РИЛЬСЬКИЙ Максим Тадейович (19(07).03.1895—24.07.1964) — поет, перекладач. Д-р філол. н. (1950). Дійсний член АН УРСР (1943), АН СРСР (1958). Син Т.Рильського, етнографа, публіциста і громад. діяча, та селянки Меланії Федорівни (у дівоцтві — Чуприна) із с. Романівка (нині село Попільнянського р-ну Житомир. обл.), де був маєток Рильських. Н. в м. Київ. Належність батька до кола «хлопоманів», діячів «Старої громади» визначила атмосферу, в якій виростав майбутній поет, засади його виховання та освіти. Добре підготований домашніми вчителями, 1908 вступив до 3-го класу київ. приватної г-зії В.Науменка. У гімназійні роки жив і виховувався в родинах М.В.Лисенка та О.Русова. 1915—17 навч. на мед. ф-ті Київ. ун-ту, звідки перевівся на історико-філол. ф-т новоствореного Укр. нар. ун-ту. Бурхливі часи змусили Р. залишити Київ; у Сквирі разом із братом Іваном він працював у продовольчій
управі, невдовзі почав учителювати, спершу в с. Вчорайше (нині село Ружинського р-ну Житомир. обл.), потім — у рідній Романівці. Попри всіляку скруту тривало творче становлення поета (перші публікації 1907 в газ. «Рада», перша збірка «На білих островах» 1910). Поеми «Царівна» та «На узліссі», збірка «Під осінніми зорями» (усі 1918) засвідчили, що період учнівства та «проби голосу» минув; остаточно підтвердила це збірка 1922 «Синя далечінь». 1923 повернувся до Києва, де вчителюванням заробляв на життя. 1920-ті рр. ознаменовані творчим розквітом поета: збірками «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги», «Гомін і відгомін» (обидві 1929). В останній із цих збірок Р. постав також як талановитий перекладач світ. поезії: творів П.Верлена, В.Брюсова, С.Малларме, М.Метерлінка та ін. Подією культурно-мистецького життя став переклад «Пана Тадеуша» А.Міцкевича, здійснений Р. саме в 1920-ті рр. (окреме видання — 1927). Із поверненням до Києва Р. увійшов до кола поетів-неокласиків (М.Зеров, П.Филипович, М.ДрайХмара, О.Бургардт), з якими його єднали духовно-творча солідарність, спільне розуміння багатьох проблем культ. буд-ва. Проте їхніми опонентами виявилися як авангардисти, так і ревнителі «пролетарської культури» і вульгарна критика, яку дратували залюбленість поетів-неокласиків у строгі класичні форми та відстороненість від найбільш актуальних, із погляду цієї критики, питань суспільно-літ. життя, що стало своєрідним прологом до наступних репресій, до переформування всього літ. життя, цілковитого підпорядкування його ідеологічним завданням. Більшість творчих спільників Р. загинули в сталінських таборах, інші, як О.Бургардт (Юрій Клен), мусили емігрувати. Арешт Р. 19 березня 1931 можна трактувати і як відлуння-продовження сумнозвісного процесу над т. зв. Спілкою визволення України. Він відбув 5-місячне ув’язнення в Лук’янівській тюрмі, звідки його возили на допити в Державне політичне управління УСРР. Поет
упритул познайомився з уже апробованою системою залякування та шантажу, примусу до самообмови з наступним «каяттям». Після звільнення він написав віршовану «Декларацію обов’язків поета і громадянина» (1931), а також збірку «Знак терезів» (1932), котра засвідчила злам у його творчості: змушений прийняти нові правила літ. життя, він повною мірою спізнав на собі характер стосунків митця і влади в умовах тоталітарного режиму. 1932 вийшла також віршована повість «Марина». Як «офіційний поет», а з 1939 — ще й «поет-орденоносець», Р. пережив неминучий творчий спад (збірки «Київ», 1935, «Літо», 1936, «Україна», 1938, «Збір винограду», 1940), проте хист Р.-перекладача постав у всьому блиску (нові переклади з П.Корнеля, Ж.-Б. Мольєра, Ж.Расіна, Н.Буало, О.Пушкіна, Е.Ростана та ін.). 