одиницями у складі Р.П. були провінції, воєводства, землі і повіти (також князівства). Устрій сформувався на час створення і не зазнав принципових змін упродовж усього існування Р.П. Він був неуніфікований (у його основі — середньовічні князівства і землі, які згодом утворили Королівство Польське й ВКЛ або потрапили під їхню владу) і різнився в окремих регіонах: воєводства могли поділятися на землі й повіти або тільки на повіти, деякі землі мали статус воєводств. Площа окремих воєводств коливалася від кількох до кількохсот тисяч кілометрів квадратних. Поза адм.-тер. устроєм у Р.П. виокремлювали історико-географічні регіони, які лише частково збігалися з воєводсько-повітовим поділом. Назви одиниць утворювалися від назв їхніх адм. центрів або від назв історико-геогр. регіонів, які вони охоплювали. Існувала ієрархія воєводств і земель, яка проявлялася в порядку засідання їхніх представників у вальному сеймі, розгляді суд. справ у трибуналі, старшинстві урядів тощо. У складі Р.П. виділялися 3 провінції: Великопольща і Малопольща (на території Королівства Польського) та Литва (на території ВКЛ). Станом на 1648 Великопольс. провінція поділя-
лася на 12 воєводств, 2 землі й 1 князівство та, крім власне істор. Великопольщі (6 воєводств і 2 землі: Познанське, Каліське, Бжесько-Куявське, Іновроцлавське, Ленчицьке і Сєрадзьке воєводства, Вєлюнська й Добжинська землі), включала Мазовію (3 воєводства: Мазовецьке, Плоцьке, Равське) і Королівську Пруссію (3 воєводства і 1 князівство-єпископство: Мальборкське, Поморське, Хелмінське воєводства і Вармінське єпископство). Малопольська провінція поділялася на 11 воєводств та, крім власне істор. Малопольщі (3 воєводства: Краківське, Сандомирське, Люблінське), включала Підляшшя (1 воєводство: Підляське) і Русь (7 воєводств). У склад ВКЛ входили 9 воєводств (Віленське, Троцьке, Берестейське, Вітебське, Мстиславське, Новогрудське, Мінське, Полоцьке, Смоленське) і 1 земля (Жмудська). Інфлянтська земля (1598— 1667 поділялася на 3 воєводства: Венденське, Дорпатське і Парнавське) вважалася спільним володінням Королівства Польського і ВКЛ й не входила до складу жодної з провінцій. Поза власне територією Р.П. влада її правителів певний час поширювалася на васально залежні країни: герцогства Пруссія і Курляндія, Сєвєрське князівство та ін. Укр. землі, що входили до складу Р.П., перебували в межах Малопольс. провінції й творили 7 воєводств. Із них лише Руське воєводство мало ускладнений устрій і поділялося на землі й повіти, до нього входили Львівська (Львів. і Жидачівський повіти), Перемишльська (Перемишльський і Переворський повіти), Сяноцька (Сяноцький пов.), Галицька (Галицький, Коломийський і Теребовельський повіти) і Холмська (Холмський і Красноставський повіти) землі. Решта укр. воєводств поділялися на повіти, які подекуди могли називати землями (зокрема на Волині): Белзьке воєводство — Белзький, Буський, Городельський, Грабовецький, Любачівський повіти, Подільське воєводство — Кам’янецький, Летичівський, Червоногродський повіти, Волин. воєводство — Луцький, Володи-
227 РІЧ
228 РІЧ
мирський, Кременецький повіти, Київ. воєводство — Київ., Житомир., Овруцький повіти, Брацлавське воєводство — Брацлавський, Він. повіти, Чернігівське воєводство — Черніг., НовгородСіверський повіти. Усі укр. воєводства вже існували на момент утворення Р.П., крім Чернігівського: його утворено 1635 із земель, що на підставі Деулінського перемир’я 1619 (1618) та Полянівського миру 1634 відійшли від Рос. д-ви до Р.П. (1618—1635 вони називалися Сіверським князівством і перебували під управлінням польс. королевича Владислава Ваза). Така територіальна структура залишалася практично незмінною: навіть незважаючи на тимчасову (у ході воєнних дій) або сталу (у результаті укладення мирних договорів) втрату Р.