ПОСТУПУ ТЕОРІЇ — стадіальні конструкції історії, котрі тією чи ін. мірою спираються на ідею прогресу (лат. progressus — рух уперед) як вихідну основу концептуалізації минувшини, яка часто поширюється на пояснення сучасності та передбачення майбуття. У широкому сенсі такі теорії асоціюються з «образом драбини» та висхідним рухом по ній, кожну зі «сходинок» пов’язують із «вищою» чи «нижчою» стадією розвитку сусп-ва. Початки стадіальних конструкцій історії сягають доби античності. Приміром, ще в 3 ст. до н. е. учень Арістотеля філософ Дікеарх із Мессени запропонував поділ історії на періоди: «мисливства», «скотарства» та «землеробства», а давньорим. поет Тіт Лукрецій Кар у 1 ст. до н. е. розрізняв «кам’яну», «мідну» й «залізну» добу. Втім, перші стадіальні теорії, які постулюють ідею поступу, з’явилися лише в межах раціонально-просвітницького мислення 18 ст., котре сполучило зацікавлення спадщиною класичної давнини з модерними пошуками рушійних сил та закономірностей сусп. розвитку, що здебільшого розгорталися навколо способів осягнення Ratio і природного Права в історії, себто розвитку людського розуму й свідомості. Зазвичай родоначальниками перших теорій поступу вважають франц. інтелектуалівпросвітників, зокрема міністра фінансів за часів короля Людовіка XVI Бурбона А.-Р.Тюрго та його послідовника, секретаря Франц. АН Ж.-А.Кондорсе. Пер-
ший висунув теорію 3-х стадій культ. поступу людства (реліг., спекулятивну та наукову) і, заразом, як прибічник фізіократів реанімував антич. тріаду — мисливство—скотарство—землеробство, послуговуючись якою, пояснював кардинальні трансформації матеріального буття як визначального чинника поступу. Конструкцію А.-Р.Тюрго наслідував і трансформував Ж.-А.Кондорсе, котрий обстоював власну візію поступу в історії як безупинного поліпшення людського розуму (знання, науки та просвітництва). Ж.-А.Кондорсе поділяв людську історію на 9 стадій: 1) племінну; 2) скотарську; 3) землеробську до винаходу письменства; 4) поступу розуму в Греції до часів поділу наук у вік Александра Македонського; 5) поступу наук від їхнього поділу до занепаду; 6) від занепаду просвітництва до його піднесення за доби хрестових походів; 7) поступу наук у період їхнього відродження на Заході до появи книгодрукування; 8) від винайдення книгодрукування до часу, коли наука скинула гніт авторитету; 9) від Р.Декарта до виникнення Франц. республіки кінця 18 ст., а також обстоював тезу про прийдешню 10-ту стадію — добу майбутнього тріумфу людського розуму. У 2-й пол. 18 — на поч. 19 ст. значної популярності набувала стара—нова тріада (мисливство— скотарство—землеробство) щодо періодизації історії на засадах вирізнення вищих/нижчих способів матеріального, точніше госп., життя, яку доповнюють торг. (комерційною) стадією, а в 1-й пол. 19 ст. ще однією стадією — промисловою. Такі чи подібні стадіальні конструкції представлені в працях К.-А.Гельвеція, Ф.Кене, В. де Мірабо, В.Робертсона, А.Сміта, Г.Хоума та ін. інтелектуалів-просвітників 2-ї пол. 18 — поч. 19 ст. Водночас раціонально-просвітницька парадигма зумовила появу й ін. типу стадіальних теорій, зорієнтованих на осягнення розвитку сусп. інститутів, передусім власності. Приміром, з’явилася знаменита стадіальна тріада шотландського філософа А.Фергюссона, в якій минуле представлене як рух від дикунства до просвітництва: стадія дикості (відсутність власності),
стадія варварства (поява власності) та стадія цивілізації (законодавче оформлення власності), котра стала базовою моделлю для конструкцій багатьох мислителів 19 ст., зокрема Ф.Енгельса, К.Маркса, Л.-Г.Моргана та ін. Своєрідні теорії поступу, в яких культ розуму сполучається із провіденційними й ідеалістичними мотивами, репрезентовані в студіях ряду європ. інтелектуалів, зокрема швейцарського просвітника І.Ізеліна, нім. філософів Й.-Г.Фіхте (5 епох всесвітньої історії та її рух від ступеня панування сліпих інстинктів до ступеня розумного мист-ва) і Г.-В.Геґеля (представлення історії як прогресу духу в усвідомленні свободи) та ін. Новий сплеск стадіально-лінійних теорій поступу пов’язаний із поширенням позитивізму у серед. 19 ст., який привніс до дослідницьких та культ. практик надзвичайну віру в силу знання й людського інтелекту, начебто спроможного осягнути всі таємниці природи та сусп. розвитку. Відтак адепти позитивізму прагнули «передбачити» минуле, щоб пізніше «перенести» на прийдешність раціонально осмислені й «відкриті» закони щодо руху та буття «соціальної природи». На перехресті такої непорушної віри в людський розум і передбачення майбуття постала славнозвісна позитивістська ідея невпинного поступу, яку іноді тлумачать як секуляризований замінник ідеї «вічного Бога». Недаремно нім. історик Ф.Мейнеке розглядав ідею поступу як секуляризовану християн. есхатологію, котру перенесли зі сфери трансцендентності на ґрунт природного пояснення. Загалом віра в прогрес у 2-й пол. 19 ст., прозваного «віком поступу», відображала специфічний дух агностицизму й атеїзму, котрий перетворився на своєрідний світський замінник сакральних почувань. За версію О.Конта, поступ тлумачився як безперервне поліпшення «людської природи» (майже в дусі Ж.-А.Кондорсе), в якому вбачалася гол. мета істор. руху.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОСТУПУ ТЕОРІЇ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
