РАДЯНСЬКА АРМІЯ — офіц. назва осн. частини ЗС СРСР (крім ВМФ, Військ цивільної оборони, прикордонних та внутр. військ). До 25 лютого 1946 — Робітничо-сел. Червона армія (Червона армія, РСЧА). Заснована відповідно до Декрету РНК від 28 (15) січня 1918 про створення Робітничо-сел. Червоної армії для захисту населення, територіальної цілісності та громадян. свобод на території рад. д-ви. В Україні 2 лютого (20 січня) 1918 декретом Народного секретаріату була створена Укр. Червона армія, яка проіснувала з березня 1918 до січня 1919 і призначалася для боротьби з австро-нім. військами, збройними формуваннями Української Народної Республіки. На першому етапі складалася з 5-ти армій, кожна з яких мала від 3 до 6 тис. осіб.
116 РАДЯНСЬКА
1-ша, 2-га і 4-та радянські армії в Україні в ході боїв проти австронім., румун. та білогвард. загонів були розбиті і припинили своє існування. Із решти 3-ї і 5-ї армій у середині квітня 1918 утворилася 5-та армія (командуючий — К.Ворошилов). Станом на кінець квітня 1918 більшовицька РСЧА налічувала 196 тис. осіб. Обов’язкова військ. служба стала важливою умовою створення масової регулярної армії, яку ввели в дію постановою Всерос. ЦВК від 29 травня 1918. На кінець жовтня 1918 в її лавах налічувалося більше 800 тис. бійців, а на кінець 1919 чисельність РСЧА досягла 3 млн осіб. Кер-во та управління армією зосереджувалося у Всерос. колегії, що діяла у складі нар. комісаріату з військ. справ РСФРР, із 1923 — у Раді праці та оборони СРСР, із 1937 — у К-ті оборони при РНК СРСР, із 1941 — у Державному комітеті оборони СРСР. На перших порах осн. одиницею формування РСЧА, на добровільних началах, був окремий загін, який становив військ. частину. На чолі загону була Рада у складі військ. керівника та двох військових комісарів, при якій діяли невеликий штаб та інспекторат. З накопиченням досвіду та із прийняттям рішення щодо залучення в ряди РСЧА військ. фахівців стали формувати повноцінні підрозділи, частини, з’єднання (бригада, д-зія, корпус), установи та заклади. Загальновійськові з’єднання РСЧА будувалися наступним чином: • стрілец. корпус у складі 2— 4-х д-зій; • д-зія — 3-х стрілец. полків, артилер. полку (артполку) та тех. частин; • полк — 3-х батальйонів, артилерійського дивізіону та тех. підрозділів; • кавалерійс. корпус — 2-х кавалерійс. д-зій; • кавалерійс. д-зія — 4—6-ти полків, артилерії, броньованої частини, тех. підрозділів. В обов’язковому порядку у складі всіх підрозділів, частин, з’єднань створювалися політ. органи (політоргани) — політичні відділи (політвідділи), політ. ча-
стини (політчастини), які спільно з командуванням (командиром і військ. комісаром) проводили політико-виховну роботу. На період війни Діюча армія (війська РСЧА, що вели бойові дії або здійснювали їх забезпечення) в орг. плані поділялася на фронти. Фронти поділялися на армії, армії — на з’єднання і частини та інші формування. Заг. кер-во Діючою армією здійснювала РВР Республіки через головнокомандувача усіх ЗС Республіки (Головкома). У ході громадян. війни в Росії 1918—22, а також вторгнень на територію України використовували в основному озброєння старої царської армії. Разом із тим, вдалося