П. території окремих воєводств і земель, вони де-юре продовжували перебувати в її складі (зберігалися уряднича ієрархія, шляхетський сеймик, представництво у вальному сеймі тощо). З укр. регіонів тимчасово не функціонували Брацлавське і Київ. воєводства (від 1648 і до кінця 17 ст. їхня територія переважно була підконтрольна укр. козакам); Подільське воєводство (1672—99 його територія перебувала під владою Осман. імперії); припинили своє існування Черніг. воєводство (реально 1648, формально 1667), Руське й Белзьке воєводства (1772 їхню територію опанувала Австрія); а також окремі повіти або їхні частини (Київ. воєводство 1667 втратило на користь Рос. д-ви свою лівобережну частину і м. Київ). Лише наприкінці 1793, коли внаслідок 2-го поділу Р.П. втратила значну частину своєї території, було здійснено адм.-тер. реформу: Королівство Польське поділено на 10, ВКЛ — на 8 воєводств. Укр. землі, що залишилися у складі Р.П., увійшли до складу воєводств: Волинського (Луцька, Кременецька, Поліська землі), Володимирського (Володимирська, Дубенецька, Ковельська землі) і, частково, Холмського. Державний устрій Речі Посполитої, в основі якого лежав держ. лад Королівства Польського, визначали положення Люблінсь-
кої унії 1569, його остаточне оформлення відбулося під час першого в історії Р.П. безкоролів’я 1572—73 та за правління перших монархів. В історіографії річпосполитський устрій часто трактують як «шляхетську демократію», а Р.П. — як «шляхетську республіку», що не відповідає дійсності. Ця теза, що ґрунтується на рівноправ’ї, широких політ. правах представників шляхетського стану й обмеженні королів. влади, обумовлена прагненням польс. істориків убачати в Р.П. прообраз модерних республік. Насправді Р.П. являла собою парламентську монархію ранньомодерного часу, в якій домінуюче становище (у політичноправовому відношенні) займала привілейована верства — шляхта. Ще до 1569 рицарство (шляхта) монополізувало у своїх руках політ. владу в країні, майже повністю усунувши від неї міщанський стан та позбавивши прав селянство. Участь у політ. житті країни могло брати лише катол. духовенство, яке значною мірою складалося із шляхтичів. Політ. лад Р.П. визначався взаємодією 3-х основних владних елементів: монарха (короля), парламенту (вального сейму) та місцевих шляхетських зборів (шляхетських сеймиків). Королів. влада в значній мірі була обмежена шляхетськими привілеями, сеймовою постановою Nihil novi («Нічого нового») 1505, за якою король не мав права приймати нових законів у країні без згоди вального сейму, і т. зв. Генриковими артикулами (див. Генрикові статті 1573) — зобов’язанням зберігати незмінним устрій Р.П., яке заприсягали новообрані королі (починаючи з Генрика Валуа, звідси назва). «Генрикові артикули» містили обов’язки короля: він не міг використовувати титул спадкового короля (короля можна було обрати лише шляхом вільної елекції); був зобов’язаний скликати вальний сейм кожні 2 роки терміном не більше, ніж на 6 тижнів; без згоди вального сейму не міг скликати шляхетське ополчення, запроваджувати нові податки й мита; при королі мала перебувати рада сенаторів (т. зв. сенатори-резиденти, яких при-
значав вальний сейм і четверо з яких постійно мешкали при королів. дворі, змінюючись щокварталу та звітуючи згодом перед вальним сеймом), та без її згоди король не міг приймати важливі рішення (особливо ті, що стосувалися війни та миру); король мусив забезпечувати в країні вільність віровизнання й віротерпимість (згідно з умовами Варшавської конфедерації 1573); короля зобов’язано зберігати всі привілеї, засади устрою і права Р.П., причому декларувалася залежність монарха від прав Р.П. (права вважалися вищими від короля). У випадку порушення привілеїв королем чи невиконання ним своїх зобов’язань шляхтич мав право відмовити в послуху королеві. Поза «Генриковими артикулами» кожен новообраний монарх Р.