МАЛИНОВИЙ КЛИН — істор. назва Кубані, що набула поширення в науково-публіцистичній і худож. літературі української діаспори та України. Обіймає зх. частину степового Передкавказзя та прилегле до неї Кавказ. передгір’я і Кавказ. гори. На зх. омивається водами Чорного та Азовського морів, на півночі межує з Ростовською обл. РФ, на сх. — із Ставропольським краєм РФ, на пд. — з Грузією. Територія — бл. 100 тис. км2. Як адм.-політ. одиниця Кубань постала лише 1860, після об’єднання земель Чорноморського козацького війська (Чорномор’я) із сх. частиною Кубані та Закубанням. 1896 від Кубані було відокремлено узбережжя Чорного моря і на цій території створена Чорномор. губернія. 1924 утворився Північнокавказ. край з центром в м. Ростов-на-Дону (нині місто в РФ). 1934 він був поділений на Азово-Чорноморський (центр — м. Ростовна-Дону) і Північнокавказький (центр — м. Ставрополь; нині місто в РФ) краї. 13 верес. 1937 Азово-Чорноморський край був поділений на Ростовську обл. і Краснодарський край (з Адигейською автономною областю). 1991 Адигейська автономна область вийшла зі складу краю і стала Республікою Адигея. З кін. 15 ст. більша частина майбутнього М.к. знаходилася під протекторатом Османської імперії, а пн. частина Кубані (Таманський п-ів з містами Темрюк, Тамань та Анапа) підпорядковувалася їй безпосередньо. Унаслідок винищення рос. військами під час російсько-турецької війни 1768—1774 ногайських татар, які кочували на цих землях (див. Ногайська орда), прикубанські степи обезлюдніли. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 Осман. імперія зреклася прав на Кримський ханат, а тим самим і на пн. частину Кубані. З цього часу бере свій початок організоване царським урядом переселення на Пн. Кавказ, зокрема на Кубань, укр. козаків і селян. До переселення спонукали суттєві зміни, що відбувалися в самій Україні. 1764 імп. Катерина ІІ скасувала гетьманату інститут, 1775 ліквідувала Запорозьку Січ, 1781 Україна
471 МАЛИНОВИЙ
Малий герб України.
С.Ф. Маликов.
472 МАЛИНОВИЙ
втратила залишки автономії. З наближенням нової війни з Осман. імперією уряд змушений був змінити своє ставлення до запороз. козаків, які залишалися на землях Російської імперії. 1783 почалося формування полків із запорожців. Назване — Військом вірних козаків воно пізніше (1787) було перейменовано на Чорноморське козацьке військо, але зберігало структуру та певні традиції Запорожжя. Чорноморці відзначилися в роки російськотурецької війни 1787—1891 під час взяття Очакова, Акермана (нині м. Білгород-Дністровський), Болграда, Хаджибея (фортеця на місці сучасної Одеси), Бендер (нині м. Тігіна, Молдова), Кілії, Ісакчі, Браїли (обидва міста нині в Румунії), Ізмаїла, в боях при Каушанах (нині м. Каушень, Молдова) і Татарбунарах. За активну участь у війні імп. Катерина II передала Чорномор. козац. війську 1788 землі в «Керченському куті». Від початку колонізації краю ставка була зроблена на козаків, звичних вести напіввоєн. спосіб життя. Уряд намагався тим самим вирішити цілий ряд проблем: захистити рос. кордони від нападу войовничих черкеських племен, зменшити соціально-економічну напругу в Україні, викликану зубожінням козаків і селян шляхом спровадження на околиці імперії найбільш войовничого елементу козаків, водночас готуючи плацдарм для захоплення Кавказу. Оскільки земель, виділених Чорномор. козац. війську в «Керченському куті» згідно з указом від 14 січ. 1788, не вистачало, делегація козаків на чолі з військовим суддею А.