МЕДІЄВІСТИКА (від лат. medium aevum — середня доба) — наука про середньовіччя; у вузькому сенсі: розділ історичної науки, присвячений вивченню західноєвроп. середньовіччя. Існують різні варіанти датування цього періоду, залежно від того, який аспект середньовічної історії вважається найхарактернішим. Традиційною для зх. М. є версія 5—15 ст. Нижній хроноло-
Меджибіж. Руїни замку. Бастея на східному розі замку. Фото 2008.
580 МЕДІЄВІСТИКА
Т.М. Грановський.
гічний рубіж обумовлено падінням Зх. Рим. імперії (див. Рим Стародавній), верхній — розпадом ієрархічної системи васально-ленних відносин. Новації 16 ст. — Реформація в Європі та Великі географічні відкриття — сприймаються як ознаки раннього модерного часу (див. Модерну теорія). У вітчизн. історіографії рад. періоду переважала версія 5 — серед. 17 ст. як часу формування, розквіту та занепаду феод. соціально-екон. формації (див. Феодалізм, Марксизм). Межею, що умовно відокремлювала середньовіччя від Нового часу, вважалася Англ. революція серед. 17 ст. Однак ще дослідження істориків 19 ст., які вивчали як проблеми середньовічного маєтку — сеньйорії, так і характер та еволюцію «шляхетного» тримання землі і, відповідно, відносини всередині феод. ієрархії, довели, що час існування сеньйоріального устрою є набагато тривалішим, ніж період функціонування в сусп-ві васально-ленних зв’язків. Виходячи з цих обставин, Жак Ле Гофф — видатний франц. історик Анналів школи — висунув у 60-х рр. 20 ст. концепцію «довгого середньовіччя», яке тривало ще з рим. часів (3 ст.) до кінця 18 ст., тобто охоплювало епоху панування в аграрній сфері сеньйоріальних відносин. Ішлося, насамперед, про співіснування великого землеволодіння та дрібного індивідуального госп-ва, притаманного як пізньому Риму, так і середньовічній та ранньомодерній Європі. Фахівці, які займаються вивченням доби Відродження, починаючи з Я.Буркгардта (1818— 97), розглядають її як особливий етап, що за змістом відрізнявся від середньовіччя, хоча міг з ним збігатися в часі через асинхронність розвитку окремих країн. Термін «медієвістика» набув популярності лише в 2-й пол. 20 ст. Авторитетні енциклопедії 1-ї пол. минулого століття не знають його. Вочевидь, спочатку з’явився термін «медієвіст», який поступово здобув сучасного значення. «Словарь иностранных слов» Г.Вілліама та І.Яценко (Москва, 1913) повідомляє, що медієвісти — це «письменники середньовічного періоду». 6-томний «Larousse du XXe siPcle» (Paris, 1931, t. 4) містить термін «медієвізм» (від mJdiJval — середньовічний) та
тлумачить його як «любов до середніх віків», а також як вивчення літератури та історії середніх віків. Від «медієвізму» походить й «медієвіст», це «ерудит», який займається відповідними студіями. Про довгий шлях термінів «медієвістика» та «медієвіст» до визнання свідчать й деякі нюанси: В.Бузескул, професор Харків. ун-ту (нині Харківський національний університет), у своїй непересічній праці «Всеобщая история и ее представители в России в XIX и начале XX века» (ч. 1, 1929; ч. 2, 1931) лише у виключних випадках використовує один з них, при чому в написанні, яке вказує на екзотичність терміну: «медиэвист». О.Вайнштейн у дослідженні «Историография средних веков в связи с развитием исторической мысли от начала средних веков до наших дней» (1940) вживав, хоча нечасто, терміни «медієвістика» та «медієвісти». Не можна оминути й ту обставину, що термін «медієвістика», який був сприйнятий слов’янськими, романськими, а також німецькою мовами, залишився поза межами англійської. В англофонній історіографії дослідження в царині середньовічної історії позначаються як «medieval studies» (середньовічні студії), а фахівців цього напрямку називають медієвалістами (medievalists). Немає сумнівів, що М. як явище виникла значно раніше своєї назви, але й тут залишається простір для роздумів. «Першим медієвістом» іноді називають італ. гуманіста-ерудита Флавіо Біондо, який у 40-х рр. 15 ст. створив працю «Декади історії від падіння Римської імперії», яка хронологічно охоплювала 1000 років (10 століть, звідси назва) від 410 до 1410. Зрозуміло, що Ф.