Поляки (самоназва Polacy) — народ (етнос), що належить до західно-
Внаслідок династичної кризи у Галицько-Волинському князівстві та смерті його останнього володаря Юрія II Болеслава Тройденовича, частина території князівства з центром у Львові (Галицька Русь) протягом 1340-х рр. перейшла під владу польс. короля Казимира III. Із утвердженням його як верховного володаря у Галицькій Русі починається поставлення на уряди старост (королів. намісників) переважно вихідців з польс. етнічних територій. Запровадження 1434 польс. права і утворення Руського воєводства і Подільського воєводства підтвердили практику, коли воєводами, каштелянами і старостами ставали етнічні поляки або вихідці з неукр. етнічних територій. Серед привілейованої верстви кількість поляків поступово збільшувалася за рахунок як прибульців, так і місцевих зем’яншляхтичів, які змінювали політичну орієнтацію. Загалом у цей час поляками у політично-правному значенні називали усіх представників шляхетської верстви. У містах кількість поляків збільшувалася завдяки прибуттю нових членів міських спільнот з
tp ht :// польського населення, особливо впродовж літа 1648, коли відбувалися процеси руйнації органів старої влади та погромів шляхетських маєтностей. У наступні роки в ході підготовки Зборівського договору Криму з Польщею 1649 та Гадяцького договору 1658 робилися спроби замирення сторін на базі компромісу, який би був обопільно прийнятним. Проте гострі суперечності, насамперед у сфері соціальних відносин та майнових прав на землю, завадили їх реалізації. Водночас приклади характерного для воєнного часу насильства, що проявлялось як з боку козац. військ і повсталих селян, так і коронних військ і шляхетського ополчення Речі Посполитої, поглиблювали конфліктне сприйняття українцями поляків і навпаки — поляками українців. Особливо болісними для укр. сторони стали згадки про жертви під Берестечком улітку 1651, винищення військами Речі Посполитої спільно з крим. військами Брацлавщини наприкінці 1654 — на поч. 1655, репресії коронних військ під орудою С.Чарнецького проти повсталих селян і міщан Київщини в серед. 1660-х рр. Для польського населення, крім погромів повсталими селянами та міщанами кінця 1640-х рр., украй важкими стали згадки про знищення коронних військ у Батозькій битві 1652. Польсько-рос. примирення, реалізоване в постановах Андрусівського договору (перемир’я) 1667 та «Вічного миру» 1686, а також результати польсько-турец. суперництва за укр. землі, втілені в Карловицькій мирній угоді 1699, створили міжнародно-правове підґрунтя для закріплення Правобережної України у складі Речі Посполитої, а відтак — і повернення на правобережні терени коронної адміністрації, шляхти та їхніх адміністраторів. Підтримка правосл. населенням визвол. змагань козацтва, а також використання кер-вом Рос. д-ви проблеми міжконфесійного протистояння при реалізації своїх політ. цілей та здійснення тиску на владу Речі Посполитої істотно поглиблювали протистояння православних і католиків, котрі в Україні переважно асоціювалися з польс. населенням. Разом із тим кер-во Речі Посполитої за таких умов упродовж усього 18 ст. всіляко заохочувало прилу-
406 ПОЛЯКИ
інших польс. міст, а також поступовій полонізації нім. міщан, що виразно видно у Львові 16 ст. Катол. церк. структури на укр. землях у 14—16 ст. формувалися за рахунок переважно вихідців з польс. етнічних земель, що у свою чергу призвело до формування стійкого стереотипу католик = поляк. На відміну від строкатих шляхетської корпорації та міщанського середовища Руського, Подільського та Белзького воєводств, у Волинському, Київському та Брацлавському воєводствах ці соціальні групу були моноетнічними. Після Люблінської унії 1569 і приєднання їх до складу Польського Королівства спостерігається значне збільшення етнічно польської шляхти та почасти і міщан на цих територіях. Починаючи з поч. 16 ст. польс. мова поступово входить у діловодство на укр. землях (насамперед це стосується листування). У воєводствах, що увійшли до складу Польського королівства внаслідок Люблінської унії, вона у 17 ст. стала осн. мовою діловодства. Літ.: Litwin H. Naplyw szlachty polskiej na Ukrainie 1569—1648. Warszawa, 2000. В.М. Михайловський.