П. підписував перед виборами короля і заприсягав під час коронації на особисті зобов’язання (т. зв. pacta conventa; див. Пакти конвенти), котрі могли містити вимоги й щодо заг. засад політ. устрою (напр., підтримувати єдність «народів» Р.П., одружуватися лише з відома і за згодою сенаторів, не вживати приватну печатку для завірення держ. актів, не тримати при королів. дворі багато іноземців і не прислухатися до їхніх порад тощо). Попри значні обмеження влади монарха в Р.П. у правовій площині (у першу чергу законодавчій) королів. влада фактично не була слабкою: король у сеймовому законодавстві мав ініціативу і право вето; розпоряджався держ. маєтностями (королівщинами), котрі становили приблизно 1 /6 частину території Р.П.; роздавав гродові й негродові староства та ін. королівщини; призначав на всі світські й найвищі духовні посади (але не міг позбавити їх); у суд. сфері за посередництвом канцлера коронного й референдарія здійснював «справедливість» (тобто був вищою суд. інстанцією) для окремих категорій населення (королів. селян і міщан, євреїв та ін.); був джерелом права для міст; надавав окремі привілеї (на практикування деяких професій, діяльність друкарень, заснування міст та
ін.); мав право видавати імунітетні грамоти (т. зв. залізні листи) для підсудних або засуджених (але не міг помилувати або амністувати останніх); здійснював верховне головнокомандування збройними силами; вирішував низку питань зовн. політики (прямо або через сенат чи вальний сейм) і представляв країну на міжнар. арені, зрештою, при королів. дворі фактично знаходився центр публічного життя Р.П. (від 1595 королів. двір переважно перебував у Варшаві, що де-факто обумовило її столичний статус). Ці прерогативи давали можливість монархові тримати формальні й, особливо, неформальні важелі впливу на політ. життя країни, формувати з числа шляхтичів прокоролів. партію (регалістів). Гол. слабкість влади монарха в Р.П. полягала в його виборності: король не міг призначати наступника на троні чи навіть агітувати на його користь, відтак Р.П. формально була позбавлена правлячої династії (хоча до 1669 наступним правителем ставала особа, пов’язана з попередніми правителями, — син, брат, родич по жін. лінії або через одруження). Ін. вразливим місцем королів. політики стала зафіксована в «Генрикових артикулах» засада непокори королеві (ius de non praestanda oboedientia): у випадку навмисного порушення королем прав і внесення суттєвих змін у держ. лад кожен шляхтич мав публічно оголосити про це та відмовитися коритися монархові (у підсумку це могло призвести до його детронізації). Саме цю засаду було застосовано у відповідь на спроби королів Р.П. реформувати її устрій (із метою посилити свою владу) і ліквідувати принцип вільної елекції, як це мало місце у випадку рокошів М.Зебжидовського і кн. Є.-С.Любомирського. Вальний сейм Р.П. зосереджував у своїй компетенції законодавчу владу і складався з 3-х невід’ємних елементів («станів») — монарха (від його імені видавалися всі сеймові ухвали), Сенату (див. Сенат у Речі Посполитій; вищої палати парламенту, до якої входили центр. урядники Королівства Польського і ВКЛ та
всі воєводи й каштеляни) та Посольської ізби (нижчої палати, до якої кожного разу обиралися представники від шляхти всіх воєводств і земель). Хоча тематика сеймових дебатів пропонувалася королем, а остаточну редакцію ухвал розглядали на спільному засіданні сенаторів і послів, ключову роль у прийнятті сеймових конституцій (постанов; див. Конституції сеймові) відігравала Посольська ізба (її очолював маршалок сейму), у межах якої формувалися сеймові постанови. Останні приймалися на засаді одностайності, відтак незгода будь-кого з послів могла заблокувати роботу сейму (т. зв. liberum veto; див. «Ліберум