Біондо був не першим, хто писав про вказаний період, йому передували покоління середньовічних хроністів, у тому числі італійських. Свій умовний титул Ф.Біондо отримав від нащадків через те, що «відкрив» середньовіччя шляхом його хронологічного виокремлення, відмовившись від пануючої на той час схеми чотирьох монархій. Ця остання передбачала, що Рим. д-ва (четверта монархія після АссироВавилонської, Мідо-Персидської та Греко-Македонської) має існувати до кінця світу. Крім того,
Ф.Біондо був першим, хто не тільки використовував матеріали істор. документів, а й намагався їх критично аналізувати. Започаткований ним ерудитський напрямок у гуманістичній історіографії продовжив учень Ф.Біондо Помпоніо Лето; до цієї течії можна віднести також відомого гуманіста 15 ст. Лоренцо Валлу, який завдяки критичному аналізу тексту нібито 4 ст. спромігся викрити підробленість даних про «Константинів дар» (документ про передання імп. Константином I від 330-х рр. верховної влади в Зх. Рим. імперії главі рим. Церкви, сфабрикований урядовцями цієї Церкви (див. також Папство, Римська курія) в 2-й пол. 8 ст.). Під впливом ренесансного гуманізму історіописання стало в 16 ст., як ніколи, популярним і престижним заняттям. Створювалася та виходила друком неміряна кількість «історій», частина з яких стосувалася періоду середньовіччя. Втім переважна їх більшість нагадувала скоріше літературні, ніж історичні в нашому сучасному розумінні твори. Досконалість мови та стилю, риторичні прикраси, звитяга антич. героїв та митців як приклад для наслідування, повчальний характер — ці риси робили ренесансну історію родом мист-ва (ars historica). М.Барг у дослідженні «Эпохи и идеи» (Москва, 1987) виділив фундаментальну ознаку історіграфії раннього модерного часу. Він визначив, що ще в середовищі гуманістів, які присвятили себе вивченню історії, виник і на кілька століть закріпився своєрідний «розподіл праці». Одні — т. зв. антиквари — займалися збиранням, коментуванням та публікацією першоджерел. Другі, не володіючи їх знаннями, технікою дослідження та навичками, створювали, не спираючись на їхні праці, свої істор. нарративи. Це були «історики». Подібне відособлення двох боків єдиного процесу — здобування історичних знань та історіописання — продовжувалося у цілому до кінця 18 ст. У становленні М. особливу роль зіграли саме «антиквари», чи «ерудити» 16—18 ст. Для цього періоду характерним є створення наук. спільнот, які направляли свої колективні зусилля на пошук, критичне вивчення та пу-
блікацію середньовічних джерел. Не дивно, що такого роду об’єднання не були вільні від конфесіональних та політ. протистоянь свого часу. 1559—74 в Німеччині вийшла друком фундаментальна «Церковна історія, ясно укладена за порядком століть» (чи скорочено — «Магдебурзькі центурії»), підготовлена під кер-вом Матвія Власича, чи Франковича (лат. Mathias Flacius Illyricus) — видатного лютеранського вченого слов’ян. походження. «Центурії» мали заг. антипапську спрямованість, втім ця церк. історія в документах 1—13 ст. спиралася на критичний аналіз великого масиву джерел історичних, у т. ч. — середньовічних. На виклик «магдебурзьких центуріаторів» відповів Чезаре Бароніо (чи Бароній, лат. Baronius; див. Ц.