ПОЛЬЩА, Республіка Польща (Rzeczpospolita Polska) — д-ва в Центр. Європі. Межує з Німеччиною, Чехією, Словаччиною, Україною, Білоруссю, Литвою і РФ (Калінінградська обл.). Має
вихід до Балт. моря. Територія 322,5 тис. км2. Столиця — м. Варшава. За адм.-тер. устроєм П. поділяється на 16 воєводств, воєводства — на повіти (379), повіти — на гміни (громади; 2478). Населення 38,17 млн осіб (2009). Нац. склад і етнічні групи: поляки — 96 % (понад 12 млн поляків проживають у Пн. Америці, Бразилії, Франції, Литві, Росії, а також в Україні (бл. 250 тис.)), 1,23 % (471,5 тис.) — представники ін. національностей, 2,03 % (774,9 тис.) не визначають своєї нац. приналежності. Із нац. меншин — силезці (173,2 тис.), німці (152,9 тис.), білоруси (48,7 тис.), українці (31 тис.; разом із лемками — 37 тис. (за даними перепису 2002). Держ. мова — польська. Реліг. склад населення: католики (89,6 %), в т. ч. грекокатолики (0,15 православні (1,33 %), протестанти (0,4 та ін. Грошова одиниця — польс. злотий. Форма політ. ладу (за Конституцією 1997): парламентська республіка, парламент складається із двох палат (сейм і сенат), виконавчу владу здійснюють Президент і Рада Міністрів на чолі з прем’єром. Форма держ. устрою: унітарна д-ва. П. є членом Організації Об’єднаних Націй, Північноатлантичного альянсу (1999), Європейського Союзу (2004) та ін. міжнар. орг-цій. П. як держ. утворення сформувалася внаслідок консолідації та об’єднання західнослов’ян. племен і племінних союзів у межиріччі Вісли й Одри під егідою племінного князівства полян із центром у м. Гнєзно. У 2-й пол. 9 ст. — 1-й пол. 10 ст. за правління князівської династії Пястів д-ва отримала назву Польща, а її населення (дещо згодом) — збірну назву «поляки». Уперше заг. назва народу трапляється в документах поч. 11 ст., остаточно утверджується в 13—15 ст., хоча ще тривалий час зберігався поділ на мовно-діалектні та етногр. регіони. Першим достовірним князем був Мєшко I (Мешко I; 922/945—992). За свого правління 966 він запровадив християнство рим. обряду, що мало важливе значення для престижу д-ви, а також внутр. інтеграції населення. Мєшко I і його наступник Болеслав I Хоробрий
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht :// ка битва 1410). Ця поразка й наступна Тринадцятирічна війна 1454—67 остаточно зламали позиції ордену і дали можливість приєднати до П. Сх. Помор’я, частину Пруссії та вийти до Балт. моря. Владислав II Ягайло і його наступники продовжували боротьбу з німцями на зх., але водночас дедалі більшу увагу звертали на сх. У 15 ст. поляки брали участь у відсічі турец. завойовникам, представники Ягеллонів займали трони Чехії та Угорщини. Усередині країни королі надавали все нові й нові привілеї шляхті, зокрема Нешавський привілей 1454 короля польс. і вел. кн. литов. Казимира IV Ягеллончика фактично ставив королів у залежність від шляхти. У 15 ст. сформувалась станово-представницька монархія, гол. рисами якої були загальні («вальні») та земельні сейми (з’їзди) шляхти як станові представницькі органи. 1505 король польс. і вел. кн. литов. Олександр запровадив звід законів — Радомську конституцію (Nihil Novi), яка обмежувала королів. владу на користь магнатів і шляхти й забороняла королям запроваджувати будь-які зміни у д-ві без згоди вального сейму.