перейти до постачання РСЧА зброєю, боєприпасами, обмундируванням власного вир-ва. Налагодили вир-во та ремонт бронепоїздів, літаків, бронемашин та ін. військової техніки. У період 1918—20 сформовано 88 стрілецьких і 29 кавалерійс. д-зій, 61 авіазагін (усього 300— 400 літаків), артилерійські та броньовані частини (підрозділи). У період із червня 1918 до кінця 1920 створено та активно діяло 11 фронтових об’єднань, 1 район оборони, 7 окремих армій. Усього було сформовано 22 армії, з яких 2 кінні, що налічували від 46,5 до 147 тис. активних багнетів і шабель, від 245 до 660 гармат, 174 д-зії, у т. ч. 35 кавалерійських. До Червоної армії мобілізовано 6 707 588 осіб, а її заг. безповоротні втрати склали 980 741 особу. Чисельність особового складу частин та з’єднань РСЧА, розташованих на укр. території в цей період, становила 1 млн 200 тис. осіб. Тут дислокувалися зведені у 5 армій (4-ту, 6-ту, 12-ту, 14-ту та 1-шу Кінну) 21 стрілецька, 14 кавалерійс. д-зій, 2 стрілецькі та 8 кавалерійс. бригад, технічні та спеціальні частини, військ. установи та військ. навч. заклади. 85 % особового складу РСЧА в Україні становили великороси, 6 — поляки, білоруси, татари, євреї та ін., і лише 9 % — українці. В умовах відновлення нар. госп-ва за доцільне визнали мати армію, яка побудована за змішаним кадрово-територіальним
принципом. 1924—25 проведено військ. реформу (див. Військова реформа 1924—1928 в СРСР), осн. напрямами якої стали: введення територіально-міліційної системи буд-ва РСЧА у поєднанні з кадровою; введення єдиноначальності; створення нац. формувань; зміни організаційноштатної структури частин і з’єднань тощо. Проведено масову демобілізацію військовослужбовців і послідовну орг. перебудову військ та органів управління: РСЧА скоротилася до 562 тис. осіб, в її складі на кадровому положенні перебували 26 стрілец. д-зій, уся кавалерія, тех. частини та ВМФ. Територіальні війська мали 36 стрілецьких і 1 кавалерійс. д-зію, полк бронепоїздів, 3 нац. полки, підрозділи та частини артилерії. Змішана система проіснувала до серед. 1930-х рр., коли здійснили перехід до кадрової побудови РСЧА. 1934—38 перейшли від змішаної до кадрової системи будівництва ЗС, що дало можливість планово збільшувати їхню чисельність. Значну роль у підвищенні авторитету військ. кадрів відіграло введення 22 вересня 1935 персональних військ. звань, а з 7 травня 1940 — генеральських та адміральських. У цей час в армії з’явилося військ. звання «маршал», а генеральські — змінили раніше введені «комбриг», «комдив», «комкор» та «командарм». 27 квітня 1937 з метою об’єднання кер-ва обороною країни створено єдиний орган — К-т оборони СРСР замість Комісії оборони та Ради праці та оборони. Упродовж 1930-х рр. РСЧА взяла участь у двох війнах (радянсько-польській, вересень 1939, та радянсько-фінляндській, 30 листопада 1939 — 13 березня 1940; див. Польсько-радянська війна 1939, Радянсько-фінляндська війна 1939—1940), а також у двох військ. акціях (введення контингенту військ до Литви, Латвії, Естонії, жовтень 1939 — червень 1940; до Бессарабії та Буковини Північної, червень 1940), а також у ряді військових конфліктів (на оз. Хасан 1938, на р. Халхін-Гол 1939).