Головатим звернулася до імп. Катерини II з проханням надати війську у володіння Тамань — з околицями, які за своєю площею були в 30 разів більшими за весь півострів. Не чекаючи рішення імператриці, козаки почали переселення. Кошовий отаман Захарій Чепіга відправив Чорним морем під керівництвом бригадира Пустошкіна прем’єр-майора Саву Білого з 4 тис. козаків і старшин на 51 човні для огляду і зайняття землі на Тамані. Їхнє прибуття на ці землі майже співпало з підписанням імп. Катериною II двох указів (30
черв. і 1 лип. 1792), згідно з якими Чорномор. козац. війську передавались у вічне володіння «острів Фанагорія (Таманський півострів) і землі на правому боці річки Кубані» (див. Жалувана грамота Чорноморському козацькому війську 1792). Протягом 1792—94 на Кубань переселилися 18 207 осіб (12 645 чоловіків і 5562 жінки) — колишніх запорожців та членів їх родин. Згодом підійшло ще 7 тис. сімейних і несімейних козаків, які після ліквідації Запорозької Січі перебували на поселенні в різних місцях Новоросійського краю. Загалом перша хвиля переселенців на Кубані сягнула понад 25 тис. осіб. Другим етапом козац. колонізації Кубані стало переселення козаків Задунайської Січі, Катеринославського козацького війська та Усть-Дунайського Буджацького козацького війська 1803—10. У цей період переселилося бл. 8 тис. осіб. Наступним етапом стало переселення Азовського козацького війська, яке проіснувало 35 років. Зі зміцненням на поч. 60-х рр. 19 ст. позицій Рос. імперії на пд. України, у Криму і на Кавказі перебування азовських козаків усередині імперії стало для рос. властей небажаним. Уряд почав вживати заходів для переселення козаків на кавказ. кордон. Перші азовські переселенці в кількості 206 сімей прибули на Кубань морем весною 1862 до Костянтинівського укріплення, де планувалося побудувати Костянтинівську станицю, яка згодом отримала назву Новоросійська. Загалом упродовж 1862—66 з України на Кубань було переселено бл. 6 тис. осіб (1117 сімей) з Азовського козац. війська. Поряд із цим 1809—11 царський уряд вдався до масового переселення козаків колиш. Гетьманщини. 17 берез. 1808 імп. Олександр І видав указ, яким передбачалося переселити на Кубань 25 тис. укр. козаків. Переселенцям надавалася можливість попередньо вислати ходаків. Переселення почалося навесні 1809. До кінця року з Полтавської губернії та Чернігівської губернії перейшло 20 груп заг. чисельністю 20 910 осіб. 1810 — 9 партій у кількості 2616 осіб. Пе-
реселення відрізнялося від попередніх етапів тим, що цього разу переселялися переважно сімейні козаки, які йшли на Кубань родинами і навіть цілими селами. Загалом за цей час із Полтав. та Черніг. губерній переселилися 41 635 осіб. 1820 знову виникло питання про переселення на Кубань козаків із Полтав. та Черніг. губерній. Серед іншого це було викликано прагненням царського уряду вислати з Малоросії найбільш волелюбний елемент. Козаки сподівалися, що після швидкого формування своїх полків (без будьякої підтримки з боку уряду) та активної участі у Війні 1812 їм будуть повернуті колишні права і вольності. Насправді становище лише погіршилося. Нове переселення 25 тис. козаків було вирішено провести на основі положення від 17 берез. 1808. Як і в попередній період, дозволялося переселятися лише укр. козакам. За підрахунками історика Кубанського козацького війська Ф.