(967—1025) у боротьбі з нім. володарями завершили територіальне об’єднання польс. земель. На зх. вони провадили боротьбу з Нім. імперією за Помор’я, на пд. в конфлікті з Чехією приєднали Силезію й Малопольщу із Краковом, на сх. зіткнулися з об’єднавчими зусиллями Київської Русі, що консолідувала східнослов’ян. племена (Червенські гради та Перемишль переходили з рук в руки). 1025 Болеслав I Хоробрий був коронований, а д-ва отримала назву Королівство Польське. На підставі княжого права володар обкладав населення натуральними данинами та повинностями, сприяв розвитку ремесла, зміцнював укріплені центри — гроди. Поступово із князівської дружини сформувався стан земельних власників (можновладців) і рицарів-шляхти (владики). Селянство — кмети — було залежним лише від короля. Потреби держ. управління спонукали до створення провінцій та їх адм. апарату. Столицею було Гнєзно, потім — Познань, а із серед. 11 ст. — Краків. Після Болеслава I Хороброго розпочалася боротьба за трон між спадкоємцями, що збіглася зі зміцненням можновладців і феод. рицарства. У міжусобну боротьбу польс. князів часто втручалися споріднені з ними рус. князі, зокрема Галицько-Волинського князівства. Міжусобиця призвела до виникнення численних дрібних князівств, посилення експансії на польс. землі нім. д-в та балт. племен пруссів і ятвягів. Для стримування останніх кн. Конрад I Мазовецький 1226 запросив на свої землі рицарів Тевтонського ордену, котрі незабаром, спільно з Орденом меченосців, утворили свою д-ву й розпочали захоплення земель із слов’ян. та балтським населенням за підтримки імперії і папства. У серед. 13 ст. в польс. землі були спустошені монголо-татарами, але закріпитися там їм не вдалося. З огляду на зовн. небезпеки серед польс. володарів посилилися об’єднавчі тенденції, а куявському кн. Владиславу I Локетеку (1260—1333) вдалося різними способами об’єднати під своєю владою більшість князівств і 1320 отримати королів. корону. Його політику об’єднання й консолідації про-
довжив Казимир III Великий (1310—70), який багато зробив для зміцнення центр. влади: поділив країну на воєводства і каштелянії, здійснив грошову реформу, проводив активну зовн. політику, приєднав до своїх володінь землі послабленої Галицько-Волин. д-ви (1340). Він був останнім представником династії Пястів, його спадкоємцем став угор. король Людовік I Великий з Анжуйської династії (1326—82), одружений із сестрою Казимира. Він щедро роздавав привілеї містам і шляхті, прагнучи зміцнити свої позиції. Після його смерті П. і Литва уклали Кревську унію 1385, а вел. кн. литов. Ягайло, одружившись із донькою Людовіка I Великого Ядвігою, прийняв католицтво й під іменем короля Владислава II Ягайла (1362—1434) правив Польщею і Великим князівством Литовським, поклавши початок династії Ягеллонів. Під його проводом у липні 1410 польсько-литов. армія при підтримці загонів з Русі і Чехії завдала нищівної поразки військам Тевтонського ордену, які виступали у союзі з володарями 12-ти країн катол. Європи під Грюнвальдом (нині село Вармінсько-Мазурського воєводства, Польща; див. також Грюнвальдсь-
397
st hi
ПОЛЬЩА
or o y. rg a .u
/
tp ht ://
398 ПОЛЬЩА
У 16 ст. П. досягла найбільшої могутності й авторитету. За Люблінською унією 1569 Королівство Польське і ВКЛ об’єдналися в одну д-ву — Річ Посполиту Обох Націй із включенням до неї земель України і Білорусі (осн. укр. землі опинились у складі Королівства Польського). Формування фільварково-панщинної системи господарювання значно зміцнило позиції великих землевласників (магнатів) і шляхти, соціальний та політ. статус яких був привабливим для шляхти різного етнічного походження, але водночас спричинило наступ на права і свободу селянства. Зі смертю короля Сигізмунда II Августа (1520—72) ягеллонська династія припинилася. Цим скористалася шляхта, обравши королем представника франц. династії Генріха Валуа (1551—89; майбутнього франц. короля Генріха III), який на її вимоги підтвердив і навіть розширив права й привілеї шляхти («Генрихові артикули»; див. Генрикові статті 1573), але пробув на троні короткий час. Лад, що склався в 16 ст., отримав назву «шляхетської демократії»; він надавав магнатам і шляхті виняткові права в управлінні д-вою, але створював небезпеку анархії та свавілля шля-