Принципово нова сторінка в історії проживання поляків на укр. теренах розпочалась із серед. 17 ст., із вибухом на Подніпров’ї козац. повстання, що невдовзі охопило більшу частину укр. земель, трансформувавшись у масовий визвол. рух укр. народу (Національна революція 1648— 1676). У ході розгортання визвол. руху, що відбувалося під гаслами ліквідації соціального, реліг. і нац. гніту, саме поляки («ляхи») сприймалися як гол. ворог повсталого народу, хоча, важливо зауважити, світ «ляхів» часто-густо маркувався не за етнічними, а соціальними ознаками, отож до нього звично зараховували й укр. панів, навіть безвідносно до їхньої конфесійної належності — як римо-католиків, так і православних. Зважаючи на таке сприйняття «ляхів», у ході нац. революції 1648—76 польс. населення, рятуючись від погромів, було змушене масово залишати укр. терени, що потрапили в епіцентр соціального катаклізму. Значними були й жертви серед
чення правосл. парафій до унійної церкви, не протидіяло місц. урядникам і шляхті в їхніх утисках правосл. церкви. Крім того, зазначені чинники спровокували масове покатоличення й ополячення укр. шляхти, а це ще більше загострювало нац. взаємини, переносячи на них негативне сприйняття широкими верствами укр. сусп-ва соціального гніту шляхти та магнатів, які відтепер винятково асоціювалися з польс. світом. Видання польським королем Станіславом-Августом Понятовським у лютому 1768 під тиском уряду Катерини II трактату про рівні права католиків, православних та протестантів спровокувало збройний виступ в Україні радикально налаштованої польс. шляхти (Барська конфедерація 1768), котра, захищаючи виняткові права Римо-катол. церкви, відверто зневажала та переслідувала прибічників правосл. церкви. А це, у свою чергу, зумовило широке розгортання гайдамацького руху та вибух найбільш масового в історії 18 ст. соціального катаклізму — Коліївщини, де тісно переплелися соціальні та міжконфесійні складові, які органічно екстраполювалися на сферу взаємин укр. населення з поляками. Наслідком цього стали жорстокі погроми повстанцями польс. та єврейс. населення, котре переважно служило в маєтностях польс. шляхти. Не відзначалася толерантністю й супротивна сторона під час погамування нар. виступу, вдаючись до надзвичайно жорстоких каральних акцій. У процесі розбудови укр. нації впродовж 19 ст. українськопольс. антагонізм як у часи визвол. змагань козацтва, так і кривавих ексцесів кінця 1760-х рр., став важливим елементом формування нац. міфу та націотворення загалом. Літ.: Rawita-GawroЅski F. Kozaczyzna ukrainna w Rzeczypospolitej Polskiej do koЅca XVIII wieku. Warszawa, 1924; Serczyk W.A. Koliscczyzna. Krak\w, 1968; Sysyn F.E. History, Culture and Nation: An Examination of Seventeenth-Century Ukrainian History Writing. В кн.: The Millenium Series by the Ukrainian Studies Fund. Cambridge, Massachusetts, 1988; Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного (антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768— 1769 рр.). К., 1989; Смолій В.А. Деякі дискусійні питання історії Коліївщи-
st hi
or
o y.