вето»). Формально вальний сейм мав відбуватися раз на 2 роки і засідати 6 тижнів (т. зв. звичайний вальний сейм), проте на практиці чіткого графіку роботи вального сейму (як і чіткого регламенту) не існувало. Задля прийняття нагальних ухвал (стосовно податкових і воєнних питань) скликалися короткі, двотижневі, «надзвичайні» вальні сейми, а під час безкоролів’їв — конвокаційні (визначали порядок виборів короля і життя країни за безкоролів’я), елекційні (супроводжували обрання короля) і коронаційні (супроводжували коронацію новообраного короля). На загальнодерж. й регіональному рівнях влада не була чітко організована і здійснювалася через систему центральних (коронних і литовських) та земських (у кожному воєводстві, землі та повіті) урядів, на які призначав (пожиттєво) король і посідати які могли виключно шляхтичі. Більшість із таких урядників були титулярними, решта виконували певні функції адміністративного (воєвода, каштелян), військового (хорунжий, войський) чи судового (підкоморій, суддя, підсудок, писар) характеру, часто поєднуючи їх (староста). Ключову роль в управлінні Р.П. відігравали особи, які займали т. зв. міністерські уряди (окремі в Королівстві Польському і ВКЛ) — канцлер і підканцлер (зовн. і внутр. політика), підскарбії (управління держ. і королів. скарбницею), гетьмани (керівництво військом), маршалки (організація королів. двору). Відсутність у
Р.П. розбудованого бюрократичного апарату обумовлювала відсутність чіткої вертикалі влади і слабкість владних структур у регіонах, але, водночас, давала змогу обходитися без складної фіскальної системи: у Р.П. більшість податків мали непостійний характер, і рішення про їх збір кожного разу мусив приймати вальний сейм. Оскільки підґрунтям економіки Р.П. була фільваркова система в сільс. госп-ві, орієнтована на експорт збіжжя та ін. с.-г. продукції, податки накладалися переважно на села (ланове — від кількості орної землі, подимне — від кількості госп-в, поголовне — від кількості мешканців) і торг. операції (мита), а також на міста (шос), торгівлю алкогольними напоями (чопове) і окремі прошарки населення (єврейс. поголовне). Нерегулярність і повільність збору таких податків зумовлювали відсутність певний час постійної армії в Р.П., утримання якої було осн. статтею видатків у бюджеті країни. Початково основою збройних сил Р.П. було шляхетське (рицарське) ополчення (посполите рушення), яке збиралося за рішенням вального сейму й короля та мало низькі військ. якості (востаннє скликане 1672). Регулярними були лише підрозділи кварцяного війська (4—8 тис. вояків), створеного в 1560-х рр. для оборони укр. земель від татар. нападів. На час війни вербувалося наймане військо — згідно з компутом (реєстром), ухваленим і профінансованим вальним сеймом (т. зв. компутове військо), яке зміцнювали іррегулярними військами (вибранецька чи ланова піхота (див. Вибранці), магнатські підрозділи, запороз. козаки). Від 1652 компутове військо (переважно кавалерія) стало постійним (зменшувалося в мирний час), із 1717 зі сталою кількістю вояків — 24 тис. (18 тис. — у Королівстві Польському, 6 тис. — у ВКЛ). Суд. систему Р.П. на рівні повітів творили місц. суди — гродський або старостинський (див. Гродський суд; кримінальний), земський суд (цивільний) і підкоморський суд (поземельний), поряд з якими також діяли спец. суд. органи для непривілейова-
229 РІЧ
230 РІЧ
