ПОПОВИЧ Мирослав Володимирович (н. 12.04.1930) — філософ, громад. і політ. діяч. Д-р філос. н. (1966), професор. Дійсний член НАН України (2003). Засл. діяч н. і т. України (2000). Президент Філос. т-ва України, член К-ту з Держ. премій України в галузі науки і техніки, президент Т-ва «Україна—Франція», один із засновників Народного руху України. Н. в м. Житомир. 1953 закінчив відділення логіки філос. ф-ту Київ. ун-ту. 1953—56 працював учителем і директором середньої школи с. Золотий Потік (нині с-ще міського типу Бучацького р-ну Терноп. обл.), 1956—59 — аспірант, 1956—67 — молодший наук. співробітник, учений секретар, старший наук. співробітник, в. о. завідувача відділу методології, методики і техніки конкретно-соціологічних досліджень Ін-ту філософії АН УРСР, із 1968 — зав. відділу логіки і методології науки цього ін-ту. Від грудня 2001 — директор Інституту філософії імені Г.Сковороди НАН України, гол. редактор наук. час. «Філософська думка». Наук. діяльність П. розпочав із логічного аналізу провідних немарксистських філос. течій, соціально-філософських концепцій А.Бергсона, Ле Руа, Ж.-П.Сартра, А.Камю, Г.Марселя, Ж.Марітена, Т. де Шардена, Ж.Матісса, М.Мерло-Понті та ін., що відображали назрілі потреби суспільно-істор. модернізації. Він зосередив інтерес на актуальних проблемах логіки, методології та філософії науки, що поставали у зв’язку з бурхливим розвитком математики і природознавства в 2-й пол. 20 ст. У цей час група науковців, до якої входили П. і П.Копнін, зосередилася на розробці проблем логіки наук. пізнання. Підсумком стало видання праці «Логіка наукового дослідження» (1965), яка відзначалася тим, що засобами формального і концептуального аналізу реконструювалося наук. дослідження як логічно послідовний, наук. пошук від генезису проблеми і формування ем-
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht :// торії взагалі, соціального, морального і простого людяного сенсу в розвитку окремих цивілізаційних організмів. Але найбільший сусп. відгук викликало фундаментальне дослідження «Нариси історії української культури» (1998, 2001), удостоєне Нац. премії України ім. Т.Шевченка. Праця зображує процес розвитку укр. культури від найдавніших часів до сьогодення на глибокому фоні індоєвроп. та слов’ян. міфології, у контексті протистояння Сходу і Заходу, катол., правосл. та осман. взаємин. Автор пов’язує укр. культ. традицію з індоєвроп. традиціями в духовній к-рі слов’ян. Він висвітлив ключові культ. явища і здобутки епохи Київської Русі, маловивчені формоутворення укр. к-ри в періоди Ренесансу і Просвітництва, укр. бароко, козаччини й діяльності братств, литов. і польс. впливів, перебування у складі Російської імперії. Книга змальовує картину к-ри України в період тоталітаризму, коли вона зазнавала то деякого піднесення («українізація» 1920-х рр.), то занепаду з трагічними наслідками для інтелігенції української. Показує внесок укр. народу в скарбницю світ. к-ри. Великий наук. резонанс викликала фундаментальна наук. праця П. «Григорій Сковорода: Філософія свободи» (2007, 2008), в якій автор здійснив модерну реконструкцію світогляду та світорозуміння Г.Сковороди. Він змалював доробок мислителя в істор. діапазоні його життєдіяльності та великих духовних зрушень епохи. Дослідження розкриває гуманістичну і демократ. основу вчення великого мислителя, невіддільну від ідеалів свободи, мудрості, справедливості та милосердя. 2009 П. опублікував ґрунтовне дослідження «Культура: Ілюстративна енциклопедія України», де на широкій джерельній базі розкривається філос. глибина, неповторна самобутність і велика естетична сила укр. к-ри в усьому її тематичному й жанровому багатстві. Плідна діяльність П. не обмежувалася сферою науки. 1989 він активно працював у т. зв. Демократ. платформі, що була внутр. опозицією до Комуністичної партії Радянського Союзу, був одним
піричної бази через різні ступені абстракції до вищих рівнів синтезу та структуризації знання — наук. теорії, системи наук. теорій, наук. картини світу. П. досліджував закономірності становлення, функціонування й розвитку наук. теорій, їхні сутнісні характеристики — формальну правильність, досвідну перевіряльність та змістовну істинність, межі розвитку наук. теорій, форми їх прояву й визначення. Незабаром видав окрему працю «Про філософський аналіз мови науки» (1966). Проблеми логіки наук. пізнання, методології та філософії науки перебували в центрі дослідницьких інтересів П. протягом багатьох років. Серед численних наук. публікацій П. помітним явищем були монографії «Логіка і наукове пізнання» (1971), «Філософські питання семантики» (1975), в яких здійснюється глибокий логіко-методологічний аналіз якісних зрушень у науці 20 ст., становлення нових вербальних засобів і категоріальних форм наук. мислення. Значна увага приділялася семантиці наук. теорії та її тверджень, факту і фіксуючих його висловлювань, співвідношенню «мови спостереження» з теор. мовою, абстракції і об’єкта. Висунуті ідеї та гіпотези обґрунтовувалися на матеріалах наук фізико-мат. циклу. Проте вони не сприймалися компарт. кер-вом і розцінювалися як відступ від «принципу партійності» в науці. Але П. завоював наук. авторитет у рад. академічній науці, отримав визнання у світових логіко-методологічних колах. Завдяки йому Київ виступив наук. і орг. центром проведення переважної більшості Всесоюзних симпозіумів із логіки, методології та філософії науки. 1971 П. обирали членом керівного органу Відділення логіки, методології і філософії науки Міжнар. союзу історії та філософії науки, де він відповідав за міжнац. зв’язки, виступав організатором міжнар. конгресів. Як член Рад. Нац. к-ту брав участь у проведенні 5—7 Всесвітніх філос. конгресів. У 2-й пол. 1980-х рр. дослідницькі інтереси П. змістилися в площину соціогуманітарної проблематики, він прагнув осмислити події, порівнюючи їх зі світ.
