ПЕТРО II Олексійович (23(12).10. 1715—30(19).01.1730) — рос. імператор із 1727. Син царевича Олексія Петровича та принцеси Софії-Шарлоти Бланкенбурзької, онук рос. імп. Петра I, останній представник роду Романових по чол. лінії. Після смерті 1719 Петра Петровича, сина рос. царя Петра I від цариці Катерини I, розглядався частиною рос. еліти як єдиний законний спадкоємець рос. трону. Утім негативне ставлення Петра I до сина Олексія перенеслося і на його нащадка, й указом 1722 імператор ліквідував підстави для посідання Петром Олексійовичем трону, закріпивши за собою право призначати собі спадкоємця. По смерті рос. імп. Петра I 1725 представники старої аристократії намагалися привести Петра Олексійовича до влади, але зазнали поразки в боротьбі з кн. О.Меншиковим, котрий за підтримки гвардії звів на престол імп. Катерину I. При наближенні смерті рос. імп. Кате-
ребував під впливом кн. О.Меншикова, котрий перевіз його до свого палацу та заручив зі своєю донькою Марією. Проте уже в липні 1727 під час хвороби кн. О.Меншикова його опонентам вдалося не лише вивести імператора з-під його опіки, а й добитися для князя відправки в заслання. 19 (8) вересня 1727 П. II оголосив про початок свого самостійного правління. Утім через юний вік імператора та його непідготовленість до самостійного правління вирішальний вплив на вирішення держ. справ справляли А.Остерман, князі Голіцини та князі Долгорукови. Сам же імператор віддавався полюванню та ін. світським розвагам. На поч. 1728 імператорський двір переїхав до Москви, де 7 березня (25 лютого) 1728 відбулася коронація П. II. Незважаючи на наполегливі спроби А.Остермана, ін. соратників імп. Петра I та навіть деяких зарубіжних дипломатів схи-
tp ht :// правосл. обрядом і названий Петром Федоровичем. 1745 одружений із принцесою ангальтцербстською Софією-Фрідерікою-Августою, названою при хрещенні за правосл. обрядом Катериною Олексіївною (майбутня рос. імп. Катерина ІІ). Будучи прихильником прусського короля Фрідріха II Гогенцоллерна, П. III після сходження на престол 1761 поспішно уклав мир із Пруссією і надав їй військ. допомогу, чим перекреслив попередні успіхи рос. армії, досягнуті в ході Семилітньої війни 1756—1763 на боці антипрусської коаліції. Великий вплив при дворі П. III відігравали німці-голштинці, що викликало обурення рос. родової знаті. Підтримуючи сімейну традицію прихильного ставлення до українців (його батько був добрим знайомим гетьмана П.Орлика, а при гольштейнському дворі служили політ. емігранти з України), П. III наблизив до себе чимало вихідців з Гетьманщини — генерал-ад’ютанта А.Гудовича, флігель-ад’ютанта В.Ханенка, С.Карновича та ін. Готуючись до війни з Данією в союзі з Гольштейном, П. III оголосив про набір добровольців у Гетьманщині до т. зв. Гольштейнського корпусу. Не маючи достатньої підготовки, П. III мало займався держ. справами, передоручаючи їх виконання придворній знаті, яка провела низку заходів, що розширювали привілеї дворянства (укази «Про вольності дворянства», про ліквідацію Таємної канцелярії тощо). Запровадження прусських поряд-
лити П. II до повернення столиці до Санкт-Петербурга, двір до самої його смерті залишався в старій столиці. 11 грудня (30 листопада) 1729 відбулися заручини імператора з дочкою кн. А.Долгорукова, але напередодні шлюбних урочистостей П. II захворів на віспу і помер. Короткочасне правління П. II не вирізнялося концептуальною цілісністю внутр. та зовн. політики, оскільки її напрями залежали більшою мірою не від волі правителя, а від сили впливу на ухвалення держ. рішень тих чи ін. угруповань при дворі. Загалом спостерігалася тенденція до лібералізації внутр. політики, зменшення податкового тягаря та послаблення репресивних функцій д-ви. У сфері управління мало місце підвищення ролі Верховної таємної ради, яка перебрала на себе повноваження ліквідованих Кабінету Його імператорської величності та Преображенського приказу. У сфері місц. управління відбувалося розширення повноважень губернаторів і воєвод за рахунок впроваджених рос. імп. Петром I міських магістратів. У зовн. політиці гол. проблемою стало недопущення війни з Османською імперією та вирішення на свою користь питання про курляндський престол. У контексті заг. курсу на відміну деяких найбільш радикальних нововведень рос. імп. Петра I в роки правління П. II зазнала істотних змін і політика стосовно України, що вилилося в закриття восени 1727 Малоросійської колегії, реанімацію гетьманату інституту, скасування радикальних нововведень петровської доби в царині укр. фінансів, місц. управління, судочинства тощо. Перегляд політ. курсу щодо укр. справ був викликаний також приготуваннями до можливої війни з Осман. імперією, в ході якої важлива роль відводилася козацтву українському. Крім того, важливу роль відіграло й особисте прагнення кн. О.Меншикова закріпити свій вплив на укр. справи та захистити в Україні власні майнові інтереси. Утім і після опали кн. О.Меншикова реставраційні заходи не були зупинені й увінчалися 12 (1) жовтня 1727 обранням на гетьман-
ство Д.Апостола, відновленням інституту вищої козацької старшини, поверненням норм традиційного судочинства. Управління Гетьманщиною із Правительствуючого Сенату передавалося в Колегію закордонних справ. Під час коронаційних урочистостей 1728 представник уряду П. II затвердив із гетьманом Д.Апостолом т. зв. Рішительні пункти 1728, що слугували певним замінником гетьман. статей, від практики укладення яких рос. цар Петро I відмовився ще восени 1708. Крім того, уряд П. II підтримав ініціативу Д.Апостола щодо створення в Глухові кодифікаційної комісії, результатом діяльності якої став кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ», а також погодився на заборону росіянам купувати в Україні землю тощо. Літ.: Сборник Императорского Русского исторического общества, вып. 63: Протоколы, журналы и указы Верховного тайного совета, с 1 января по конец июня 1727 г., ч. 3. СПб., 1888; Те саме, вып. 69: Протоколы, журналы и указы Верховного тайного совета, ч. 4 (1 июля — конец декабря 1727). СПб., 1889; Соловьев С.М. История России с древнейших времен, т. 19. Б/м, б/р; Розенфельд И.Б. Присоединение Малороссии к России (1654—1793): Историко-юридический очерк. Пг., 1915; Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні-Гетьманщині ХVII—XVIII ст. В кн.: Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права, вип. 6. К., 1929; Джиджора І. Україна в першій половині ХVIII віку. К., 1930; Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII—XVIII віках. Варшава, 1934; Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования, кн. 1. М., 1990; Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра I. К., 1998; Пчелов Е.В. Романовы. История династии. М., 2001; Горобець В. «Волимо царя східного»: Український гетьманат та російська династія до і після Переяслава. К., 2007. В.М. Горобець.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПЕТРО II» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