Бароній) не менш ґрунтовним, але прокатолицьким за спрямованістю виданням «Церковні аннали», перший том яких побачив світ 1588 (видання продовжувалося до 1630). Великий внесок у розвиток середньовічних студій 17—18 ст. внесли мавристи — учені ченці Конгрегації св. Мавра, утвореної всередині ордену бенедиктинців 1618 з центром у паризькому абатстві Сен-Жермен-де-Пре. Мавристи мали на меті збирання та публікацію джерел з історії Церкви, зокрема свого ордену та його святих, і ширше — істор. і літ. пам’яток з історії Франції. Не ставлячи під сумнів діяння бенедиктинських святих, мавристи уважно розглядали текст з точки зору його автентичності. Істор. критика середньовічних джерел призвела до формування спеціальних історичних дисциплін. Ж.Мабійон (1632—1707), спираючись на колективні наробки мавристів, заклав засади лат. палеографії та дипломатики, хронології історичної, сфрагістики («Шість книг про справу дипломатики», 1681). Б.Монфокон (1655—1741) став засновником грец. палеографії. Мавристи видали 4-томник «Мистецтво перевіряти дати». Під редагуванням М.Буке 1738 почалося видання хронік «Зібрання істориків Галлії та Франції». Не меншу роль у формуванні критичних методів аналізу середньовічних документів, а втім — у перспективі — складанні умов для розвитку М. наступних століть, відіграла наук. діяльність боландистів — учених єзуїтів, які
здійснили грандіозне критичне видання житій («діянь») християн. святих («Acta Sanctorum»). 1629 в Антверпені (нині місто в Бельгії) Ж.Боланд (1596—1665) на чолі групи єзуїтів започаткував роботу, що потім продовжили його учні, найвидатнішими з яких були Ґ.Геншен та Д.Папеброк. Перший том «Діянь» вийшов 1643, а до кінця 18 ст. — ще 53 томи. Запекла вчена полеміка між мавристами та боландистами — «bella diplomatica» 17 ст. сприяла поглибленню студіювання середньовічних документів («дипломів»), удосконаленню методів їх аналізу. Велике значення у вивченні середньовіччя мала творчість світських «ерудитів» 17 ст., не пов’язаних з наук. угрупованнями. Це Е.Балюз та Ш.Дюканж у Франції, Г.Спелмен в Англії, Л.А.Мураторі в Італії, Ґ.-В.Лейбніц у Німеччині та ін. Духовні лідери Просвітництва доби, як правило, зневажливо ставилися до студій «антикварів», а ще гірше — до епохи, яку ті вивчали. Класичним є приклад Вольтера, який щиро ненавидів середньовіччя, називаючи його «добою жахів та чудес», яку «варто знати лише для того, щоб зневажати» («Нариси про звичаї та дух народів», 1756). «Філософська історія» 18 ст. з її раціоналістично нетерпимим поглядом на минуле, з відкиданням усього, що не відповідало вимогам розуму, стоїть осторонь становлення М. як науки. Втім саме в творах 18 ст. — А. де Буленвіл’є та «просвітника» Ш.Монтеск’є вперше з’являється термін «феодалізм» («fJodalitJ», від лат. «feodum», «феод» — одиниця «благородного» тримання землі), який згодом став широко використовуватися стосовно доби середньовіччя. Романтизм 1-ї пол. 19 ст. з його захопленістю середньовічним минулим європ. народів створив сприятливе середовище для розвитку академічних студій у цій галузі, які успішно продовжувалися й у 2-й пол. сторіччя вже під впливом філософії позитивізму (див. також Позитивізм в історичній науці). Притаманне попередньому періоду розділення вчених на тих, хто вивчає документи, й тих, хто «пише історію», було подолане. Науковці Німеччини, Франції, Англії, Росії фактично відтворили М. як особливу