Щербини протягом 1821—25 переселилося 48 392 особи (25 627 чоловіків і 22 765 жінок). Нова масова хвиля переселення припала на 1848—49. 24 січ. 1848 імп. Микола І підписав указ про відправлення з України до Чорномор. козац. війська 2 тис. сімей, які виявлять бажання переселитися. Протягом двох років з Харківської губернії, Черніг. й Полтав. губерній на Кубань переселилося 14 227 осіб. Таким чином, заг. чисельність козаків колишньої Гетьманщини та Слобідської України із родинами, які переселилися з України на Кубань лише в часи масових хвиль 1809—11, 1821— 25, 1848—49, становила 108 934 особи. Разом з тим, крім організованого владою переселення козаків, наприкінці 18 і упродовж усієї 1-ї пол. 19 ст. відбувалася стихійна міграція з України на прикубанські землі. Щорічний наплив утікачів на Кубань доходив до тисяч осіб. Крім утікачів, на Кубань стихійно чи з дозволу властей переселялися окремі особи, родини й різні групи. Протягом 1792—1865 з України на Кубань було переселено козаків у складі військ. формувань, козаків колишньої Гетьманщини
і Слобідської України та селян 158 843 особи. Гол. законодавчим актом, що відкривав можливості для швидкого освоєння земель Пн.-Зх. Кавказу, було «Положення про заселення передгір’їв західної частини Кавказького хребта кубанськими козаками та іншими переселенцями з Росії» від 10 травня 1862. Цим документом передбачалася приватна власність на землю і поселення осіб некозац. стану на військ. землях. Крім того, дозволявся продаж у приватну власність і здача в оренду зайвих військ. і станичних земель особам усіх станів. Все це дало потужний поштовх до нового масового переселення на Кубань. Новим законом від 29 квіт. 1868 переселенцям було надано право селитися і набувати власність у землях козац. військ, не питаючи на те дозволу ні військ. кер-ва, ні станичної громади. Мешканці козац. станиць отримали право здавати в оренду надані їм майнові наділи, передавати їх особам невійськ. стану. Усі ці заходи сприяли збільшенню чисельності населення Кубанської області. Якщо 1882 кількість мешканців області ледь перевищувала 392 тис. осіб, з яких лише 7,5 тис. були невійськ. стану, то через 34 роки вона сягнула 1 882 500 осіб, серед яких козаки становили 44 %. Від 1809 і майже до кін. 19 ст., переважна кількість переселенців з України на Кубань прибувала з Лівобережної України. Починаючи з 1890-х рр. місцями виходу переселенців стали Катеринославська губернія, Херсонська губернія і Таврійська губернія. Попри всі заходи царського, а пізніше рад. урядів щодо асиміляції переселенців, згідно з переписом населення 1926, на Кубані українці становили 49,2 %, росіяни — 42,7 % від заг. чисельності мешканців. Прояви укр. культ. та політ. життя на Кубані почалися ще до революції 1905—1907. Майже одразу після заснування в Україні Революційної української партії (1900) тут почала діяти її філія, яку, за пропозицією С.Петлюри, було названо Чорномор. вільною громадою. До членів орг-ції належали С.Петлюра, який через