rg a .u
/
tp ht :// рос. зразка. Десятки тисяч її представників за підтримку повстання позбавляли привілейованого стану, переселяли в сх. і пд. губернії Росії та на Кавказ. Унаслідок політики декласації значна частина шляхти (340 тис. осіб) була позбавлена привілейованого стану і переведена до категорії однодвірців, державних селян і громадян. При її впровадженні було обмежене право губернських дворянських зборів підтверджувати шляхетне походження. Після Листопадового повстання 1830 кн. А.-Є.Чарторийський очолив консервативноаристократичний табір в еміграції й намагався залучити до боротьби проти Рос. імперії вихідців з України. Серед його близьких співробітників були Ф.Духінський і М.Чайковський, які передбачали створення в Наддніпрянській Україні козац. д-ви, щоб та перебувала у федеративних зв’язках із відновленою Польщею. Нова хвиля антирос. руху пов’язується з діяльністю польс. революц. групи «Молода Польща», що зосередилася у Швейцарії і відрядила одного зі своїх лідерів Ш.Конарського в Правобережну Україну для встановлення зв’язків зі шляхтою і селянством. Йому вдалося створити мережу конспіративних орг-цій у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці. Аби послабити політ. й екон. позиції шляхти, рос. верховна влада вдалася до організації генерал-губернаторської форми правління, яка поширювалася на три губернії краю — Київ. губ., Подільську губернію і Волинську губернію. Вона дозволяла виокремити ці території і здійснювати управління ними на основі законів, котрі були чинними лише в Південно-Західному краї. Використовуючи соціально-конфесійну ситуацію, генерал-губернатори здійснили потужний наступ на польс. землеволодіння, для чого при казенних палатах були утворені комісії у справах конфіскації маєтностей. Ними було конфісковано і передано у відання військ. мінва майже 56 тис. душ селян. Було також скасоване магдебурзьке право (1835). За домаганням генерал-губернатора Д.Бібікова із законодавчої практики витіснявся Литов. статут, який був замінений рос. зводом законів (1840),
ни 1768 р. «УІЖ», 1993, № 10; Сисин Ф. Хмельниччина та її роль в утворенні модерної нації. «УІЖ», 1995, № 4; Mironowicz A. Prawos»awie i unia za panowania Jana Kazimierza. Bia»ystok, 1996; Serczyk W.A. Na p»oncej Ukrainie: Dzieje Kozaczyzny 1648—1651. Warszawa, 1998; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.). К., 1999; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: Стосунки з Москвою та Варшавою, 1654—1665. К., 2001; Чухліб Т. Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах, 1648—1714 рр. К., 2003; Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. К., 2005; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. К., 2005. В.М. Горобець.
Поділи Речі Посполитої спонукали до боротьби патріотичні сили, які намагалися врятувати д-ву й припинити поділи польс. території. У відповідь на політику Торговицької конфедерації почалося повстання на чолі з Т.Косцюшком, військ. і політ. діячем, який брав участь у війні за незалежність США. Проголошений ним у Кракові 24 березня 1794 Акт повстання підтримала правобережна шляхта, зокрема волинська. Після його придушення Смоленська слідча комісія в політ. справах з’ясувала участь кожного і в активних учасників конфіскувала маєтки або наклала на них секвестр, розпочавши в такий спосіб розправу з польс. антирос. рухами. Опинившись у складі Рос. імперії, анексована Правобережна Україна стала центром формування нової політ. польс. к-ри. Князь А.-Є.Чарторийський скористався наближеним становищем до рос. імп. Олександра I і вплинув на нього, аби забезпечити тут розвиток польс. шкільництва та освіти. Очолюваний ним Віленський навч. округ поширював просвітництво на Правобережжя шляхом відкриття середніх шкіл із польс. мовою викладання, доступних для шляхетських дітей, в яких ті виховувалися в дусі польс. патріотизму. Його помічник і візитатор, поміщик із Київської губернії Т.Чацький, культивуючи меценатство, разом із Г.Коллонтаєм заснували 1805 у Кременці на Волині ліцей, якому було надано статус вищого навч. закладу, і невдовзі той перетворився на провідний освітньо-