галузь істор. науки, що спиралася на критичний аналіз даних письмових джерел, як наук. та навч. дисципліну. Багатство та різноманітність спадщини медієвістів 19 ст. унеможливлює стислий огляд, хоча б і найбільш загальний, їхніх наук. наробок. Щоб уникнути штучних класифікацій, вкажемо лише на найбільш впливові фігури. Л. фон Ранке (1795—1886) — «батько німецької класичної історії», офіц. історіограф Пруссії, приділяв головну увагу історії держави та Церкви в Німеччині та Європі 16—17 ст., зокрема історії папства та Реформації. Л. фон Ранке наполягав на необхідності об’єктивного вивчення історії, що має розповісти, «як воно сталося насправді». Задля цього вчений та його численні послідовники («школа Ранке») використовували насамперед офіційні документи як такі, що надають більш правдиву інформацію порівняно з нарративними джерелами. Л. фон Ранке серед ін. нім. учених прийняв участь у грандіозному виданні середньовічних джерел, яке започаткував у 1820-ті рр. Ґ.-Г.Перц — «Monumenta Germaniae Historica» («Історичні пам’ятки Німеччини», скорочено MG), — найкрупнішому колективному проекті 19 ст., який досі не втратив свого значення для М. Видатним медієвістом 2-ї пол. 19 ст. був учень Л. фон Ранке Ґ.Вайц (1813—86). Важливу роль у становленні сучасної М. зіграли франц. історики доби романтизму О.Тьєрі (1795—1856), Ф.Гізо (1787—1874) та Ж.Мішле (1789—1874). У центрі їхньої уваги — історія народу, насамперед, французького, «нації», а не політ. еліти. Саме тому наук. творчість вказаних істориків наші сучасники іноді характеризують як «ліберальний напрямок» в історіографії. Одним з суттєвих добутків Ф.Гізо було й те, що він окреслив гол. ознаки феод. сусп-ва: умовний характер земельної власності, поєднання її з верховною владою та ієрархічна структура. Ця характеристика стала класичною для більшості тих істориків, які тяжіють до широких узагальнень щодо сутності вказаної сусп. системи. У 2-й пол. 19 ст. — на поч. 20 ст. вченими європ. країн було створено цілу низку першокласних досліджень, найчастіше з
581 МЕДІЄВІСТИКА
582 МЕДІЄВІСТИКА
«вітчизняної» середньовічної історії. Великий вплив на сучасників мали праці нім. історика Г. фон Мауера (1790—1872), який займався вивченням історії герм. общини — марки, її еволюції та ролі в середньовічному сусп-ві. Маркова теорія Г. фон Мауера передбачала виключну роль цього герм. інституту у формуванні феодалізму, розвитку його соціальної структури, зокрема такої складової частини, як середньовічне місто. Послідовниками маркової теорії були нім. вчені О.Ґірке, А.Мейцен, англійські Г.-С.Мен, Е.Фримен, російські Т.Грановський, Макс. Ковалевський та ін. У 2-й пол. 19 ст. вивченням екон. історії й, перш за все, середньовічного маєтку займалися К.-Т.Інама-Штернегг — засновник «класичної вотчинної теорії», К.Лампрехт, провідний російський англознавець П.Виноградов та ін. Видатний франц. науковець — позитивіст Нюма Дені Фюстель де Куланж (1830—89) звернувся до проблем генези феодалізму з точки зору рим. істор. спадщини. У своїй 6-томній праці «Історія політичних інституцій стародавньої Франції» (1874—92) він обґрунтував теорію континуїтету — поступового переходу від пізньої античності до середньовіччя шляхом еволюції рим. сусп. інститутів та форм власності. Висновки Н.-Д.Фюстеля де Куланжа отримали своєрідне продовження в перші десятиліття 20 ст. у працях австрійс. медієвіста А.Допша (1868—1953). А.Допш заперечував «цезуру» між античністю та середньовіччям через те, що вважав стародавніх германців високорозвинутим осілим народом, який знав землеробство та приватну власність на землю, ремісництво, обмін та місто. Вони не зруйнували, а гармонійно продовжили рим. традиції. Ще одна думка А.Допша мала послідовників у М. 20 ст.: він знаходив ознаки «капіталізму» в абиякому сусп-ві, у т. ч. пізньорим. та ранньосередньовічному, оскільки в них був присутній «капіталістичний дух» — прагнення збільшити власність, отримати прибуток. Звідси походила концепція «вотчинного капіталізму» доби середньовіччя. Останні десятиліття 19 ст. збагатили європ. М. досліджен-
