ПОПОВ Павло Іванович (20(08). 12.1896—13.07.1937) — політ. діяч, ідеолог укр. націонал-комунізму, вчений-аграрник. Н. в с. Демидівка (нині село Решетилівського р-ну Полтав. обл.) в сім’ї агронома. 1915 закінчив Полтав. реальне уч-ще, навч. на екон. ф-ті Моск. комерційного ін-ту. Учасник укр. студентських оргцій Москви, член Української соціал-демократичної робітничої партії з 1915. 1916 мобілізований до рос. армії. Закінчив школу прапорщиків у м. Петергоф (нині місто у складі Петродворцевого р-ну Санкт-Петербурга, РФ) і отримав відповідне офіцерське звання (лютий 1917). Після Лютневої революцї 1917 обраний членом к-ту 1-ї армії Пн. фронту. Із грудня 1917 — у Києві, співробітник ген. секретарства військ. справ УНР, слухач Київ. комерційного ін-ту. Невдовзі увійшов до групи лівих укр. соціал-демократів Є.Нероновича та М.Врублевського. Разом із цією групою в липні 1918 приєднався до КП(б)У. За Української Держави та Директорії Української Народної Республіки — у підпіллі. 1919 — голова Київ. повітового виконкому, уповноважений ЦК КП(б)У у зведеному загоні, що діяв проти отамана Зеленого. У вересні 1919 П. дістався м. Кам’янець-Подільський, де таємно провів переговори з високопоставленими діячами УНР про спільні дії Армії Української Народної Республіки з Червоною армією проти Збройних сил Півдня Росії. Відтак, прибувши до Москви, від групи членів КП(б)У (пізніше т. зв. фракція федералістів (див. Федералістів фракція у КП(б)У), одним з організаторів якої він став) у листопаді 1919 подав до ЦК РКП(б) меморандум. У ньому виклав бачення соціально-політ. ситуації та комуніст. стратегії в Україні. Визначивши минулу більшовицьку політику там як колоніальну і засудивши ставлення РКП(б) до України як поспіль «куркульської» країни, П. наголошував на особливостях її національно-істор. розвитку, соціальної й екон. структури. Наполягав на: 1) цілковитій незалежності Укр. рад. республіки та її уряду від Москви; 2) створенні самостійної нац. укр. комуніст. партії більшовиків шляхом об’єднання остан-
ніх із боротьбистами та ін. укр. комуніст. групами. Висловлюючися за військово-госп. союз Укр. та Рос. радянських республік, П. уявляв його «як федерацію на засадах рівності, … угоду двох революційних центрів». Політ. заяви П. розглядалися ЦК РКП(б), зокрема В.Леніним, Л.Троцьким. Вони великою мірою використали їх у своїй риториці з укр. питання, але відкинули по суті. У відповідь П. 28 лютого 1920 заявив політбюро ЦК РКП(б) про вихід із партії. Після цього його було заарештовано в Харкові ВУЧК на 10 діб «за антипартійну діяльність». Із квітня 1920 — голова Полтав. губернської комісії з націоналізації земель для цукрової пром-сті. У квітні 1921 поновлений у КП(б)У і призначений головою Правобереж. комісії з націоналізації земель нар. комісаріату землеробства УСРР. Із червня 1922 — зав. Київ. губернського земвідділу. Із 1923 — зав. земельних управлінь Київської і водночас Подільської губерній. 1924—25 — нач. управління землеустрою і меліорації наркомату землеробства УСРР. 1924 обраний членом ВУЦВК. Із червня 1925 — пом. 2-го секретаря ЦК КП(б)У І.Клименка (до 1928). 1928—29 — керівник кафедри усуспільнення земель Укр. НДІ економіки сільс. госп-ва. 1929 виступив на підтримку М.Бухаріна, О.Рикова, М.Томського — лідерів т. зв. правого ухилу. 1930—32 — у наркоматі землеробства УСРР, керівник бюро сівозмін. Віце-президент Всеукр. академії с.-г. наук, звідки його усунено 1933 на вимогу П.Постишева. Із грудня 1933 — заст. начальника Донец. обласного земельного управління, потім — нач. відділу землеустрою, нач. планово-фінансового управління Донец. обласного земельного управління. Відтак — член виставкового к-ту Донец. обласного земельного управління. У грудні 1935 П. виключено з ВКП(б) як «прихованого ворога партії». 19 січня 1937 заарештований органами НКВД УРСР. Звинувачений у належності до «контрреволюційної організації правих на Україні». 13 липня 1937 військ. колегією Верховного суду СРСР засуджений до розстрілу. Страчений у м. Київ.
Реабілітований у грудні 1959. Літ.: Наша сучасна політика. Б/м, 1919; Лапчинський Г. Гомельское совещание (воспоминания). «Летопись революции», 1926, № 6; Гошуляк І. В.І. Ленін і Компартія України. В кн.: Про минуле заради майбутнього. К., 1989. О.П. Юренко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Попов Павло Іванович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