досвідом розвитку цивілізації, шукаючи коріння в особливостях укр. ментальності. У творчості П. цього періоду виділилися 2 блоки проблем: дослідження соціальнополіт. процесів, що відбуваються у світі і в нашій д-ві, а також дослідження історії укр. філос. думки та нац. к-ри. У книзі «Раціональність і виміри людського буття» (1997) автор застосував стандарти логікофілос. мови і концептуальний апарат методології науки до характеристики фундаментальних вимірів людського буття — істини, добра і краси; до обґрунтування переваги демократ. ціннісних орієнтацій — свободи, справедливості, солідарності. У монографії «Європа—Україна — праві і ліві» (1996) П. розкрив суперечливості процесів, що відбувалися в нашій д-ві, та змалював контури укр. шляху до об’єднаної Європи. Значну увагу він приділив становленню багатопартійності в Україні, а також перспективі її складових — демократичної і авторитарної, ліберальної та соціалістичної. Об’ємна і різнобічна праця П. «Червоне століття» (2005) являє собою фундаментальне істор. дослідження, що спирається на багатий емпіричний та ілюстративний матеріал; філос. осмислення цивілізаційного процесу концептуальними засобами філософії історії — модальності, можливості та дійсності, неперервності соціального часу й дискретності соціального простору, які ми називаємо істор. подіями, явищами, націями, д-вами, к-рами, цивілізаціями тощо; логікометодологічний аналіз, що реконструює історичний процес у його послідовності і визначеності, у логіці розгортання подій планетарного масштабу, їх передісторії, історії й післяісторії; роман-есе, який у вільній композиції подає історію 20 ст. в образах, у дійових особах, у розмаїтті особистісних вражень і міркувань. Праця містить системний аналіз фатальних для людської цивілізації подій, початковими та кінцевими віхами яких автор називає відповідно Першу світову війну і падіння комуніст. режиму, що виділяють 20 ст. в окрему смугу історії. Мотивом цього всебічного аналізу виступає пошук смислу історії нашого часу та іс-
425
ПОПОВИЧ
st hi
or o y. rg a .u
/
tp ht :// ний педагог і філолог, письменник, редактор багатьох періодичних видань. Н. в с. Дорна-Ватра, Пд. Буковина, в сім’ї священика. Після закінчення 1877 учительської семінарії працював на різних пед. посадах на Буковині. Із 1895 — інспектор «руських» нар. шкіл, згодом був також членом краєвої шкільної ради, займав ін. офіц. значні освітянські посади на Буковині, а після Першої світової війни і до кінця життя був краєвим інспектором учительських семінарій нар. шкіл у Львові. Один із гол. будителів укр. відродження на Буковині. П., як і ін. визначні буковинські народовці, починав як москвофіл, навіть був головою студентського москвофільського т-ва «Согласие». У 1880-х рр. П. перейшов на народовські позиції, став активним членом «Руської бесіди» (секретар з 1884) та Руської ради на Буковині. З виникненням на Буковині Національно-демократ. партії (1906) вступає в її ряди. Засновник Укр. поступової партії, 1908 редагував її офіц. орган — газ. «Буковина». Будучи депутатом буковинського сейму, П. брав участь у розробці різноманітних законопроектів, особливо освітянських. У період Західноукраїнської Народної Республіки П. став віце-президентом Укр. нац. ради на Буковині і одночасно головою Краєвої адміністрації. П. був одним із засновників і членом багатьох т-в, які діяли на Буковині наприкінці 19 — на поч. 20 ст. Певний час він був головою т-ва «Українська православна шляхта», але найбільше проявив себе на освітянській ниві: П. — засновник і голова (із 1887) укр. т-ва «Руська школа», а згодом — ініціатор перейменування його на «Українська школа». У 1920-х рр. він — також один із керівників т-ва «Рідна школа» у Львові. П. — видатний педагог-практик та теоретик-методист, автор багатьох шкільних підручників і методичних посібників, чималої низки статей науково-методичного характеру. Багато зробив для впровадження укр. фонетичного правопису. Іще за життя П. був названий «батьком шкільництва на Буковині». П. у м. Заліщики.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Попович Мирослав Володимирович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
