РАНКЕ (Ranke) Леопольд (із 1865 — Леопольд фон Ранке; 21.12. 1795—23.05.1886) — нім. історик. Вважається основоположником сучасної історичної науки, представник т. зв. об’єктивної школи в нім. історіографії. Професор (1825). Н. в м. Віе (Німеччина) в сім’ї лютеранського священика. 1814—18 вивчав теологію і філо-
логію в ун-тах Лейпцига та Галле (обидва міста в Німеччині). Працював учителем г-зії у Франкфурті-на-Одері (Німеччина). 1825 був запрошений на посаду екстраординарного професора історії в Берлінський університет. 1827—31 здійснив наук. поїздку до Відня та Італії. 1832—36 спільно з Ф.-К.Савіньї (1779—1861) був редактором «Історико-політичного журналу» («HistorischPolitische Zeitschrift»). 1834—71 — ординарний професор історії Берлінського ун-ту, засновник істор. семінару як осн. елементу інституціоналізації історичної науки в 1-й пол. 19 ст. та власної наук. школи, представники якої згодом очолили практично всі кафедри історії в нім. ун-тах. Із 1858 очолював Істор. комісію при Баварській АН. Р. — автор численних праць з нім. та європ. історії раннього нового та нового часу (вибрані праці складають 54 т.), найважливішими серед яких є: «Німецька історія в часи Реформації», «Римські папи в останні чотири століття», «Французька історія», «Англійська історія» та ін. Р. — типовий представник «класичного історизму» (див. Історизм), і більшість сучасних дослідників вважають його фундатором строго об’єктивного емпіричного істор. дослідження, яке ґрунтується виключно на критиці джерел та їх максимальному використанні в конкретній практиці, віддають йому першість у зверненні до архів. джерел, їх публікації тощо. Істор. світогляд Р. формувався на основі його реліг. виховання і філос. системи Г.-В.Геґеля. Історик був переконаний у неможливості повністю пізнати минуле, оскільки Божественна ідея визначає індивідуальні й неповторні особливості кожної епохи, ця ідея «стоїть у безпосередньому відношенні до Бога, і її цінність ґрунтується зовсім не на тому, що із неї вийде, а на її існуванні, на її власному “Я”». Історію можна пізнати тому, що в її основі лежить історія як форма буття в якості реального об’єкта. Пізнання історії здійснюється емпіричним шляхом, оскільки істор. події індивідуальні, неповторні й унікальні. Завдання історика полягає в то-
му, щоб на основі джерел історичних відтворити об’єктивну історію — «як в дійсності відбулося» (wie es eigentlich gewesen). Ця вимога ґрунтувалася на ідеях В. фон Гумбольдта, котрий 1821 в праці «Про завдання історіографів» висловив думку, що «сама історія» спрямовує істориків на відтворення «правди всіх минулих подій» і «необхідним» пунктом розгляду є «ідеї» — «дійсні діючі сили» історії, — які відображуються в людських індивідуумах, націях, мовах, праві. Отже, завданням історика є «зображення втілення певної ідеї, отримання дійсного буття» минулого. Факт, за переконанням Р., може бути використаний істориком лише тоді, коли він спирається на істинні джерела. Їх достовірність вимагає суворої критики — зовнішньої і внутрішньої. Однак Р. попереджав, що завдання історика не зводиться лише до накопичення й нагромадження фактів — їх необхідно зрозуміти і на їх основі відтворити картину минулого. Наголошуючи на потребі «зрозуміти» істор. подію як елемент, пов’язаний із заг. історичним процесом, Р. виходив за межі емпіризму і схилявся до універсалізму — історику необхідно бачити цілісний взаємозв’язок історії людства. Істор. подія — лише фрагмент в єдиному істор. потоці, тому зрозуміти індивідуальне можливо тільки у зв’язку із загальним. «Розуміння» історії спрямовувало Р. в коло універсальної герменевтики, створеної Ф.Шлейермахером на основі теологічної й філол. герменевтики. Однак, якщо для останнього герменевтика була процедурою психологічної інтерпретації (мист-во граматичного і психологічного тлумачення), то нім. істор. школа створила герменевтику історичну, яка в поєднанні з романтичною теорією індивідуальності стала основою істор. науки: не лише джерела потребують розуміння, а і вся істор. дійсність повинна бути зрозуміла як текст. Завдання історика полягає в тому, щоб перенести минулий досвід у сьогодення шляхом його дослідження як традиції, що формулювало методологічну схему — цілого і частини, т. зв. герменевтичного кола. Таким чи-
ном, минуле культ. середовище, в якому діяли істор. актори, ставало доступним для розуміння і реконструкції істориками, які ніби перебували в близькій їм к-рі. Внесок Р. в розвиток істор. науки полягав в утвердженні 3-х ґрунтовних принципів: а) становлення історії як самостійної, незалежної від філософії і літературознавства, академічної дисципліни; б) звільнення дослідження історії від упереджених масштабів сучасності; в) розробка методів істор. дослідження (насамперед критики джерел) на основі прийомів літ. критики. Лекції Р. в Берлінському ун-ті слухали майбутні професори Київ., Харків. та Новорос. ун-тів: М.Лунін, А.Валицький, М.Іванишев, О.Брікнер, О.Романович-Славатинський, П.Павлов та ін. П. у м. Берлін (Німеччина). Літ.: Бузескул В.П. Леопольд Ранке. В кн.: Бузескул В.П. Исторические этюды. СПб., 1915; Iggers G.G. The German Conception of History. Middletown, Connecticut, 1968; Berding H. Leopold von Ranke. В кн.: Deutsche Historiker, bd 1. G`ttingen, 1971; Leopold von Ranke und die moderne Geschichtswissenschaft. Stuttgart, 1988; Hardtwig W. Geschichtskultur und Wissenschaft. Mhnchen, 1990; Стельмах С. Історична думка в Україні ХIХ — початку ХХ століття. К., 1997; Evans R. Fakten und Fiktionen: gber die Grundlagen historischer Erkenntnis. Frankfurt am Main, 1998; Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму (ХIХ — початок ХХ ст.). К., 2005. С.П. Стельмах.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РАНКЕ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