хетських угруповань. Семигородський кн. Стефан Баторій (1533—86), обраний 1576 королем, намагався посилити королів. владу. Але наступний король зі швед. династії Ваза Сигізмунд III (1566—1632) вже виконував волю магнатських угруповань. Водночас 16 ст. вважається «золотим віком» польс. к-ри: у цей час поширилися ідеї європ. Відродження і Реформації, з’явилися прихильники протестантських течій, у т. ч. радикальних («польські брати» або аріани), Католицька церква ініціювала контрреформаційні кроки, покликані оновити ідеологію та розвиток сусп. інститутів (діяльність ордену єзуїтів). 1596 у Бересті (нині м. Брест, Білорусь) було схвалено унію церковну, в результаті якої в укр. та білорус. землях утворилася Греко-катол. церква, підпорядкована Рим. престолові (див. також Берестейська церковна унія 1596). Зовн. політика польс. королів була звернена на сх., де вони натрапили на зростаючі впливи Моск. д-ви: упродовж 16 ст. відбулося 6 війн між суперниками за білорус. та прибалт. землі, з яких найбільш виснажливою була Лівонська війна 1558—1583. На поч. 17 ст. польс. війська здобули кілька перемог над ще
одним претендентом на Прибалтику — Швецією, активно втручались у справи Московії під час т. зв. Смутного часу. Проте в 17 ст. внутр. і зовн. становище Речі Посполитої значно погіршилося: королі з династії Ваза (Владислав IV, Ян II Казимир), а потім і «власні» володарі Міхал-Корибут Вишневецький та Ян III Собеський (1626—96) були змушені підпорядковуватися різним магнатським угрупованням і партіям, які виступали під гаслами збереження «золотої вольності», використовували право одностайності при прийнятті рішень у вальному сеймі («ліберум вето») і право створення конфедерацій (союзів; див. Конфедерації шляхетські) проти короля. Військ. успіхи Яна III Собеського проти Туреччини (перемога у Віденській битві 1683) не спричинили зміцнення королів. влади, а за короля саксонської династії Веттінів Августа II Фридерика Сильного (1697—1733) боротьба між магнатськими таборами досягла апогею. На внутр. розвиткові П. згубно позначилися зовнішньополіт. події. Тридцятилітня війна 1618—48 за гегемонію в Європі зміцнила позиції Франції та Швеції. На пд.-сх. П. була змушена постійно стримувати експансію Османської імперії, на сх. тривали суперечки з Московським царством за Смоленщину, на пн. довелося поступитися Інфлянтами/Ліфляндією (істор. обл. на території Пд. Естонії, Пн. та Центр. Латвії) на користь шведів. 1648 вибухнуло повстання укр. козаків під проводом Б.Хмельницького, яке незабаром переросло в національно-визвольну війну (див. Національна революція 1648—1676). Після Переяславської угоди 1654 Б.Хмельницького з моск. царем Олексієм Михайловичем розпочалися війни Речі Посполитої з об’єднаними силами Гетьманщини і Москви. 1655 польс. землі були окуповані шведами («Потоп»), а король Ян II Казимир Ваза втік у Силезію. Регіментареві С.Чарнецькому вдалося витіснити шведів у Помор’я, але бранденбурзький курфюрст і прусський герцог Фрідріх-Вільгельм Гогенцоллерн скористався моментом, щоб відокремити Пруссію від Речі Посполитої. Московсько-польс.
st hi
or
o y.
rg a .u
/
tp ht :// внутр. справи Королівства. Це спричинило нове пожвавлення визвол. руху, що проявилося у створенні таємних т-в, зокрема Патріотичного товариства на чолі з В.Лукасинським, які спільно з рос. декабристами готували повстання проти самодержавства. 29 листопада 1830 змовники з таємної військ. орг-ції під проводом П.Висоцького розпочали у Варшаві повстання проти царизму, до якого приєдналися патріотично налаштовані шляхта і міщанство. Було створено Нац. уряд на чолі з польс. аристократами, активізувалися радикально-демократ. сили, очолювані істориком Й.Лелевелем (1786— 1861). Спроби проведення сусп. реформ зазнали невдачі через консерватизм шляхти й магнатів. У російсько-польс. війні, що розпочалася навесні 1831, поляки зазнали поразки, і польське повстання 1830—1831 було остаточно придушене у вересні 1831. На еміграції в європ. країнах, передусім Франції, учасники повстання створили низку патріотичних орг-цій, які розпочали підготовку нового повстання проти країн-загарбниць з урахуванням досвіду Листопадового. Консервативний табір («готель Лямбер») на чолі з кн. А.-Є.