17 вересня 1939 два угруповання РСЧА (Український фронт та Білорус. фронт) перетнули польс. кордон. У складі Укр. фронту (командуючий — командарм 1-го рангу С.К.Тимошенко) діяли 3 армійські групи, що налічували 238 978 осіб. За 12 днів ведення воєнних дій у Західній Україні та Зх. Білорусі Червона армія пройшла від 250 до 350 км, зайнявши територію 195 тис. км2 із населенням 13 млн осіб. Роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 стали величезним випробуванням для РСЧА. Станом на 1 липня 1941 до лав ЗС мобілізовано 5,3 млн осіб. 30 червня 1941 створено надзвичайний орган — Держ. к-т оборони СРСР, для стратегічного кер-ва ЗС створено Ставку Верховного головнокомандування, а Ген. штаб став осн. робочим органом. У роки Великої вітчизн. війни 1941—45 рад. ЗС провели 51 стратегічну, бл. 250 фронтових і більш 1 тис. армійських операцій. Максимальна довжина лінії радянсько-нім. фронту сягала 6200 км. На озброєння рад. ЗС надійшло 29,18 млн одиниць стрілец. зброї різних типів, 131,7 тис. танків та самохідних артилер. установок, 639 тис. гармат і мінометів різних калібрів, 135,6 тис. літаків усіх типів. На радянсько-нім. фронті в різні роки війни діяли 29 фронтових об’єднань, одна зона оборони, 7 окремих армій, 70 загальновійськових, 11 гвардійських, 5 ударних, 6 гвардійських танкових армій, 17 повітряних армій, 10 саперних армій, 7 армій протиповітряної оборони, сформовано 661 д-зію (із них 490 стрілецьких), 666 бригад (313 стрілецьких). У період Великої вітчизн. війни 1941—45 до 6 млн жителів України воювали у складі рад. ЗС проти нім. загарбників. На всіх етапах війни українці складали осн. частину військ, що билися з ворогом на терені рідної землі. Стат. дані свідчать, що з 34 млн 476,7 тис. осіб, які впродовж війни були мобілізовані, більше третини щорічно перебували в строю (за списком — 10,5—11,5 млн осіб). Половина з них (5,0—6,5 млн осіб) проходи-
ли службу в діючій армії, тобто воювали на радянсько-нім. фронті, де кожної доби вибувало зі строю в середньому 20 869 осіб, з яких безповоротно — бл. 8 тис. осіб. Заг. безповоротні втрати особового складу склали 8 668 400, санітарні — 22 326 905 осіб, 15,47 тис. одиниць стрілец. зброї, 96,5 тис. танків і самохідних артилер. установок, 317,5 тис. гармат і мінометів, 88,3 тис. літаків. Рад. ЗС досягли перемоги над гітлерівською Німеччиною та Японією, звільнили власну територію, території країн Сх. Європи та Пд.-Сх. Азії від фашизму, а їхні народи від поневолення. За мужність і героїзм більше 7 млн воїнів нагороджені орденами та медалями, більше 11 600 з них присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Важливою подією під час Другої світової війни стало прийняття рішення про перетворення наркомату оборони із загальносоюзного в союзно-респ. наркомат. Метою цього заходу було створення більш вагомих підстав для надання союзним республікам (зокрема Україні) голосів у майбутній Організації Об’єднаних Націй, а також винайдення легальних форм поширення впливу СРСР на країни Європи та Азії після вступу на їхні території рад. військ. Процедура утворення респ. наркомату оборони відбулася тільки в Україні (див. Народний комісаріат оборони УРСР). На поч. березня 1944 було призначено наркома оборони УРСР, ним став генерал-лейтенант В.Герасименко, створена його канцелярія (6 військових та 5 вільнонайманих). До складу наркомату мали увійти Ген. штаб Червоної армії УРСР, 8 управлінь та 8 відділів; командуючі (піхотою, протиповітряною обороною, артилерією, авіацією, танк. військами, кавалерією), начальники (військ зв’язку, тилу, інженерних, хімічних військ) — усі з відповідними структурами. Але це залишилося не реалізованим. У жовтні 1945 В.Герасименка (офіційно не позбавляючи посади наркома) перевели на посаду заст. командуючого Прибалтійським військ. округом. Канцелярія