них станів (селян, міщан) і сусп. груп (євреїв, вірмен). Функції вищих (апеляційних) суд. органів виконували королів. задворний (референдарський, асесорський) і сеймовий суди та трибунали — Коронний трибунал (із 1578) для Королівства Польського і Головний Литовський трибунал (від 1581) для ВКЛ. Мешканці укр. воєводств Р.П. брали участь у роботі малопольс. сесії Коронного трибуналу в Любліні (щороку навесні—влітку). Поява трибуналів (як, зрештою, і засади функціонування земських судів і підкоморських судів) стала проявом шляхетської емансипації та унезалежнення суд. влади від монарха. Суттєву роль у публічному житті Р.П. відігравали земські сеймики — зібрання шляхти окремих воєводств, земель і повітів, котрі творили нижчу ланку парламентсько-представницької системи та, водночас, були органами місц. самоврядування. Сеймики обирали представників на вальний сейм, кандидатів на суд. уряди, збирачів податків, вносили пропозиції на вальний сейм, займалися різноманітними місц. справами (збір податків, підтримання громадян. спокою, вирішення екон. і соціальних питань тощо). В умовах політ. нестабільності в Р.П. та безрезультатної роботи вальних сеймів відбулося значне розширення сфер діяльності (військової і податкової) органів земського самоврядування, основними з яких були сеймики (особливо в період 1648— 1717, який прийнято називати часом «сеймикових правлінь»). Політичний розвиток. Устрій Р.П. оформився під час перших двох безкоролів’їв. Перше настало після смерті 1572 бездітного Сигізмунда II Августа і показало — незважаючи на прагнення литов. можновладства до розриву унії, боротьбу між католиками і протестантами та сенаторами й сеймикуючою шляхтою — життєздатність новоутвореної д-ви. Вироблено принцип елекції «viritim», коли кожен шляхтич міг взяти особисту участь у виборах короля. Антинім. настрої серед шляхти обумовили обрання (на противагу Габсбургам) Генрика Валуа, герцога Анжуйського (брата франц. короля Карла IX
Валуа). Проте його правління виявилося коротким: на поч. 1574 він прибув до Р.П., а вже в червні 1574 виїхав назад до Франції (де став королем Генріхом III Валуа). Наприкінці 1575 на престол обрано одразу герм. імп. Максиміліана II Габсбурга (сенатом) і трансильванського воєводу Іштвана Баторія (середньою шляхтою). Останній зумів швидко опанувати Краків, одружитися з Анною Ягеллонкою (сестрою Сигізмунда II Августа), коронуватися як Стефан (див. Стефан Баторій; 1576—86) і придушити опір Гданська. Лівонська війна 1558—1583, поновлена Рос. д-вою, виявилася успішною для Р.П.: після масштабного наступу рос. військ у Прибалтиці 1577 річпосполитські війська під кер-вом короля-воїна в кампаніях 1579—81 перенесли воєнні дії на територію Рос. д-ви, де їм вдалося завдати низку поразок противнику, опанувати ряд міст і фортець (Полоцьк (нині місто Вітебської обл., Білорусь), Великі Луки, Острів; нині обидва міста Псковської обл., РФ), обложити Псков (нині місто в РФ). Війна завершилася Ям-Запольським миром 1582, за яким Полоцьк, Веліж (нині місто Смоленської обл., РФ) та інфлянтські землі відійшли до Р.П. Військ. діяльність Стефана Баторія обумовила орієнтацію на потреби війни його внутр. політики: врегулювання скарбових справ, організацію вибранецької піхоти й реєстрового козацтва, підтримання реліг. спокою в країні, отримання згоди вальних сеймів на воєнні видатки коштом поступок на користь шляхетського стану (утворення 1578 Коронного трибуналу — незалежного від короля вищого апеляційного суду). Спирався на Я.Замойського — підканцлера коронного (1576), канцлера коронного (1578) і гетьмана великого коронного (1581), котрий, реалізуючи королів. політику, сформував власне політ. угруповання і став другою людиною в Р.П. після короля. Опозицію до Стефана Баторія і Я.Замойського очолили малопольські магнати Зборовські. С.Зборовського, звинуваченого в підготовці замаху на короля, було страчено без суду, що шляхет-