культ. центр усього краю (див. Кременецький ліцей). У ході Листопадового повстання 1830 (див. Польське повстання 1830—1831) за пропозицією члена новоутвореного уряду Й.Лелевеля сейм звернувся до населення Правобережжя із закликом підтримати виступ. Керівники у Варшаві хотіли залучити на свій бік селян і тому вимагали, щоб магнати й шляхта пообіцяли селянам продати частину землі, але ті на це не погодилися. На допомогу варшавським повстанцям виступили кілька загонів. У лютому 1831 в м. Бар відбувся з’їзд організацій, які заснували повстанський центр, керівниками повстання на Київщині — В.Тишкевича, на Волині — Я.Малиновського, на Поділлі — Я.Сулятицького. У Кам’янці-Подільському повстанням керував Союз вільних синів Поділля. Із Варшави на Волинь у квітні 1831 було послано кількатисячний загін польс. кавалерії ген. Ю.Дверницького, але вже наприкінці місяця той перейшов кордон з Австрією і здав зброю. Однак масового повстання підняти не вдалося, його не підтримали селяни, яким головнокомандуючий рос. військ генерал-фельдмаршал Ф.-Г. фон дер Остен-Сакен пообіцяв звільнення від поміщиківполяків, в разі їх здачі рос. військовим. За таких обставин дії повсталих набули локального характеру і тривали два місяці. Полякам вдалося перемогти росіян під Боремелем (нині село Демидівського р-ну Рівнен. обл.) та в кількох дрібних сутичках. Армія ген. Ю.Дверницького у складі 4,7 тис. вояків, оточена рос. військами, склала зброю в с. Клебанівка (нині село Підволочиського р-ну Терноп. обл.). Партизан. загін О.Голинського на Поділлі також перейшов австрійський кордон і здався. Незначними були виступи польс. шляхти на Київщині, де повстанців очолив 80-річний генерал Б.Колиско, який хоча і сформував 11 кавалерійс. ескадронів, однак ті не виграли жодної битви з рос. військами. Поблизу м. Дашева на Поділлі вони зазнали поразки й припинили існування. Репресії в краї після повстання були жорстокішими, ніж у Царстві Польському. Почалося реформування структури польс. шляхти з наближенням до
407
st hi
ПОЛЯКИ
or o y. rg a .u
/
408 ПОЛЯКИ
рос. мова стверджувалася як державна (1832) та навчальна, засновувалися російськомовні періодичні видання, витіснявся польс. театр. Інвентарні правила 1847— 1848 обмежили владу поміщика над укр. селянином, дещо поліпшили його благополуччя і зробили спільником у боротьбі проти польс. засилля. На порушення Жалуваної грамоти дворянству 1785 запроваджено 1852 військову службу для 18-річних синів польс. поміщиків. У наступі на польс. освіту краю був закритий Кременецький ліцей і на його матеріальній базі, створеній доброчинництвом шляхти, заснований Ун-т св. Володимира в Києві з російськими мовою викладання і характером освіти (1834). Була заборонена діяльність парафіяльних катол. школок, які діяли в багатьох маєтках польс. власників, приватних пансіонів. Переслідувалася катол. церква, із ліквідацією землеволодінь, натомість, підтримувалася церква православна, якій передавалися костьоли та унійні храми. Ліберальний курс політики рос. імп. Олександра II спричинив подання дворянськими зборами Подільської губ. адреси (1862) про приєднання її до Царства Польського. Під час Січневого повстання 1863 (див. Польське повстання 1863—1864) в трьох правобережних губерніях польська шляхта підтримала належним чином збройний виступ. Вона не відповіла на заклики Тимчасового уряду Варшави, однак польс. молодь активно підтримала патріотичні маніфестації напередодні повстання, які пройшли в містах і містечках Правобережжя (до 260ти). Створювалися численні таємні патріотичні т-ва, гуртки, к-ти, які готували повстання. Гол. повстанська орг-ція «Провінційний комітет на Русі» проводила пропаганду та здійснювала підготовку до збройного виступу, готувала спільну платформу з Варшавським к-том для відновлення Польс. д-ви. Напередодні повстання влада, отримавши відомості про повстанські групи, провела арешти, переформувала військ. частини, мобілізувала священиків, аби ті роз’яснювали селянам фальшивість «золотих грамот». Сформовані повстанські