Чарторийським (1770—1861) прагнув здобути незалежність із допомогою європ. д-в; демократ. сили (Польс. демократ. т-во та ін.) розраховували на піднесення повстання в землях колиш. Речі Посполитої, обіцяючи проведення рішучих демократ. реформ. Політ. думка всіх учасників польс. визвол. руху орієнтувалася на відбудову багатонац. Речі Посполитої із включенням до її складу також укр., білорус. і литов. земель. Сприятливі умови для повстання склалися в серед. 19 ст., коли назрівали демократ. революції 1848—1849 років в Європі. Змовницькі орг-ції, керовані з еміграції, планували повстання на весну 1846, але їх провідники були викриті й заарештовані. Австрійс. влада, використовуючи соціальне невдоволення селян, спровокувала їхній виступ проти землевласників-шляхти на території Малопольщі («рабація») й зірвала повстання. Під час «Весни народів» 1848 в Галичині польс. демократ. сили виступили
конфлікти та війни закінчились Андрусівським договором (перемир’ям) 1667, за яким укр. землі були поділені між П. і Москвою, а згодом — «Вічним миром» 1686, що дав змогу Речі Посполитій взяти участь у тривалих війнах із Туреччиною. Новий польс. король (і саксонський курфюрст) Август II Фридерик Веттін (з 1697) втягнув країну в Північну війну 1700—1721 проти Швеції. Швед. війська, захопивши частину польс. території, сприяли обранню на трон молодого магната Станіслава Лещинського, але після Полтавської битви 1709 змушені були залишити польс. землі. Із серед. 18 ст. в польс. землі активно проникали ідеї Просвітництва, які стимулювали сусп. реформи. За часів короля Августа III Веттіна (1733—63) знову посилилася боротьба магнатських угруповань, які залучали на свою підтримку сусідні д-ви, насамперед Росію та Пруссію, що втручалися у внутр. справи Речі Посполитої. За наполяганням рос. імп. Катерини II 1764 польс. королем було обрано прихильника реформ Станіслава-Августа Понятовського (1732—98). Його спроби розпочати сусп. реформи викликали спротив магнатів, очолюваних кн. К.-С.Радзивіллом, які при підтримці Росії утворили Барську конфедерацію 1768. В умовах зростання внутр. боротьби і втручання в неї сусідніх д-в за ініціативою Пруссії 1772 було здійснено 1-й поділ земель Речі Посполитої між 3-ма монархіями — Пруссією, Австрією і Росією; за ним у Речі Посполитої було забрано Помор’я, Куяви, частину Великопольщі, Малопольщу, Галичину, Сх. Білорусь (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795). 1773—92 королю Станіславу-Августу Понятовському і прибічникам реформ вдалося здійснити низку істотних змін, які зміцнили д-ву. Чотирирічний сейм 1788—92 за ініціативою патріотично налаштованих реформаторів на чолі з Г.Коллонтаєм (1750—1812) ухвалив Конституцію Речі Посполитої Третього травня 1791, яка запроваджувала конституційну монархію, особисті свободи та рівні права всіх громадян. Консервативні шляхетські кола утворили 1792 Торговицьку конфедерацію й за-
кликали на допомогу рос. армію. Втручання сусідів призвело до 2го поділу земель Речі Посполитої, затвердженого сеймом 1793 в Гродно (нині місто в Білорусі): від неї відійшли вся Великопольща, Мазовія, усі укр. та білорус. землі. Відповіддю на це стало повстання під проводом військ. інженера Т.Косцюшка (1746— 1817), в якому взяли участь патріотична шляхта, міщани та частина селян. Рос. війська під проводом генерал-аншефа О.Суворова жорстоко придушили повстання, а 1795 Росія, Австрія та Пруссія здійснили 3-й поділ Речі Посполитої, після чого вона припинила держ. існування. Втрата політ. незалежності спонукала польс. сусп-во до розгортання національно-визвол. боротьби, рушійною силою якої стала патріотична шляхта. На колиш. землях Речі Посполитої визвол. рух проявився в діяльності патріотичних конспіративних орг-цій, культ. т-в. Серед емігрантських кіл у Франції з’явились осередки, які планували визволення П. з допомогою франц. уряду. 1797 генералпоручник Я.-Г.Домбровський (1755—1818) почав створення легіонів польських під егідою Наполеона Бонапарта (див. Наполеон I). 1807 після розгрому Пруссії франц. імп. Наполеон I Бонапарт проголосив на частині польс. земель Варшавське князівство (герцогство) під своїм протекторатом і «дарував» йому Конституцію — «Кодекс Наполеона», яка проголошувала рівність усіх громадян, особисту свободу селян, право творити держ. структури. Поляки воювали на боці франц. імп. Наполеона I Бонапарта в Росії (корпус кн. Ю.Понятовського), але 1813 князівство було окуповане рос. військами. На Віденському конгресі 1814—1815 польс. землі були переділені — Варшавське князівство перейшло до Росії під назвою Королівство Польське на засадах персональної унії монарха (рос. імп. Олександр I став королем Польщі). Королівству було даровано Конституцію (1815), яка надавала певну автономію в межах імперії — сейм, уряд, армію, польс. мову, демократ. свободи. Царська адміністрація не дотримувалася засад Конституції, втручалась у