ським загалом було сприйнято як прояв «тиранії» і призвело до політ. кризи наприкінці правління Стефана Баторія. Сигізмунд III Ваза (1587— 1632). Під час бурхливого безкоролів’я 1587 знову було обрано двох королів: ерцгерцога Максиміліана Габсбурга, молодшого брата герм. імп. Рудольфа II Габсбурга, і швед. принца Сигізмунда Ваза, племінника Сигізмунда II Августа. Шляхта Р.П. розкололася на угруповання, які підтримували одного із претендентів на трон або займали нейтральну позицію («нейтралісти» в Рус. воєводстві). Дійшло до збройного протистояння, Максиміліан Габсбург вторгся до Р.П. і спробував опанувати Краків, проте Я.Замойський, сталий противник Габсбургів, підтримав на противагу йому швед. принца, відстояв Краків і 24 січня 1588 розгромив війська Максиміліана Габсбурга та полонив його, змусивши через рік зректися претензій на польс. трон. Однак від самого початку між молодим королем Сигізмундом III і амбітним канцлером (той сподівався, що молодий монарх буде слухняним знаряддям у його політиці) виникла конкуренція за владу, яка найперше проявилася в різних векторах зовн. політики. Я.Замойський після масштабних татар. нападів на Галичину й Поділля в серпні 1589 прагнув до війни з Осман. імперією і розширення своїх гетьман. повноважень. Канцлер провів кампанії в Молдові (1595) і Волощині (1600), у результаті яких господарями там стали залежні від Р.П. Єремія і Симеон Могили. Прагнення жорстко контролювати козацтво українське, не даючи йому можливості нападати на осман. володіння (відтак провокувати Стамбул) та водночас використовуючи його у воєнних діях, спровокувало козац. виступи кінця 16 ст. (під проводом К.Косинського та С.Наливайка), котрі поширилися на укр. і білорус. регіони та були придушені. Натомість Сигізмунд III, який після смерті свого батька Юхана III Ваза зайняв швед. престол 1594, але через 5 років був детронізований унаслідок дій протестантської опозиції (на чолі з дядьком герцогом
Карлом Судерманським), із 1600 розпочав війну проти Швеції (приводом послужило включення ним швед. Естонії до складу Р.П.). Нетолерантна реліг. політика короля по відношенню до некатоликів (усунення протестантів від урядів та утиски православних після підтриманої монархом Берестейської церковної унії 1596, протегування єзуїтам) дестабілізувала ситуацію в країні. Спроби Сигізмунда III посилити свою владу (утворення постійної армії, обмеження повноважень сеймових послів та коронація наступника) викликали критику опозицією королів. політики й закиди в порушенні шляхетських вольностей та утворення 1606 широкої антикоролів. конфедерації шляхетської. Від імені одного з її керівників подальші події отримали назву «рокош Зебжидовського» (1606—09), під час якого конструктивні пропозиції щодо реформування Р.П. було висунуто в таборі конфедератів (окрім звинувачень короля в прагненні до абсолютизму й радикальних закликів до його детронізації) та в таборі королів. прихильників (регалістів). Сигізмунд III зумів схилити на свій бік чималу частину шляхти і в липні 1607 завдати поразки рокошанам, але королів. плани не були реалізовані. Друга половина правління Сигізмунда III позначена лише зовнішньополіт. акціями: Р.П. довелося вести війни проти сусідів. Найбільш корисні для Р.П. наслідки мав сх. напрям зовн. політики. Заангажування укр. панів у похід Лжедмитрія I (до чого правлячі кола Р.П. ставилися початково неприхильно) та подальші події московської Смути обумовили війну з Москвою (1609— 18). Військам Сигізмунда III 1610 вдалося завдати поразки рос. армії під Клушином (нині село Смоленської обл., РФ), опанувати Москву та полонити царя Василія Шуйського, а 1611 після дворічної облоги здобути Смоленськ. Проте Сигізмунд III не зумів посісти моск. престол (як планував), як і посадити на ньому свого старшого сина Владислава (на що погоджувалися бояри). Рос. війська повернули Москву, і 1 листопада 1612 річпосполитський гарнізон у Кремлі капі-