проіснувала до травня 1946, потім її документацію передали в архів, печатку знищили. Формально наркомат оборони УРСР проіснував до прийняття Конституції СРСР 1977. Із 1946 називався військ. мін-вом УРСР, а з 1953 — мін-вом оборони УРСР. Короткотермінова історія зі створенням укр. респ. військ. відомства продемонструвала невідповідність декларацій та практики союзного кер-ва в нац. питанні — зокрема й у військ. сфері. Перехід країни від війни до миру обумовив демобілізацію особового складу армії та флоту, яка розпочалася 5 липня 1945 і, в основному, завершилася на початку 1948. Чисельність особового складу армії доведена до 2 млн 874 тис. осіб. Крім того, ліквідували фронтові управління, а деякі з них переформували в управління округів. У лютому 1946 офіційно перейменували Робітничо-сел. Червону армію на Рад. армію. 25 лютого 1946 замість наркомату оборони та наркомату ВМФ створено єдиний наркомат ЗС СРСР (із лютого 1950 — військове та військово-морське мін-во СРСР, із березня 1953 — мін-во оборони СРСР). Із серед. 1950-х рр. ЗС СРСР вступили в новий етап свого розвитку — етап докорінних якісних перетворень, які зумовило масове впровадження ракетноядерної зброї та ін. видів зброї і військ. техніки. Це визначило суттєві зміни у формах і методах навчання та виховання особового складу, орг. структурі, у поглядах на форми та способи ведення воєнних дій. 1960 створено новий вид ЗС — Ракетні війська стратегічного призначення. З того часу і до розвалу СРСР ЗС організаційно поділялися на Р.а. (Ракетні війська стратегічного призначення, Сухопутні війська, Війська протиповітряної оборони країни, Військово-повітряні сили, Тил ЗС), ВМФ і Цивільну оборону. Війська, які звільняли від гітлерівців Сх. Європу, після закінчення війни з території Німеччини, Австрії, Польщі не вивели, а залишили для забезпечення стабільності режимів у дружніх
117 РАДЯНСЬКА
118 РАДЯНСЬКА
країнах і протидії тискові блоку НАТО (див. Північноатлантичний альянс), створеному 1949, організаційно звели в групи військ. Р.а. залучали для знищення збройного опору рад. владі, що розгорнувся на території Зх. України та в Прибалтиці, де його чинили з використанням партизан. методів боротьби Українська повстанська армія та прибалт. «лісові брати». Найбільшим контингентом Р.а. за кордоном стала Група рад. військ у Німеччині, створена 9 липня 1945, яка до 1949 називалася «Група радянських окупаційних військ у Німеччині». Чисельність групи складала більше 500 тис. осіб, 4,1 тис. танків, більше 7,5 тис. бойових броньованих машин (бойових машин піхоти та бронетранспортерів); бл. 3,6 тис. артилер. систем; 940 літаків; 785 вертольотів. Група мала добре розвинену інфраструктуру — в її розпорядженні перебували 777 військ. містечок, 3422 навч. центри і полігони, 47 аеродромів, 5269 баз і складів. 1990 її перейменували на Зх. групу військ, а з 22 січня 1991 розпочався вивід військ, який завершився 31 серпня 1994, — група припинила своє існування. Крім Групи рад. військ у Німеччині, також були розгорнуті Пн. група військ 29 травня 1945 (Польща, станом на 1955 чисельність не більше 100 тис. осіб), Центр. група військ (Чехословаччина) і Пд. група військ (Румунія, Угорщина; у складі — 1 повітряна армія, 2 танкових і 2 піхотних д-зії). Крім того, частини Р.а. постійно перебували на Кубі та в Монголії. Війська на території СРСР були розподілені на 15 військ. округів: (Ленінгр., Прибалт., Білорус., Прикарпатський, Київ., Одес., Моск., Північнокавказ., Закавказ., Приволзький, Уральський, Туркестанський, Сибірський, Забайкальський, Далекосхідний). У результаті радянськокитайс. прикордонних конфліктів 1969 створено Середньоазіатський військ. округ зі штабом у м. Алма-Ата (нині м. Алмати, Казахстан). Наприкінці 1980-х рр. війська трьох округів, що перебували