загрозу арешту восени 1902 приїхав із Полтави до Єкатеринодара (нині м. Краснодар), І.Ротар та М.Рябовол — пізніше голова Законодавчої ради Кубані. Очолив парт. осередок інспектор нар. шкіл С.Ерастов. Національно-культ. рух серед українців Кубані пожвавився після виникнення там осередків «Просвіти» (див. Просвіти). Першою, 25 серп. 1906, було засновано «Просвіту» в Єкатеринодарі, яка вже незабаром мала 15 відділень. Відновила свою діяльність Кубанська військ. рада, пізніше перейменована на Кубанську крайову раду. З її складу було виділено Законодавчу раду (46 козаків, 46 новгородніх (осіб не козац. стану), 8 горців). З 1917 національно-культ. та політ. життя кубанських українців помітно активізувалося. У Новоросійську (нині місто Краснодарського краю, РФ) за редакцією О.Досвітнього почала виходити газета «Чорноморець» — перше україномовне видання на Кубані. Пізніше в Єкатеринодарі з’являється орган Кубанської крайової ради «Кубанський край». Усього, починаючи з 1917, виходило 6 газет. Засновуються укр. школи та г-зії (перша на козац. землях г-зія була заснована в станиці Ахтирська; нині смт Ахтирський Кубанського краю, РФ), видаються газети. У квіт. 1917 в Єкатеринодарі відбувся краєвий учительський з’їзд, влітку того ж року в Єкатеринодарі та Єйську (нині місто Краснодарського краю, РФ) були організовані перші укр. вчительські курси. Восени Кубанська крайова рада прийняла постанову про українізацію шкіл у чорномор. станицях. 30 лип. 1917 з’їзд укр. громадян і представників укр. населення Чорномор. губернії ухвалив резолюцію про приєднання Чорномор. губернії до України. Під впливом депутатів-українців Кубанська законодавча рада 28 січ. 1918 проголосила Кубанську Народну Республіку. 16 лют., під час наступу на Пн. Кавказ більшовиків, була оголошена самостійність Кубанської Нар. Республіки, ухвалена перша тимчасова конституція. 4 груд. 1918 надзвичайна сесія Кубанської крайової ради прийняла нову
конституцію, за якою назву Кубанська Нар. Республіка змінено на Кубанський Край. За ініціативи К.Безкровного депутати-чорноморці прийняли резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час вже проголосила незалежність. Щоправда, після відступу під тиском більшовицьких військ на нараді у Новочеркаську (нині місто Ростовської обл., РФ) 23 червня 1918 представників Кубанської законодавчої ради й кубанського уряду, коли вирішувалося питання вибору союзника в боротьбі з більшовиками, з десяти учасників засідання лише К.Безкровний, С.Манжула та А.Наміток проголосували за союз з Україною — більшість виступили за співпрацю з Добровольчою армією генерал-лейтенанта А.Денікіна. Невдовзі, вбачаючи в українстві загрозу рос. імперській ідеї, денікінці розгорнули терор проти всього українського. Укр. нац. життя ледь жевріло в підпіллі, на всій території Кубані не виходив жоден укр. часопис. У черв. 1919 в Ростові-на-Дону було вбито голову Кубанської законодавчої ради М.Рябовола, пізніше розгромили й саму раду, а десять найвпливовіших її членів були заарештовані й депортовані до Стамбула. З наступом Червоної армії (див. Радянська армія) разом з Кубанською радою емігрували десятки тисяч козаків. У 1920— 30-х рр. найбільш організовані громади кубанців опинилися в Сербії і Чехословаччині. Разом з тим, регіон продовжував залишатися одним із місць компактного проживання українців. Згідно з переписом 1926 серед населення Кубанської округи українці становили 66,58 % (850 985 осіб). Якщо ж урахувати українців, котрі проживали в ін. районах колиш. Кубанського краю, що з трав. 1924 втратив адм. самостійність і увійшов до складу Північнокавказ. краю з центром у Ростові-на-Дону, то їхня чисельність сягала 1 412 276 осіб. 1924 на Кубані існувало 148 укр. шкіл. 1926 наркомат просвіти РСФРР звернувся до наркомату просвіти УСРР з проханням забезпечити укр. школи Кубані укр. підручниками. До 1932
473 МАЛИНОВИЙ
474 МАЛИНОВСЬКИЙ
І.О. Малиновський.
М.І. Малиновський.