бойові загони намагалися дати бій військ. гарнізонам у лісах біля Києва та в навколишніх повітах Київ. губ. У Подільській губ. виступів практично не відбулося, натомість у Волинській — вони прокотилися майже по всіх повітах завдяки оперативним діям Е.Ружицького, загін якого отримав кілька перемог у боях із військами, однак відступив на австрійс. територію. У придушенні Січневого повстання значну роль відіграло селянство, яке на заклик генерал-губернатора створювало сільс. озброєні варти, котрі розшукували повстанців, збройні склади та здавали їх рос. армії. Як наслідок, звільнення селян від кріпосної залежності в зх. губерніях відбулося з урахуванням цієї обставини. Швидшими темпами було здійснено перехід на викуп, викупну суму за наділи зменшено на 20 %, а самі сел. наділи збережено в розмірах 1847 зі збереженням права користуватися спільними землями. Після придушення повстання слідчі комісії, створені в Житомирі, Кам’янці-Подільському, Луцьку, Дубно, Немирові, Вінниці та Балті, конфірмували присуди 1840 особам. Як покарання за участь у повстанні рос. влада запровадила 10%-й річний податок із прибутків польс. маєтків, тоді як укр. і рос. поміщики сплачували в півтора раза менший. Конфіскація землі в учасників повстання продовжувалась до 1873, в результаті чого було відібрано 144 маєтки. Припинено у 1866 подання шляхтою документів на переведення у дворянський стан. Продовжилась політика декласації чиншової шляхти (300 тис. осіб), яку було позбавлено земельних наділів і яка стала базою формування міської і тех. інтелігенції. Аби змусити польс. поміщиків продавати свої землі лише росіянам, їм було заборонено на основі указу від 10 грудня 1865 набувати нові землі будь-яким способом, крім прямої передачі у спадок. Натомість росіяни отримували значні пільги й цінову знижку при їх купівлі. 1884 здійснено ревізію орендних контрактів, унаслідок чого обмежено строк оренди до 12-ти років, застави до — 10-ти. 1891 Комітет міністрів Російської імперії заборонив власникам заповідати ма-
єтки у повному складі одному з родичів, 1893 було заборонено успадковувати маєтності усім спадкоємцям, окрім подружжя та родичів по прямій лінії. Унаслідок чинності цих законів, що діяли до 1905, польс. землеволодіння було значно зменшене, але через затятий спротив, полюбовні угоди, здачу у фіктивну оренду, підкупи чиновників, родинні зв’язки рос. влада не досягла бажаного. Вжиті заходи не привели до витіснення польс. землевласників із Правобереж. України. На 1914 вони володіли майже половиною землі. За правління Катерини II почалося усунення польс. шляхетства від місц. держ. служби шляхом обмеження його виборчих прав. Динаміку наступу сповільнив Павло I, який повернув виборчі права польс. шляхті та надав їх безземельному шляхетству. В часи Олександра I завдяки кн. А.-Є.Чарторийському поляки навіть займали посади губернаторів і віце-губернаторів. Новий виток наступу внаслідок Листопадового повстання 1830 призвів до позбавлення дворянських корпорацій права комплектувати держ. установи, і на виборні посади призначалися рос. чиновники. На держ. службу могли претендувати лише ті чиновники польс. походження, які мали 10-річний стаж військ. і статської служби. Обмеження польс. впливу здійснювалося у всіх сферах. Олександр II, сподіваючись на співпрацю з місц. елітою в проведенні Великих реформ, повернув полякам право обирати суддів та засідателів повітових судів (1855). Однак участь шляхти в Січневому повстанні 1863 призвела до закриття дворянських зборів, а також до позбавлення дворянства прав обіймати урядові посади в Пд.-Зх. краї. Реформи 1860—70-х рр. через нелояльність шляхти поширювалися в краї зі значним запізненням та обмеженням, пов’язаним із формуванням місц. органів на виборчій основі. На звільнені місця польс. чиновників і канцелярських службовців направлялися посадовці із внутр. рос. губерній, для яких значно збільшувалися розміри жалування, зберігалося пенсійне забезпечення з можливістю набувати землю на пільгових умовах.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