1935—42 Р. завідував літ. частиною Київ. театру опери та балету, одночасно в ж. «Українська література» очолював відділ поезії. Із початком Великої вітчизн. війни Рад. Союзу 1941—45 Р. з родиною евакуйований до Уфи (нині столиця Республіки Башкортостан, РФ). Восени 1941 велику популярність поетові принесло «Слово про рідну матір», за рік таке ж визнання здобула поема-видіння «Жага». Проте, як і ін. провідні письменники, Р. був бранцем практикованої владою політики «батога і пряника»: визнання й нагороди періодично змінювалися нагінками й покараннями. У роки війни Р. був обраний дійсним членом АН УРСР (1943), прийнятий до КП(б)У, очолив Спілку письменників України, а також академічний Ін-т нар. творчості та мист-ва (нині Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Рильського НАН України), директором якого залишався до кінця життя (1944—1964). Та невдовзі після війни, на хвилі нових погромних парт. постанов про літературу і мист-во, Р. знову зазнав нищівної критики. «Націоналістичні помилки» було, зокрема, зауважено в поемі «Весняні води». Планувалася навіть інсценізація загибелі Р. начебто від рук «оунівських убивць». Збіг обставин і творчий, наук. та мо-
ральний авторитет Р. завадили розіграти цей сценарій. За сукупністю праць йому присуджено науковий ступінь д-ра філол. н. (1950); він поєднував обов’язки депутата ВР СРСР із інтенсивною творчою, наук. та перекладацькою працею. Виступав на представницьких наукових конференціях та сесіях (Варшава, Париж (Франція), Дубровник (Югославія), Ріо-де-Жанейро (Бразилія), Софія; Болгарія). За збірки «Троянди й виноград» та «Далекі небосхили» удостоєний Ленінської премії (1960). «Третє цвітіння» у творчості поета пов’язане з подихом сусп. змін, із т. зв. добою «відлиги». Під знаком цих змін, що обіцяли відродження більш нормальних умов не лише творчості, а й усіх сфер життя, написані нові його книжки поезії («Далекі небосхили», «Голосіївська осінь», «В затінку жайворонка», «Зимові записи») та публіцистики («Вечірні розмови», «Про мистецтво» та ін.). В останній рік життя обраний почесним доктором Ягеллонського ун-ту в Кракові. Багатоманітна творча, наук. та перекладацька діяльність Р., незважаючи на складні, часом нелюдські, умови, засвідчила вірність високим гуманістичним ідеалам, відданість пам’яті творчих спільників молодості поета — неокласиків. Як поет він став незрівнянним майстром строгих форм: сонета, терцин, октав, стансів, а в завершальний період ще й філос. елегії, медитативної лірики. Жанр ліро-епічної поеми також належить до улюблених жанрів Р. У зашморгу приписів соціаліст. реалізму він змушений був написати чимало злободенних віршованих «одноденок», проте зумів зберегти і свій справжній поетичний хист
199 РИЛЬСЬКИЙ
Пам’ятник М. Рильському у Голосіївському парку у м. Київ. Скульптор П. Остапенко, архітектор О. Стукалов. 2003.
200 РИЛЬСЬКИЙ
— життєлюбний та просвітлено-гармонійний. Завдяки цьому значна частина його спадщини залишається здобутком й окрасою укр. поезії 20 ст. Як громадсько-культ. діяч Р. безстрашно виступав на захист мови, нар. творчості, культ. спадщини, традицій; водночас вітав і підтримував молоді таланти, був палким прихильником творчих пошуків. Лауреат Сталінських премій (1943, 1950), Ленінської премії (1960). П. у м. Київ. Тв.: Твори, т. 1—10. К., 1960— 62; Зібрання творів, т. 1—20. К., 1983—90. Літ.: Зеров М. Літературний шлях Максима Рильського. В кн.: Зеров М. До джерел: Літературно-критичні статті. К., 1926; Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського (1910— 1941). К., 1980; Ільєнко І. Жага: Труди і дні Максима Рильського. К., 1995; Рильський Б. Мандрівка в молодість батька. К., 2004. Е.С. Соловей.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Рильський Максим Тадейович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