практично всі станиці та хутори Кубані мали укр. школи, яких налічувалося 746; учительські кадри готували 12 пед. технікумів, у Єкатеринодарі і станиці Полтавська (нині станиця Краснодарського краю, РФ) діяли укр. пед. інститути. У 1920-ті рр. виходила газ. «Радянський станичник», яка мала бл. 100 кореспондентів у станицях і користувалася популярністю серед населення. 1921 в станиці Старокорсунська (нині станиця Краснодарського краю, РФ) утворилося перше об’єднання укр. письменників, яке почало видавати час. «Зоря». З часом виникли філії укр. літ. об’єднань. З 1927 в Краснодарі почав друкуватися укр. пед. ж. «Новим шляхом». З 1930 почали виходити журнал укр. секції Кубанської асоціації пролетарських письменників (КАПП) «Ленінським шляхом» і альманах укр. секції КАППу «Великим колективом», з трав. 1931 — літературно-худож. альманах «Наступ». Наприкінці 1932 на Пн. Кавказі діяли 1609 укр. шкіл 1-го ст., в яких навчалися 221 463 учні і працювали 558 учителів, 259 шкіл 2-го ст. з 42 148 учнями й 1552 вчителями, 12 педагогічних технікумів, короткочасні пед. курси й мережа політпросвітніх установ. Однак згідно з особливою постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 груд. 1932 українізація була згорнута. Поряд з голодомором (див. також Голодомор 1932—1933 років в УСРР), українці Кубані протягом 1930—50-х рр. пережили кілька хвиль репресій. Лише наприкінці 1980-х рр. на Кубані почали з’являтися перші паростки нац. відродження, який тісно переплітався з відродженням козацтва. У груд. 1991 в Краснодарі було зареєстровано Т-во укр. к-ри Кубані, виникли «Чорноморська Січ», т-во «Просвіта» (станиця Старомінська), укр. культ. т-ва в Сочі, Новоросійську, Горячому Ключі. Засноване т-во в Геленджику. В різний час виходили україномовні газети «Козацьке слово», «Малиновий клин» (додаток до газ. «Кубанские новости»). Нині накладом 200 примірників виходить «Вісник Товариства української культури Кубані». Літ.: Попко И.Д. Черноморские казаки в их гражданском и военном
быту. СПб., 1858; Щербина Ф. Колонизация Кубанской области. «Киевская старина», 1883, т. 7, № 12; Короленко П. Черноморское казачье войско (1777—1792). Катеринодар, 1892; Його ж. Двухсотлетие Кубанского казачьего войска. 1696—1896: Исторический очерк. Екатеринодар, 1896; Стороженко Н. К истории малороссийских казаков в конце ХVIII и в начале ХIХ века. К., 1898; Кауфман А. Переселение и колонизация. СПб., 1905; Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска, т. 1—2. Екатеринодар, 1910—13; Ямзин И. Переселенческое движение в России с момента освобождения крестьян. К., 1912; Голобуцкий В. Черноморское казачество. К., 1956; Брук С., Кабузан В. Миграция населения в России в ХVIII — начале ХХ века (численность, структура, география). «История СССР», 1984, № 4; Заставний Ф. Східна українська діаспора. Львів, 1992; Білий Д. Малиновий Клин: Нариси історії українців Кубані. К., 1994; Энциклопедический словарь по истории Кубани: С древнейших времен до октября 1917 года. Краснодар, 1997; Українська державність Кубані. К., 2000; Польовий Р. Кубанська Україна. К., 2003. А.А. Попок.
України» (вип. 3, 1928). Заступник голови Історичного товариства Нестора-літописця, заст. голови комітету Кабінету антропології та етнології імені Ф.Вовка при ВУАН, член Археогр. комісії ВУАН. П. у м. Київ. Праці: «Учение о преступлении по Литовскому статуту» (1894), «Рада Великого княжества Литовского в связи с боярскою думою древней Руси» (т. 1—2. 1903—14), «Радянські поправчо-трудові установи порівнюючи з буржуазними тюрмами» (1928), «Про студії над злочинністю та злочинцями» (1928), «Революційне радянське звичаєве право» (1928), «Стародавній державний лад східних слов’ян і його пізніші зміни» (1929). Літ.: Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою. Париж—Чикаго, 1962; Те саме. «ЗНТШ», 1962, т. 173; Усенко І.Б. Репресоване правознавство: трагічні сторінки історії ВУАН. В кн.: Правова держава: Щорічник, вип. 9. К., 1998. С.І. Білокінь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МАЛИНОВИЙ КЛИН» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