тулював. Похід королевича Владислава 1617—18, в якому активну участь узяв козац. корпус під кер-вом П.Конашевича-Сагайдачного, і штурм Москви завершилися невдачею. Деулінське перемир’я 1619 (див. Деулінське перемир’я 1618) залишило за Р.П. Смоленщину й Чернігово-Сіверщину. Менш вдалими були дії на пд. напрямі зовн. політики. Після боїв 1617 з турец. армією під Яругою (нині село Могилів-Подільського р-ну Він. обл.) великий гетьман коронний С.Жолкевський уклав мирний договір у Буші (нині село Ямпільського р-ну Він. обл.), за яким Р.П. зобов’язувалася не втручатися у справи Дунайських князівств та роззброїти козаків (1615 атакували передмістя Стамбула). Невиконання цих умов Р.П., татар. напади на її територію 1618, а також дії лісовчиків і спалення козаками Варни (нині місто в Болгарії) призвели до конфронтації. Вторгнення С.Жолкевського в Молдову 1620 завершилося нищівною поразкою під Цецорою (нині с. Цуцора, Румунія), що спричинило панічні настрої в Р.П. У битві під Хотином 2 вересня — 9 жовтня 1621 об’єднана польсько-литов. армія і козац. корпус П.Конашевича-Сагайдачного зуміли зупинити наступ султанської армії на Р.П. Укладений тоді мирний договір встановлював кордон по Дністру, припинення нападів татар і козаків тощо. Нещасливі результати приніс пн. напрям зовн. політики, де тривала перманентна війна зі Швед. королівством за Прибалтику (1600—11, 1617—18, 1621— 26, 1626—29). Якщо на початках річпосполитським військам вдавалося здобувати перемоги, то 1621 швед. армія, керована королем Густавом II Адольфом Ваза, опанувала Ригу (нині столиця Латвії), а 1626—29 розгорнула успішний наступ у Королів. Пруссії. За Альтмаркським перемир’ям 1629 (терміном на 6 років) шведам дісталися Інфлянтська земля (на пн. від Зх. Двіни) і Рига та майже всі прусські портові міста. Після смерті Сигізмунда III королем практично без конкуренції обрано його старшого сина Владислава IV Ваза (1632—48),
котрий користувався популярністю в різних групах річпосполитського сусп-ва. Під час безкоролів’я він, будучи релігійно толерантною людиною і прагнучи здобути підтримку протестантської й правосл. шляхти, гарантував їхні права, зокрема дав офіц. дозвіл на відновлення правосл. ієрархії в Р.П. Скориставшись безкоролів’ям, Рос. д-ва розірвала мирний договір і здійснила наступ на територію Р.П., захопивши міста Полоцьк, Орша (нині місто Вітебської обл., Білорусь), Новгород-Сіверський та ін. На укр. землях бойові дії йшли на території Чернігово-Сіверщини та були малоуспішними для Р.П.: більша частина регіону була опанована рос. силами. Гол. рос. армія під кер-вом М.Шеїна в жовтні 1632 обложила Смоленськ, але не зуміла здобути фортецю. У вересні 1633 надійшов із відсіччю Владислав IV і після важких боїв, у яких чільну роль відіграв запороз. козац. корпус, оточив і змусив до капітуляції рос. армію (25 лютого 1634). Подальший наступ на рос. територію виявився малоуспішним, і за Полянівським мирним договором (14 червня 1634) загалом підтверджено умови Деулінського перемир’я 1619. Утім нестабільною була ситуація на пд. (укр.) кордоні, де татари влітку 1632 і 1633 здійснили напади на володіння Р.П. (загалом були успішно відкинуті), а в жовтні 1633 дійшло до вторгнення армії сілістрійського паші Абази (діяв за вказівкою султана Мурада IV), яку великому гетьманові коронному С.Конецпольському (мав під своєю рукою кварцяне військо, п\чти укр. панів і козац. загони) вдалося зупинити під Кам’янцем (нині м. Кам’янець-Подільський). У квітні 1634 Осман. імперія демонструвала готовність розпочати повномасштабну війну з Р.П., але та сконцентрувала на укр. землях 35-тис. армію, і в підсумку 19 вересня 1634 було підписано мирний договір (за ним татари мали бути усунені з білгородських і буджацьких степів). Воєнні успіхи заохочували короля до подальшого ведення війн. На заплановану війну зі Швецією (як і його батько, Владислав IV був титулярним швед. королем) він
231 РІЧ
232 РІЧ
