«МЕРТВА ГОЛОВА» (нім. — SS Totenkopfverbande, скорочено SSTV — підрозділи «Мертва голова», ССТВ) — структурна одиниця СС, що контролювала систему концтаборів та мала власні військ. одиниці (батальйони, полки, бригади та д-зія «Мертва голова»). Створена 1934 для переведення системи концтаборів з-під контролю СА у відання СС. Початково отримала назву «охоронні частини СС», керівником (гол. інспектором концтаборів) було призначено групенфюрера СС Т.Ейке. 1936 отримала офіц. назву «підрозділи “Мертва голова”», а її структурні одиниці перетворено на військ. частини (караульні батальйони), базовані в підконтрольних концтаборах. 1937 батальйони «М.г.» зведено в перші номерні полки (штандарти) ССТВ. До 1940 було створено 16 піхотних та моторизованих, 2 кавалерійські (рейтарські), 1 учбовий полки «М.г.» З початком Другої світової війни частини ССТВ були активно задіяні як у бойових діях на фронті, так і в каральних операціях у тилу. Зокрема, із солдатів «М.г.» набирали рядовий персонал для айнзатцгруп СС, які займалися винищенням потенційно небезпечних для нацистів груп населення на окупованих територіях Польщі та СРСР. У кінці 1939 з 3-х перших штандартів ССТВ було сформовано дивізію «Мертва голова», яка брала участь у бойових діях на Зх. фронті 1940. Решта полків виконували окупаційні функції, а на поч. 1941 з них було створено ряд самостійних з’єднань (2 піхотні і 1 кавалерійську бригади СС та бойову групу СС «Норд») для ведення бойових дій на фронті й антипартизан. операцій у тилу. 22 квітня 1941 інспекторат концтаборів і частин «М.г.» офіційно підпорядковано Гол. оперативному управлінню СС, а наявні військ. частини та з’єднання стали основою для створення ряду д-зій військ СС: 3-ї
моторизованої «Мертва голова» (з 1943 — танкової), 6-ї гірськоєгерської «Норд» (1941), 8-ї кавалерійської «Флоріан Гейер» (1942), 16-ї моторизованої «Рейхсфюрер СС» (1943), 18-ї моторизованої «Хорст Вессель» (1944). Ці елітні формування збройних сил гітлерівського рейху воювали на всіх європейських фронтах світової війни, вирізнялися високою боєздатністю і надзвичайно жорстоким ставленням до військовополонених та цивільного населення. 3 березня 1943 Гол. інспекторат концтаборів (без фронтових частин) було передано в підпорядкування Гол. адміністративно-госп. управління СС. Замість переданих до військ СС полків у концтаборах створювалися караульні батальйони з добровольців, непридатних для стройової служби за віком або станом здоров’я, у них же за принципом ротації відбували реабілітаційний період поранені в боях солдати фронтових частин «М.г.». Протягом війни в системі охорони концтаборів були задіяні 30—35 тис. солдатів ССТВ. Унаслідок значних втрат на фронті та нестачі кадрів із кінця 1944 у структурі підрозділів «М.г.» було створено допоміжну службу охорони концтаборів ССТВ Вахманшафт (нім. — SSTV Wachmannschaft). До неї набирали добровольців із рад. військовополонених та населення окупованих територій. Вони проходили навчання в учбовому таборі СС «Травники» (поблизу Любліна, Польща), звідки направлялися для несення караульної служби в концтабори (Майданек, Треблінка, Бельзец, Собібор, Аушвіц; див. Освенцим), караульні роти в м. Люблін та в 203-й оперативний батальйон шуцманшафту. Останній був задіяний для придушення повстання у Варшавському гетто 1943, низки антипартизан. операцій на території Польщі та ліквідації завалів і пожеж у зруйнованому союзницькою авіацією Дрездені (Німеччина; 1945). По завершенні війни злочини, вчинені службовцями ССТВ, стали однією з важливих причин визнання СС злочинною орг-цією на Нюрнберзькому процесі 1945—1946. Більшість керівників структурних одиниць
ССТВ та концтаборів, які дожили до кінця війни, були засуджені до різних видів покарання в ході Малих Нюрнберзьких процесів, процесів у Дахау, Освенцимі та ін. таборах (1946—48). Літ.: Reitlinger G. The SS: Alibi of a Nation, 1922—1945. New York, 1989; Benz W. Lexicon der Holocaust. Muenchen, 2002; Семенов К. Войска СС. М., 2004; Залесский К. СС: Охранные отряды НСДАП. М., 2005. І.Г. Вєтров, І.І. Дерейко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): ««МЕРТВА ГОЛОВА»» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
