ПОПІВЦІ — частина старообрядців, противників реформи Патріарха Московського Никона (1605—81), яка через відсутність власного єпископату та духовен-
ства шляхом перемазання та прокляття никонівських єресей стала приймати священство панівної Церкви. П.МельниковПечерський попівщину єрессю не називав, а зараховував її до розколу. Попівщина, що виникла в Росії, становила суто рос. розкол без домішок іноз. елементів. Послідовники старого правосл. обряду відразу після розколу Церкви здебільшого стали противниками особистості Патріарха Московського Никона, нововведень у церк. та громад. житті рос. сусп-ва, а також виступали проти іноз. впливу на нац. к-ру. Попівщина мала досить умовний поділ на толки. Старообрядці-П. відрізнялися один від одного кількістю поклонів за один і той самий гріх, прийомами кадіння, миропомазання, матеріалами використовування церк. начиння тощо. Як правило, той чи ін. попівський толк отримував свою назву від імені лідера віросповідної групи, священного чину, назви скиту, місцини і тому подібного. Напр., аввакумовщина — від імені вождя старообрядців Аввакума Петрова, єпіфанівщина — від імені єпископа Єпіфанія, софонтієвщина — від настоятеля одного з Керженських (Нижньогородщина, Росія) скитів, дияконівщина — від священного чину нижньогородського диякона Олександра, вєтківська згода — від о-ва Вєтка (Могилівської губ., Білорусь), чорнобильці — від місцевості навколо м. Чорнобиль. У назвах старообрядських згод простежується еволюція П. Коли настає занепад одного центру, відбувається зародження іншого, а разом із ним з’являються нові імена та назви. Перший офіц. розділ старообрядців за толками був здійснений владою 1830. Усі віровчення, включаючи й сектантські рухи, були поділені на 2 категорії: шкідливі та менш шкідливі. Разом із тим законодавство замовчувало, власне для кого шкідливі ті чи ін. конфесії: для д-ви, для панівної Церкви чи для народу. Так само воно не вказувало, в якому власне відношенні вони шкідливі: у політ., реліг. чи будьякому ін. Згідно з установленою класифікацією старообрядці та сектанти були поділені на 5 груп:
1) старообрядці, які приймали священство (тобто П.); 2) старообрядці, які не приймали священство, але поклонялися іконам (тобто безпопівці); 3) духобори, молокани та іконоборці, які не визнавали духовенства й не поклонялися іконам; 4) суботники; 5) скопці. Три останні категорії відношення до старообрядства не мали. Дещо пізніше ця класифікація зазнала змін. Кількість пунктів зменшилася до 4-х, а 2-й пункт отримав 2 підпункти. Таким чином класифікація мала наступний вигляд: 1) старообрядці, які приймали священство; 2) безпопівці: а) які визнавали шлюб та молилися за царя, б) які не визнавали шлюбу та не молилися за царя; 3) молокани, духоборці, іконоборці та суботники; 4) скопці, хлисти, шалапути та ін. Протягом десятиліть П. було сформовано кілька провідних центрів, зокрема Вєтку (Могилівщина, Білорусь), Керженець (Нижньогородщина, Росія), Рогожське кладовище (Москва, Росія), Іргіз (Саратовщина, Росія). Серед провідних центрів попівщини на території України можна виділити Стародубщину (Чернігівщина) та Куренівське тримонастир’я (Поділля). Зростання авторитету Стародубщини відбулося після повторного вигнання старообрядців з Вєтки. Власне, вони не лише удесятирили кількість тутешніх мешканців, а й сприяли духовному піднесенню краю, оскільки сюди була перенесена знаменита Свято-Покровська церква. Наприкінці 18 ст. на Стародубщині функціонували 4 старообрядських монастирі, 17 церков та 16 каплиць, а Свято-Покровський чол. монастир зайняв провідне місце серед старообрядських обителей. На Поділлі таким центром виявився Куренівський СвятоНікольський чол. монастир та існуючий біля нього жін. скит. Чол. монастир був заснований наприкінці 17 — на поч. 18 ст. у с. Куренівка Ольгопільського пов. (нині село Чечельницького р-ну Він. обл.). Завдяки твердій послідовності своїх ченців він став одним із визначних духовних центрів старообрядського світу. У 19 ст. на цей монастир жертвували свої кошти бл. 1,7 тис. купців і членів купецьких родин зі всієї Європ. частини Російської імперії.
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht ://
Літ.: Смирнов П.С. История русского раскола. СПб., 1895; Скворцов Д.И. Краткий очерк и характеристика современного старообрядческого раскола в Черниговской епархии. Чернигов, 1899; Мельников-Печерский П.И. Письма о расколе. В кн.: Мельников-Печерский П.И. Собрание сочинений, т. 6. М., 1963; Таранец С. Куреневское тримонастырье: История русского старообрядческого центра в Украине (1675—1935 гг.). К., 1999; Источники по истории Куреневских старообрядческих монастырей ХIХ — первой половины ХХ вв.: Сборник документов, т. 1. К., 2006. С.В. Таранець.
морские казаки в их гражданском и военном быту» (1858), «Терские казаки с стародавних времен» (1880) та ін. За другу з них П. 1858 удостоєний найбільш престижної нагороди Росії — Демидовської премії Петерб. АН. П. у м. Харків, похований у Ставрополі (нині місто в РФ). Літ.: Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска, т. 2. Екатеринодар, 1913; Шевченко Г.Н. И.Д. Попко (1819—1893): Историко-биографический очерк. В кн.: Проблемы историографии и культурного наследия народов Кубани дореволюционного периода. Краснодар, 1991; Екатеринодар-Краснодар: Два века города в датах, событиях, воспоминаниях...: Материалы к Летописи. Краснодар, 1993; Трехбратов Б.А. «Службу он начал рядовым казаком, но мечтал о другом поприще». «Вольная Кубань», 1993, 30 июня; Энциклопедический словарь по истории Кубани с древнейших времен до октября 1917 года. Краснодар, 1997. Є.Д. Петренко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОПІВЦІ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