нями нім. та англ. істориків права. Г.Бруннер, Ф.Метланд (який був також видатним фахівцем з аграрної історії), Ф.Поллок звернулися до аналізу відносин всередині феод. ієрархії, вивчення характеру та еволюції зв’язків між сеньйором та васалом, обумовлених насамперед триманням феоду. У фундаментальному творі «Історія англійського права» Ф.Метланд та Ф.Поллок пропонують замість «невдалого» через свою розпливчастість терміну «феодалізм» більш точний — «феодо-васалізм», який характеризує васально-ленні відносини. Унаслідок вищезгаданих досягнень у вивченні екон., політ., соціальних та правових аспектів життя середньовічного сусп-ва сформувалася та набула поширення теорія «двох феодалізмів» у різних її модифікаціях. Так, видатний медієвіст-англознавець Д.Петрушевський (1863—1942), чия наук. діяльність починалася в Київ. ун-ті (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), селянство, так само ж як королів. владу в Англії доби розвинутого середньовіччя, розглядав поза межами феодалізму, на відміну від баронів та шляхти, яких символізувало це поняття. Подібні підходи зустрічаємо й у багатьох сучасних медієвістів. Великий внесок у розвиток М. зробили визначні франц. вчені 70-х рр. 19 — 1-ї третини 20 ст., які належали до «методичного» (позитивістського) напрямку у франц. історіографії. Послідовники Н.-Д.Фюстеля де Куланжа — Ґ.Моно, Ґ.Фаньє, Ш.Сеньобос та Ш.Ланглуа — створили низку багатотомних праць з історії Франції та Європи, а також всесвітньої історії. Спираючись на аналіз писемних документів як гол. джерел для історика, вони зосереджувалися, в першу чергу, на політ. історії минулого. 1911—36 у Великій Британії вийшла друком колективна загальна праця з історії середніх віків — 8-томна «Cambridge Medieval History» (нещодавно, 1998, було започатковано новий проект «The New Cambridge Medieval History»). У перші десятиліття 20 ст. європ. М. поповнилася низкою блискучих робіт, присвячених середньовічній культурі. Творчість
голл. історика та культуролога Й.Гейзинги, франц. дослідників Е.Жільсона, Ж.Марітена, італійського — Дж.Тоффаніна іноді характеризують як «заколот медієвістів». Їхні наук. розвідки довели багатство та високий творчий потенціал середньовічної к-ри, яка, маючи самостійне значення, за своїм рівнем не поступалася к-рі Відродження. Акцент було зроблено не на загальновідомі на той час розбіжності між середньовіччям та Ренесансом (як їх показав Я.Буркгардт у 60-ті рр. 19 ст.), а на культ. наступність, різноманітні генетичні зв’язки між ними. У цьому ж дусі провадили свої дослідження два видатні історики Новорос. ун-ту (нині Одеський національний університет) — В.Крусман («На заре английского гуманизма», 1915) та П.Біціллі («Салимбене», 1916 та «Элементы средневековой культуры», 1919). Можна зазначити, що з серед. 19 ст. й до встановлення тоталітарного режиму на теренах Росії та України вітчизн. М., що успішно розвивалася в університетських центрах, була органічною частиною європ. науки. Дослідження П.Виноградова (1854—1925) з історії англ. манору (маєтку) доби нормандського завоювання чи розвідки О.Савіна (1873—1923) з історії англ. села за правління Тюдорів були не просто відомі на Заході, але стали класикою європ. історіографії, як і твори І.Лучицького (1845— 1918) з історії реліг. війн у Франції 16 ст. Окрім того, вчені з різних наук. центрів Російської імперії були досить тісно пов’язані між собою. Початок розвитку М. як спец. істор. дисципліни в Росії традиційно пов’язують із постаттю Т.Грановського (1813—55), який 1839 став працювати в Московському університеті. Однак не є таємницею, що раніше — 1834, М.Гоголь, який тоді викладав у Петербурзькому університеті історію стародавнього світу та середніх віків, написав низку статей з історії зх. та сх. середньовіччя, серед них — «О движении народов конца V века» та «О средних веках». Чи є випадковим, що біля витоків М. як особливого наук. напряму ми зустрічаємо величні фігури класиків літератури — Вальтера Скота