399
st hi
ПОЛЬЩА
or o y. rg a .u
/
400 ПОЛЬЩА
з вимогами реформ і запровадження автономії краю, але зустрілися із протидією зростаючого русько-укр. нац. руху (Головна руська рада), який вимагав рівних прав для укр. населення. Австрійс. влада вміло використала польсько-укр. суперечності, придушила обидва рухи, розгромила повстання у Львові в листопаді 1848 (див. Львівське повстання 1848), але змушена була здійснити земельну реформу, скасувавши панщину й наділивши селян землею. Невдачею закінчилося також польс. повстання у Великопольщі під владою Пруссії в травні—червні 1848. Поляки взяли активну участь у революц. подіях 1848—49 в Угорщині, Німеччині, Італії, Франції та ін., а «польське питання» стало для демократ. сил континенту символом боротьби з імперським деспотизмом, консервацією застарілих сусп. відносин і поступу по шляху реформ. У польс. національно-визвол. русі виникли 2 гол. течії: ліберальні кола шляхти та буржуазії прагнули поступово досягти автономії польс. земель у складі імперій і поліпшення становища поляків шляхом угоди із правлячими колами («партія білих»); радикально-демократ. сили в еміграції та в польс. землях планували організувати нове повстання, здобути незалежність і провести соціальні реформи («партія червоних»). 1861 «червоні» створили Центр. нац. к-т і готували повстання в Королівстві Польському, скориставшись із послаблення царизму після поразки в Кримській війні 1853— 1856. У січні 1863 повстання розпочалося в Королівстві, а також в укр., білорус. і литов. землях, набуло форм партизан. боротьби й урядування «паралельної адміністрації». Тимчасовий повстанський уряд оголосив про скасування панщини та наділення селян землею, запровадження демократ. свобод і рівних прав, відбудову Речі Посполитої рівноправних народів. Царизм кинув на придушення повстання значні військ. сили, здійснив сел. реформу в Королівстві (1864), використав міжнац. суперечності між поляками, українцями, білорусами та литовцями і навесні 1864 придушив польське повстан-
ня 1863—1864, піддав жорстоким репресіям його учасників. У 2-й пол. 19 ст. в усіх польс. землях відбулися глибокі екон., соціальні та культ. зміни внаслідок розвитку процесів індустріалізації, урбанізації, науково-тех. поступу, революції в засобах комунікації. Невдачі визвол. повстань, репресії проти учасників національно-визвол. руху, соціальні зміни, поширення нових суспільно-політ. ідей спричинили перегрупування польс. політ. таборів. З одного боку, відбулося зростання впливу консервативних сил і теорій «органічної праці», спрямованих на збереження й розвиток нац. потенціалу, із другого — виникли нові радикальні течії, що брали на озброєння націоналістичні та соціаліст. концепції перевлаштування сусп-ва і розв’язання нац. питання. У Галичині й Малопольщі під владою Габсбургів у ході перебудови імперії на засадах дуалізму (Австро-Угорщина, 1867) та конституціоналізму польс. консерватори домоглися закріплення провідних позицій поляків в адмініструванні краю, розвитку польс. культ. життя, але зустріли гостру протидію зростаючого укр. нац. руху, що спричинило виникнення польсько-укр. конфлікту. У Нім. імперії (1871) становище поляків значно погіршилося внаслідок проведення її правлячими колами політики онімечування. У Росії було скасовано всі ознаки автономії Королівства Польського, запроваджено рос. адміністрацію, розгорнуто посилену русифікацію. Наприкінці 19 — поч. 20 ст. сформувалася політ. структура польс. визвол. руху. Найшвидше скристалізувалися партії соціаліст. спрямування, серед яких утворилося 2 течії — Польс. соціаліст. партія (Польс. партія соціалістична; ППС), створена 1892 спочатку в еміграції, а потім і в усіх польс. землях під різними назвами, поєднувала питання нац. визволення із соціальною перебудовою сусп-ва в опорі на робітництво; 1893 створено інтернаціоналістську робітн. партію Соціал-демократія Королівства Польського і Литви (СДКПіЛ), яка гол. завданням ставила здійснення соціаліст. революції і створення федерації соціаліст. країн; 1895 виникла сел.
