ПАСПОРТИЗАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ — заходи щодо документування (обліку та легітимації з боку держави) громадян. Термін «паспорт» походить від італ. passaporto — «письмовий дозвіл на проїзд через порт» (passo + porto). Російськомовна форма документа для перетину кордону «пашпорт» вживалася від 1633. Паспорти в Російській імперії виконували свою звичайну функцію: засвідчували, що держава випускає свого підданого за кордон і надає йому правовий захист. Згодом паспортна книжка почала використовуватися для встановлення
контролю за сплатою подушного податку (див. Подушне) й виконанням рекрутської повинності. Оскільки водночас вона була посвідченням особи, то почала виконувати й невластиві для ін. країн функції внутр. паспорта: встановлення контролю за переміщенням населення, виявлення підозрілих елементів. 1803 з’явилися перші друковані паспорти з гербовими печатками для купців, міщан та деяких ін. категорій населення. Після скасування кріпосництва в паспортній системі здійснювалися реформи, спрямовані на зміцнення інституту прописки й контролю за пересуванням населення. 1894 було прийнято положення про види на проживання, а 1903 — статут про паспорти, в яких регламентувалися норми паспортного режиму. Встановлювалися режимні місцевості, до яких, зокрема, були зараховані 25-верстні райони навколо деяких міст України та 50-верстна смуга у прикордонних повітах Волинської губернії й Подільської губернії. Особи, які становили небезпеку для держ. та громад. спокою, із таких районів виселялися. Після встановлення рад. влади система внутр. паспортів була скасована. Однак у червні 1919 були запроваджені обов’язкові для працюючих трудові книжки, які фактично виконували функції паспорта, оскільки були засобом прикріплення робітників до робочого місця й давали право на отримання продовольчих карток. Окрім прізвища, імені та по батькові, дати народження, у цих документах записувалися назва й адреса профспілки, до якої належав власник. 1923 на зміну трудовим книжкам прийшли посвідчення особи із 3-річним терміном дії, отримання яких не було обов’язковим. Вони містили такі відомості: прізвище, ім’я, по батькові власника; рік, місяць і число народження; місце постійного проживання; рід занять (осн. професія); відношення до відбування військ. повинності; родинний стан, перелік неповнолітніх дітей на утриманні. У квітні 1925 була запроваджена обов’язкова прописка, гол. принцип якої полягав у прив’язці громадян до їхнього постійно-
83
ПАСПОРТИЗАЦІЯ
Герб графів Паскевичів-Еріванських.
st hi
or o y. rg a .u
/
tp ht :// тня 1953, мало чим відрізнялося від попереднього. Був дещо розширений перелік місцевостей, в яких громадяни отримували паспорти, на третину скорочувалася кількість режимних територій. Сільс. мешканці, як і раніше, були позбавлені паспортів і не могли залишити місце проживання більше ніж на 30 діб, та й то за умови отримання відповідної довідки в сільраді. У такому вигляді паспортна система проіснувала до 1974. Відповідно до нового Положення про паспортну систему в СРСР паспорти стали видавати всім громадянам СРСР, у т. ч. мешканцям сіл. Дія нового паспорта не обмежувалася жодним терміном. У документі скоротилася кількість граф, що містили відомості про особу громадянина за рахунок виключення даних про соціальний стан, прийом на роботу і звільнення. Суцільна П.н. розпочалася із січня 1976 і завершилася в грудні 1981. Після ухвалення Конституції України 1996 було анонсовано заміну прописки реєстрацією. Від спадку рад. часів у вигляді інституту прописки Україна відмовилася лише після того, як 14 листопада 2001 Конституційний Суд України ухвалив відповідне рішення. 11 грудня 2003 ВР України прийняла Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Літ.: Права людини в Україні, вип. 17. К., 1996; Вронська Т.В., Кульчицький С.В. Радянська паспортна система. «УІЖ», 1999, № 3—4. Т.В. Вронська, С.В. Кульчицький.
84 ПАССЕК
В.В. Пассек.
прописка паспортів «не пізніше 24-х годин після прибуття на нове місце проживання». Так само оперативно належало й виписуватися всім тим, хто вибував за межі населеного пункту назавжди або на термін, що перевищував 2 місяці. Власники паспортів мали право вільно пересуватися, але в той же час істотно спрощувалася система всесоюзного розшуку через мережу паспортних столів — спец. довідкових центрів, створених у населених пунктах. Від серпня 1936 в паспорті стали робити відмітки щодо судимості власника та ін. обмежувальні записи. «Неблагонадійних» громадян виділяли з-поміж інших завдяки системі шифрів паспорта, який мав дволітерну серію та числовий номер. Букви серії становили особливий шифр, добре відомий працівникам паспортних столів і відділів кадрів підпр-в. Він давав можливість дізнатися не лише про те, що власник документа перебував у таборі, а й причину його ув’язнення (політ., госп., кримінальна статті). 1938 був затверджений новий зразок паспорта громадянина СРСР. Колір паспорта, його розмір і папір залишалися незмінними, так само як і обмежувальні записи. Поряд із тим, на обкладинці витискувався герб СРСР, на першій сторінці відводилося місце для фотокартки, запроваджувалися окремі серії для кожної республіки, краю та області. Возз’єднання західноукр. земель у складі УРСР стало приводом для чергових заходів щодо П.н. і відповідної чистки нових територій від «соціально небезпечного елементу». 10 вересня 1940 було прийняте нове Положення про паспорти, яке на довгі роки стало основоположним у справі П.н. У цьому документі проголошувалося, зокрема, запровадження паспортної системи на території Бессарабії та Буковини Північної. Упродовж 1940—50-х рр. радянська влада видала безліч постанов та директив, які вдосконалювали інститут прописки і чимдалі більше обмежували право громадян на свободу пересування, вільний вибір місця роботи та проживання.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПАСПОРТИЗАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