на Заході Європи та Миколи Гоголя на Сході? Великі митці «реабілітували» середньовіччя після принизливого його сприйняття у «Вік розуму». Першим осередком розвитку М. в Україні (а водночас — у тодішній Рос. імперії) став на поч. 30-х рр. 19 ст. Харків. ун-т завдяки середньовічним студіям М.С.Луніна та В.Циха (який з 1834 викладав вже в Київ. ун-ті). Саме ці два навч. і наук. центри стали відігравати провідну роль у розвитку М. поряд зі столичними Моск. і Петерб. ун-тами. Наприкінці XIX — на поч. 20 ст. до них приєднався й Новорос. ун-т зі своїми досягненнями у вивченні середньовічної к-ри. Суттєво, що Одеса останніх десятиріч 19 ст. мала серед своїх учених також видатних візантиністів — Ф.Успенського та Н.Кондакова. З Харків. ун-том у середині та 2-й пол. 19 ст. пов’язана наук. та викладацька діяльність медієвістів М.Н.Петрова, А.Вязигіна, Л.Шепелевича. Київський ун-т об’єднав цілу плеяду медієвістів; це І.Лучицький та його учні — В.Клячін, Д.Петрушевський, видатний іспаніст В.Пискорський (1867—1910) та М.Любович, Ф.Фортинський (ректор ун-ту 1890—1902) та його учень В.Ляскоронський, М.Бубнов, П.Ардашев та ін. Традиції вітчизн. М. продовжував у перші десятиліття 20 ст. Л.Беркут (1879—1940), також учень Ф.Фортинського, який створив низку досліджень з історії боротьби германських імператорів (див. «Священна Римська імперія германської нації») з рим. папами за інвеституру, а також з середньовічної історіографії. Праці Л.Беркута, зокрема його «Етюди з джерелознавства середньої історії», присвячені істор. творам нім. авторів доби раннього середньовіччя, стали першими, які було видано укр. мовою (Київ, 1927—28). Побачила світ тільки перша частина великого дослідження, яке запланував історик. Встановлення комуніст. режиму мало прикрі наслідки щодо розвитку М. Ідеологічний тиск, запровадження «єдино правильної» марксистсько-ленінської методології з її «класовим підходом» (див. також Класи суспільні)
до вивчення минулого, особливо згубні для науки за часів сталінізму (див. Й.Сталін), зазнала й М., попри її, здавалося б, хронологічну віддаленість від «ідеологічної боротьби» сучасності. Медієвісти СРСР опинились у штучній ізоляції від своїх закордонних колег («буржуазних учених»), утратили можливість проводити дослідження в архівах та книгосховищах країн, історію яких вивчали, деякі зазнали політ. репресій. Становище в укр. М. було ще гіршим через припинення надходжень до б-к Києва, Одеси, Харкова та ін. зх. наук. літератури та періодики з питань історії середніх віків. Відбулася непропорційна «централізація» науки: Москва та Ленінград (нині м. Санкт-Петербург), б-ки яких, хоч і не в повному обсязі, але отримували необхідні матеріали, стали гол. центрами розвитку М. в рад. період. 1936 в Москві було утворено Ін-т історії АН СРСР, який включав сектор історії середніх віків. 1968 виокремився Ін-т всесвітньої історії АН СРСР, кілька секторів якого й зараз займаються вивченням різних аспектів історії середніх віків та раннього модерного часу. Ін-т всесвітньої історії АН СРСР / РАН став гол. наук. осередком у цій галузі. Попри політ. та ідеологічні перешкоди науковці рад. періоду створили цілу низку яскравих досліджень у царині М. М.Граціанський, О.Неусихін, О.Корсунський вивчали суспільний лад франків та ін. «варварських» спільнот доби раннього середньовіччя. Ціла плеяда авторів присвятила себе вивченню виникнення та життєдіяльності середньовічного міста в різних регіонах Європи: В.Стоклицька Терешкович, Ф.Полянський, Я.Левицький, С.Стам, А.Сванідзе, Л.Рєпіна та ін. Дослідження Є.Косминського та М.Барга з аграрного строю Англії 11—13 ст. отримали міжнар. визнання навіть за часів «залізної завіси». М.Барг був автором видатних праць з історії Англ. революції серед. 17 ст., сусп. думки англ. Відродження та Просвітництва, а також з теорії історії. До проблем аграрної історії країн Зх. Європи звертались у різні часи С.Сказкін, А.Конокотін, Л.Котєльніко-