партія Польс. стронніцтво людове (ПСЛ, Польс. нар. партія) з її окремими різновидами та відстоюванням інтересів селянства; 1897 утворено національно-демократ. партію Стронніцтво демократично-народове (ендеки; див. Польська національна демократія), яка поширювала націоналістичні ідеї; виникли також соціально-християн. політ. орг-ції та консервативні партії. На поч. 20 ст. перспектива майбутнього збройного конфлікту на континенті активізувала діяльність польс. політ. сил. Парламентські системи в західноєвроп. країнах, а також у Німеччині та Австро-Угорщині створювали сприятливі умови для нац. консолідації. З ін. боку, уряди Росії, Німеччини та АвстроУгорщини намагалися не допустити зміцнення польс. національно-політ. руху й вибуху можливого повстання. Революція 1905—1907 в Росії захопила також польс. землі. Найбільшого розмаху емансипаційний рух поляків набув у Королівстві Польському, де демонстрації та страйки охопили ширші верстви населення, які виступили з демократ. і нац. вимогами, привели до повстання робітників Лодзі в червні 1905. Соціалісти з ППС, очолювані Ю.-К.Пілсудським (1867— 1935), робили ставку на збройне повстання і утворення незалежної д-ви. Ендеки та ін. праві партії домагалися автономії Королівства Польського у складі Росії. Галицькі консерватори намагалися створити польс. «П’ємонт» у Галичині та Малопольщі під скіпетром Габсбургів, не рахуючися з укр. нац. рухом. Українсько-польс. конфлікт тут призвів до замаху укр. студента М.Січинського на намісника Галичини графа А.Потоцького, в результаті якого той загинув (12 квітня 1908). Перша світова війна 1914—18 знову поставила польс. питання на міжнар. арені: Росія і Центр. д-ви обіцяли полякам у майбутньому певні форми автономії. Польс. політ. сили поділилися щодо зовнішньополіт. орієнтації: ендеки і консерватори робили ставку на Антанту, передбачаючи сприяння її д-в у відбудові автономної П. у складі Росії; ППСреволюційна фракція Ю.-К.Піл-
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht ://
судського планувала з допомогою Австро-Угорщини і Німеччини піднести нац. повстання в Королівстві Польському та створити на його терені незалежну д-ву; ліві партії (ППС-лівиця, СДКПіЛ) пов’язували надії з європ. соціаліст. революцією. Ю.-К.Пілсудський утворив у складі австро-угор. армії польс. легіони, збройні формування поляків виникли в Росії (корпус генерал-лейтенанта Ю.ДовборМусницького), Франції (армія генерала Ю.Галлера). Революц. події 1917 в Росії поставили на порядок денний питання про утворення незалежної П. На Заході ендеки створили Польський національний комітет на чолі з Р.Дмовським (1917), визнаний країнами Антанти; в окупованому німцями Королівстві Польському почали діяти Регентська рада і уряд (Я.Кухажевський), виникли ради робітн. і солдатських депутатів. Чимало поляків узяли участь у більшовицькому Жовтневому перевороті в Петрограді 1917 (Ф.Дзержинський, С.Бобінський та ін.), у революц. подіях в Україні і співробітництві з Українською Центральною Радою, яка обіцяла полякам в Україні автономію. Ідея незалежності П. знайшла відображення в документах рос. Тимчасового уряду, більшовицької РНК, посланні амер. президента В.-Т.Вільсона до конгресу США («14 пунктів»), документах Антанти. Восени 1918 польс. політ. сили утворили низку держ. осередків — Польську ліквідаційну комісію в Кракові, Регентську раду та уряд у Варшаві, Тимчасовий нар. уряд у Любліні, Польс. раду Тєшинського князівства, Центр. громадян. к-т у Познані, ради робітн. депутатів та ін., що прагнули опанувати владу на всіх землях проживання поляків. 11 листопада 1918 до Варшави прибув звільнений з нім. ув’язнення Ю.-К.Пілсудський, який, спираючись на своїх прихильників серед військових та лівих партій, проголосив відновлення Польс. д-ви, став її тимчасовим керівником і призначив уряд на чолі із соціалістом Є.Морачевським. Але в січні 1919 він був змушений погодитися на зміну уряду, який очолив І.Падеревський. Щоб зменшити соціальне напруження і поши-
рення соціаліст. ідей, уряд ухвалив низку декретів, які гарантували демократ. свободи, 8-годинний робочий день, соціальне страхування. Найскладнішою проблемою відновленої д-ви була справа її кордонів, що залежали від волі країн Антанти і можливостей поширити держ. територію силовим шляхом. На сх. П. в результаті українсько-польської війни 1918—1919 домоглася від Антанти визнання приєднання теренів Західноукраїнської Народної Республіки (1923). Після підписання Варшавського договору 1920 з Директорією Української Народної Республіки Ю.-К.Пілсудський розпочав війну з РСФРР, що тривала до осені, змусила поляків напружити всі сили («диво на Віслі») і завершилась укладенням в березні 1921 Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею, за яким західноукр. та західнобілорус. землі залишилися за П. За Версальським мирним договором 1919 до П. була приєднана Поз-