на території України, налічували бл. 780 тис. осіб (14 мотострілкових, 4 танкові, 3 артилер. д-зії, 8 артилер. бригад, 1 бригада спецназу, 9 бригад протиповітряної оборони, 7 полків бойових вертольотів). На озброєнні цих формувань було: танків бл. 6500 одиниць; бойових машин піхоти та бронетранспортерів усіх видів — 11 тис.; артилерії — бл. 2 тис. стволів; мінометів — бл. 500 одиниць; 132 ракети Р-300. В Україні були розташовані 4 повітряні армії (бл. 1100 бойових літаків), 1 армія протиповітряної оборони, стратегічні ядерні сили. Р.а. за наказом кер-ва СРСР брала участь у придушенні антиурядових виступів у Німеччині (1953), Угорщині (1956). Частини Р.а. разом з частинами армій країн-членів Варшавського договору 1968 були введені в Чехословаччину для придушення «Празької весни». 1979 до Афганістану введено обмежений контингент Р.а. у складі 40-ї армії. Максимальна чисельність рад. військовослужбовців у складі армії сягала 106 тис. осіб. Це був найтриваліший період участі рад. військ. контингенту в бойових діях за межами СРСР. Із 1979 по 1989 через Афганістан пройшли більше 500 тис. солдатів та офіцерів. Втрати особового складу 40-ї армії в цій війні склали 14,5 тис. осіб загиблими. Після II світової війни СРСР реагував майже на 130 воєнних зіткнень практично на всіх континентах, у 2/3 із них використовувалася радянська зброя, боєприпаси та військ. спорядження, яке поставляли воюючій стороні безпосередньо або через треті країни. Із 1946 по 1991 «радянський військовий компонент» безпосередньо брав участь у 37-ми локальних війнах і збройних конфліктах. Загалом через локальні війни та збройні конфлікти за цей час пройшли понад 246 тис. осіб у якості рад. військ. радників і фахівців. У це число не входить особовий склад, який брав участь у бойових діях у складі з’єднань і частин діючої армії. Наприклад, у воєнних діях в Афганістані взя-
ли участь понад 620 тис. військовослужбовців. Усього ж по лінії мін-ва оборони СРСР рад. військовослужбовці побували в 123-х країнах світу. На кінець 1980-х рр. на озброєнні Р.а. налічувалося 68 тис. танків, 14 тис. літаків, із них 7 тис. бойових, 157 стратегічних бомбардувальників і ракетоносців, потужний ядерний арсенал. 1989 оголошено відмову від втручання рад. військ, які дислокувалися за межами СРСР у країнах-членах Орг-ції Варшавського Договору, у їхні політ. події. Завершено вивід обмеженого контингенту рад. військ з Афганістану. Р.а. під час подій 19—20 серпня 1991 отримала ряд наказів від членів Держ. к-ту з надзвичайних подій, на вулиці Москви увійшли танки Кантемировської д-зії, однак армія не вживала ніяких активних дій. Незважаючи на конфлікт, що призвів до загибелі 3-х осіб — за офіц. даними, та 150-ти — неофіційними, жодного наказу на стрільбу не було віддано. Відразу ж після подій кер-во СРСР втратило контроль над союзними республіками. Війська, що дислокувалися на територіях знов створених незалежних країн, бралися під їхню юрисдикцію, на їх основі кожна країна створювала власні ЗС. Спадщиною Р.а. на території України залишилися війська Прикарпатського, Одес. та Київ. військових округів, частина ядерного арсеналу, відповідні матеріальні запаси стратегічного значення. Уся ядерна зброя з території України була передана Росії. Указом Президента України 6 грудня 1991 засновано Збройні Сили України. Літ.: Советская военная энциклопедия, т. 2. М., 1976; Леоненко В.В. Красная Армия. М., 1981; Військове будівництво в Україні у ХХ столітті: Історичний нарис, події, портрети. К., 2001; Кобликов А.В. Красная Армия. К., 2003; Феськов В.И. и др. Советская Армия в годы «холодной войны» (1945—1991). Томск, 2004. С.В. Сидоров.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РАДЯНСЬКА АРМІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