ва, М.Абрамсон, О.Люблінська та ін. О.Люблінська — фахівець з джерелознавства — створила також низку ґрунтовних праць з соціально-політ. історії Франції 16—17 ст. Історію станової монархії у Франції вивчала Н.Хачатурян. Становленню цієї форми д-ви в Англії присвячено монографію Є.Гутнової, яка чимало уваги приділила й історіографічним розвідкам. Спеціальні історіографічні студії проводили також О.Вайнштейн та Є.Косминський. До проблем абсолютизму зверталися, крім О.Люблінської, С.Сказкін та Б.Поршнєв. М.Смірін — провідний фахівець з історії Німеччини доби Реформації та сел. війни 1524—26, був також автором статей, присвячених ідеям Еразма Роттердамського, Мартина Лютера та ін. В.Майер досліджував госп. устрій та аграрні відносини в Німеччині 14— 16 ст. О.Чистозвонов — спеціаліст з історії Нідерландської революції 16 ст., проводив також теор. розвідки. М.Заборов видав низку робіт з історії хрестоносного руху (див. Хрестові походи) та перекладів джерел. Особлива роль у вивченні середньовічної к-ри належить А.Гуревичу, який починав як дослідник англо-саксонської Англії та Скандинавії «доби вікінгів», а в 1970-ті рр. вперше серед співвітчизників звернувся до вивчення середньовічної ментальності, категорій середньовічної к-ри. Антич. витоки середньовічної к-ри, творчість Северина Боеція, Флавія Кассіодора, Ісидора Севільського студіювала В.Уколова. Група науковців — І.Осиновський, А.Штеклі, Г.Кучеренко, В.Мордвінцев, О.Кудрявцев та ін. — плідно вивчала ідеї утопічного соціалізму 16—17 ст., насамперед погляди Томаса Мора та Томмазо Кампанелли. Увагу дослідників рад. періоду привертала до себе к-ра Відродження, насамперед італійського, починаючи від перших спроб «класової» інтерпретації (О.Дживелегов, М.Гуковський) до розвінчання марксистської парадигми у творах Л.Баткіна 1970—90-х рр. Різним аспектам цієї епохи, її заг. інтерпретації, творчості її митців було присвячено чимало
583 МЕДІЄВІСТИКА
584 МЕЖЕНКО
Ю.О. Меженко. Замальовка Н.В. Піскорської.
праць істориків — С.Сказкіна, В.Рутенбурга, Л.Брагіної, Н.Ревякіної, А.Горфункеля, М.Т.Петрова та ін., мистецтвознавців — Б.Віппера, В.Лазарєва, М.Алпатова, І.Данілової, Т.Знамеровської та ін., істориків літератури — І.Голеніщева-Кутузова, В.Жирмундського, Р.Хлодовського та ін. У зх. М. 20 ст. найвпливовішим напрямом став той, що був запропонований франц. істориками школи «Анналів». Час. «Аннали», започаткований 1929 М.Блоком та Л.Февром, об’єднав коло однодумців, які прагнули вивчати, за виразом М.Блока, «тотальну», чи «глобальну», історію, тобто всі без винятку аспекти життя людини, не надаючи переваги якомусь одному з них. Ф.Бродель, який у 2-й пол. 40-х й до кінця 60-х рр. 20 ст. очолював школу «Анналів», а пізніше Жак Ле Гофф, Жорж Дюбі, Емманюель Ле Руа Лядюрі, Філіпп Ар’єс та ін., досліджучи екон. та соціальну історію доби середньовіччя та раннього модерного часу, демографічні процеси в суспві, вперше звернулися до проблем родини, шлюбу, дитинства, смерті, матеріальних обставин життя людини, тобто до кола питань, яке отримало заг. назву «історії повсякденності» (див. Історія повсякдення). Велику заслугу істориків школи «Анналів» становлять їхні дослідження масової свідомості, ментальності людей середньовіччя на підставі суттєвого оновлення традиційної джерельної бази. Принципи школи «Анналів», яка в 1960-ті рр. стала провідним напрямом у франц. М., були дуже широко сприйняті у світі. Серед найвидатніших — дослідження амер. медієвіста Д.