нанщина і частина Помор’я з вузьким виходом до Балт. моря; порт Гданськ (Данциг) отримав статус вільного міста. У Верхній Силезії, Вармії та Мазурах мали відбутися плебісцити, що проводилися в період польсько-радянської війни 1920 й дали можливість приєднати до П. тільки незначну частину їхніх територій. Тільки внаслідок 3-х силезьких повстань (1919—21) союзні д-ви погодилися з передачею П. 1/3 Верхньої Силезії. У жовтні 1920 польс. війська захопили в Литви Віленський край. Новостворена д-ва стала багатонаціональною, де нац. меншини становили понад 31 % населення. У січні 1919 відбулися перші вибори до законодавчого сейму, який у березні 1921 ухвалив Конституцію Республіки Польща (див. Конституції Другої Речіпосполитої Польської 1921 та 1935), запровадив парламентський лад. Першим президентом в грудні 1922 було обрано Г.Нарутовича, який через тиждень загинув від
401
st hi
ПОЛЬЩА
or o y. rg a .u
/
tp ht ://
402 ПОЛЬЩА
руки фанатика-ендека, а на його місце було обрано людовця С.Войцеховського. Значна соціально-політ. диференціація населення позначилися на роботі парламенту і вищих органів влади: жоден з політ. таборів не міг здобути більшість, часто змінювалися уряди. Тільки урядові В.Грабського вдалося провести 1923—24 низку реформ, що сприяли екон. стабілізації. Боротьба за владу між угрупованнями пілсудчиків і ендеків завершилася держ. переворотом у травні 1926, коли з допомогою армії Ю.-К.Пілсудський встановив авторитарний режим «санації» (оздоровлення). Пілсудчики поборювали опозицію, що об’єдналася в блоці «Центролів» (1929), прагнули централізувати управління, 1935 провели через сейм нову Конституцію, яка обмежувала демократ. права громадян. У боротьбі з опозицією та укр. національним рухом пілсудчики вдавалися до силових методів («Брестські вибори», «пацифікації» 1930). Після смерті
Ю.-К.Пілсудського (1935) його спадкоємцям на чолі з маршалом Е.Ридз-Смігли вдалося утримати владу, спираючись на проурядовий Табір нац. єднання («Озон»). У зовн. політиці польс. керівники дотримувалися тактики «рівноваги сил» між східним і західним сусідами. Проте після підписання в серпні 1939 договору про ненапад між гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР (пакт Молотова—Ріббентропа 1939) обидва сусіди 1 і 17 вересня 1939 здійснили акти агресії проти П., поклавши початок Другій світовій війні. Західноукр. та західнобілорус. землі увійшли до складу відповідних рад. республік України та Білорусі, в них було проведено репресії та депортації польс. громадян, учасників укр. і білорус. визвол. рухів. Частина інтернованих польс. офіцерів (14,5 тис.) за рішенням вищого сталінського кер-ва була 1940 розстріляна в Катині (під Смоленськом; див. Катинський розстріл 1940), таборах і в’язницях Харкова й Твері
Польща. Польський виборчий плакат. 1930.
(нині місто в РФ). Окуповані Німеччиною землі П. були поділені: зх. терени й Силезія включені до складу Третього райху, на східних створено Генеральну губернію під нім. кер-вом. Втрата незалежності, окупаційна політика, пограбування нац. багатств, репресії й терор проти населення спричинили виникнення руху Опору. У Франції було сформовано еміграційний уряд на чолі з генералом В.-Е.Сікорським (1881—1943), який із 1940 діяв у Лондоні (Велика Британія), створювалися польс. збройні формування на Заході. В окупованій П. виникли підпільні структури, підпорядковані лондонському урядові — Делегатура і Армія Крайова (АК; із 1942), підпільні структури різних політ. таборів — людовців (Батальйони хлопські), націоналістів (Народові збройні сили), комуністів (Гвардія Людова) та ін. Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР лондонський уряд 30 липня 1941 підписав із СРСР договір про спільну боротьбу проти гітлерівців у рамках Антигітлерівської коаліції, за яким на терені СРСР створювалася польс. армія під проводом генерала В.Андерса (див. Андерса армія). Однак від самого початку між сторонами виникли суперечності, які змусили польс. кер-во вивести польс. армію на Бл. Схід. Після цього Москва взяла курс на консолідацію комуніст. табору в окупованій П., створила 1942 залежну від
st hi or o y. rg a .u
/
tp ht ://