1635 отримав від вального сейму фінансову підтримку в кілька мільйонів злотих, провів ряд дипломатичних заходів (заручився підтримкою Австрії, Іспанії, Данії, Англії та Голландії), підготував військ. ескадру і сконцентрував у Пруссії армію (відсутністю військ в Україні скористався козац. гетьман І.Сулима, здобувши Кодак). Проте до війни не дійшло, і 12 вересня 1635 було підписано Штурмсдорфський мирний договір (терміном на 26 років), за яким Пруссія відходила Р.П., Інфлянти — Швеції, а Владислав IV зрікався швед. корони. Посилення під час війн Р.П. укр. козацтва, до якого Владислав IV ставився прихильно, черговий раз актуалізувало козац. питання, що вилилося в козац. повстання 1637—38, розгромлене річпосполитськими військами. Відтак від 1638 і до кінця правління Владислава IV Р.П. перебувала в мирі, що дало підстави назвати це десятиліття часом «золотого спокою». Намагання Владислава IV зміцнити свою владу всередині країни (запровадження «морського мита» і блокада Гданська 1636—37, створення прокоролів. орденської орг-ції, т. зв. Кавалерії, в 1637) виявилися марними, як і спроба в зовн. політиці переорієнтуватися з Відня на Париж, а толерантне ставлення до некатоликів призвело до конфлікту з папством (розрив дипломатичних відносин 1642—45). Хронічна нестача грошей у королів. скарбниці на утримання двору й меценатство робила Владислава IV залежним від волі вального сейму і шляхти, серед якої він втратив популярність. Вихід із ситуації він почав вбачати у вдалій війні з Осман. імперією, до чого спонукали регулярні напади татар (починаючи з 1640). Зблизившися із Папою Римським Інокентієм X, Венецією, Москвою і позичивши гроші у своєї другої дружини Марії-Людвіки Гонзага, Владислав IV розпочав підготовку до війни. 20 квітня 1646 навіть відбулася нічна аудієнція для козац. делегації (козакам обіцяно реституцію привілеїв, 20-тис. реєстр і вільну територію за Білою Церквою). Проте вальний сейм 1646, на якому стало відомо про коро-
лівські плани, зажадав припинення підготовки до війни і розпуску завербованих військ. Король пробував інспірувати війну, проте його смерть перекреслила ці плани. На правління третього короля з династії Ваза на троні Р.П. Яна II Казимира (1648—68), якого обрано після смерті брата (майже без конкуренції), припав початок системної кризи. Козац. повстання під проводом Б.Хмельницького переросло в широкомасштабну «домашню війну», Національну революцію 1648— 1676, до якої спричинилися нац., соціальні й реліг. негаразди в Р.П. Уже в кампанії 1648 козац. армія, за підтримки кримських татар, розгромила кварцяне військо й шляхетське ополчення та опанувала значну частину Р.П. (до Замостя; нині м. Замосць Люблінського воєводства, Польща), а 1649 завдала поразки королівській армії під Зборовом і змусила Яна II Казимира до підписання невигідного миру. Хоча 1651 в битві під Берестечком річпосполитська армія під кер-вом короля здобула рішучу перемогу, але ані тоді, ані під час наступних кампаній (битви під Батогом (нині с. Четвертинівка Тростянецького р-ну Він. обл.) 1652 і Жванцем (нині село Кам’янецьПодільського р-ну Хмельн. обл.) 1653) ліквідувати козац. д-ву не вдалося. Результатами Національної революції 1648—1676 стали втрата контролю над значною частиною українських володінь, військове й фінансове виснаження країни та її втягнення у збройне протистояння із сусідніми д-вами. Прийняття Україною в січні 1654 протекторату Рос. д-ви обумовило виступ останньої проти Р.П.: уже в травні 1654 рос. війська захопили Смоленськ та білорус. землі до р. Березина (прит. Дніпра). 1655 росіяни опанували Вільно (нині м. Вільнюс; рос. цар Олексій Михайлович проголосив себе великим князем литовським), а українсько-рос. армія розгромила коронне військо під Городком (нині місто Львів. обл.) і облягала Львів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РІЧ ПОСПОЛИТА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