Герлігі, присвячене тосканцям та їх сім’ям у 15 ст., розвідки брит. вченого Л.Стоуна щодо шлюбу, статевих відносин, родини в середньовічній Англії. Починаючи з 1970-х рр. в СРСР традиції школи «Анналів» розвивали в непростих соціально-політ. умовах Ю.Безсмертний та А.Гуревич. Під впливом школи «Анналів» М. набула ознаки полідисциплінарного наук. напряму, тісно пов’язаного з етнологією, археологією, географією, соціологією тощо, який користується,
крім традиційних, їх джерелами та методами дослідження. Виникло поняття історичної, чи культурної, антропології (див. Антропологія історична), яке розповсюджувалося й на М. Втім уже в 1980-ті рр. в М. почалося відродження інтересу до індивідуальних людей і подій та, у зв’язку з цим — до політ. історії. Показовим є звернення до цих аспектів Ж. Ле Гоффа — метра культ. антропології — у книзі 1996 «Людовік Святий». Не тільки тривалі процеси та закономірності варто вивчати історику — вважають багато хто з сучасних медієвістів, слідом за теоретиками мікроісторії К.Гінцбургом та К.Поні. Цікавими є доля конкретної людини, нещоденні ситуації, виключні випадки, про які розповідають «несерійні» середньовічні джерела. «Мікропідходи» за часи глобалізації знайшли собі прихильників серед науковців різних країн. Сучасна М. є природною частиною істор. науки з її викликами та безперервним пошуком. У широкому сенсі термін «медієвістика» застосовується також щодо студій із середньовічної історії країн Сх. Європи та ін. регіонів світу. Досить широко ним користуються укр. фахівці з відповідного періоду вітчизн. історії. Літ.: Fueter E. Geschichte der neueren Historiographie. Mhnchen—Berlin, 1911; Gooch G.P. History and Historians in the Nineteenth Century. Longmans, 1913; Бузескул В.П. Всеобщая история и ее представители в России в XIX и начале XX века, ч. 1—2. Л., 1929—31; Вайнштейн О.Л. Историография средних веков в связи с развитием исторической мысли от начала средних веков до наших дней. М.—Л., 1940; Барг М.А. Эпохи и идеи: Становление историзма. М., 1957; Косминский Е.А. Историография средних веков. М, 1963; Його ж. Проблемы английского феодализма в историографии средних веков: Сборник статей. М., 1963; Гутнова Е.В. Историография истории средних веков (середина XIX в. — 1917 г.) М., 1974; Добиаш-Рождественская О.А. Источниковедение Западного средневековья. В кн.: Добиаш-Рождественская О.А. Культура западноевропейского средневековья: Научное наследие. М., 1987; The Past and Future of Medieval Studies. Ed. Ji Van Engen. Notre Dame, 1994; Damico H., Zavadil J.B. Medieval Scholarship: Biographical Studies on the Formation of a Discipline, vol. 1—2. New York, 1995—98; Iggers G.G. Historiography in the Twentieth Century. Hannover, 1997; Guerreau A. L’avenir d’un passJ incer-
tain: Quelle histoire du Moyen =ge au XXIe siPcle? Paris, 2001; Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія XX століття. Львів, 2001; Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Б. История исторического знания. М., 2004; Эльфонд И.Я. Изучение проблем культуры Возрождения в отечественной науке 60—80-х годов XX в. В кн.: Средневековый город, вып.17. Саратов, 2006; Яковенко Н. Вступ до історії. К., 2007; Свешников А. Советская медиевистика в идеологической борьбе конца 1930—1940-х годов. «Новое литературное обозрение», 2008, № 90; Те саме. Web: Полит.ру (http://www.polit.ru/research/2008/ 07/09/medievistika.html). І.В. Нємченко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МЕДІЄВІСТИКА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