себе Польську робітн. партію (Польс. партія робітнича; ППР), а згодом — підпільну Крайову раду народову (КРН) та Армію Людову (АЛ). Із числа польс. емігрантів 1943 в Москві було сформовано Союз польс. патріотів (СПП) на чолі з В.Василевською і 1-шу Польс. армію (див. Армія Польська в СРСР). Навесні 1943 рад. уряд розірвав відносини з польс. лондонським урядом під приводом «фальсифікації» останнім Катинської справи. На міжнар. конференціях у Тегерані (Іран; грудень 1943; див. Тегеранська конференція 1943) і Ялті (лютий 1945; див. Кримська конференція 1945) союзники погодилися з вимогою голови РНК СРСР Й.Сталіна встановити сх. кордон післявоєнної П. прибл. по «Керзона лінії», а західний — по Одрі і Нисі Лужицькій (прит. Одри); відповідно Помор’я та Пруссія відходили до складу П., а західноукр. та західнобілорус. землі залишалися у складі СРСР. Лондонський уряд не погодився з таким встановленням польс. кордону на сх. і розробив план операції «Бужа», що передбачав опанування влади силами руху Опору на теренах, які залишала нім. армія. 1 серпня 1944 в рамках цього плану розпочалося Варшавське повстання; воно тривало 73 дні і завершилося поразкою, зокрема й через те, що кер-во СРСР не підтримало повсталих. Водночас 22 липня 1944 прорад. польс. сили під кер-вом комуністів проголосили в м. Хелм утворення Польського комітету національного визволення (ПКНВ), який став виступати від імені всього польс. народу. При підтримці Червоної армії ПКНВ, очолюваний соціалістом Е.Осубою-Моравським, опанував владу на звільнених Червоною армією теренах, проголосив проведення соціальних реформ, підписав договори з СРСР про нові кордони П. і проведення «обміну населенням». У червні 1945 з метою піднесення міжнар. престижу комуніст. влади було створено Тимчасовий уряд нац. єдності, до якого було включено кілька міністрів з польс. еміграції, що, однак, не підважило провідних позицій комуністів у кер-ві країною. 1945—47 в країні розгорнулася гостра політ. боротьба з ри-
сами громадян. війни, під час якої проти комуніст. влади виступала легальна політ. опозиція в особі ПСЛ, очолюваної С.Миколайчиком, і збройне підпілля різного політ. спрямування, у т. ч. загони Української повстанської армії в пд.-сх. районах. У ході боротьби зі збройним підпіллям польська влада 1947 здійснила військово-політ. операцію «Вісла» (див. «Вісла», акція 1947), за якою понад 150 тис. українців були примусово виселені зі своїх родинних місць і розпорошені по території П., переважно на т. зв. повернутих землях. При підтримці СРСР комуніст. табір зумів сформувати блок партій (ППР, ППС, Стронніцтво людове (СЛ, Нар. партія), Стронніцтво демократичне (СД, Демократ. партія)) і, використовуючи політ. тиск та масові фальсифікації, здобути перемогу на виборах до Законодавчого сейму в січні 1947, сформувати уряд на чолі з Ю.Циранкевичем і обрати президентом Б.Берута. Під диктатом Й.Сталіна 1947—48 було проведено «чистку» в комуніст. таборі, усунуто представників опозиції (С.Миколайчик емігрував на Захід) і запроваджено диктатуру Польс. об’єднаної робітн. партії (ПОРП; створена на базі об’єднання ППР і ППС наприкінці 1948). Було проголошено програму буд-ва соціалізму в П. за рад. зразком. 1949—55 було встановлено тоталітарний режим, усі сфери життя країни були поставлені під контроль ПОРП, реалізувалася її програма індустріалізації, колективізації та культ. революції, яка супроводжувалася політ. демагогією, жорстокими репресіями щодо всіх опонентів нової влади. Апарат держ. безпеки працював під контролем рад. «фахівців», армія перебувала під командуванням прибулих із СРСР маршала К.Рокосовського (міністр оборони) і генералів. За роки реалізації «шестирічного плану» вдалося розбудувати переважно воєнну пром-сть, але зазнали невдачі спроби провести колективізацію сел. госп-в, некомуніст. сектор зберіг присутність у сфері духовного життя — у діяльності римо-катол. церкви та різноманітних громадсько-християнських орг-цій. Проведені змі-
403
Польща. Варшава. Інститут національної пам’яті (Instytut Pami“ci Narodowej).
st hi ни відобразилися в Конституції Польс. Нар. Республіки (ПНР), схваленої законодавчим сеймом 1952. Формально збереглася багатопарт. система, за якою політ. влада перебувала в руках Нац. фронту, що об’єднав керівну ПОРП, а також Об’єднане стронніцтво людове (ЗСЛ, Об’єднана нар. партія) і Демократ. партію (СД). 1949 П. стала членом Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) країн комуніст. табору, 1955 — членом воєнно-політ. союзу Орг-ція Варшавського договору (ОВД). Після смерті Й.Сталіна розпочалася часткова лібералізація комуніст. системи, яка торкнулася П. з певним запізненням. Тільки після XX з’їзду КПРС (1956), на якому було оприлюднено лише окремі злочини сталінізму, відбулося пожвавлення громад. активності поляків.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОЛЬЩА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
православні (1,33 %), протестанти (0,4 